Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 96 страниц)

ІV

Похмурніло навколо в ці дні.

Проводжали жінки чоловіків, матері – синів, виряджали рідних та кревних; дитячими ручками, дівочими устами прощалось село зі своїми синами. І ніхто в селі не сідав у машини. Йшли пішки аж до чорнолісся, глибинним зором оглядали ті простори, що лягли з роками як найдорожчі скарби. Прямували завтрашні солдати у невідоме – битись за ці простори, життям обстоювати ті світи, без яких не можна прожити людям, як серцю без крові.

Не одної вдачі, не одної волі та сили були. Та буйна молодість, як яблуневий цвіт, першою прощалась з ріднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито співаючи похідних пісень. Навколо з заздрістю крутилися виводки малечі. Вони більше за всіх вболівали, що не їм іти на війну, вони ж найбільше розхвалювали своїх братів та родичів.

За селом, як по команді, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, і пісня, що тільки раз так співається у житті, широко розляглась над безмежними мінливими плесами поля. Могутній у своїй силі і принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, підводився до самого неба. Ще не встигли молоді баси грізно повторити приспів, як знову заспівувач наповнював поля неповторним трепетом.

І довго не розходились жінки, чоловіки, дівчата з шляху, схвильовані прощанням, піснею і думами про завтрашній день. Старші роками були більш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жінки печалитися, то інший чоловік і не витримає – сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голівку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рідню:

– Чого ви мені, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловіку спокійно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. І де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гітлера у смолі кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, – звернувся до Василини, – бо скоро горілка від твоїх зітхань прокисне.

З Дмитром прощався спокійно, тільки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.

– Жаль, Дмитре, що не разом ідемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою і працювати гаразд, і горілку пити, і чортів бити. Коли б, значить, стали плече в плече, – ніхто б нас і залізом не сколупнув.

Спасибі за добре слово, – розчуливсь Дмитро. – Справно воювали за свою землю. Ще може стрінемось.

– Стрінемось. Як не на війні, то після війни – я вмирати не збираюся, – подивився на Дмитра з твердою надією. – Думаєш, сам себе потішаю. Вірю, значить, що ніякий дідько мене ї візьме. Дивлюсь на іншого і злюся – то був чоловік чоловіком, а це за день як тісто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло діжки согрішений, чи яка тебе трясця місить? Я такому і в пику затопив би.

Тричі поцілувалися, міцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жінчину шию, опустив долоню на блузку і вже з-за плеча усміхнувся:

– От шкода – свою жінку покидати. Вона як пісня в мене: радість посилить, а смуток розвіє. Тільки в ці дні моя пісня зажурилась. Пішли, дорога. – Так і вийшов із хати і пішов селом, пригортаючи молодицю.

«Такого біда не скрутить. Воїн», – любовно провів невисоку огрядну постать Варивона і знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.

Григорій Шевчик в ці дні, до мобілізації його року, хотів якнайбільше побути з дітьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто він тепер бажав наверстати минуле, коли більше часу проводив поза домом. Раз навіть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».

Але невідкладні турботи від зорі й до зорі тримали Григорія серед людей. Він перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злості голос у Шевчика став більш різким і книжним:

– Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крім… війни. Прямо тобі стратег – гуртами захотів осідлати дороги найбільшого руху.

– Зате це найкоротший шлях, – спробував хтось оправдатися.

– До повної плутанини або й загибелі – ви хочете сказати? – відрізав Григорій. – Худобу ми переправимо через Буг і поженемо польовими дорогами.

– Ех, скільки пашні витолочимо, – зітхнув Олександр Підіпригора.

Григорій з докором поглянув на гуртовщика і ледве сам не зітхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотів про мирні настрої і заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районі медикаменти для людей і худоби, а потім в конторі колгоспу влаштував «художню частину» канцеляристам, які, старанно виготувавши списки худоби, трохи припізнилися з різними довідками для гуртовщиків і доярок.

– У нас же нема типографій, – спробував захищатися бухгалтер.

– Скоро лінотипа для лінивих типів підвезуть. Прямо на парашуті в контору спустять, – похмуро пообіцяв Григорій. – Жінки як-небудь і сюди вам зможуть обід принести. Тепер не обов'язкова розкіш на всякі перерви час убивать.

Додому Григорій прибігав зрідка і вже дорогою добрішав; якась тиха задумана усмішка опускала куточки його темних заокруглених уст.

Розважав, як міг, Софію, дітей і часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тільки на життя починали слатися дороги, і так по-дурному війна обірвала їх.

