Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 96 страниц)

XXVІІ

Полуднували на ходу. Старий Варчук поспішав скосити перестиглий овес і підганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце – чи впораються до вечора?

– Натисніть, натисніть, хлопці, – загаялися. А тепер не косовиця – одна мука, – хмуриться на косарів і злісно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витріщує очі й відстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покірного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.

Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи – попався на злісному здиранні лика – і тепер не дуже спішив махати грабками: хай наймити стараються, з них він очей не спустить.

«Сварився» перестояний овес – вдариш косою і тільки піднімеш грабки, а з землі, обрушуючись, підскочить підкошений з двох боків загривок і насмішкувато «свариться» на косаря – достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тільки зерно обіб'єш і гриву зробиш. От і стружи його по вершечку та лови на косу по кілька стеблин, що раз по раз припадають до стерні, як горобці в поросі, і, підводячись, насмішкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечір, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покіс, перекинув грабки на плече і буркнув наймитам:

– Ви ж іще з росою покосіть, не лінуйтесь тільки! – та й пішов, сутулячись, по межі, високий, цибатий, за ним покірним псом брела тінь і здавалось, що кінець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькі плечі.

– Або ти, сину, коси, а я піду додому, або я піду додому, а ти, сину, коси, – проводжає Карпо батька хитрими сірими очима. Варивон пирхає, і старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо повертається до косарів. Та вже три коси водночас шаржахають, і водночас три човники скидають на покоси білі паруси, а на обличчі Карпа така хазяйська ретельність і так старанно рухається циркуль його вигнутих ніг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий сміх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба і пробасив:

– Закуримо, щоб тещина рідня почманіла, – і вже звичним голосом, наче остерігаючись, додав: – Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас є такі, що тещу придбали.

– Це хто такий, значить? – дивується Варивон.

– Як хто? – аж присідає Карпо і з перебільшеним здивованням б'є себе долонями по колінах.

Грицько лежить на покосі і недовірливо мружиться на Карпа.

– Чого ж ти, невинна душа, лежиш і мовчиш, мов і не до тебе чарка п'ється? Надибав собі вже тещу? – впивається Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем і примирливо відповідає:

– Надибав.

– Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається… – багатозначно підморгує, і рожеві пухкі щоки починають легко коливатися.

Обурення пересмикує Григорія, набухає всередині, але він уперто мовчить, тільки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вівса. Насуплюється і Варивон. Позлословити і він уміє й любить. Але ж на таку дівчину, як Югина, бридко наводити тінь, хоча б вона й не доводилась ріднею. Одначе Карпо не помічає настороженої тиші, продовжує скалити зуби:

– Медову дівчину вибрав.

– Помовч! – застережливо кидає Гриць, і очі його недобре туманіють.

– Станочок…

– Заціпило б тобі! – підводиться з землі Григорій.

– Литки у неї… – смакує Карпо і радіє, що вивів із терпцю такого спокійного парубка.

– Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобі! – роз'ярено ступає вперед Грицько. – Коли купив руки, то вже думаєш, що в серце можна плювати! – і насувається зі стиснутими кулаками на Карпа. Той відскакує в овес, налякано і здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона.

– Чого ти? Наче жартів не знаєш.

– Пішов ти, значить, під три чорти зі своїми жартами. Скажеш, як совісті хватить, батькові, щоб скинули по десять копійок з нас, бо до самої ночі не косили. А то ще збіднієте. Ходімо, Грицю, – бере грабки Варивон і обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.

– Та що ви, хлопці? Верніться! – розгублено і здивовано говорить Карпо. Григорій тільки губи закусує, а Варивон відповідає за обох:

– Привик з кожного, як і батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в свою полізь… То-то й є, що обмажешся ній, як свиня в калюжі.

– Злидні прокляті! – тихо сичить Карпо і люто запускає грабки в овес. Та чуткий Варивон спіймав слова і гукає вже другого поля:

– Мовчи, гнидо, бо тільки світу твого, що чуже поїдом їсти. Увірветься бас! Увірветься.

Карпо замовкає. Перехиляючись всім тілом, люто шархає грабками. Він знає, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора – в хвилини злості завжди прибувала вперта сила і відлітала втома, як легкий димок.

«Бач, які тендітні стали. Голяки з голяків, а комизяться, мов щось путяще».

