Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 96 страниц)

XXXVІІ

Після того вечора дома таке робилося, що хоч хати відцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму і одна одну не могли переважити.

Ранок починався з настороженої мовчанки. Навіть вогонь у печі, здається, горів тихіше, а Югина поралась біля баняків і горнят наче тінь. Входила Марійка з дійницею, здіймала цідилок з стіни, і тоненькі струмки молока співали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снідали так, ніби хтось у хаті лежав при смерті. Раптом жінка строго зверталась до дівчини.

– Надумалась вже?

Югина здригалась і забивалась в куток.

– Чи чуєш, що я тобі кажу?

– Чого ви від мене хочете?

– Чого я від тебе хочу? Вибий з голови дурощі. Викинь Шевчика з голови.

– Мамо, не говоріть мені про нього, – тремтів благальне голос.

Вона не знала, чи Гриць її зовсім покинув, чи, може, пересердиться і знову привернеться до неї. Від одної згадки про нього ще більше нило серце, вогнем пекли в'їдливі слова.

«Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?»

Ще тісніше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сінешні двері, летячи за парубком, можуть зачепити її, і навіть чула, як шматочки глини обсипають їй голову, пил порошить очі.

– Найшла собі щастя яке. У Шевчика на все обійстя один хвіст ледве тримається, хата не сьогодні, так завтра розвалиться – іди тоді, господине, в комірне капарити вік.

З кожним новим словом Марійка все більш гарячилась, сердилась і уже не слухала слів дочки, даючи волю своєму болю, що зібрався за багато років трудного життя.

– Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за сніп жати, тоді не раз матір згадаєш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якій хоч дівці слово скаже – з вискоком побіжить за ним! Найкраща побіжить.

– Мамо, чого ви до мене присікались? Не піду я ні за Грицька, ні за Дмитра.

– Туди к бісовому батькові. Може, за дурного Власа підеш? Як розпаскудились тепер! Жди від такої утіхи батько-мати на старості літ. У ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.

– Тоді я утечу од вас, – одрізала Югина.

– Як утечеш? Куди? – оторопіла жінка. Вона тільки тепер, холодіючи, зрозуміла, що в Югини є її, Марійчина, упертість. І це не порадувало Бондариху. – Куди ж утечеш? – запитала так, щоб і не дуже грізно було, але й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.

– В Комсомольське! – До найменших подробиць пригадала зустріч з комсомольцями, і такою принадою повіяло з вечірньої долини, що мовчазні сльози мимоволі закапали на долівку. – В колектив піду!

– В колектив? Це комсомольський соз? – перелякалася Марійка й безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочці.

З Бондарихою таке не часто трапляється.

За ці дні обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж одсвічувалось синіми жилками, побільшали очі, здавалось, що голубе світло переливалося через перенісся, під очима двома темносиніми обідками вляглися тіні, усіяні дрібними, мов макове зерно, крапками.

Іван спробував закинути дочці слово про Дмитра, то вона і на нього нагнівалась, тому й вирішив не мішатись в бабські справи.

– Хе! Хай собі робить, як сама знає, – сказав Марійці, – бо потім, якщо до чого, увесь вік буде на нас нарікати.

– Увесь вік буде дякувати. Спом'янеш моє слово! – насілась жінка на нього, і мусив відступитися чоловік.

– Сам дідько у ваших ділах шию скрутить. Я вам і не суддя, і не порадник.

– Що ти за батько! Пригрозити не можеш їй? – напосідала Марійка.

– Коли б вона лежала поперек лави – міг би, а тепер, коли і повздовж ледве вмістиш, – не присилуєш. І дай їй спокій.

– Поки не побачу за Дмитром – поїдом їстиму.

– Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кісточка твоя сидить. – І йшов до своїх созовців. В гуртовій роботі він потроху забував за домашні чвари і не розумів, скільки можна товктися над вибором і чому Югина не хоче піти за Дмитра.

