Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 96 страниц)

XXX

Затихало село.

З-за хат високо піднявся Візничий, помандрували тісною купкою на захід Стожари, і Віз опустив золоту війю над самою землею.

Наспівуючи під ніс якусь пісеньку, Григорій прямував з вулички у вуличку додому. Ішов спокійно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату він закладе в цьому році – позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною і заживе в злагоді і дружбі. Буде сіяти, орати, косити, жати, ростити дітей.

Чи любив кріпко він дівчину? – не раз питався сам себе і твердо відповісти не міг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у її рухах, погляді, усмішці було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе тої любові, про яку стільки доводилося чути в розповідях, не відчував і ще не розумів. То тільки розповідають та в піснях співається.

Чого не наспівають: з-за дівчини хлопець і топиться, і труїться, і голову розбиває об дуб, а дівчина всі сто смертей приймає. Подивишся ж насправді – простіше і складніше виходить в житті. Рідко корінь кохання розрубується одним ударом…

З наближенням домівки на серці тяжче ставало від турбот. Там з усіх кутків чекали його рук і поту ненаситні злидні, оздоблювали його: «Воно ще й ранувато одружуватись, та…»

Біля перелазу з'явилася постать. З несподіванки здригнувся парубок, завмерла пісня на півслові.

– Пізно, пізно вертаєшся, співуне, – почув смішок Федори. – Чи добре ж яка дівчина приймала?

– Та… – зам'явся хлопець і озирнувся: чи нікого нема на вулиці?

– Хто в такий час з'явиться? – відповіла, наче в його думках побувала, Федора. – Це тільки ти зорюєш до такої пори. – Гаряче, терпке дихання обдало Григорія. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашіли вогнем щоки молодиці. Стояв, наче сп'янілий. Хотів опанувати себе – не міг.

«Про що вона говорить?»

Напружує до болю мозок і нічого не може зрозуміти. Тільки сміх обдає його, липкий, як осіннє павутиння на стернях. Голова шумить і здригається від дзвону.

– Чи ти не напідпитку? – сміючись, кладе йому долоню на лоб. – Так і є, що випив.

Відхилити б руку, піти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її дотик.

Щоб трохи отямитись, сідає на перелазі. А рука Федори вже м'яко перебирає його кучері.

– Ходім – почастую.

«Нікуди не піду», – хоче відповісти злісно і кривиться від свого безсилля. Не може відкинути рук, що прихиляють його.

«Ех, і молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї», – пригадує слова Варивона.

– Що ж, можна. – Зачіплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще раз оглядається невидющими очима і йде до вишняку, де причаїлась хатина.

Якби Григорій не сп'янів тої хвилини, може, побачив би, коли б оглянувся, що посеред вулиці, проти перелазу застигла висока постать.

«Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмієш свого щастя шанувати. Чи, може, він по горілку пішов? – ще сам собі не вірить Дмитро. – Якраз по горілку. Видно, не раз заходив сюди». Сильне здивовання змінюється прихованою радістю і наче тягар спадає з його плечей.

«Не вмієш свого щастя шанувати, – повторює він, стулює уста, щоб не всміхнутися, і зразу ж хмарніє. – А що мені з того? Як любила його дівчина, так і любити буде, може й до кінця віку не взнає, що зв'язався хлопець з безпутною бабою». Проте не може заховати, що попри неспокій серце його має полегкість.

XXXІ

У сітці Чумацького шляху вже тріпотіли пізні сузір'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни імені Фрунзе.

Сьогодні в житті району неабиякий день – оформився перший кущ колгоспів. Він справді веселим зеленим кущем розрісся навколо комуни, роз'їдаючи, відтискаючи ряботиння латаних полів. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комуністів, районних працівників увінчалася успіхом. І провадити кущову нараду в новому клубі була сама приємність. Крім того, з Москви прийшло сповіщення, що на Всесоюзній конференції комун фрунзівці отримали премію. Район явно ламав рамки пересічної серединки, яку так недолюблював і зло висміював секретар окружкому. Уже не самотній острівець, а невеликий архіпелаг гордовито піднімався над хвилями вузьких зачучверілих нивок. Уже обережний селянин, вздовж і впоперек обмірявши комуну і заглянувши в усі щілини, здивовано розводив руками:

– І що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кілька років назад у двох землянках вміщалася вся комуна. На цілий гурт три пари чобіт було. По снігу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. І назва підходяща – «Тріумф Поділля». По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам – не повірив би. І знову ж таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свіжим хлібом пахне.

