Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 96 страниц)

– Ми вам подаруємо життя. Тільки після одужання ви повинні відмовитися від пропагандистської роботи і щоденно з'являтися на реєстрацію. Хай це моя примха, але завтра, Пане Сніженко, ви будете на волі, – урочисто проголошує обергрупенфюрер.

«Так створюється повна ймовірність, що все закінчиться щасливим кінцем. Тільки ловися, рибко».

– Мене захоплює ваш сміливий напад на тюрму. Як вам удалося так обдурити нас? – похитує головою Фішер.

– Невже завтра мене випустять на волю? – Сніженко вдає, що зовсім повірив обіцянці.

– Завтра. Після закінчення усіх формальностей з документами, – сміється обергрупенфюрер. – «Ознака хороша». – Ітак, ніч промайне, потім дорога – і ваш Супрунів. Хороше село. За садами – хат не видно. Стави дзеркальні і коропи дзеркальні. Я коли їхав на схід, думав: у вас нема культурної раби… Лікуватися вам, пане Сніженко, треба серйозно, – тонко прядеться нитка ймовірності, щоб приспати сумніви.

– Вилікуюсь, – запевняє Сніженко, наче він уже на волі.

– Напад ви блискуче провели. Мене, як фахівця, цікавить причина вашого успіху.

– Причина – в поліції.

– Тільки в поліції? – навіть не змінився вираз обличчя обергрупенфюрера, начеб йому це вже було відомо.

– Я, здається, таємницю виказав, – захвилювався Сніженко.

– Ну, яка це таємниця? Ми вже підняли завісу цієї таємниці, – запевняє Карл Фішер. – Я вас слухаю, пане Сніженко.

– Коли вже сказав, то сказав, – махнув рукою Сніженко. – Майже весь перший набір поліції – надісланий партизанським загоном. Партизани тільки не пішли до в'язниці – не могли слухати криків ув'язнених.

– В цьому успіх знищення людей, яких ми послали під маркою партизанів? – раптово розширюються темні чоловічки, з обличчя змивається усмішка і доброзичливість. Обергрупенфюрер починає хвилюватись і навіть почуває на спині рухливі краплини противного холоду: а що, коли меч зради уже занесено над його головою?.. На цій Україні милій тільки одні неприємності. Він обводить очима загратовані вікна і зусиллям волі стримує острах.

– Пан Крупяк знав що-небудь про це?

– Ні, пан Крупяк нічого не знав, – мусив із жалем промовити Сніженко: зайве слово могло б розірвати нитку ймовірності.

Обергрупенфюрер блискавично вискакує на поміст. Фашисти вихоплюють зброю і під захистом широкої спини старшого наглядача вибігають надвір.

Їх очима переможця проводжає Віктор Іванович Сніженко.

Біля шосе військовий комендант, начальник тюрми і старший наглядач обеззброюють двох змінених патрулів, б'ючи, втискають їх в машини і мчать до будинку кари. Кат в'язниці з шкурою вириває в приголомшених служак потрібні Карлу Фішеру свідчення. Поліцаї, не витримавши катування, заплутують себе і своїх підсобників і тут же, на закривавленій підлозі, знаходять свою смерть…

Незабаром охоронна рота під командуванням військового коменданта за всіма правилами оточила будинок української допомічної поліції. Зрадники спочатку кричали про непорозуміння, але, коли кількох із них було убито, обернули зброю проти своїх хазяїв.

В останні хвилини бою до Карла Фішера прилетів із села напівроздягнутий, біліший крейди Омелян Крупяк.

Пане обергрупенфюрер, вас підмануто, підмануто… Що цей Сніженко наробив! Чому ви не порадилися зі мною? Такого, як перший набір поліції, ви вже не найдете в районі.