З роками, коли забудеться давно прохолола любов і тільки інколи дасть про себе знати неясними клаптями спогадів, літні люди не розуміють молоді. І вдивовижу стає їм густий рум'янець від одного погляду і сором од звичного слова, що для закоханих здається грубим, огидним, як дотик жаби; і нетерпеливе чекання неділі з танцями і жаданими зустрічами; і хвилювання, і вибір милого, який всім, видно, поступається перед іншими. І тоді старість знизує плечима, киває головою, бубонить розумні настанови, вважаючи, що тільки вона знається на житті. А запитайте, що вона кілька десятків років тому робила. І чи все тоді зважувалося досвідом і розумом?

Справді, юність що та річка у повідь – розіллється на чотири броди, кінця-краю не видно, промиває добірні зорі, місячним містком перевисає від берега до берега; чия то пісня над нею пливе, і чи не скиби срібла розрізає весло в молодих руках, ще й накрапає іскристим разком на співучий плес… А там, гляди, ковзнуться по золотому мості хмари, розріжуть його, затьмарять, в береги увійдуть води – і де ті гнізда зірок подіваються; і по чорній ріці мовчки пропливе зігнутий рибалка, а тумани, сиві, як борода його, зійдуться безшумно за човном, тільки десь далеко-далеко заскрипить весло, як давня згадка.

* * *

З полудня сипнув дрібний холодний дощик.

Руки Югини задубіли і ледве ворушились в доспілому просі. Поле затягнулось сірою безвідрадною сіткою. Сизою темінню заклубився Великий шлях, та вітер швидко розметав димчасті хмари, і обпатране, без проміння сонце злякано вискочило на брудносиню прогалину, покотилось ночувати у ліс.

Таки не дожала постаті; поскладала снопи в полукіпок і тихо пішла у село. Вечір мінив обриси ланів, шляху, і дивно змінювався захід; ось він став зеленястоголубим, далі чиїсь руки почали засновувати синь огнистими нитками і незабаром золоті архіпелаги попливли над потемнілими лісами. Поміж липами стало темніше. Мокре листя прилипало до босих ніг і спросоння шелестіло щось таке знайоме і тоскне.

Зітхнула – нелегко було повертатись додому в докори і гризню. І хай що хоче робить мати – не буде по її. А Гриць теж добрий – наговорив, роз'ятрив серце – і на очі не з'являється. Така твоя любов невірна. Що ж, вона все, усе перетерпить, в дівках посивіє, та, наперекір матері, доможеться свого. Одначе гіркий жаль охопив її, відчула, як млосно запарувало тіло… Не того, що Дмитро поганий, ні, тільки наперекір матері нізащо не піде за нього.

– Югино!

Радісний переляк, наче порив вітру, охоплює дівчину з ніг до голови. А вже назустріч їй наближається і затьмарює світ таке дороге обличчя, чорний чуб, пахучі губи; руки торкаються її плечей, обвиваються навколо гнучкого стану, і поцілунок закриває її уста.

– Чи ти з глузду з'їхав? – нерішуче відпихає від себе і злякано оглядається навколо. – Ще люди побачать.

– І хай бачать, – тягнеться Гриць до неї. їхні очі стрічаються в одній щасливій усмішці.

– Уже думала, що забув за мене.

– І не говори, – пригортає до себе Югину, спираючись спиною на гудзкувату розлогу липу. – Тільки тепер взнав, як я люблю тебе, – і аж почервонів од сорому, згадавши Федору.

– Е?

– Після тої суперечки місця собі не міг знайти. То раніше все було простим і зрозумілим: є в Бондарів дочка Югина, вона мене любить, я – її, взимку одружимось… І враз наче обірвалось щось. Сяду їсти – хліб з рук падає, стану робити – в очах ти стоїш, увечері підійду до твого вікна – сам себе проклинаю, і знову повертаюсь додому, розбитий, наче дві копи змолотив.

