Текст книги "Вибрані твори"
Автор книги: Михайло Стельмах
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 76 (всего у книги 96 страниц)
Казкові вересневі ночі, коли над задуманими лісами ходять місяць і зорепад і небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами…
Безшумно, після недовгих проводів, на три сторони розходяться підривні групи, навантажені бомбами і толом. Одну групу проводить Дмитро, другу – Тур, а третю – Созінов. Тихо поскрипують по лісовій дорозі колеса, на возах чорніють тіла авіабомб.
Михайло мовчки підходить до Ніни, тісно притуляється плечем до її плеча, і так ідуть по вузькому трав'янистому міждоріжжі, обрізаному з двох боків глибоко втиснутими коліями. Він чує, як б'ється і його, і дівоче серце, і в одсвіті падучої зорі бачить, як рожевіє бліде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, і дівчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха і, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кільцем рук легко охоплює гнучкий стан.
– Ніно! – його руки поволі підіймаються до дівочих плеч.
Раптово підводиться сумовите дівоче обличчя, прекрасне в своїй непідкресленій чистій строгості, правдиве у своїй задумі. Три ледь помітних складки в міжбрів'ї, твердо окреслені лінії рота і прихована за теплим одливом внутрішня строгість очей роблять її старшою за свої роки Лісовим зіллям і дорогими хвилюючими споминами віє од всієї її постаті, од пругких нецілованих уст.
Він до того любить її, що совісно тісніше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись, більше не може говорити, немов ото єдине слово «Ніно» сказало все те, що ми почуваємо і так неуміло говоримо в хвилину признання.
Те, про що мріялось, стояло перед ним.
А колеса все далі і далі печаляться. Віддаляються партизани. І не можна постояти зайвої хвилини, бо десь у долині над рікою одним кільцем ланцюга, що перерізає їхнє щастя, підводиться залізничний міст. Зірвеш його – і поменшає на одне кільце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в груди болючої землі. І не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось і мріялось.
– Ніно, бережи себе, – легко стискає отверділу руку і рвучко повертається назад.
Схвильована і незвично напружена від ще не збагненого чекання, дівчина легко біжить по росистому міждоріжжі, і в очах її перемежовується то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матері, не мертвої – живої.
Мовчазним поглядом її зустрічає Соломія. Вона так хоче побачити на обличчі молодшої подруги вираз дівочого щастя, але помічає тільки мінливі тіні і не може збагнути, зрозуміти, що сказав Михайло, як Ніна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханні, хотіла, щоб і іншим всміхнулось те немінливе, неоманне щастя. А своїй подрузі бажалося того, про що сама думала, мріяла і відчула.
Розступились ліси, і дрібнолісся почало опускатись на луг. Повіяло вогкістю, прохолодою і гіркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча ріка виїмчастими шматками проглянула з-за кущів, у півсні сколихнувся очерет, затривожилась птиця.
Пантелій Жолудь розтанув у темряві Тихо плеснула хвиля, і незабаром, розводячи траву, зашелестів дощаний човен, забряжчав залізний ланцюг. Мовчки позносили бомби і мотузки в човен.
Охнула, хлюпнула вода. По зірках безшумно черкнуло смільне дно, і за веслом довго не влягалися здовжені хвилясті відсвіти. Пантелій і Ніна перепливли на той бік, де ширше розкинулись плавні, де більшою смугою чорніли зарості очерету і різаку.
Здавалось, що так само колись вересневої ночі вона пливла по притишеній річці, зустрічалася у лісі з Михайлом, знала про його приязнь до себе і так само стримувала свої почуття, як отой плескіт, що ледве-ледве, зітханням, обзивається за веслом, яким вона править на човні. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається дерево соком, і те чекання уже зіткнулося із печаллю, почало підмивати її.
Сьогодні вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, і, червоніючи сама перед собою, відмітила в душі: нею володіла не тільки сила мужності, а й приховане бажання чимсь відзначитись перед Михайлом. От і зараз думає про нього. І тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та живе.