– В крайсі, фарфліхт! – люто вигукнув обергрупенфюрер, запізно зрозумівши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка. Начальник поліції, втративши поліцію, довів свою думку до кінця:

– Пане обергрупенфюрер, ви живий вірус мертвим зробили…

– Тепер я всіх партизанів знищу! – в тяжкому гніві плямилось обличчя обергрупенфюрера. – Бригаду нашлю на них. Ліси гарматами зсічемо, спалимо.

Але навіть і ці слова не втішили Крупяка.

XXІІ

Мітинг, проведений партизанами після розгрому поліцаїв-провокаторів, по-новому освітив населенню шляхи війни. Почався він уночі при хмурому коливанні вогню і тіней, а закінчився раннім світанком, коли зоря нахиляла свої червоні прапори над обнадієним селом. Виходило, війна, з усіма її злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнім віч-на-віч з ворогом, не заховала всіх бійців за лінією свинцю.

Найбільше враження справили виступи секретаря райкому і голови райвиконкому.

– І партія, і радянська влада з нами, – говорили люди, завзято аплодуючи після кожного виступу.

То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежі, розкидані в безладді трупи мерзенних безбатченків – і тисячний натовп, що колом дружби, любові оточив своїх озброєних синів.

– Закінчиться війна, синочки, і ми назвемо своє село Партизанським… Може б ви поїсти зайшли до мене, – запрошувала до себе воїнів літня жінка Фросина Мельник. Потім метнулася додому і принесла дві пари чобіт. – Візьміть, вони ще новенькі, піднаряд ремінний. Так і не довелося моїм дітям походити в них. Коли то вони з нашою армією повернуться?..

Вранці партизани пішли до табору, залишивши в селі лише розвідників. Ті розподілили між собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всіх дорогах.

Карателі з'явилися через два дні, і люди зразу ж помітили, наскільки вони були обережнішими, аніж їхній перший Загін. Навчені партизанами, колгоспники охоче відповідали на запитання вертлявого перекладача, що супроводив нахмуреного офіцера.

– Тільки ви в село, а партизани з села. Ось де їхні пости стояли, – показували руками в усі напрями.

– Багато було партизанів?

– Ой, багато. Як напали на поліцію – темно стало. В усіх на рушницях знизу така розкарячка, як вила, а зверху – залізне колесо, чорне-чорне, само крутиться, само стріляє і вогнем фахтить, неначе комин, – удавано переляканим голосом відповідала Фросина Мельник.

– Ручні кулемети, – пояснив перекладач.

– Вогнем фахтить, а з нього ще вогненні кулі, як рої бджіл, вилітають. Стра-ашно! – доповнювали колгоспники розповідь жінки.

– Трасуючими стріляли, – знову багатозначно говорить перекладач.

Офіцер кривиться всім обличчям, роздумуючи: залишишся в селі чи ні. Наказав іще допитати кількох колгоспників, але і їхні відповіді не втішили обережного карателя, тому й вирішив на ніч відвести загін до міста.

Тільки фашисти вирушили з села, як партизанські розвідники знову зайняли свої сектори спостереження…

Пройшло кілька напрочуд хороших передосінніх днин. Вогка лісова земля зарясніла точеними голівками грибів, затінки густіше задимілися синім намистом ожини, а дуби безперестану просівали крізь листву самоцвіти жолудів.

Партизанський загін гарячкове готувався до бою, підсилював застави, виставляв додаткові пости, мінував підступи до табору: на допомогу карателям прийшла регулярна військова частина в повній бойовій готовності.

План партизанської оборони в усіх деталях обмірковувався на партійних зборах загону. Кожна група загодя знала своє місце і бойове завдання.

Війська, поліція та карателі одночасно виступили з міста, повільно охоплюючи колом партизанський ліс. Ворог, озброєний гарматами і мінометами, вирішив по всіх правилах тактики знищити небезпечний загін. Навколо діброви почали простягатися лінії окопів.

– До чого акуратно трудяться!

– Дуже хочеться спіймати партизана в лісі!

– А не лізуть наосліп.

– Наука не йде без дрюка, – сміялися розвідники, стежачи за діями ворогів.