– А хто ж тобі винен? – одхилилась назад, поглянула на шлях і на парубка. Красиве, заспокоєне обличчя, освітлене вечірнім сяйвом, було золотисто-смаглявим, одначе сутінки мінили небо і такі знайомі риси почали вкриватися тінями, чорніти.

– Дмитро заходив після того? – пригорнув дівчину і допитливо глянув у очі.

– Приходив.

– Чи він так, чи насправді?

– Хто його знає, – зітхнула і зразу зів'яла, згадавши, що її жде дома. – Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч і не говорив зі мною він. – Не хотіла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю і собі, і коханому.

– Коли насправді, – погане наше діло. Знаю, його спроста не спихнеш з дороги, – задумався Григорій і наче забув за дівчину. Опустив голову, і буйний чуб закрив увесь вид. Вітер свиснув у порідженому гіллі, поворушив під ногами листву і покотився ровом у холодну безвість. Низько гудів шлях, а трухляві дупла старих дерев дихали пріллю і затхлим п'янким теплом, до якого вже починала добиратися осінь.

– Що ж, Дмитре, – одірвав Григорій руку від чола, і Югина не могла у темряві розібрати рис його обличчя, – були ми найкращими друзями. Коли ж став на дорозі – гнівайся на себе.

– Страшно мені, Грицю. Ходім додому, – пригорнулась дівчина до нього. І Грицько поцілунком заспокоїв її.

XXXVІІІ

Хвилюючись, Дмитро сперся ліктями на ворота, голову повернув до освітленого, завішаного фіранкою вікна. Тяжко було йти до хати: знав, що, тільки відчинить двері, стріне сумовито-наляканий погляд і потім увесь вечір Югина буде ховати обличчя від нього, мовчати, байдуже відповідати на запитання Марійки. Як ніколи, страждала його непокірна гордість. Іноді ставав сам собі огидний, проте не міг і не хотів зломити себе – відійти з тої важкої дороги. Упертість глушила доводи розуму. Хмуро просиджував вечір у Бондарів і без слів прощався з дівчиною, коли та, за звичаєм і з німого веління матері, мусила виходити за ним у сіни.

Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, і Дмитро, щоб ні з ким не стрічатись, тихо причинив ворота. Напомацки в сінях знайшов клямку і, пригинаючись, увійшов у світлицю. Від скрині метнулася дівчина і наполохано глянула на нього.

– Вечір добрий, Югино, – став посеред хати напроти дівчини.

– Добрий вечір, – ледве чутно прошепотіла і забилася в куток між ліжком і скринею.

– Де ж батьки?

– Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, – болісно здригнулись уста. Догадався, що неприємно було згадувати за матір.

– Ага, – сів на лаві, не спускаючи важкого погляду з Бондарівни. Бачив, як мінилось її обличчя, краска почала заливати його: здригались відточені крильця ніздрів, і в очах сколихнулась упертість: «Зараз почне вона вичитувати мені те, що я вже давно знаю», – здогадався по її рішучому обличчю.

«Може, якимсь питанням збити її з пантелику, не дати першій заговорити… Ні, хай говорить», – виповзає зла упертість. Він стискує уста, примружується, дає очима зрозуміти, що ладен вислухати її, навіть більше того – знає, що почує від неї.

І дівчина насторожується під його шаленим сліпучим поглядом, проте рішуче встає і кулак правої руки кладе на залізну квітку укованої ляди. Видно, холод обпік руку, бо зараз відсовує її і, в забутті, знову кладе на тьмяну пелюстку.

– Дмитре Тимофійовичу, – збирає всю рішучість дівчина, проте, може мимоволі, благання тремтить в її голосі, і погляд насторожено зупиняється на дверях. – Дмитре Тимофійовичу, я нічого злого, тільки добра хочу вам.

Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмішку.