Вузькою смугою невода виплітається за веслом озоряна вода, зітхають береги. Неясним чорним склепінням повис над річкою міст. І не те, що весло, а навіть дихання стримує дівчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотів поїзд, сипнувши угору сніп іскор, партизани неймовірно швидким ривком просковзнули бистрінь і причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега.
Олекса і Соломія виходять у плавні і лягають на сирій землі, охороняючи підривників.
На мосту гупають кроки вартових. Біля биків сильніше плюскотить вода. Знову падає зоря, і в зеленкуватому відблиску вирізьблюється напружене обличчя Пантелія; партизан саме приладнує тонкі мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу.
– Готово, Ніно, – весело і схвильовано шепче Пантелій. – Бери віжки в руки і прав своє щастя на погибель фашисту.
Дівчина бере дві мотузки, приладнані до обшивок, пропускає поперед себе Пантелія і, правлячи, пускає човен за течією. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дівчина тепер не почуває ні холоду, ні дрожі. Рішучість, напруга і навіть якийсь острах керують нею. Найбільше боїться, що, може, не зуміє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
– Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
Зупиняється біля хлопця, і човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарешті, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночі перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.
– Зупинився! – тихо шепоче Пантелієві.
– Присідай і відкривай рота, щоб не так оглушило, – як грім, лунає шепіт.
Присідати треба прямо в студену воду, і вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Іще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно відхилився назад Пантелій. І полум'я з чорними плямами посередині викинуло до самого неба червоні язики. В страшенному вибухові задвигтіла земля, загримотів довгий обвал, заскреготіло залізо, і сизий стовп, поширюючись, піднімався і застеляв долину. Хвиля різко вдарила в береги, обізвалася криками темінь, а потім ліворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затріщав очерет, і Пантелій сердито зашипів на дівчину.
– Лежи і не підводь голови! Чуєш мені?!
Підпливаючи водою, притиснулася до зілля. Тепер холод охоплює все тіло, пробігає од ніг до голови. Дубіють руки, туго натягується шкіра на лобі.
Кілька підрізаних стеблин падають біля неї, і кулі з протягом шерехтять і попискують в болотистому надбережжі. Берегами, перегукуючись та стріляючи, іде невидима їм варта. Луна посилює їхні голоси, а в темряві, десь за мостом, не тихнуть зойки.
Уже із сходу перейшли на захід Стожари, високо піднялися Косарі, до самої землі спустив чумацьку війю Великий Віз, а стрілянина не вщухала.
– Коли дотримають нас до ранку – пропали, – клацаючи зубами, промовив Пантелій.
Вона нічого не відповіла, бо вже навіть не ворушилися холодні, нечутливі уста, а всередині почав палити жар.
«Хоч би не захворіти». Байдуже стало до пострілів, вони здавались не такими страшними, як ця студена купіль, від якої набрякло і закам'яніло все тіло, кололо у вухах і мозку.
– Підемо, Пантелію, – промовила хрипко, не пізнаючи свого голосу.
– Куди? Я по смерть іще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дівчино, до підривницького хліба…
Вдосвіта притихли береги і води. Як тяжко розминається задубіле колюче тіло. Здається, переломлюються негнучкі ноги, але чіпка упертість перемагає усі болі. Вони виповзають на сухе і уже на світанку йдуть в ліс. Викручуючи сорочку, Пантелій поглянув на Ніну і не пізнав її обличчя: воно пашіло жаром, зрідка несподівано швидко біліло і знову наливалось рум'янцем.
– Еге, як тебе розібрало! Розітрись добре, – вийняв із кишені плескату пляшечку зі спиртом, а сам пішов у лісову гущину.
Пізнім вечором на запасній лодці перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горіла, а земля перед нею коливалась і розходилась кругами. В голові іще й досі гуркотів отой нічний вибух. Туманилось в очах і, неначе крізь сон, почула знайомий схвильований голос:
– Пантелію, Ніно, це ви?