«Що ж, Григорію, пора воювати, брати гвинтівку до рук. Пора», – згоджувався.

Неясно у мареві бачив війну. Ішов у думах насупроти неї і жалкував, що невелику мав військову спеціальність: був рядовим зв'язківцем.

Надвечір, перед самим його від'їздом, тихо підійшла Катерина і припала чорнокосою головою до його грудей, потім відхилилась назад і попросила:

– Тату, ти нас не забувай. Листи частіше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всі любимо, – обняла його тонкими ручками і притулилась головою до щоки батька.

– Хто тебе, доню, навчив так говорити? – зразу майнула догадка, що Софія розмовляла з дочкою.

– Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька… А скільки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усі уроки вивчу, художні книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно співати умієш, а нам рідко-рідко співав.

Бліднучи, Григорій слухав мову дівчини і тепер зрозумів, що не зумів прихилити до себе дитячих сердець, що діти розуміли більше, ніж він гадав. І, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обіймів Катерини:

– Так, дочко, твоєму батькові треба було бути більш уважним. Тільки ти не думай, що він вечорами розгулював. Твій батько робив буденну роботу, робив, скільки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корінці бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. І твій батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Він гнав у шию ледарів, п'яниць, дряпіжок, прихованих ворогів; непокоївся серцем за нові зелені паростки. Часом і помилявся, а робив багато, як совість підказувала йому… Ти мене розумієш? – раптом подумав, що не треба було цього говорити дівчині.

– Розумію, тату. Ти хороший у нас. Тільки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було.

– Повернуся з війни – більше плакати не буде. Я маму дуже люблю.

З дитячою довірою подивилась Катерина на батька, щось розмірковуючи, а потім м'якими устами, перехиляючись, навскіс поцілувала його.

– І ми всі тебе, татку, любимо. Так любимо… Мати нам що не почне говорити, а тебе і спом'яне.

Схвильований Григорій вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софія. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А він не зміг чи не хотів розпізнати його.

– Що ж, жінко, – промовив, сідаючи за стіл, – вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого віку, – схилився над нею, цілуючи невеликі уста.

– Ой, Грицю. Що ти, Григорію! – обвила його шию міцними руками, і очі, обличчя засяяли в неї такою радістю, що йому було совісно дивитись на неї.

– А другу чарку, щоб краса твоя не марніла. Щоб все тобі було, чого сама собі бажаєш.

І незчулись, як хату заповнили сутінки, поприбігали діти, з дійницею увійшла баба Орина.

Так, – думав Григорій, – як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох – удачу він мав не тільки поміж людьми: своя сім'я не чула в ньому душі.

Далеко за північ тихо розмовляв з дружиною, так і заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софія лежала на правій руці чоловіка, перебираючи рукою поріділі чорні кучері, дивилась і надивитись не могла на такі рідні риси дорогого обличчя. Так і світанок застав її, коли треба було будити Григорія в похід.

V

Ревіли дороги.

Машини до самого неба підіймали сірі незграбні стовбури пилу, і він осідав на закурені обличчя червоноармійців, на обважнілі хліба, на покалічені придорожні липи і верби. Часом десь із-за лісу або з-під хмари вилітало кілька самольотів; від них, блискучо коливаючись, відривались продовгувасті бомби, і земля, ахкаючи, підіймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорілі залізні кістяки, а невпинний потік прямував далі і далі. Назустріч ішли порожні машини за боєприпасами. Часом вискакували – з пораненими, в очі кидались шкарубкі руді плями на білизні та бинтах.

Дуже непокоїлося серце в Григорія. Найбільш гнітило не наближення фронту, а чуття невідомості: як він зустріне ворога, як вступить у бій, як буде воювати.

Оте «як», нерозгадане, важке, давило тягарем, навіть часом зупиняло подих. Ні, він не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься – битися буде не гірше за інших. Бомбардування не лякало його; не лякав і обстріл з кулеметів – лежав на землі коло сорокоп'ятчиків і вперто стріляв у небо, в якому і зараз сновигали кощаві злобні «мессери». Але як він вперше стрінеться віч-на-віч з отим фашистом, що схотів затиснути очі всьому світу?

Григорій попав зв'язківцем у гаубично-артилерійський полк.

Начальник штабу, широкочолий, уже в літах, капітан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивізіону. Петляючи лісом, поміж щілинами і дзотами, прислухаючись до тріскотні мінометів, вони довго розшукували район огневих позицій третьої батареї. Дорогою Григорій встиг узнати від балакучого Федоренка найцікавіші події його життя і погляди на війну.