– Їй-право, тільки добра, – переконує його. – Але ж що мені робити, коли з Грицьком раніше взналася. Він мене полюбив, і я… Вік буду дякувати вам… Що я зроблю… Не ходіть до мене… Що воно із того? І вам, бачу, нелегко, і мені несолодко.

І певне, зараз би сльози наповнили її повіки, та він спішить запобігти цьому – рвучко кидає через стіл шапку на покуть, ступає крок вперед, високий і розгніваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня тріщить до самих коліщат. І Югина не може одвести погляду від його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками.

– Гарна твоя казка-байка, та не тобі її розказувати, не мені слухати. Дуже просто сказати: відступіться. Може, я сам себе ламав не день і не ніч; тебе із серця виривав, та не міг вирвати. А що мені тепер робити? – він наближається до дівчини, вона хоче відступити назад та впирається спиною в бильце ліжка і з острахом і здивованням дивиться на нього.

– Коли ти мені добра бажаєш, у мене є одне щастя – ти. Підеш за мене – нічого більше в світі не треба… Добре комусь щастя бажати – із свого багатства пощерблений гріш кинути… Коли б я вірив, що кохання Гриця таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вірю і ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очі загубила. І своїм казанням не відвернеш мене.

«Горе моє, який же він лихий і… хороший. Невже він так любить мене? – вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. – Що ж він на Гриця наговорює». Хоче запитати Дмитра, та в цей час у світлицю входять мати з Шевчиком…

В мовчанні проходить вечір. Парубки косують один на одного, і даремні намагання Марійки як-небудь підтримати розмову; не допомагають насіння і яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашніх, а коли спитала в Грицька про будівлю нової хати, аж закрутився хлопець на місці і злісно подивився на Дмитра.

Водночас взялись за шапки і вийшли з хати.

В блідоголубій димчастій ополонці, обведеній хмаринами, то світлішав, то темнішав ущерблений місяць і довгі тіні то пробігали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись під ногами. Ішли, шелестячи листям, – Дмитро по один бік глибоко витисненої колесами вузької колії, Грицько – по другий.

На перехресті біля Дарчиної хати, що задрімала в молодому сливняку, Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, міцна постать напружилась, під шкірою на щоках подвоєними бугорками заворушились округлені м'язи – видно, сильно зціпив зуби.

– Дмитре, як воно виходить?

– Хіба що? – незрозуміле знизав плечима, з цікавістю розглядаючи насторожену сильну постать парубка. «Проворний, кріпкий».

Грицько, чуючи таке питання, полегшено зітхнув, мабуть, повірив, що нічого не трапилось, та знову пальці до болю втиснулись в долоні, різко випнулись вузлуваті суглоби.

– Чи ти так до Бондарів заходиш, чи від мене хочеш дівчину відбити?

– Який ти недогадливий, – похитав головою. – Хіба ж «так» до дівчат ходять? Да, Грицю, думаю відбити від тебе Бондарівну.

Спочатку навіть недовіра ворухнула бровами Шевчика. «Чи не жартує?»

– Як же воно так? – для чогось оглянувся назад. – Дівчина мене любить…

– А я до Федори ходжу, – підказав уїдливо.

Якусь хвилину Григорій стояв, мов скам'янілий. Та ось подався назад і, перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице; другий кулак уже марно розітнув повітря – Горицвіт відскочив назад, і Григорій потягнувся за ним.

– Е, та ти вже й б'єшся? – ні до чого вирвалось.

Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрізь зустрічали дуги великих рук.

– Геть, жабо зелена, поки не увів у гріх, – просичав Дмитро. – Рідкий ти супроти мене, – і ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.

* * *

– Дмитре, що з тобою? – застигла Докія посеред хат, притискаючи сплетені руки до грудей.

– Ет, все вам треба знати… Ледача кров з носа пішла… Злийте на руки. – Вимився теплою водою і мусив таки стати коло стола, поки мати рушником не витерла міцно прилиплі чорні грудочки крові, не змастила губу пожовтілим несолоним салом.

– Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, – сіла на ослін супроти сина, світячи сумовитими очима.

– Ніхто, – скривився. – Біля перелазу спіткнувся і упав.

– Говори, бо я тільки вчора на світ появилася… Як тобі не совісно брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку прямуєш. Тільки знай моє слово: брехнею світ обійдеш, назад не повернешся. Добре вивчився в когось. – Устала і, не дивлячись на сина, стала слати постіль.

Боліло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завівся; не могла заспокоїтися, що не схотів сказати правди. Промінці світла пучком золотих ниток снувались від лампи до очей, неправильно здовжувалось то округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, із зведеними на переніссі навислими бровами. Ось він підвівся, дмухнув на світло, і чорна велика тінь майнула по хаті.

Вночі Дмитро прокинувся від легкого дотику. Ще не розплющивши очей, відчув, як світло червоними кружальцями пробилось крізь повіки, і, певне відгомін вчорашнього, тривожна догадка шугнула – рвучко підвівся, захищаючи голову трохи відхиленою рукою.

– Що з тобою? Спи, спи… Непокоївся всю ніч. Чи не жар у тебе? – прикладає шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою незагорілою смужкою вздовж лінії чуба, а потім витирає рушником з підборіддя рожеву сукровицю.

– Мамо, це я з Грицьком побився.

– З Грицем? Яким?

– Шевчиком.

– Шевчиком? – перепитує. – Чи ти не спросоння верзеш?

– Ні. Сам раніше ніколи б не подумав.

– Як же ж так можна? За що не помирились?

– За дівчину. Югину Бондар.

– За дівчину? – широко розплющує очі Докія, і кілька догадок так тиснуть одна одну, що аж боляче стає в голові. – Вам обом приглянулась одна дівчина, чи як?

– Еге ж.

Вона ще не вірить синові і, вже чуючи, як хвилювання стукається, нестримно прибуває в груди, удавано зітхає і похитує головою:

– Як же ж так можна: за дівчину один одного, десь, не повбивали. А Бондарівна славна… Дуже приглянулась тобі?

Незручно парубкові й говорити про свої потайні думки, морщиться, мов після чарки, проте не може уникнути материного погляду і, відводячи очі вбік, глухо кидає:

– Еге ж, дуже… Тільки…

– Що ж, кращої невістки мені, либонь, і не відшукати… Тільки бійка, Дмитре, пом'яни моє слово, до добра не доведе, – відчитує, гасячи світло і ледве стримує радість: син її не хворий, не скалічили Барчуки, не прибили, не притовкли. Тільки натура така трудна, камінна – що в іншого за вітром через кілька тижнів піде, в нього роками тримається. Ох, як воно все… – Усміхається в темряві і зразу ж спокійно засинає.

XXXІX

Землемір, чіпкий дідок, з зеленкуватим вузьким клином борідки і підстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Івана, і його рука довгастим човником вскочила в міцні вузлуваті пальці.

– Так це ви, можна сказать, Іван Тимофійович Бондар… Землемір… Кхи-кхи. Чортів кашель. Тьху… Карпо Іванович Мокроус.

Ледве помітно всміхнувся Іван. Вийшло: «землемір кхи-кхи, чортів кашель. Тьху». Так і запам'ятав чудернацьке прізвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, поніс до хати теодоліт, а Карпо Іванович підхопив з землі протертий чемодан і задріботів тонкими ногами за Іваном. У хаті, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки і заходив з кутка в куток. З-під чорного піджака різко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребців, то різко відскакуючи вбік.

– Можна сказать, відіб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку. Знаю, знаю її. Це споконвічне князівство Варчуків. Як він? Ще ворушить ногами? – допитливо примружив праве око.

– Цього довбнею не доб'єш.

– А як ви думаєте, Іване Тимофійовичу, чи вони нам побоїща не закачають? – впритул підійшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима.