– Та неначе ми… І ще голос:
– Прийшли! Ніно, що з тобою? – нахиляється над нею Созінов.
– Нічого, Михаиле, – уперше називає його по імені, і все, усе кудись віддаляється від неї.
Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радісно примружується, несподівано зустрічає погляд Михайла і червоніє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що – не пригадує.
– Як тобі? Покращало?
І дивно, навіть смішно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.
– Усе гаразд, – підводиться дівчина. Якимсь незвично стужавілим, твердим стало її тіло, і в голові перегойдувався біль. Але то лише на хвильку.
– Ніно, ти не знаєш; як я переболів за тобою. Коли б ти знала… – бере її за руку.
І вона тепер пригадує: назвала його вголос по імені і радісний сором заливає її бліде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледілись, як вийшли аж до лісового озера.
– Ніно, люблю тебе…
І вона, забуваючи увесь тягар та біль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась і зразу ж злякано відхилилась од нього: біля дубів загомоніли голоси.
– Олексо, що тобі для повного щастя треба?
– На сьогоднішній день чи після війни? – широко звучить завзятий голос Слюсаря.
– Візьмемо хоча б сьогоднішній день.
– Тоді костюм водолаза ощасливить мене.
– Костюм водолаза? – розчаровано тягне спантеличений партизан. – Навіщо він тобі?
– Мости над ріками взривати.
– Ех, коли б я був доброю феєю…
– Тоді б я в спідниці ходив, – закінчує Слюсар. І розгонистий молодий сміх котиться лісом.
Тепер не пізнати Сафрона Варчука: постарів, двома пожмаканими капшуками обвисла шкіра на щоках, зігнувся; хода стала розхитаною, а чорні очі почали підпливати каламутною водою. Іще восени грозився людям, стоячи на помості:
– Ми відступаємо тільки до Дніпра. Ні одна більшовицька нога не стане на правий берег.
І ось уже Червона Армія могутньо постукала у брами Поділля. Сафрон іще владно гримав на людей, які де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнішня видимість влади. Злий і спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток і зразу ж нападався на жінку:
– Якого дідька до світла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вікно стрельнула? Ти із кожним днем дурнієш, як пеньок трухлявий. – Мовчки вечеряв і потім, крекчучи, забирався на піч – все-таки безпечніше.
В дивно спустілій голові тепер міцно гніздився чіпкий страх і перед теперішнім, і перед майбутнім.
Туманної передвесінньої ночі хтось постукав у вікно, і Сафрон затремтів із голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, і тільки тоді почала стихати дрож, коли пальці охолодила криця парабелума. Хотів стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:
– Мамо, відчиніть.
У хату, важко дихаючи, увалився Карпо і зразу ж втомлено осів на ослін.
Коли Горпина засвітила лампу, Карпо, мов сова, примружив очі й одвернувся від світла.
– Не ждали гостя? – промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий піт.
– Здоров, здоров, синку, – не взуваючись, Сафрон підійшов до Карпа, охопив руками його шорстку і пітну шию, схлипнув. – Звідки ж ти?
– Із лісів, – скривився і махнув рукою.
– Що, тут гуляєш зі своїми?
– Нагулявся. Ледве од смерті утік. Розбили нас.
– Червоні? – вчепився в обм'якле тіло переляк, і очі стали зовсім круглими, коли майнула думка, що червоні війська прорвалися в тил.
– Ні, партизани.
– А, партизани, – трохи полегшало.
– І найголовніше, – продовжував Карпо, – розгромив нас Григорій Шевчик та Дмитро Горицвіт. За мною гналися до самої Дубини.
– Дмитро Горицвіт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.
– Боїтесь?
– Боюсь.
У вицвілих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмішку.
– Тікати, батьку, треба вам.
– Куди?
– Звісно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.
– А може іще поправляться діла? – з тривогою і прихованою надією подивився на Карпа.
– Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, – і, стишуючи голос, немовби його хто міг почути, додав: – Мені трохи золота приготуйте. Тільки не скупіться, як ви умієте, бо вже більше, певне, не прийдеться просити у вас.