Ще дослухався до розмов, у серці неквапно, ретельно зважував кожне слово і факт, а потім рішуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, іноді забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусіди, які навіть знали, що жінка думає зготувати на обід, нагадували про це, і господареві доводилося щиро дивуватися:

– Ти диви! Справді забувся. То баба мені голову задурманила своїми балачками. Як почне торохкотіти – очманієш.

Сувора жива дійсність, насичена героїкою боротьби, переснована трагічними ситуаціями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комізмом, – все це в усій складності перехресних доріг і стежок поставало перед Савченком, як постає широке світання на пересіченій місцевості…

Бричка кулеметною скоромовкою загуркотіла по мосту. Під містком у потоках шуміла вода; в півсні зітхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузір'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Іноді риба розбивала гілку сузір'я, і воно довго не могло зібрати докупи обтрушені плоди.

Тиха усмішка затрепетала на сухорлявому обличчі Павла Михайловича. Він бачив, як прибережні зорі, видовжуючись, падали в нові потоки і зацвітали світлим цвітом в повеселілих хатах.

«Як електрична лампочка розгинає, змінює життя. Люди іншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Ілліча».

Ясний повів комуни і повів безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повіві вставав ясний завтрашній день.

Недалеко від берега захлюпотіли весла. Сильний дівочий голос сколихнув настояну тишу. Потім з ним побратався задуманий тенор, і пісня в широкому звучанні почала розтікатися над водою. Легко м'айнув човен; темні, наче вирізані з дерева, силуети хлопця й дівчини затремтіли на зоряній доріжці.

– Співають! – Так сказав, наче новину відкрив, спокійний візник. – І хороше співають. Не так, як ми колись…

– Як це зрозуміти, Панасе Яковлевичу?

– Чуєте: сумна пісня. І голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душі в співаків нема печалі. А коли ми цю пісню в економії співали – кожне слово, як вдова, голосило. Літа не ті, Павле Михайловичу. За цією піснею моя молодість, мов безплідна камінна гора, устає, а для моїх дітей – там тільки голуби літають.

– Бо молодість лише на нашій землі почалася, – задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивілу юність. – Що Павло пише?

– Скоро електротехніком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сільради розходяться. Певне, теж про хлібозаготівлю говорили чи про соз або колектив.

Біля плоту в чиїйсь руці крихітним прапорцем замерехтів огник, на мить освітив голови двох селян. Грубувата мова чітко повисла над притихлим ставом.

– Погода ж стоїть як золото.

– Зерно в землю само проситься.

– Значить, наш соз худобу днів через десять отримає?

– Так Иона Чабану передавав. Він не обмане. Авторитетний чоловік.

– Кажуть, жінка його захворіла.

– Хіба на болоті не схопиш гарячки? Комарні ж там – чорні хмари. Жінка його, чував, у бригаді Котовського сестрою була.

– Бойова. По всьому видать.

Ці слова, наче пісня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою інтонацією бриніла мова, вчувалася впевнена рука старого більшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постійну роботу.

Під'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвідділу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввійшов до кабінету секретаря…

Трьох синів мав Сирдій Чабану і всім трьом наділив одну, вужчу за бідняцький наділ, наймитську долю. Не шовковою травицею – колючою стернею слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакі Тодіка від материних грудей одного за одним одривав його дітей, і вони, маленькі й кучеряві, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навіки чорнило їх, вітри мелодійним дзвоном наливали голоси, а дощі гінко піднімали угору. Виросли діти в Сирдія Чабану як чорні орли, красиві, гордовиті, роботящі й дружні. Не розлучалися ні на роботі, ні на гулянках. Не розлучилися і в революцію: взимку 1918 року осідлали найкращих, ще невкованих коней Андронакі Тодіка і помчали до Григорія Котовського. Тільки білий веселий сніжок закурився за ними.

