Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 96 страниц)

XXІ

Погода була мінлива. У травні раптом похолодало, і Дмитро навідріз відмовився сіяти гречку.

– Почекаю ще кілька днів, а зараз піду орати на пар, – заявив Степанові Кушніру.

– Що його робити? – в нерішучості завагався той. – Треба посів вчасно закінчити, за графіком. За графіком.

– Ви все з тим графіком носитесь, як деякі уповноважені з району, – натякнув на Петра Крамового.

– Чого ти мені цим уповноваженим печеш очі? – і собі розсердився Кушнір. – Тиснуть на нього і на мене, щоб скоріше засівали.

– І вірно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю…

– Словом, роби, що хочеш… Я нічого не знаю. Я знаю: ти сієш гречку, і сьогодні дзвоню в район, що твоя бригада засіяла дев'ять гектарів.

– Про мене, хоч і в область дзвоніть, – невдоволений вийшов надвір. – Хлопці, беріть плуги – і поїхали орати на пар, – звернувся до своєї бригади.

– Аз гречкою як? – поцікавився Карпо Варчук.

– Тебе і гречка кортить? – з серцем нагадав минуле.

– Що ви, Дмитре Тимофійовичу, про таке згадуєте. – Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. – Вам привіт од мого батька.

Нічого не відповів Дмитро, заклопотаний сів на воза і поїхав у поле.

Надвечір до його бригади примчав на машині Петро Крамовий. Не виліз, а вискочив з кабіни, радісний і злий.

– Ти що робиш, свавільнику! – зразу ж насівся на Дмитра. – Зриваєш посівну кампанію? Підривом колгоспу занімаешся!?

– Я діло роблю, – понуро відповів, не дивлячись на Крамового.

– Яке діло? – злорадно заіскрилися очі. – Чорне діло? Хто тобі наказав орати на пар, коли масиви лежать незасіяні?

– Зараз сіяти не буду. Коли грунт прогріється до п'ятнадцяти градусів, тоді сіятиму.

– Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сій гречки – хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплічнику.

– Я, я – куркульський поплічник? – смертельно побліднув Дмитро.

– Ти! Ти! – театрально ткнув пальцем Крамовий, не помічаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, і знову злостива усмішка освітила м'ясисте обличчя.

– Я? – аж вигнувся Дмитро. – Геть мені звідси, враже, бо зараз батіг посічу на тобі і пужак поламаю на тобі! Геть! – уже не володіючи собою, ступнув крок уперед, і важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремінець, обкрутився навколо пужака і швидко почав розкручуватись.

Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'яті. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмішку, і лише уста затріпотіли нервово, часто. Прожогом скочив у кабіну і звідти вигукнув:

– Сьогодні ж, сьогодні ж виключу з колгоспу! Бандит!

Машина загурчала, заколивалась і незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерізав батогом молоде стебло полину і швидко пішов до плуга. Він так затис у руках чепіги, що зразу ж зламався болт.

«Невже викине з колгоспу? Яке він має право? Яке він має право?» – поринув у роздуми, не помічаючи, як співчутливо стежила за ним уся бригада і радісно, насмішкувато – Карпо Варчук та Кузьма Василенко.

Смерком Дмитро важко попрямував до села. Біля мосту порівнявся з Прокопом Денисенком і Василснком. Плескате й округле, неначе місяць, обличчя комірника аж світилося радістю, і Василенко кривився злобливою усмішкою.

Хотів мовчки обійти їх, але Прокіп нахабно заступив дорогу:

– Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобі, Дмитре, воші в тюрмі погодувати, щоб не був таким розумним.

– Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,– аж заледеніли од злоби очі Василенка.

«Яка страшна нікчемність, коли впивається своєю перемогою». – І Дмитро тільки тепер зрозумів, наскільки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким він завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радістю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенілими брудними пазурами.

Дмитро, вирівнюючись, тільки руку одвів назад – і обидві постаті проворно одскочили від нього.

– Тю-тю! Дурний! – вилаявся Прокіп і знизив голос:-Ми і добром до нього, а він… Ех ти, кров баламутська… Дмитре, – оглянувся навколо, – давай діло одне обкрутимо. Ну, не бісись. Послухай раніше. Сам знаєш – влип у нелегке діло. Тут не крадіжка – політикою пахне. А політика – діло нешутєйне.

– Еге ж, політика, – похитав головою Василенко.

– Ну, і чого од мене хочеш? – відчув, як пересохли вуста і в горлі.