– Куда ж ти думаєш?
– Знов у банду. Мені одна дорога лежить… Коли ж буде діло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.
– Які?
– Усякі. А вам утікати треба. Інакше, тату, на шворку підіймуть або розстріляють.
– Спасибі, утішив на старість.
– Їжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на світі, а ви навчали мене. Та що говорити про це – не пособить.
Злі самі на себе, на свою землю, на увесь світ, мовчки посідали за стіл. Тяжко і довго їли, пили, неначе хотіли наїстись і напитись на все життя.
Як у тумані, сиділи біля Карпа Олена, Данилко. І не вірилось, що то було так, а не інакше: здавалось – все розтане, зникне, як марево, і кудись подасться у безвість. Напівмертві, поводянілі очі батька ще більше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвіяти лихі, надокучливі думи, проте заглянути в майбутнє побоявся – нічого там не лежало для нього.
– Так, виходить, їхати? – важніючи, нахилився до нього Сафрон.
– Їхати.
– Може разом?
– Поки не можна. Маю завдання оточених німців вивести із лісів. Це до них пробивались.
– Уже з німцями знову заодно?
– Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.
– Чого тобі туди пертися?
– Одному богу, правда, рогатому, служу.
– Ну, а коли німців розіб'ють, кому служитимеш?
– Хто заплатить. Хто більше дасть. Хто гріхи наші прикриє. А такі знайдуться, ласі до чужої душі і шиї, – сказав загадково.
– А ти більш толково не можеш говорити?
– Розумним давно все ясно. У Черчілля і іже з ним до червоних не дружба, а ніж за пазухою. – Витер пальці об штани і важкий, обрезклий, поволі пішов у світлицю.
Другого дня Карпо попрощався з сім'єю і пішов у ліси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечі з села. Полагодив у кузні обидва вови – зима стояла безсніжна, підкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайників подіставав паперові гроші та золото. В управі мало сидів, а коли приводили до нього людей, кидав одно:
– Відправляйте в районну поліцію.
Знав, що посилає на вірну смерть і злісно кривився:
– Не тільки ж мені одному страждати.
Чуття зненависті до всього живого переходило межі здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла із міста і ще не встигла взятися на облік.
– Ти чого прийшла сюди? Від вербовки втекла?
– Ні. Матір провідати. Захворіли вони, – відповіла молодиця, запнута стареньким білим платком.
– А чому на облік не взялася?
– Вчора пізно було.
– Ага… Покажи документи. – Довго розглядав папірці. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чіпко трималось його спустошеного тіла. І та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старості, оволодіває ним. Він навіть не може спокійно бачити голубі, з вогким блиском очі, червоні непожмаковані уста, рожевий просвіт невеликого прямого носа.
«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душі сміється з мене. Коли ж прийдуть червоні, першою тикне пальцем на старосту».
– Порядку й досі не знаєш? Не навчили?
– Дядьку, відпустіть. Хіба ж у вас нема дітей?
– Помовч мені. Розумна яка… Піди узнай, чи мати її хвора, – пошепки говорить до поліцая.
Служака згодом повертається і ще з порога повідомляє:
– Лежить стара, простудилася.
«Прикидається, обоє, видать, хитрують», – недобрими очима дивиться на молодицю.
– Що робити із нею?
– А ти як думаєш?
– Дати з пару лящів та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.
– А що, вона й досі не знає? В районну поліцію відправити. Хай там розбираються.
І виходить із управи, щоб не чути голосіння і сліз.
* * *
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигрові пітони, гарматами і забрудненим, обдертим військом.
– Відступає фашист! – радісними ластівками розкрилювались звістки, одна одної надійніша.
– Відступає, – тоскно водянистими очима дивиться на безлад і товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнім стовпом він стає на обочині, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало відривати від неї обважнілі, забризкані болотом ноги і. не знати для чого плентатися в управу або на хутір. Він би тепер навіть Горпину відправив в тюрму, бо й вона відчуває, радіє, що повернеться те, чого він найбільше боявся.