Іноді зчинялися перестрілки між заставами і невеликими групами противника, тоді обзивалися міномети і гармати, зрізаючи розкішні крони дерев та вихлюпуючи воду з лісових ставів.

Наступ, вірніше – провокація наступу почалася вранці після артилерійської підготовки. Цілу годину били міномети і гармати, обволікаючи ліс гуркотом, димом і мукою попелястої землі, яка, за визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат. Коли завіса гуркоту почала осідати, на північний зелений масив обережно посунула група гітлерівців і поліцаїв. Тут в добре замаскованих окопах стояла партизанська й і застава з кулеметами на флангах.

Командування загону розгадало ворожий намір: гітлерівці хотіли витягнути або втягнути всіх партизанів у бій, а потім вдарити на них двома клинами з тилу.

– Дешевенька тактика, – дійшов висновку Недремний, групуючи більші сили на півдні проти ударних клинів. – Спробуємо, Генадію Павловичу, обдурити фашистів?

– Не заперечую, – охоче погодився Новиков, вставляючи магазин в автомат. Біля пояса комісара маятником погойдувалася в зеленій сорочці граната.

Північна група противника довго і в'їдливо маячила перед очима партизанів, але ті, дотримуючись наказу, не відкривали вогню, хоча руки і свербіли провчити хитрунів. Знахабнілий ворог посунув на узлісся і зовсім здивувався: де ж партизани?

Одначе фашисти, роз'єднані кущами, стали боязкішими, почали інстинктивно збиватися докупи, звужуючи місце охвату. Застава обізвалася лише тоді, коли сіромундирні розвідники були в кількох кроках від встеленого травою і присипаного листям бруствера. Попавши під фланговий вогонь, фашисти заметалися поміж деревами, кинулися назад, як їм і наказувалося за планом. Але втікати було вже пізно: узлісся з усіх боків снувало смертельні черги.

Розлютовані вороги після невдалого нападу нашвидку перегрупувалися і почали кільцем затискати діброву, наближаючись до табору. Але ліс – це ліс, тут і рух і впевненість зменшуються, тут, здається, за кожним деревом причаївся партизан…

Два дні одчайдушне билися партизани, кулями, гранатами та багнетами знищуючи ворогів. Два дні рвалися в лісах міни та снаряди і повітря отруювалося смородом газів. Батареї гаки намацали табір, знищили кілька землянок. Але сам ворог не підійшов до табору, хоча й вистелив кулями усе дно озеречка, з якого брали воду партизани.

Роз'ярені фашисти, побоюючись нічного оточення, і другого вечора відкотилися од лісів. Свою невдачу вони вирішили зірвати на мирному населенню. Навчені гірким досвідом, карателі навіть села почали оточувати з усіх боків, наче це були партизанські табори. Стріляючи з автомагів і кулеметів, вривалися в тихі вулиці, вбиваючи людей та підряд запалюючи хати.

Незабаром великі озера вогнів почали підійматися вгору, затоплюючи своїми кривавими сплесками все небо.

В цю ніч партизанський загін, згідно з ухвалою підпільного райкому, покинув територію свого району. Райком виніс рішення, виходячи з таких міркувань: в партизанів закінчувалися запаси набоїв; не варто було ставити під лютий удар мирне населення.

Легкими тінями просковзнули бійці біля знятих фашистських постів. У втомлених очах партизанів мерехтіли відблиски пожежі.

XXІІІ

Ніколи в житті так довго і нудно, до отупіння в голові, до хворобливого розслаблення всього тіла, не сочились гарячі літні дні, що колись приносили стільки радості, сподіванок, солодкої втоми.

Не рана в'ялила.

Страшна хмара, страшна здичавіла сила, що нависла над усім світом, пекельною труйкою труїла йому, Дмитрові, болюче тіло. За ці дні довелося стільки переболіти, передумати, що вже більше не зносила голова, і все тіло просило, аж кричало: роботи, діяльності. Як можуть дармоїди цілими тижнями нічого не робити – ніяк не міг зрозуміти.