З-під грозових хмар, із синіх дощів, із колючих снігів виглядав Сирдій воїнів. І не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, поліг на подільському полі, проріс пшеницями і червоним маком і знову ожив у безсмертному камені. Навіть після смерті не важкою була йому камінна шабля, по якій не кров, а дощові потоки сіялись на звільнену землю. Молодший син упав у лісах Тамбовської губернії, а з середульшим – Ионою – розлучила боярська Романія. Вона ж, як злодія, за синів закувала в залізо старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язниці, а примарія віддала його город і халупу Андронакі Тодіку.

З в'язниці Сирдій вийшов напівсліпим і зовсім сивим. За діла синів йому вже не було газде 6 в своєму селі. Пішов старий шляхом, по якому промчали його діти на схід. Білий сніжок так само курився, як і в 1918 році, та не грів він тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не співали, а бездомними старцями трусилися заграблі дерева, із віт обмерзлими сльозами кришилися крижані зерна і в небі осліпле сонце надовго провалювалося в брудні мішки хмар. Велика безнадія охопила старого Сирдія, і сніг почорнів йому в очах.

– Батьку, не падай! – підхопили його юнацькі руки.

В болгарському селі його прихистили чужі діти – друзі його синів, прихистили як свого тата, вселили надію, що він побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.

І старий терпеливо чекав зі Сходу великого дня…

– Буна сара, приєтене! 7 – щиро привітався Павло Михайлович з йоною Чабану.

– Буна сара, фрате! 8 – Чорнявий тридцятип'ятилітній красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвідницькими кроками підійшов до свого секретаря.

– Як здоров'я Іляни?

– Спасибі. Ілянуца одужує, – промовив співуче і ніжно.

– Тепер повік на болота не поїде?

– Поїде! Тільки про це й розмови. Літературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.

– Слідкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.

– Услідкуєш! – Без тіні огуди, навіть з прихованою гордістю промовив Иона. – Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замість грілок прикладати. Не знаєш мою Ілянуцу!

– Знаю. Бережи її.

– З громадянської бережу. Раніше беззаперечно слухалася. Правда, тоді я парубком був, – засміявся, блиснувши сліпучими високими зубами. – Сьогодні вона мене вже зовсім переконала, що прибузькі плавні усім схожі на придунайські. – Сів, схрестивши руки на ріжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблі.

– І висновок який?

– Не маловажний: меліорація прибузьких плавнів – це прекрчсна підготовка для майбутніх робіт в Бессарабії. А потім на мене напалася – мало уваги болотам приділяю. Бюром райкому пригрозила. І знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.

– А це вже від тебе, від твоєї роботи залежить.

– Вона б хотіла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранці приїхали меліоратори. Насилу втихомирив свою: хотіла з ними на Кругляк майнути.

– Повернулися з болота? – зацікавлено запитав Павло Михайлович.

– На жаль, повернулися. Це із дуже швидких, – осудливо промовив Иона. – В Будинку селянина відпочивають.

– Зараз викличемо, – поспішно вийшов у коридор. Звідти задзвонив молодечий голос:

– Я одним льотом. Кур'єрським!

Проворні кроки загупотіли на ганку і затихли в темряві.

– Иона, ти вже дістав худобу й реманент для созу «Серп і молот»? – став на поріг Павло Михайлович.

– Не дістав Не допоміг навіть кавалерійський натиск, – набігла тінь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерів.

– Погано. Це тяжке село. Бондареві в першу чергу треба допомогти. Як кваліфікуєш затримку?

– Кваліфікація така, що й сердитися не маєш права: ріст созів.

– Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообіцяли допомогти?

– Днів через десять. Ми не першими стоїмо у списку.

– Зовсім погано. Треба, щоб созівці раніше за всіх засівали поля. Це наочна агітація Бондаря не зобидь. В його селі знаєш, яка куркульня.

– Що можна буде зробити – зробимо. Себе не пожалію. Для Івана Тимофійовича дістав трохи пшениці з учбово-дослідних ділянок сільськогосподарського інституту. Зрадіє чоловік Подивися, що за зерна! Із бронзи литі, – висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.

Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.

– Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам і сиротам закінчили хліб збирати?

– Закінчили. Комсомолія за це всіма силами взялася. Особливо відзначилися дівчата з Новобугівки: Югина Бондар, Софія Кушнір і Василина Підіпригора.