І хоча всіляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвітлено ворушиться всередині, а з нього виколисується тривога. І ч, які тонкошкурі поставали, велике цабе їхня Югинка. Всі вони одним миром мазані. Хіба кілька років назад з ним так би посміли поденщики говорити? Не гне їх копійка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дістати її: чи у місті, чи в радгоспі, чи в Шляхобуді – всюди знайдуть собі притулок. Пропасті на вас нема. А батькові скажу, щоб вищитали. Про совість, сукин син, заговорив. Роби по совісті – очі вилізуть; тільки й говорить про неї, хто за душею ні алтина не має, а в самого в калитці забряжчало б – іншої заспівав би… Добре було б відбити Югину, а потім піти до іншої дівчини. Криво починає посміхатися, бачачи в думках, як він уже насолив Грицькові. Ти ще потягаєшся зі мною…

…Тепле, м'яке надвечір'я, далека дівоча пісня і думки, що сьогодні увечері він, Григорій, піде до дівчини, присівали образу, заколисували обурення. Варивон пішов у село фільварком, а він перескочив темний од чорнобилю насип і вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.

Стиснута жовтою рогозою, ситняком і осокою, несміливо засвітилась річечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посередині. Низькі, обсипані дрібним сухостоєм береги єднала своїм покаліченим тілом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корінь був тільки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березі з втиснутого в землю вигнутого погруддя підіймалась розкішна зелена корона; дарма що нижні гілки мусили лежати на землі, на цьому ж березі, біля окоренка, спліталась вінком рівна памолодь.

Коли Грицько підійшов до річечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дівоча постать і, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пішла над водою.

– От і впаде! – засміявся.

– Ой! – скрикнула дівчина з несподіванки і швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рівновагу. І тільки тепер він пізнав, що йому назустріч ішла Софія Кушнір.

– І ч, які добрі. Ледь у воду не влетіла. Було б вам, – засвітила весело карими очима на Грицька. Дрібне обличчя було подовжене, як у вивірки, цікавість і настороженість проглядали в кожному русі, починаючи з темносмаглявого обличчя і кінчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.

– То й що б мені було? – став біля кореня, щоб не пустити дівчину на берег.

– Побачили б тоді, – задиркувато покосилась і блимнула піввінчиком дрібних густих зубів. А в душі зітхнула: боліло її серце за цим спокійним яснооким хлопцем, заздрила Югині, дарма що та була найкращою подругою.

– Отак наловила б риби в приполу і понесла б Сафронові на вечерю.

– Хай він дідька з'їсть, а не рибу. Пустіть!

– Не пущу!

Софія стоїть біля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та ніяк не може заховати трепетної усмішки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими віями, він уже догадується, про що думає і зараз має сказати дівчина; навіть приємно, що наперед взнав її помисли.

– От чекайте, скажу я Югині, що ви такий безсовісний.

– А що мені Югина?

– Коли обірве чуба, будете знати що.

– І привик же ваш брат до чуба.

– А ваш – до спідниць, – зіскакує з верби і з тихим скриком попадає в обійми Грицька.

– Чекай! Коли так – зараз у воду кину! – Схоплює дівчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась і миттю вихоплюється з парубочих рук і вже, поправляючи хустану, оддалік стоїть на стежці.

– Коли не покличете на весілля, в неділю розкажу Югині, який ви дівчур.

– Не сумнівайся – безпремінно покличу, тільки щоб уста мені на колодку.

– Глядіть же, – сміється дівчина, легко перекручується і, пострибуючи, мов козеня, біжить по хвилястій стежці, накриваючи отаву двома крилами спідниці.

«Чортів Сафрон – знає, кого собі підібрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дівчина!» – Дивиться вслід Софії, що все глибше вбігає в сутінки, підіймається на високий насип, майнувши руками, стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок починає співати, і дерева слухають пісню про дівчину, що запрошує хлопця прийти до неї босоніж темної ночі, щоб не забряжчали підкови, не загарчали собаки, не заскрипіла долівка, не почули парубочої ходи ні батько, ні мати.

«Тільки батька-матері нема в тебе, бідолаха», – Проходить обережно по вербі.