– Найменшого, – наблизився Прокіп, неспокійно вертячи очима. – Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того… розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуророві переінакшиш свої слова про ячмінь… Інтересно, можна сказати… І кози будуть ситі, і сіно ціле… Що? Непогано придумано? – і засміявся.

– Я тобі як скажу, так зразу вас ухватить… В яку компанію мене посадовив! – аж затуманилося в очах.

– А ти що? Кращий за нас? – засичав Василенко, відскакуючи назад. І знову його обличчя застрибало від злості.

– І ти, гнидо, себе з чоловіком рівняєш? – неждано позаду озвався голос Олександра Підіпригори. – Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, – звернувся до Прокопа, – аж плаче передня лавка в суді.

– Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, – через плече презирливо кинув Прокіп.

– Ходімо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленінграда приїхав. Порадував батька. Буде тобі з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що він каже? У всесоюзному інституті, який рослинами інтересується, однієї пшениці зібрано аж тридцять тисяч зразків. Ну, а всього іншого і не полічиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тільки бабу свою треба загітувати… А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокіп погорить, – як уміє, заспокоює похмурнілого, задуманого чоловіка.

І в Дмитра затіпались повіки. Попрощався і попрямував не додому, а в поле…

Увечері на правлінні колгоспу після звіту Степана Кушніра про хід сівби стояло питання про Дмитра Горицвіта.

– Хуліган і рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товариші, в таку пору на очах усього колгоспу, районної партійної організації зірвати посів гречки? Це означає – дати привід усім робити, як хочеш, що хочеш і коли хочеш; ввести анархію, знищити плановість роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правління не може покласти край ворожій діяльності деяких випадкових бригадирів. Про цей обурливий випадок я сьогодні ж сповіщу в райгазету і прокурору. Тепер по містах он як хапають ворогів. Треба придивитись, чому цей Горицвіт так густо начинений анархізмом, від кого він іде і чим це пахне? Коли рентген нашої прокуратури просвітить його середину, то, надіюсь, тюрма затемнить її.

Правління притихло, не стільки уже думаючи про Дмитра, як про ті арешти в містах, про які щойно говорив Крамовий.

Кушнір, приголомшений погрозами і гучними фразами, не заступився за Горицвіта, хоча й знав, що той був неоціненним працівником. «Хай сам потім стукає далі, – вирішив. – І треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собі без меншого лиха. А то теж – батогом заміряється. Вояка».

І несподівано різко виступив проти Крамового Шевчик.

– Не знаю про хуліганство товариша Горицвіта, але те, що він не сіяв гречку, – зробив цілком правильно.

– Цілком? – єхидно перепитав Крамовий.

– Так, так! – загарячився Григорій. – Пора вже за справжній врожай боротися. Гречка – це не овес…

– Самоуправщиків і рвачів захищаєте! – Крамовий ударив кулаком по столу. – Бачу: все ваше правління гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок Горицвіта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвіта з колгоспу! – наказав принишклому секретарю.

Той розгублено присунув до себе папір, заскрипів пером…

Пізно, нездоволений собою і засіданням, пішов додому Кушнір, а Крамовий, постукуючи олівцем по столу, іще передавав у редакцію про обурливі дії Горицвіта.

Варивон після правління зайшов до Дмитра. Розповів усе, зм'якшуючи тони і запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна.

– Він таки хоче, щоб я його навіки провчив, – похмуро вислухав Дмитро Варивона.

– Ну, і що ти цим докажеш? Ні чорта не докажеш. На дідька, значить, він тобі, така погань, здався? І не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правління. У кого з наших бригад підніметься рука проти тебе?

– Чому ні? У Варчука, Василенка…

– Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших коліс. Все перемелеться, Дмитре, і мука буде. Ще й яка мука!

– Ні, Варивоне, не для мене така приказка. Він, Крамовий, мою, нашу гордість хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми підводимося з землі, злиднів, з темряви, а він назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти відчуваєш це?

– Біс його знає, що він за чоловік.

– Він хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь він бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працюємо з усією душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу він мене вириває, а з самого життя. Куди я тепер без людей? І що я без людей? Ех… – і затулив обома руками натомлене і почорніле обличчя.

– Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плює тобі в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть із своєї сім'ї. А ти завтра в район поїдь.

– Завтра неділя… Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розібрався, хто з нас правду шукає.