– Славні дівчата. Бачив їх у райкомі при врученні комсомольських квитків. Йона, можу тебе порадувати: фільм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селі. Знаєш, скільки він думок викликає в селян? Вчора спеціально сидів у івчанському клубі. Захват увесь зал охопив.

– Шматок життя, Павле Михайловичу.

– Вірно, це шматок життя. Після сеансу підійшла до мене ціла делегація селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорні, міцні, мов коріння, груди як у молотобійця, а очі надією палахкотять.

– Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? – питає.

– Правду не треба підкрашувати, – відповідаю.

– Ех, і життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?

– Поїдьте – побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.

– А таки поїду, – рішуче махнув головою. – Коли хоча половина правди живе в картині – зразу ж пишуся в колектив.

– Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? – витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. – Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.

– Не спускай. Толковий селянин.

На вулиці загомоніли голоси.

– Ідуть меліоратори.

– Як вони тобі? – запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.

Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.

– Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, – це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які – не вхопив, – неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. – Молодий – нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.

Меліоратори увійшли до кабінету.

– Олег Фадейович Чепуренко, – гордовито відрекомендувався немолодий огрядний чоловік. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу і закінчувалася конусом бляклої трав'янистої борідки.

– Володимир Слободенюк, – поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.

– Просимо, сідайте. Як вам їздилося?

– Даремно вбили час. Ваш заврайземвідділу великий оптиміст, – заколивалася на білій сорочці борідка Олега Фадейовича.

– А ви великі песимісти?

– Ні, ми люди реальності і точності.

– Так це зовсім добре.

– Непогано, – зверхньо погодився Чепуренко. – Наука любить точність, а не всякі поетичні потоки.

Слободенюк поморщився. Йоні здалося, що молодому спеціалістові не раз доводилося чути цю менторську сентенцію з уст старшого колеги.

– Всяка наука, коли вона наука, поетична, – обережно поправив Павло Михайлович.

– Ну, це видумки спритних поетиків і фантазерів, які примазувалися до науки, – беззаперечно і впевнено відрубав Чепуренко.

– Я з більшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського.

Тінь борідки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано і водночас із прихованою недовірою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокійно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловіка.

– А Вільямс, Мічурін, по-вашому, не поети? Вони в гірку оспівану землю не стогін, не безнадійність пісні, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. І світ побачив іншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезія? Учений, що не має поетичної фантазії, – це торба старця, натоптана куснями фактів. А творець – завжди поет… Ви знаєте, що Ленін на одинадцятому з'їзді партії про фантазію говорив?

– Ні, не знаю, – щиро признався Чепуренко. – Невже Ленін про фантазію на з'їзді говорив? – глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненість.

Павло Михайлович підійшов до шафи з книгами, дістав том в червоній обкладинці, швидко знайшов потрібне місце і неголосно, чітко виділив кожне слово:

– «…Навіть відкриття диференціального й інтегрального обчислень неможливе було б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності…»

– Здаюсь, здаюсь! – підвів угору обидві руки Чепуренко.

Чабану й Слободенюк засміялися.

– Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, – уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. – 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете…

– Павло Михайлович правдою бере, істиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, – поправив Йона, який терпіти не міг неточності у визначеннях.

– Це само собою, – великодушно погодився Чепуренко.

– Ви, може, познайомите мене зі своїми планами? – звернувся Павло Михайлович до меліоратора, намагаючись зменшити тертя між ним і Йоною.

– Місія наша дуже скромна: меліоративне товариство послало нас відкрити нову землю.

– Колумби! – не витримав Чабану, і складки насмішкувато затремтіли біля рота.

– Зараз наше меліоративне товариство, – незворушно продовжував Чепуренко, – не має відповідних коштів і воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцію так, як у п'єсі сказано: хитро, мудро і недорогим коштом.

– Державі дорога кожна копійка. І коли мудрість допоможе заощадити кошти – це хороша мудрість. Що ж ви придумали?

– Так у вас така кругла площа – чотири квадратних кілометри. Її найлегше осушити.

– Щось не пригадую такого болота чи заплави, – підійшов Павло Михайлович до великої карти району.

– Це не болото, а… став.

– Ви що?.. Жартуєте? – Павло Михайлович обернувся від карти, застиг на місці, зібраний і суворий.