XXVІІІ

Югина прибиралась до сельбуду на виставу і ніяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вінок на коси накладе, то червону спідницю надіне, а вже здається, що в голубій буде краще – і знов переодягається, біжить від скрині до стіни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселі очі, обведені двома вузькими дугами брів, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий ніс.

«Кирпата ж, кирпата. І що тільки Гриць в мені знайшов?» – і сама до себе засміється, добре знаючи, що не кирпата вона.

 
Грицю, Грицю до телят –
В Гриця ніженьки болять.
Грицю, Грицю, до волів –
В Гриця нема постолів.
 

Постоли-то є, тільки волів нема. Дарма! І радісним стуком віддається в серці слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дівчина, а на самоті розмовляє досхочу, сміється й тривожиться.

Які тепер хвилюючі дні настали. Буває, не виходиш з чужої роботи – чи то в полі жнеш, в'яжеш, чи на городі пораєшся, – втомишся, перепечешся на сонці та поденщині, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш із ним. Ідеш – співаєш з дівчатами і чуєш, як легко твій спів котиться над ланами, подає голос косарям, і в далекому полі зараз чує Гриць її. А дівчата такі добрі стали – кращих у світі не знайти. І хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому році попрощається із своїми подругами, і вже без неї будуть співатися веснянки, і хтось замість неї буде виглядати своє дівоче щастя.

Навіки покладе вона свій вінок у скриню, заховає коси під кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодиці запинаються.

«Яка ж з мене молодиця буде?» – задиркувато блиснули очі, і знову біжить до дзеркала з хусткою в кожній руці. Одну обережно скручує і зав'язує замість кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова більшає і незвично, і смішно, і радісно бачити себе такою.

– Ти ще довго будеш прибиратися мені? – стає на порозі Марійка. – А все зле на тебе! Чи це вітер в твоїй голові ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, – з докором похитує головою.

– Мамо, – червоніючи, зриває хустку, кидається до матері, міцно охоплює руками її шию і кріпко-кріпко припадає до грудей.

– Годі, годі! Ледве з ніг не збила. Нема доброго патика під рукою.

– І ви б мене били? – тісніш притуляється, заглядаючи знизу в вічі матері.

– А то б ні! – раптом зітхає.

– Чого ви, мамо?

– Нічого.

– Скажіть, скажіть! – не випускає матері з рук.

– Кажу ж тобі – нічого. Збирайся в сельбуд.

– А скажіть! – цілує в уста і допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя.

– Дивлюсь я на тебе, ніколи молодість не думає наперед, – поправляє на дочці спідницю. – І хлопець він розумний і красивий, тільки ж бідний. Нелегко житиметься тобі, як вийдеш за нього.

– Ви знову, мамо, своє.

– Не про себе, – про твоє щастя думаю. Вийти заміж – не дощову годину пересидіти, і любощі погіркнуть, коли в сирій холодній хаті перегибнеш, коли пучки на чужій пряжі протреш до м'яса, коли на поденщині памороки заб'ються. Нічого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму віку. Поки на цю хату стягнулися… Нікому того добра не зичу… Хоча б він хату мав. Розвалиться стара – узнаєш, як солодко в комірному жити; не проживеш, тільки вік прокапариш. Коли б трохи багатший засватався – зразу віддала б.

– А я не пішла б.

– Пішла. Присилувала б! Думаєш, мало переболіла за тебе? Ходімо ж поїмо трохи та й підемо.

– Добре, мамо, я зараз.

Марійка виходить в другу хату. Югина наспіх складає в скриню вбрання і підходить до стіни, поправляючи волосся.

Щось темне майнуло в дзеркалі – це вона хутчій відчуває, ніж бачить, її вуха повні невколисаних материних слів, задума облягає дівоче серце і вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».

3 темносинього неба покотилася зірка, приснула трьома промінцями і біля самої землі погасла золотисто-зеленавою дугою.

XXІX

Визоріло.

Навіть листком не поколихне глибокий передосінній вечір, і теплі яблуневі пахощі хвилями з двох боків ллються на дорогу.

Село засвітилось розкиданими вогниками. Зрідка перемовляються скрипучі журавлі, дзвякне об цямрину порожнє відро, і пролита на траву вода заспокоїть землю.

Дмитро, оповитий темрявою, поволі роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули двері у Федори, і два парубки загорлали на подвір'ї протяжливу пісню.