– Він при Маркові тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жінкою в гості. Вже Василина скучила за вами, кілька разів переказувала, щоб прийшли, – довго не випускав Дмитрової руки. – Ну, не треба, дорогий… Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намірявся – це погано: ти прямо як сірник – зразу спалахуєш. Мовчиш, а потім…

– Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючності.

– Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що робити, по чарці, значить, вип'ємо. Не зійшовся світ клином на Крамовому.

– Ще б чого бракувало! Тоді зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газеті не надрукували, – згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, і ще тоскніше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злість лихоманили міцне тіло Дмитра і так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плоті.

Він буде добиватися і доб'ється свого. Але хіба такої подяки чекав за свій чесний труд! І коли вже навчаться такі керівники, як Кушнір, не тільки на словах, але й на ділі підтримувати своїх передовиків? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспників. А відмовиться батько від своєї дитини, коли та навіть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тільки добро робив для свого колгоспу? Ні, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспі – бригадиром і за золоті гори не стану… Це я, виходить, зривник! Коли б усі так уболівали за роботу, у зерні по коліна ходили б… А добре це піти полем, коли гречка в цвіту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками.

І дивно: чим більше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привілля своїх ланів. І хоча знав, що він з сьогоднішнього вечора уже напіводрізана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тінь, бо він усіма своїми думками, почуттями, роботою був навік зв'язаний з людьми. Те, що кілька років тому було ще віддаленим, тепер стало кревним і рідним. І при одній думці, що йому доведеться працювати самому, окремо від усього села, аж у дрож кинуло. «Ні, не буде по-твоєму, враже. Не на тобі світ клином зійшовся».

Знову болів і тривожився і знову непомітно входив у свої бригадирські турботи: бачив себе на полі, з людьми, чув, як добірне зерно гречки рівними разками лягало в теплу, крупчасту землю.

Другого дня Дмитро не пішов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його і словами, і чаркою, і піснею. А яке там в біса може бути заспокоєння, коли всередині жили розриваються? Краще вже побути на самоті, десь у лісах чи на полі.

Перекинув через плече свою двостволку і левадами пішов до лісу. Думалось піти аж до старого городища в несходимому яру.

Луги, як червінцями, горіли сліпучим квітом латаття, зрідка похитувавсь червоними гордовитими голівками коров'як і мерехтів іскорками зелений квасок. В лісах уже прозорий огонь зелені підігрівав чорні столітні дуби. Поміж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвіли білі квіти, темніли сердечка дикого часнику. Вітри, струшуючись з верховіть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квіту і знову підіймались у гомінку напівпрозору листву.

Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потім, непомітно для себе, міцніше почав вбирати і барви, і світло, і шуми, і шерехи, і співи.

Біля полудня вийшов на пасіку, привітався з Марком Григоровичем Синицею.

– Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходімо до хати.

– Я вже не бригадир, – затиснув уста.

– Як так? Відмовився? Це недобре на твої літа, – несхвально похитав головою.

– Відмовили, – і розказав усе Маркові Григоровичу. Але той тільки розсміявся.

– Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Він і мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шістнадцять кілограмів меду залишаєте? Менше треба.

– А що ви йому?

– Можна, кажу, і менше. Все можна. Навіть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-своєму робить. Напишіть мені розписку, що берете всю відповідальність на себе, прикладіть печатку і дайте мені на схованку… – Тільки носом покрутив. – Ну, ходімо до хати. Нічого тобі, Дмитре, не буде до самісінької смерті. Ніякий дідько з колгоспу не викине, – бережно вийняв з густої сивої бороди бджолу. – Заплуталась. Ну, лети щасливо. І де це я вже встиг подряпатись? – здивовано подивився на розірваний палець. – Треба прополісом залічити.

Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою і невивітреним духом квашених яблук. На причілковій стіні поміж вікнами красувалися у рушниках великі портрети Леніна і Сталіна, їх подарував Маркові Григоровичу відомий український художник, що минулого року гостював у пасічника, малюючи чудові лісові пейзажі, глибокі яри і городище.

– А ти бачив, як старого нарисували? – вийняв із скрині шматок полотна…

Сонце грало в зеленому од трави і синьому од цвіту фацелії обважнілому саду. Біля вулика стояв з янтарною рамою осміхнений Марко Григорович. В його сивій бороді заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук.

– Чого ж ви не повісите цю картину на стіні?

– Що ти? Таке вигадаєш! – аж переляканим стало обличчя пасічника. – Хіба ж можна старого діда втулити між такі люди? – показав на портрети. – Треба трохи глузду мати в голові. Ось комусь із знайомих похвалитися – це можна.