Неждано-негадано до його дому під'їхала машина. І він зразу ж пізнав, що біля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустріч була радісна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зі своєї руки вогкої Варчукової, а очі його розтікались своїм мінливим мерехтінням.
«Погані діла, коли вже фашистський офіцер так здоровкається», – зробив відповідний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати із села. Шенкель, поволі жуючи курятину, задумавсь, а потім схвально закивав головою:
– Гут, гут… треба їхати.
Чокнулись і мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став іще балакучішим і, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
– Ти хороший хазяїн. Я їду додому, і ти їдь зі мною.
У мене будеш жити, господарювати.
– Це добре, – посвітлішав Варчук. – Тільки як я кіньми поспію за машиною?
– Як? – задумався на хвильку, зупинився біг мінливих краплин, очі стали жорстокими і жовтими. Потім витягнув із бокової кишені блокнота і швидко написав адресу.
– Спасибі, – вклоняючись, щиро дякує і заховує папірець у бумажник.
Після третіх півнів, щоб ніхто не бачив, Варчук, нагрузивши дві підводи добра, виїхав за ворота. Недовірливо і похапцем попрощався із жінкою, що навідріз відмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всі сторони і важкою ходою пішов за першим возом.
Чвакало під ногами болото. Непроглядний туман окутав поля і ліси, в обличчя сікла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвітську бекешу, поволі місив грязюку і, неначе злодій, оглядався по боках – боязко було стріти когось із односельчан.
Коли колеса загуркотіли по шосе, острах іще більше вчепився в його згорблене тіло, неначеб той гуркіт міг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтів, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону і злісно сплюнув – замість людини над кюветом стояв голий кущ калини.
Пропливали розрізнені і розріджені шматки його життя; намагався кудись подалі заховати їх, намагався утішити себе якимись марними сподіванками, хоча уже давно зрозумів: його зв'язує із цим світом тільки великий страх, що жене із насидженого гнізда, і награбоване добро, що розмістилося на підводах, лягло на грудях і животі, одночасно холодячи і гріючи все по-старечому лякливе тіло. Еге ж, від одного дотику до золотих містків, що були заховані під його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах і кара.
Ліси залили шлях таким туманом, що навіть не можна було розібрати масті коней. Позаду загурчала машина, плавно під'їхала і зупинилась біля заднього воза.
– Пане обер-лейтенант! – радісно подався назустріч Альфредові Шенкелю. І раптом знітився: яке похмуре і зосереджене обличчя у німця, яким холодом віють його очі!
– Век! – офіцер різким помахом руки наказав йому зійти з дороги.
– Як век? – подивився в невблаганні очі.
– Додому повертайся, – загрозливо ступив крок наперед, і Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумів усе, але, роблячи вигляд, що слухається фашиста, через силу улесливо посміхнувся.
– Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, – і, до болю вхопившися обома руками за повід підручного коня, почав повертати воза.
Офіцер ліктем відштовхнув його і направив коні, як вони і йшли.
– Не пущу! – голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. – Не пущу! – іще голосніше закричав. І вже не тільки острах, а й рішучість була в його надломленому голосі, та хвилинна рішучість, що й боягуза робить сміливим. Він не міг втратити свого добра: без нього залишився б на самоті тільки з одним страхом, а з таким єдиним супутником довго не проживеш. І це теж розумів Сафрон.
Шенкель ударив його в груди, а потім ногою копнув по стегну. Відступивши назад, Варчук у дикій рішучості сунув руку до кишені, де лежав парабелум. Але офіцер випередив його. Перед Сафроном у страшній і холодній круговерті майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, і кінська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всі його рухи, і рука не підняла зброї.
І, уже мертвий від розриву серця, він дістає щедрий свинцевий подарунок – всю обойму свого браунінга вгатив фашист, вибиваючи злість і острах із неживого тіла. Одначе не вибив – вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рідкі і спорожнені очі…