– Чого нам жаліти цю незмінну окрасу дворянсько-поміщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… – але, поглянувши на Павла Михайловича, осікся і, вже ніяковіючи, додав: – Про це і в товаристві говорилося.

– Фахівцями?

– Фахівцями.

– І серце ваше тоді рівно билося? – металево падає схвильоване й обурене слово. – Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тоді?

– Я не розумію, до чого це…

– Так ми розуміємо, до чого, – вставив Йона.

Чепуренко нервово стиснув борідку в кулак; на обличчі його, наче вітряні лишаї, виступили кружелятка плям.

– Я чесно служу в своїй установі.

– Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашій мові – шкідництво. Ви з цим згодні? – звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.

– Згоден, Павле Михайловичу, – захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.

– Ви член партії?

– Комсомолець.

– За чим же ви в своїй установі дивитеся?

– Я тільки цього року закінчив гідромеліоративний інститут. Нещодавно поступив на роботу.

– Ви теж недавно працюєте? – хмурячись, звернувся до Чепуренка.

– Ні, у мене стаж.

– І солідний?

– Солідний, – мимовільне зітхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхність розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим і кращим. – За ваш став я пробував сперечатися, але…

– Побоялися піти на конфлікт? – Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивній голові Чепуренка Ворухнулось порівняння: «У нього й діла побудовані як обличчя – спочатку широко розмахнеться, а потім звузиться, наче клинчик борідки».

– Побоявся, – щиросерде признався. – Я чоловік не молодий, родиною обтяжений. Місце не дуже хочеться міняти.

– Значить, закон вашого життя – тепле місце, мир і гниленька тишина?

– Не зовсім так, але грішки є.

– І це зветься чесною службою?

Чепуренко тільки зітхнув, а Павло Михайлович виділив кожне слово:

– Закон життя нашого один: вірно служити партії Леніна – Сталіна, вірно служити своїй державі. Іншого закону для нашого сумління нема.

– Це велика правда, Павле Михайловичу, – обм'яклий Чепуренко встав із стільця.

– Ви учена людина, яка усе своє знання має віддати народові! А ви замість гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усі мрії, усі свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабінетах? Які ж у вас можуть бути логічні узагальнення, відчуття реальності, коли така гріховна ваша практика?

– Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.

– Це він проповідує осушувати стави?

– Він, він! Тільки не передайте, що я казав…

– Не кидайте камінь у наш тихий ставок, – зірвала йону жалюгідність Чепуренка. – Ні, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнішому багновищі.

Губи Чепуренка скривилися, біля перенісся заворушилася в'язь підсинених мішечків; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено і благально подивився на Павла Михайловича.

– За тяжку науку дякую. Признаюсь: усі ці дні мене мучила поганенька інтелігентська непевність. Сам люблю стави, озера. А тут модні слівця пішли в нашій установі: знищувати прикрасу дворянських гнізд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слів. «Може, я старий, не все уже розумію», – подумав і, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою непевність хотів зухвалою самовпевненістю заглушити. Самому гидко за свій тон. І перед вами, і перед молодим поколінням, – поклав зів'ялу руку на плече Слободенюка. – Не знаю, що ви думаєте про мене, але насправді я не такий, яким увійшов до вашого кабінету… В ділі побачите мене.

– Ви серйозно думаєте у нас працювати? – зосереджено запитав Павло Михайлович меліораторів.

– Серйозно, – відповів Слободенюк.

– Я всією душею. Хай дозволить товариство…

– Дозволить. Тоді ви будете в першу чергу осушувати одне підлісне болото. Недалеко від нього працює молодий колектив. Члени його – усі до одного комсомольці.

– Комсомольці!? – зрадів Слободенюк. – Я завтра ж поїду до них.

– Варто. У них багато чого можна навчитися. Ясні уми і золоті руки в нашої молоді… А ви знаєте, як наше Поділля в старовину називалося? – несподівано запитав Павло Михайлович меліораторів, і обличчя його стало зовсім світлим.

– Не знаємо.