– Тихіше, соколики, – попросив з порога жіночий голос.

Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився від міцного горілчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокій вечора.

«Хоч би дома жлуктали, чорти окаянні!»

З-за рогу вулиці блиснув освітленими вікнами сельбуд, біля дверей не стихав парубочий гамір, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартівливих пісень і тонули в гомоні. Світло різко вдарило в очі – аж примружився спочатку.

Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червоніла широка завіса, ясніше освітлена посередині, в глибині сцени постукували молотки. В перших рядах помітив Григорія, той вклонився і усміхнувся йому довірливою усмішкою.

Пробиваючись на своє місце, побачив: біля Григорія сиділа Югина з Марійкою, і глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотіло влягтися на своє місце, хоча й намагався поглузувати сам із себе: «Завидки беруть. Добрий товариш із тебе, що найкращому другові позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годі!»

Пішов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечі Югини.

– Добрий вечір, тітко Маріє, Югино, – вклонився жінкам. йому випало сидіти поруч з Марійкою.

– Вечір добрий, Дмитре, – всміхнулась одними устами Марійка. – Заставила дочка на старість по сельбудах на вистави ходити, – пробачливо глянула на Югину.

– Чого ж? Діло добре. Після праці праведної й відпочити треба, – сів біля молодиці.

– Це воно вам, молодшим, а нам… – та й не доказала, тільки головою хитнула. Була рада, що сидить біля хазяйновитої дитини, тому зразу ж і почала про господарство говорити. Він відповідав поважно, не дивлячись у бік Югини, однак відчував кожен її рух і усміх.

– Озимину посіяв уже.

– А ми коли б через півмісяця вспіли. Правда, на тому тижні Іван має в район за кіньми і реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? – і водночас хотіла вивідати, чи не осудить парубок, бодай хоч зміною голосу, затії чоловіка. Ні, так само рівно і спокійно заговорив:

– Дадуть. Держава тепер кріпко безкінним помагає. Сказано – своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.

– Еге ж, еге ж, – з задоволенням подивилась на парубка. І все подобалось у ньому: спокійна мова, гордовитий з горбинкою ніс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом і великі темні руки на колінах, що стільки пересіяли зерна, стільки потримали чепіги, стільки меблі зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину і зітхнула.

Дмитро допитливо подивився на блідожовтий, посічений зморшками, присушений вид жінки і задумавсь. Бувають такі хвилини, коли людина майже точно довідується, про що думає інша, і в Дмитра сильніше забилося серце, коли відчув, що не Григорій, а він подобався Марійці.

– Великий начальник іде – Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, – перехилився до Дмитра Григорій.

– Отой, що за троцькізм каявся в газеті?

– Він самий, – прошепотів Григорій. – 3 області на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.

– Він може, – з неприємністю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука.

Огрядний білявий чоловік з портфелем під рукою, поблискуючи скельцями окулярів, недбало просунувся тісним рядом і сів перед ними. М'яке тіло, обтягнуте чорним піджаком, глибоко втиснулося в крісло і охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона і пітна, також нависала над білим комірцем.

На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сільради Свирид Яковлевич Мірошниченко. Він сильно вдихнув повітря, бо округлилась складка під нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посередині підборіддя. Поволі підніс угору велику руку, провів очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитрові, видно, щось міркуючи. Гомін стихав.

– Товариші! – і глухим баритоном озвався дальній куток. – Шоб полегшити селянам вивіз хлібоздачі, райвиконком дозволив хліб відправляти не на станцію, а в район. Також хто має сортовий овес «золотий дощ» – може обміняти в райземвідділі: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу.

«Це добре». – Дмитро прикидав у пам'яті, скільки зможе вивезти вівса на обмін. До нього нахилився Григорій.

– Везе тобі, Дмитре, з усіх боків щастя пливе, тільки прихиляйся.

– Звідки ти взяв?.. – «Свого щастя наче й не бачить», – спіймав правдивий погляд Югини.

– Хоча б і овес – мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свій урожай подвоїш.

– Еге ж, це мені велика підтримка.

– Тепер і про худобу легше подумати.

– Легше, – поморщився: не хотілось при дівчині говорити про господарські справи.