– Думаю, ні. А втім, хто його знає. Опасаетесь?

– Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, – вигнув сухі груди. – Тільки свого інструмента жаль – дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, – погладив рукою лаковані ніжки теодоліта. І раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: – Чортові баби, так і норовлять допастись до нього. І видумав біс, можна сказать, таке зілля. – Почав виймати з чемодана карту села.

– Ви може до вечері перекусите що?

– Не відмовлюсь, не відмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свіж, а як зів'яне, то й сова не загляне, – задоволено і дрібно засміявся…

– Чи вам молока чи пряження зготувати?

– Можна, можна і пряження, і молока, а коли є борщ, та ще й з квасолькою, – ніяк відмовитись не посмію.

І згодом Іван не міг відірвати здивованого погляду від землеміра: такий тобі миршавенький дідок, однак, покашлюючи і пирхаючи, їв за трьох молотників – наче за спину кидав. А в усіх урочищах розбирався так, ніби виріс у їхньому селі…

Ранок випав туманний; під копитами коней стріляло стужавіле болото і нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слідами.

Карпо Іванович Мокроус не схотів їхати на возі: худобі тяжко. Доручив доглядати теодоліт Варивонові, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнізда в друге. Широкі, підкачені холоші все густіше вкривалися бризками болота, проте землемір найменше турбувався такою халепою, навіть якусь пісеньку мугикав.

«Побачимо, якої ти заспіваєш, коли на горбок Варчукове кодло збіжиться», – усміхнувся в цурпалки вусів Іван Бондар, слідкуючи за вузькоплечою постаттю. Що на горбок збіжаться всі, кому тут належала земля, він не сумнівався, тільки не знав, чи дійде до бійки, чи закінчиться погрозою і лайками. Пригадав побіліле обличчя Марійки, її прохання, щоб коли що – гнав коней в село, не встрявав у бійку. І відчув, як весела дрож пробігла тілом, несучи за собою завзяту і насторожену силу.

«Шкода, що Мірошниченка нема – в район викликали.

З ним безпечніше».

На другому возі розгонисте сміявся Степан Кушнір, і пужак дрібно тремтів у червоній руці. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку Полікарп Сергієнко, по-вулишному «Побрехенька», незавидний сухорлявий чоловік з загостреним припушеним обличчям і довгими вусами. Невдача либонь чи не з самого народження переслідувала чоловіка. Родився він на полі пана Колчака в родині невилазних наймитів. Його мати старалася за тринадцятий сніп заробити трохи хліба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дітей, що, мов жорна, мололи всякий харч і світили чорним тілом по всіх вулицях села, басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадів воловик Явдоким Сергієнко, коли до нього примчали на випас двоє старшеньких, і чорнява мазуха Оленка, захекавшись, радісно сповістила:

– Татку, нашій мамі бузько плиніс хлопчика на поле.

– Дурна, вона й досі не знає, що бузько тільки жаб жере, – відштовхнув її семилітній Гнат і серйозно повідомив: – Батьку, мама на полі хлопчика родили.

Коли новонародженого хрестили, попові треба було дати три карбованці, півкопи яєць і курку. Кума (породілля ще хворіла) гроші і яйця віддала, а курки не було в наймитів, і довго не могла заспокоїтись зобиджена матушка: «Що це за господиня – навіть курки на обійсті не має. Один розврат від таких людей».

Всі діти, як діти, росли в Сергієнків: плакали, їли, хворіли, кричали, падали з колиски, об'їдалися всякою поганню, топились у ставку і поволеньки спинались на ноги. А Полікарпові одне горе: дуже миршавим вдався і зовсім не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим не поїли і яким зіллям не обкурювали. Нарешті, коли німому хлопцеві минуло чотири роки, люди пораяли батькам відвести його чим скорше до Києва. Послухалась Орина людей і напровесні, тримаючись гуртка прочан, пішла із сином в далеку путь. Та недовго того шляху поміряла Орина. Другого ж дня біля Літина сипнув ядерний дощ і грім струсонув усім небом і землею. Люди навпочіпки поприсідали біля лип, та дощ небавом вимочив їх до нитки. А Полікарп візьми й заговори:

«Глім і капки».