– Золотою землею. Дійсно, розкішна, золота тут земля, уславлена героїчним народом і красою. Тільки хто не грів руки на пожарищах Поділля, хто не грабував його? Нівечили – половецькі хани і венгерські королевичі, волоські господарі і татарські орди, великі князі і великі візирі, султани і папи, баскаки і поміщики, капіталісти і куркульня. Лише за одне десятиліття сімнадцятого віку наш теперішній районний центр був двічі зруйнований. Криваві потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понівечені міста і села. Бідніла земля, пересихали ріки й зникали ліси. І лише наша держава припинила розбій і грабіж землі. Ми перебудовуємо не тільки життя, а й природу. Для цієї високої мети не жаль віддати усе своє серце… Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служіння народові підміняєте дрібненькими розрахунками дрібненької вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гілка. І це ваша страшна трагедія. Ви не почули за тишею кабінетів, що народ пішов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькі погляди. Повчитися треба в життя. Ось візьміть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабії сама, в бригаді Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активістів і працює над осушенням болота. Поговоріть з нею, і ви побачите нове, небувале досі село на Україні. Рівні голубі канали розділять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замість білокрильника і стрілолиста зашумлять пшениці й озера проса; на багновищах, де лютували ящур і малярія, зацвітуть долини квітів і під зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Леніна, земля Сталіна – наша земля. І це не казка. Це поезія праці і життя…

Підбадьорені, попрощалися меліоратори з Савченком і Чабану.

– Ви мені перспективу дали, Павле Михайловичу, – розчулився Чепуренко. – Намул, кинутий брудними руками, зійшов із душі. У вас я працюватиму, як чорний віл.

– Приказка не зовсім на своєму місці, – усміхаючись, глянув на червоне від напруги обличчя фахівця.

– З поетичною фантазією працюватиму! – випалив Олег Фадейович, і сміх задзвенів у просторому кабінеті.

Відгриміли кроки в коридорі. З вулиці до вікна перехлюпнулися клапті схвильованої мови:

– Стьогав мене, як сукиного сина. А на душі просторніше стало. Перспектива прояснилася. Це головне!

– Розворушив молоді пориви?

– Іменно так, молодий колего… засучимо рукави.

А в райкомі ще не гасло світло. Над картою району нахилилися дві голови – одна зовсім сива, а друга зовсім чорна. І карта, міняючи свої обриси, вставала в красі завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усієї Батьківщини, сяючи своєю неповторною красою руху.

Задзвонив дзвоник.

– Я слухаю! – підійшов до телефону Савченко.

– Добрий ранок, Павле Михайловичу.

– Невже ранок?

– У нас уже світає, – заклекотів тихим сміхом голос секретаря окружкому. – Наше місто на верховині стоїть, а ваше – в долині.

– І ми до верховин прямуємо.

– Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?

– Райком послав на постійну роботу в села випробуваних комуністів. Наслідки зримі. Сьогодні провадили кущову нараду колгоспів. Настрій бойовий.

– Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекційно-дослідна станція кращим зерном допоможе. До тебе меліоратори приїхали?

– Приїхали.

– Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?

– Їхні пориви думаємо на корисніші діла повернути… Що це за Самопал засів у меліоративному товаристві?

– Не турбуйся. Йому вже більше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив… Ні, не ворог він, а пронозливий недоук, що випадково попав на відповідальну роботу й почав упиватися адмініструванням та сумнівними прожектами… Серед інтелігенції ми не досить працювали.

– Врахуємо це і в себе.

– Неодмінно. На вчителів зверніть особливу увагу. Як твій комсомольський колектив поживає?

– Герої. Сам молодієш із ними.

– Твоєї старості не помічав. Нових успіхів.

– Служимо народу. Від Йони Чабану привіт.

– І він не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йоні, що від його кавалерійських наскоків увесь облземвідділ врозтіч кидається. Терористом прозвали. Хай післязавтра приїжджає – уважили йому. Він з головою «Серп і молот» не рідня, що так побивався?

– Майже брат, бо голова созу «Серп і молот» учасник громадянської війни.

Йона в захопленні ледве не танцював по кабінеті.

– Хоча і попадає мені за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всім бюрократам до печінок добрався. Коли б тільки хороші коні дістаги – таких собі я Іванові Тимофійовичу не вручу…

Передсвітанок уже сіяв росу, і відгомін невсипучої води висів у співучому чистому повітрі.

– До побачення, Йоно.

– Ремний сенатос, фрате 9.

– Салут Іляні 10.

– Спасибі.

Новий ранок розкрилювався над прояснілою картою міста.