В залі погасло світло, заколивалася завіса, і на сцені, наче в тумані, для чогось заворушились постаті, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили – ніяк не міг второпати, бо стало не по собі, коли відчув, що до дівчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорія. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика і Бондарівни, але коли відчув, що Григорій почав заслоняти дівчину, обернувся. Ні, то тільки здалося. І Григорій, і Югина зацікавлено дивились на сцену, сиділи, не торкаючись одне одного. Три мерехтливі жмурки світла нерівною дугою заіскрилися в правому оці дівчини, а ліве було затінене.

Після вистави до нього підійшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.

– Як живеться, Дмитре?

– Як? Наше діло, казав циган, просіє: ори, мели, їж.

– Ходімо, Свириде. – Крамовий вдарив пухкою рукою Мірошниченка по плечу і позіхнув, широко кривлячи рот.

– Зараз підемо. Знайомтесь з сином Тимофія Горицвіта.

– Приємно, приємно, – байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий і сунув пухку рожеву руку Дмитрові. Той обережно потримав і випустив її, з неприємністю чуючи, як липкий піт зволожив його долоню.

Вийшли на вулицю.

Над сонним селом розляглася парубоча пісня, шляхом, світячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе іржання лошака, спросоння десь у клуні забився півень, охрипло заспівав і знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним і близьким.

– Хороша ніч, – підвів голову Свирид Яковлевич. – У таку б пору тільки в млині сидіти. Тремтять, поскрипують снасті, шумить вода біля загати, зітхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди – звідусіль поз'їжджались – говорять до самого ранку про всякі новини. Там трактора придбали, там кіно відкрили, там у созі працюють. Новин тепер привезуть за одну ніч більше, аніж колись за рік… Добре зараз у млині.

Крамовий штучно засміявся.

– Чортзна, які селянські натури ідилічні – партизан колишній, партієць, голова сільради, член райвиконкому, а ніяк не звикне до широких масштабів. Ні, село, скільки його не переробляй, селом і залишиться. Це розсадник божків, межі, реакційних ідей.

Слово у Крамового впевнене, зважене. «Уміє говорити», – з неприязню подумав Дмитро і з надією подивився на Свирида Яковлевича.

– Пішла писати губернія, – не підводячи голови, щось роздумуючи, поволі говорить Мірошниченко.

– От тобі й пішла писати губернія, – зверхньо посміхається Крамовий. – Ти скинь свої рожеві окуляри і подивися на село. Що це? Стихія! Дрібнобуржуазна стихія, і її нічим не підважиш.

– Це не визначення сучасного села, а високомірний плювок на нього, – почав злитись Мірошниченко.

– Юпітер, ти сердишся? Значить, ти не прав.

– Отож і є, що і ти з своїм Юпітером заодно.

– Може, неправду кажу?

– Таку саму правду і меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, – коротко різонув Мірошниченко і їдко додав: – Може, неправду кажу?

Дмитро усміхнувся і здивувався: уміє чоловік одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це… Неодмінно.

– Ну, знаєш, – ображено загарячився Крамовий, і слова його стали м'якшими, обережнішими. – Я на твоєму місці не пускався б в аналогії. Аналогія – сумнівна річ.

– Да, да, – погодився Мірошниченко. – Особливо, коли вони невигідні декому.

Крамовий ображено замовк.

В цей час недалеко від кооперації загалакали голоси, зафоркали коні і темною плямою забовванів скрипучий віз.

– Ох, і вредні ж ви, дядьку. В таких вредних печінка скоро спухає, – з притиском, давлячись словами, наче кісткою, говорить Карпо Варчук.

– Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь ніяк.

Дмитро пізнає мову старого пасічника Марка Григоровича Синиці, що самотньо живе в лісах біля несходимого Городища. Підійшли до воза, навантаженого рівними ясеновими шпонами.

– Спіймався нарешті? – зупинив коней Свирид Яковлевич.

– Спіймався нарешті! – Карпо зразу змінив тон і засміявся. – Без надії попавсь. Не думав, що в старого чоловіка така ловкість може бути. Ак-ти-віст. Лісники не могли Мовити, а це…

– Знаємо, чого не могли. Підкупив їх твій старий. – В темряві просвічується борода Марка Григоровича.