Того ж дня вночі повернулася Орина додому і страх як потерпала: а що ж як знову відбере мову Полікарпові. Та по тому говіркішого хлопця на все село не знайдеш. Підрісши, в розмовах забував всяку міру, і потім його побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полікарпа навік причепилось прізвисько «Побрехенька». На гульбищах усі з охотою слухали Полікарпа. Від душі пирхали і реготали, але ні дівчата, ні хлопці не вважали його за парубка. І скільки, дійшовши років, не сватався – тільки гарбузи хапав. Тому й знайшов собі дівчину лише в сусідньому селі, пустивши в очі її батькам такого туману високими мисливськими чобітьми і берданкою, що ті по простоті своїй і повірили: неабиякий зять трапився їм – одним полюванням он як може прожити.

А з того полювання було стільки користі, як з цапа молока. Правда, чи не єдиний раз, уже після одруження, трапилось щастя Полікарпові: застрелив на болоті качку. І вже не городами, а вулицями попрямував додому, навіть крюк наклав, щоб не минути кооперацію, де в неділю збирались погомоніти дядьки.

– Несеш свіжину, Полікарпе? – гукнув широкоплечий сусід Василь Коваленко, ледве стримуючи усмішку.

– Та хіба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, – став біля гурту селян. – Бувало, обвішаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жінка починає лаятися. «Доки вже ти будеш таскати – дівати нема куди».

– А вбив же що-небудь? – допитується коваль.

– Та якусь паршивеньку качечку.

– Качку? – дивується Василь. – Ану, покажи. Полікарп, не кваплячись, широко розкриває торбу і раптом качка з фуркотом, затуляючи його очі, підноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства і зникає за садами.

– Ох, ти ж чолт. Полетіла. Чи ти ба… – розгублено повідомляє Полікарп, і від сміху здригається увесь майдан…

Зараз Сергієнко – чує Іван Тимофійович – напався чогось на парубків:

– Хіба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентієм вип'ємо по крючку, візьмемо шворіняки за халяви та як підемо до дівок – усі хлопці, як шушвалки, тікають від нас. А на весіллях завжди півока поставлять, щоб не надавали головиць. Уміли ми в свою пору погуляти. На теперішніх двох парубків ще б сили у мене вистачило, – вигинає колесом суху спину.

І Степан Кушнір, червоніючи, починає неймовірно кашляти, щоб не розсміятися в очі Полікарпові.

На горбку поля зовсім протряхли, і за колесами побігли неглибокі рівні колії, підрізаючи сліди втиснутих копит. На сході рожевів і розвівався туман. Бліде сонце коліщам проскочило шматок роз'їденої просвітками хмарини, а свіжа земля запарувала і запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.

Першу віху Варивон поставив на межі з левадою, і Карпо Іванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодоліта, окантоване блискучою міддю.

Іван Тимофійович оглянувся навколо, і щасно запам'ятовувалось: і Великий шлях, і димок на хвилястому гребені горбка, зелена росиста паша поміж чорними стернями, і хвилі світла, що переганяли у село тіні, і дзвін штельваги, і призивне іржання коней.

«Еге ж, це тобі не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатіям, а на своїй, законній – район затвердив нам горбок. І нічого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе і без горбка не вхопить – все одно не проживеш всього добра за свій вік», – звертається у думці до Варчука. А хліборобська надія шугає далеко-далеко і спочиває на посивілому вистиглому полі, як спочиває перепілка поміж хлібами.

Він сам повів коні на віху, щоб вивести борозну якнайрівніше; і солодко, і тривожно защеміло серце, коли почув, як під череслом хруснула підрізаним пирієвим корінням зелена межа.