І не знав Марко Григорович, що інша картина «На колгоспній пасіці» висіла на художній виставці, приковувала до себе і ревнивих цінителів мистецтва, і широкі кола глядачів. А на тій картині радісно живими очима дивилися в світ старий пасічник і його дочка Соломія.

Випили медку, звареного з шкоринок щільників.

– Де ж Соломія?

– Вчиться. Школу кінчає. Розумне дівчисько. Одні п'ятірки показує. І коло пасіки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бібліотекою мене преміювала? Це коли до Києва на екскурсію їздила. Бісова дівчина аж до одного професора пробралася; по бджільництву з ним вчену раду вела. А потім ми обоє почали пасіку вдосконалювати. Реконструкцію свого господарства провели, і повір, наче не ті бджоли стали: і меду більше несуть, і воску побільшало.

– Справді? – зацікавився Дмитро, забуваючи на хвилину про своє.

– Вірне слово… Всі у минулому році дивувалися, що так у нашому саду молоді гібридизовані сливи зародили. Дерева неначе сині хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвів молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сідає. От бджоли тоді прямо дощем обсіяли деревце… Словом, і сливи зародили на славу, і бджоли на ранньому цвіті окріпли – в медозбір такий взяток дали, як ні одного року… Пасіка – велике діло в колгоспному господарстві. До мене одного разу якась безтолоч, із заготовачів з плодоовощу, за медом приїхала. Комірник із ним – Денисенко Прокіп – приплівся, потім і Кушнір з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачеві більше меду не передав. І от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. «Архаїчне ваше виробництво, діду, останні дні відживає, – сідаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. – Уже штучний мед виробляють». А я тоді за довбанку, з машини витягнув – і йому: «Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собі штучний. Я прочитав би вам лекцію, що віск для самольотів потрібний. Сам товариш Хрущов ним цікавиться. Але у вас зараз голова архаїчна. Хай протверезиться». Так і поїхав цей заготовач без власної заготівлі. А Кушнір ледве зо сміху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися.

Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповідь завзятого діда. А той ще налив по чарці:

– За твоє здоров'я. Ти побільше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вішати. Ну, але тобі треба неодмінно до партійного начальства в місто з'їздити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, і, повір, усе буде добре! Мені теж довго голову крутили з пасікою. Ніяк не хотіли толком збільшувати її, не хотіли синяк підсівати. А що я, дарма насіння його у лісах збирав? Пішов я до партійного керівництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усі справи вникали. Потім підкрутили гайки і хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковій машині додому привезли. Дехто з наших ледащиць лається: непосидющий, неспокійний дід попався. А як живому чоловікові спокійному бути? Прочитав я, що інші пасічники по шість пудів меду з одного вулика збирають, і увесь спокій загубив. Невже, подумаю, в тебе, діду, голова дурніша за інших? Ні, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висуває. От і доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тоді життя правильно ітиме… Ще на городище підеш? Іди, а завтра в район поїдь. Воно хоч і понеділок, та то дарма.

XXІІ

Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулиці накульгує червоний від натуги і гніву Олександр Петрович Підіпригора; позад нього на поводу, вивірчуючи білки, танцює і норовиться рослий, мов з міді вилитий жереб. Ось він, граційно осідаючи назад, свічкою зводиться вгору, і підкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць.

– Ти довго мені будеш танцювати? Балерина нещасна! – сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повід, що гуде, як басова струна.

І Варивон, стоячи біля своєї хати, починає сміятись, хоч як невесело йому на душі.

– Кардибалет! – широко відчиняє ворота.

– Варивоне, забери цього… – гукає Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежі. – Завозився з ним, як чорт у попелі. Ух, ти! Як зуби ошкірив. Ледве мені в'язи не скрутив.

– Він може! – погоджується Варивон і кладе важку, міцну руку на спину коневі. Той, косуючи кривавим оком, заточується, вигинається дугою і поволі стихає. – Пізнав!

– Варивоне, що воно робиться? – зразу ж забуває про коня Олександр Петрович. – Це так: сьогодні Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а післязавтра, гляди, і мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто її ногами розчавлює? – Олександр Петрович швидко, із клекотом викидає слова, навіть не помічаючи, що його подряпані руки покриваються краплинами крові.

Варивон в подиві навіть дихання затаїв: ніколи ж не бачив такої гарячковості в спокійного, врівноваженого чоловіка.