– А ви бачили, що батько підкупав? Я чесно крав, – і штучний сміх сухо і відривчасто розсипається біля воза. – Складайте акта і штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. – І він пригнувся, начеб мав покласти на плечі мішок із зерном.

Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка.

«Якого сина викохав старий вовк».

А Карпо продовжує далі:

– Скажіть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сільрада багатіє ними. Час пізній – треба додому їхати.

– Додому не поїдеш, – тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сільради.

– А чого вам держати мене до ранку? Діло зрозуміле. Заплачу, що треба. Спіймавсь – плати. Нічого не попишеш.

– Переночуєш у сільраді, а завтра вранці – хай люди побачать злодія – відправимо в міліцію. Я доб'юся, – щоб тобі хоч із місяць примусової праці дали. Штрафом не відкупишся.

– Так і треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В бересті вже ні одного гарного ясена не залишилося, такі дерева були. На все небо! Піднімались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, – з жалем говорить Марко Григорович.

– На біса тобі з ним возитись, – звернувся Крамовий до Мірошниченка. – Відпусти. А штраф хай заплатить.

– Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, – голос у Карпа стає глухішим.

– Попрацюєш і в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, – прямує Свирид Яковлевич до сільради.

– Та відпусти його, – знову заступається Крамовий.

– Не відпущу, – уперто мотнув головою Мірошниченко. – З лісокрадами панькатись не буду. Ми ще собі не можемо уявити, скільки вони зла принесли народові, радянській державі.

– Знову перебільшення і перебільшення, – махнув рукою Крамовий.

– Хотів би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш ніякими красивими слівцями. Скажи, скільки мільйонів десятин знищено лісів за останні роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вінку, стояло в лісах, а тепер тільки Городище не вирубане та трохи прорідженого береста залишилося. І от видимі наслідки: річечка, що йшла з лісів, пересохла, тому й висохли усі ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на річку. І окові, і душі радісно. Та що річечка – Буг став замулюватись. На поля із степів тепер вільно прориваються суховії, а дощу влітку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабі! Поглянь на Полісся! Тепер там, де лягли під сокирою бори, оживають, починають текти піскові горби, засипають ниви і навіть селища. Через куркульську жадобу знаєш, скільки ми зерна недобираємо? Та цього і планова комісія спроста не полічить. Скільки б ми за цей хліб нових підприємств збудували, скільки б тракторів на поля пустили, скільки б учбових закладів відкрили! А ти говориш «перебільшення». Воно набирає державного розмаху. І цього злочинця, – показав рукою на Карпа, – не відпущу. Він не менше шкоди зробив, ніж закоренілий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко судить лісокрадів. їх нарівні з убивцями треба судити.

– Здаюсь. Переконав цілком і повністю. Глуши лісокрадів, – напівжартома промовив Крамовий і звернув на зарічку.

– Да, Свириде, це ти правильно про ліси сказав. Охорону треба б посилити, – впритул підходить Марко Григорович. – Ліс – це багатство наше, окраса наша, хліб насущний.

– Посилимо. Комсомольці допоможуть. А лісничого треба зняти.

– Давно б пора. На хабарах розжирів, як свиня. Аж очі позапухали. Та й гості в нього, коли подумати, непевні бувають. Я в хащах живу, – мені видніше, що там робиться. Розумієш, Свириде, хочеться, щоб і люди були чисті, мов лісове повітря. Радянські, а не погань, що від сонця ховається.

– Непевні люди, кажеш? – насторожився Мірошниченко. – Перевіримо, неодмінно перевіримо…

– Поріділи наші ліси, поріділи, – продовжував уголос свою думку Марко Григорович. – Місцями з краю в край наскрізь просвічуються. А стояли ж як хмари грозові. Що ж через кілька років буде?

– Через кілька років? Нові діброви зашумлять, усі заруби і яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля і шляхи садами до самого неба зацвітуть.

– Потішаєш старого? – недовірливо похитав головою.

– Вірне слово кажу. Ми тільки на справжнє життя повертаємо.

– Ну, чи доживу я до нього, чи ні, а вже й за добре слово спасибі. Ти чоловік партійний – тобі усе ясніше видно… А як там Англія? 1 досі ескадру в Балтиці тримає?..

Хоч і пізня була година, та Марко Григорович не міг втриматися, щоб не поговорити про політику.