За плугом, натискаючи на чепіги, горбився Полікарп, і обличчя його світилось радісно здивованим усміхом, який буває в щасливих дітей.

– Як воно, Полікарпе? – кивнув головою і примружився, надіючись почути якусь неждану побрехеньку.

– Добре, Іване, скажу тобі. Ще не запам'ятаю, коли так і рукам і серцеві хороше було, – підвів на нього прояснений погляд.

– То-то й є, Полікарпе, – подав трохи гаття підручного і пішов широкими кроками вперед.

Сумовитою сурмою заграло небо – над хутором нижче хмарки рівним і навскісним шнуром летіли журавлі; коли крила опускалися вниз, косяк темнішав і меншав; і перлово просвітлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осінньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливі, в прощальному маянні крил і зміні світла і тіней над все дрібнішим і дрібнішим ключем.

– Обліт роблять. Скоро відлітатимуть од нас, – підняв голову Варивон.

– Еге-ге, Іване. Уже посланці метляють спідницями до нас, – обізвався ззаду Василь Карпець.

Левадою поспішав розтягнутий гурт жінок; за ними, з заростей вільшаника, з'явилися перші чоловічі постаті з кийками і дрючками в руках.

– Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, – піддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнір.

– Невже до бійки дійде? – насторожено витягнув шию Полікарп.

– Може дійде, а може й ні, – не обертаючись і не відводячи долоні, поволі відказав Кушнір. – Проте істика тримай міцно в руках, міцно тримай, бережливого і доля береже.

Біля теодоліта неспокійно заметушився землемір, кинувсь був для чогось до воза, але на півдорозі роздумав і знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги.

– Оремо, хлопці, а то справді подумають, що перелякались їх. Вйо, коні! – стрельнув батогом Іван Бондар і за його плугом потягнулись інші.

Першою на горбок вилетіла, приминаючи чобітьми свіжу ріллю, висока худа Настя Денисенко і зразу ж наскочила на Степана Кушніра.

– Трясця казила, дубила, вашу ма… Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовій матері, поки ребра цілі, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злидні чортові!

– Чекай, чекай, жінко добра. Хіба ж так з людьми говорять? Де ж твій добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рідня якась.

Настя спочатку оторопіла від несподівано спокійного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась і верескливо закричала:

– Чого ти мені баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рідню знайшов! Які ми з тобою родичі?

– От тобі й маєш, – розвів руками Степан. – Вже й забула: твій же батько і мій батько на одному сонці онучі сушили. Ще тобі мало? Ще тобі мало?

– Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макітрі, бо він тобі зуби заговорює, – озвався захеканий голос із гурту.

– А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обізвалась? – став навшпиньки Степан. – А я тебе колись сватати хотів. І добре, що не оженився – десь тріснула б досі з великої любові моя макітра. Тріснула б.

Хтось навіть засміявся в гурті, але знову гамір покрив поле.

– Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. – Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларіон Денисенко з двома синами, Ліфер і Митрофан Созоненки, Яків Данько, старий Заятчук і ще кілька чоловік. Осторонь стояв із замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цікавістю поглядаючи на землеміра.

– Тпррру! – владно зупинив коні Сафрон, рівняючись із Бондарем. – Здоров, Іване.

– Ну, чого тобі?

– Погане діло затіяв, Іване. По-доброму говорили тобі – не зазіхай на нашу землю, не сій колотнечі між людьми. І ви, добрі люди, оріть, сійте на своїх нивках. Бо з чужої руки хліба не наїсися. – Здригається обвислий тонкий ніс, ворушаться під очима круто вигнуті сині мішечки і вся висока постать розмірено погойдується. – Так що запрягайте коні – і подалі від лиха.

– Подалі від гріха, – трясе колесом оброслої голови Денисенко.

– Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб… – високо дзвенить жіночий голос.