Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 96 (всего у книги 96 страниц)

– Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.

– Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, – знайомить мене голова комнезаму.

– Спасибі, – невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:

– Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?

– Я сам, – прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.

– Випишіть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:

– Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.

– Чого ранувато? – бурмочу собі під ніс. – Я дуже люблю читати п'єси.

– Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.

– А в них срілянина є?

– Що-що? – округлюються сірі очі вчителя.

– Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?

– Ага! – зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. – Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, – тоді ще наче й пороху не було.

– То я візьму її, – люблю, коли б'ються, – ніяково виправдуюсь перед учителем.

– Ну, коли так наполягаєш, бери! – вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. – Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.

– Згода.

– Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? – показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.

– Можна й цю, – беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;

– Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.

– Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, – вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками…

Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.

– Михайлику, очі попсуєш! – гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.

І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:

 
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір.
 

– Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам… – жебонить жіночий голос.

А он біля ставу заспівали самі дівчата:

 
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…
 

Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:

– Любо, не застуди голос!

Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.

– Михайлику, пиріжка хочеш? – висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.

– А я тобі калини привіз, бери.

– Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.

– Коли теплий, то що ж… – напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:

– Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!

– І щось уловили?

– Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, – така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска – як срібні карбованці.

І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:

– Мар'яно!

– Ой! Михайлику! – сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: – Це ти?

– Авжеж, Мар'яно! – зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.

– Ой! Михайлику! Як ти виріс! – Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. – А ми їдемо до вас на щедрий вечір.

– Справді?

– Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?

– Та головую.

– І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.

Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:

– А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?

– Та… таке й скажете, – засоромилася Мар'яна.

– Говори, говори.

– Зове ж… коли треба піддобритися, – закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.

– Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? – вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.

– Хлопчик… – і так гарно сказала, нахиляючись до нього: – Росте собі дитя!

– Їдемо ж до нас! – запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. – У нас і риба свіжа є!

– Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, – весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.

І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:

 
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір…
 

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори…

Київ – Ірпень – Дяківці, 1966

ЗМІСТ

Велика рідня

Гуси-лебеді летять

Щедрий вечір