– Чоловік тоді правильний, коли своє місце знаходить на землі. Дивись, інший і не дурний, і учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка – машини всякі. Люблю їх, як душу. Привозять тобі мертве залізо, а ти біля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклі, вилаєшся не раз, а потім і любуєшся – пішла твоя машина на люди, як молодиця на весілля, тільки покручує собі, – і Федоренко добавив таке порівняння, що Григорій довго беззвучно сміявся, зупинившись посеред лісу.

– Ти, видно, бабій добрий. У тебе й слівця такі.

– Ні, жінки мене не люблять, – серйозно відповів. – Бо і я, правда, більше машинами, чим їхнім братом, інтересуюсь, – і чогось зітхнув. – Да, а воювати нам з тобою кріпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонів тямиш, чи який там біс?

– Тямлю.

– Це добре, – похвалив Федоренко. – Кожен чоловік небагато, а дві професії повинен знати: військову і невійськову.

А то інше боже теля і стрельнути з гвинтівки по-людськи не вміє. Чи, може, і ти не вмієш?

– Ні, трохи умію.

– Це добре. Ордена за що отримав?

– За урожай.

– Хай не останній буде.

– Спасибі.

– І я за машини теж такий, як у тебе, заробив.

– Чому ж не носиш?

– Ні, є при собі. В кишені. Не хочу, щоб усі бачили – полегкість почнуть всяку давати. – І не можна розібрати, чи серйозно, чи насмішкувато він говорить.

– Да, – не знає, що відповісти Григорій, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.

– Так от, давай будемо дружити, – простягає рубцювату, чорну від заліза І мазуту, руку. – На війні дружба – запорука перемоги, – вже говорить цілком серйозно.

Нарешті вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.

– Навідник? – зрадів Тур. – Це у нас дефіцитна спеціальність. Свою справу знаєш?

– Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкін-голі лупив чортів, аж чорти сипались.

– Повоюєм! – щиро тисне руку лейтенант, – Сержанте Лавриненко!

Проворний сержант підбігає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його голові. І Шевчик зразу ж з великою повагою слідкує за кожним рухом сержанта.

– Це командир першої гармати. Будеш у нього навідником.

Федоренко молодцювате віддає честь, і Григорій помічає, як втомлене обличчя лейтенанта освітлюється схвальною усмішкою.

– Григорій Шевчик? Знаю такого! В одному Указі з моїм батьком нагороджений. Що, в помічники старшини призначити?

– Ні, – пригадуючи слова Федоренка, рішуче закрутив головою. – Хочу бути зв'язківцем.

– Он як? Це добре, – тисне руку Григорієві. – Старшино! Невеликий білявий сержант підходить до них.

– Нагодуйте хлопця і передайте сержантові Нігматі.

VІ

Нерозгадане, тривожне «як» розвіялося скоріше і легше, ніж думалося спочатку.

Того ж вечора, після прив'язки батареї, Григорій з зв'язківцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобітьми недоспілу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь біля острівця лісу, противно крякали міномети, а потім осторонь вибухали міни; над восковими нивами метлялись червоні фонтани.

– Дряк! Тряк! – викрикували міномети. І ці звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терниці, чи наполохане крякання качок.

– Шліссс! Шліссс! – мелодійно пролітали з нашого боку невидимі снаряди, і ліс ахкав тривожно і глухо.

Поспішаючи розмотувати кабель, Григорій тепер бажав тільки одного: скоріше, скоріше б дотягнути провід до спостережного пункту.

«Коли б хоч не заблудитись», – думав з тривогою. Невдалий початок міг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристів-кадровиків.

Котушка все тоншала, оголяючи нерівні кулаки мотків; кабель з сумовитим зітханням, обрушуючись, падав на задумані колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорія уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспілого колосу, – більші турботи хвилювали його. І вже сірий кабель з липкими вузлами паростків, що обпікали пальці, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армії. І вже не міг уявити свого життя без цієї найпотрібнішої роботи, без старенького «унаефа», що коливався і коливався біля боку, вириваючи стебла з зачерствілої землі.

І коли на схилі невеличкого пагорбка він побачив лейтенанта Тура, – усміхнувся і полегшено зітхнув.

– Скоріше зв'язуйтесь з вогневою, – заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темінь, що плюскотіла над житами, неначе прогріте зоряне озеро.

– Дніпро, Дніпро! – глибоко увігнавши заземлення, присів у окопі Григорій.

– Днепр слушает! – обізвався чіткий гортанний голос з грузинським акцентом.

І ці слова були для Григорія солодшими за музику. Тепер можна було і піт обтерти з чола, і амуніцію поправити, і цигарку закурити.

– Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!

– Добре. Трубку не випускати з рук. Ні в якому разі не зумерити.

– Є, не зумерити.

В окопі спостережного пункту, тихо розмовляючи, сиділи бійці із взводу управління. Не було тільки двох розвідників – пішли в розвідку з помначальником штабу першого дивізіону лейтенантом Созіновим, про якого уже кілька разів чув Григорій, як про завзятого і вигадливого командира.

– Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змішалось біля Чорнолісся, а піхоти і на розплід не було поблизу. Попадаємо увечері, нарешті, ми з лейтенантом Созіновим на станцію, що загубилася посеред лісу, і попадаємо прямо з дороги на бал, – тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармієць біля стереотруби. – Безпечно добираємось до вагона, відчиняємо двері і замість наших зустрічаємося з німецькою офіцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякі лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму і горілку п'ють. А закусок – гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицівський бал і про їжу забув. «Тут тебе нагодують», – похолола душа.

– Русіш офіцер. Гут, гут, – підвівся найближчий і рукою запрошує сідати, – напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвістя.

Тут лейтенант як вшпарить по гітлерівцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу і облило мазкою. Далі лейтенант пострілом погасив світло – і хода з вагона в ліс… Що там робилося після нас! Содома, гомора і фриціада! До самого світу стріляли. А ми, голодні, холодні, премо до своїх на третій швидкості.

– Прокопенко, їсти хочеш? – питає лейтенант.

– Макітру вареників з'їв би, товаришу лейтенанте.

– Може вернемося на старе місце – у вагон?

– Ні, – кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжі – у горло не полізе.

– Ну, тоді я сам буду, – і виймає з кишені плитку шоколаду і так хрумає, що мені аж кишки підводить.

– Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?

– Там, – каже. – Тільки він тобі у горло не полізе.

– Ох, і бреше, – хтось в захопленні тре руками. – Про шоколад десь сам приточив!

– Чого там приточив, – обертається Прокопенко. – Попитай у лейтенанта.

– Тихо мені, – лунає зверху голос Тура, і всі затихають, а потім знову із темряви озивається пошепки чийсь голос:

– Ех, відступиш з якої позиції – і душа тобі вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, і дали ми їм раз жизні біля Дунаю.

– Технікою пре, сучий син. Не вспієш ударити з гармати – вже і «кум» чи «корова» над тобою кружляє. От і міняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко.

– Самольотів би, танків сюди, на нашу дільницю. На гарматах одних тут держимося…

– Вбігаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють – спасу нема. Дивлюсь: на подвір'ї дід гичку сікачем січе.

– Діду, ховайтеся! – кричу. Подивився на мене:

– А чого мені ховатися? Вони стрілятимуть весь день, то ради них і роботу кидати, – і цюкає собі далі-Сидячи на вогкуватому піску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорій прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхні недалеко від нього спокійно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестіли тихо-тихо, неначе хотіли заколисати землю, натомлених бійців, і в той шум вривались поодинокі постріли, кулеметне стрекотання, гул машин і гудіння самольотів, що пливли між зорями, як зорі…

От і його життя, неначе краплина в річку, влилось у воєнний потік. І минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. І, як ота краплина з рікою, він з'єднаний з усім світом, що кинув його на старий військовий шлях, через який лягає путь йому, Григорієві, чи в життя, чи в небуття…

Пропливали перед очима знайомі рідні місця, стрічався він зі своїми земляками, ріднею, ішов назустріч Софії, своїм дітям… Дарма що в нього такі невеликі військові знання. Він доб'ється, щоб і йому, кажучи про своє непомітне діло, можна було сміло дивитися у вічі людям, що недаремно живуть на світі. Пригадав і Горицвіта. Після події в Городищі Григорій зразу ж відчув до Дмитра глибоку приязнь і вірнішим поглядом оглянув його нерівний шлях. Так, Горицвіт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбність чи невміння швидко зійтися з людьми; тому й переганяли його давні друзі, що легко, рівніше входили в життя. І Григорієві тепер стало зрозуміло: Дмитро в чомусь відставав од своїх друзів, але в головному – в любові до своєї Вітчизни – він був їм рівня. Він не той жорсткий камінь, що тільки лишаями обростає.

Подзвонив командир дивізіону й викликав комбата. Обвалюючи пісок. Тур спустився в щілину і припав до трубки.

– Ні, не приходив… жду, дочекатись не можу… Я теж тай думаю… Такий не прогавить грушку в попелі, як що, то і з жару витягне.