– Це ви правду…

– Правду, правду! – перекривив. – Що ти на правлінні робив!?

– Відстоював Дмитра, – похмурнів Варивон.

– Бачу, що відстоював, – з'єхидничав старий. – Упаси мене, доле, повік від такого відстоювання.

– Що ж я міг зробити?

– Все міг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмієш?

– Я й говорив.

– Говорив. А в протоколі що записали? Папір усе витримає! Він сорому не має. А як тобі в очі Дмитрові поглянути? Мій синок, він саме з Ленінграда приїхав, чисту правду каже: по усяких уламках камінчиків можна точно взнати, в яких краях вони жили, скільки вікували, навіть яка погода на них дихала. А ми з тобою живого чоловіка маємо, Що виріс із нами, і не можемо сказати, що він дихає і живе правильно. Коли ми так будемо розкидатися людьми, то нас кури в смітник вгребуть. Уже Прокіп Денисенко і Василенко жбурнули гряззю на Дмитра. Зраділи, сучі діти!.. Ти як, у район не думаєш мотнутись? Він льотом поламає усякі такі плани, що людей обпльовують! Чи ти нічого не думаєш?

– Думаю. Та от Дмитра чекаю. Домовились – зайде до мене.

– І чого б це я час гайнував? – незадоволено похитав розкуйовдженою головою. – Скачи на коня – і гайда в МТС. Замість тебе я Дмитра почекаю.

Варивон аж назад відкинувся од здивовання і захоплення, потім вбіг до хати, щось сказав Василині і, переганяючи її слова, опинився біля воріт; одним помахом туго збитого тіла вилетів на жеребця; той здибився, витягнувся стрілою, потім круто метнувся вбік і так помчав, що селезінка застогнала і загуділа, мов дуплове дерево в негоду.

Прикипівши до коня, Варивон в захваті розсікав струмки терпкого весняного вітру; ніжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива, як вода на бистрі, тінь, наздоганяючи і не можучи наздогнати вершника.

Біля пам'ятника котовцям Варивон несподівано налетів на Степана Кушніра; хотів круто завернути на польову дорогу, але голова пізнав бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зіскочив з коня.

– Ти куди летиш? Куди? – якось питайно, з винуватою усмішкою і надією поглянув на бригадира.

– Та… жереба об'їжджаю, – зам'явся і зразу ж вирівнявся Варивон. – Недавно, бісова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив чоловіка. Громоход – не жереб. Я йому злість пережену на гаряче мило.

– Більше нічого не думаєш робити? – недовірливо покосився.

– Абсолютно нічого, – промовив з готовністю і ясно поглянув на Кушніра.

– Да… – ледве не зітхнув. – Ну, коли таке діло – заберу у тебе коня: сам втихомирю його.

– Глядіть… скине вас, – розгубився Варивон, не підпускаючи Кушніра до повода. «І піднесло ж в таку пору…»

– Мене скине? – здивувався.

– А чого ж! Кінь – як змій! Мною вже так брязнув об землю, аж дим пішов. Кісточки і досі, як цимбали, стугонять, – морщачись і розтираючи груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову роль, що й справді починає відчувати, наче в нього поболюють кості. Кушнір пильно і недовірливо слідкує за ним, а потім раптом веселіє:

– Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грім не сколупне з сідла. Ти скажи по совісті: в район летиш?

– В район, – здивувався і зітхнув.

– До Свирида Яковлевича? – уже широко усміхається Кушнір, і Варивон дивиться на нього з настороженою опаскою.

– До Свирида Яковлевича.

– Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов заєць на першій пороші. Аж злість розбирає. Ти все чисто розкажи Свириду Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Він усю мені голову, як шершень, продзижчав; він усю мені пасіку перекачає. А як почне по телефону тарабанити, так навіть пластмаса не витримує.

Варивон з радістю і вдячністю поглянув на Кушніра.

– Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу… таку тінь кинув на Дмитра.

– Лишнього не тороч. Знаю тебе, – покивав пальцем і, зітхнувши, додав: – Знаєш, ніяк тієї ночі заснути не міг. Усе за Дмитра. Сам себе останніми словами за малодухкісгь лаяв. Навіть жінці усе розказав.

– Ото був концерт, – засміявся Варивон.

– Не без того, – спохмурнів Кушнір. – Саме головне, чого він, твій Дмитро, битися ліз… Свою постанову ми скасуємо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне!

– Спасибі, – захоплено потиснув йому руку і, наче молодий вітер, помчав по шляху.