У наушнику заклекотів короткий сміх, і Тур передав трубку Григорієві. При світі зірок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно білим, тонкі нервові уста зрідка пересмикувались, чи то від нічної прохолоди, чи від нетерплячки.

– Спати не хочеш?

– Ні, товаришу лейтенанте.

– А я поспав би. Отак, у саду на сіні, щоб крізь гілля було видко небо і зорі, – усміхнувся і зразу споважнів; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню.

На світанку після зміни, уже засинаючи, Григорій почув схвильований, радісний оклик Тура;

– Созінов… Міша! Це ти?

– Сам собою, Type! – дзвінкий, веселий тенор наближався від дороги.

Григорій, підвівшись на лікоть, побачив невдалік од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима і глибокою ямкою на підборідді. Ішов він легко, наче не приторкався до землі, тільки зрідка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тіло курилося ледь помітним димком – одіж і лейтенанта, і двох бійців, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.

– А я вже чого не передумав, Міша.

– Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може і вірша-некролога склав «Убили друга Мішу…» і так далі.

– Досить, Михаиле, не жартуй.

– Ну, Туре, а які ми дані принесли! Недарма в болоті нам очі комарня виїдала. Засікли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас підсунувся.

Коли побачив в руках топографа з готовністю розгорнений панорамічний рисунок місцевості, по-змовницьки усміхаючись, вказав Турові на хутір, що туманився на правому, крутішому березі річки; потім ускочив в окоп і доповів командирові дивізіону:

– Засікли скупчення машин і живої сили.

Лігши на землю, Созінов із Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно і швидко готують дані. Хвилююче піднесення і нетерплячка охоплює всіх бійців. Утомлені, мокрі розвідники, виливаючи з чобіт коренисту багнюку, тихо сповіщають про свої пригоди, дослухаються до коротких слів командирів.

Ось Тур рвучко підвівся, виструнчився, і Григорій з трепетом ловить команду:

– По скупченню піхоти!

– По скупченню піхоти! – урочисто передає на батарею першу в своєму житті бойову команду і до болю притискає трубку до вуха. Глухо обізвалась огнева, і Григорій стверджує вірність команди коротким армійським «да».

– Гранатою! Взривач осколочний!

– Гранатою! Взривач осколочний!

– Заряд четвертий!

– Заряд четвертий!

– Основний напрямок правіше один двадцять!

– Основний напрямок правіше один двадцять!

– Рівень тридцять ноль…

Слова і цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тіло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.

– Першому один снаряд. Огонь!

– Першому один снаряд. Огонь! «Постріл»… – як музика, відгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролітає снаряд.

– Лівіше сорок! – доповідає, відриваючися від стереотруби, Созінов…

– Правіше ноль шістнадцять. Вогонь! – махнув рукою Тур. Григорій чітко передає команду на огневу і чує хвилююче «постріл». Мелодійний свист розрізає світанкову прохолоду.

– Вірно, мінус, – кидає Созінов.

– Правіше…

– Приціл…

– Огонь!

– Плюс! – доповідає Созінов.

– Зараз ми візьмемо гадів у лещата, – криво усміхається Тур. – Лівіше ноль-ноль три!

– Лівіше ноль-ноль три!

– Приціл сто шістнадцять!.

– Батарея, огонь!

– Батарея, огонь!

Громові постріли гаубиць через короткий інтервал перегукуються з глухішими розривами.

– Накрили! – відривається від стереотруби Созінов. – По машинах вдарили! Зачадили!

– Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь!

– Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! І знову над самими головами артилеристів врізається в блакить сумовитий шелест, і знову глухо бухкають розриви.

Ці напружені хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, ніколи не було тиші на землі.

– Огонь! – знову махнув рукою командир батареї.

– Огонь!

Далекі розриви зливаються в суцільний гуркіт, він розростається, і обличчя артилеристів рясніють жорсткими усмішками.

– Підскакують фашисти!

– Вище хутора стрибають!

– Аякже, до неба ж треба летіти – не близька дорога…

– Вітаю, Туре, з успіхом! На користь тобі іде командирський хліб.

І Григорій помічає, як широко розкриваються в блаженній усмішці обличчя бійців, що любовними очима дивляться на командирів.

– Командир полку виносить подяку лейтенанту Созінову І лейтенанту Туру, – передає Григорій слова командира дивізіону. Але біля стереотруби він уже не бачить високогрудої постаті. Лейтенант, прихилившись головою до стінки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пісок тече йому за комір. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя ясніє напівдитячою довірливою усмішкою.

І Григорій з жалем і повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.