Сни були короткі, тривожні. Обливаючись потом, прокидався посеред ночі, і вже не міг заснути до світанку, коли треба було перебиратися в лісову гущавінь. За вікнами сумовито шуміли дерева. Зеленопрозорі до жовтявості мережива листя, обсіяні місячним промінням, сходилися з чорними, неосвітленими, як надвечір'я з ніччю. Шматки високого зоряного неба виринали між ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнасті вітрила, і знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтіла кожною живою струною.

Одного разу на світанку він почув, як заспівали молоді солов'ї. Значить, десь недалеко вже брела осінь. Надходила та пора, коли строгі ключі і тривожні хмарини перелітної птиці від зорі і до зорі вмикаються, розколихують співучі небесні шляхи. І згадалось Дмитрові осіннє поле, над дорогами поранковим туманом колишуться червоні проса, розбризканими самоцвітами переливається озимина, а прозора далечінь, здається, срібно подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами…

А ліки Марка Григоровича – синій ранник і якась пахуча липка мазь – робили своє діло. І чим більше загоювалась рана, тим пруткішим, міцнішим ставало тіло Дмитра.

За наказом Варчука і голови громадського господарства Созоненка, старий пасічник і надалі мусив залишатися біля колгоспної пасіки, а мед здавати Варчукові.

– На дві підводи вчора нагрузив. «Оборонцям нашим треба». Щоб тебе на одній гілляці повісили з твоїми оборонцями, – розповідав увечері Синиця.

– Що в селі, Марку Григоровичу, робиться? – впивався нетерплячим поглядом в нахмурене обличчя пасічника.

– Свіжують гітлерівці свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в скринях порядки наводять. Ну, і старці вони, Дмитре Тимофійовичу. Бачив старців на своєму віку, а таких – не доводилося. У моєї Гафії, як почали чистити в хаті та коморі, – навіть надтріснуті ночовки забрали.

– Людей не вбивають?

– Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повісили чотирьох. Дівчатам і молодицям одна біда. Ховаються від фашиста, мов од чуми…

– Моїх не зачіпають?

– Чому ні? Вчора Варчук ударив палицею Югину.

– За що? – бліднучи, поширює очі.

– За що? Хіба не знайде причіпки. Коли б на цьому обійшлось, то ще можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всім, хто колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.

Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:

– Ти знаєш, хто тепер у місті, як то його… бир… бургомістром?

– Із наших кого призначили?

– Який там біс із наших. Отой пройдисвіт – Петро Крамовий… З тюрми, кажуть, якось під час бомбардування вискочив і зразу ж… в начальники.

– Крамовий? – звісив ноги з ліжка.

– Він, чортова душа. Раніше людям голови крутив, а тепер зовсім відкручувати буде. Кажуть, іще тоді, коли з троцькістами зв'язався, вже з ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Ліфер Созоненко у нашому селі старшим поліцаєм служить. Батько його в магазині порядкує. Власної лавки німці не дозволяють відкривати, так він… липуче стерво.

Але Дмитро вже не слухає Марка Григоровича. Думки його крутяться навколо сказаного про Крамового. «Ах ти ж гадина солона. Скільком людям він життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отруїв радість, скількох чесних робітників заплямував отруйним язиком. І все для того, щоб озлобити людей проти влади».

До подробиць він бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного розбухлого чоловіка.

«Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура… Ну, як стрінешся ти зі мною, оббілую твою шкуру, до самих п'ят спущу». – Дмитро встає з ліжка і довго ходить по хаті, напружений і лихий. Він уже прикидає в голові, де найкраще підстерегти новоспеченого бургомістра; уява рельєфно окреслює і вечірню годину на самотній дорозі, і зупинену покалічену машину, і розкришене, покалічене дробом скло, і як з смертельного ляку одвисають щоки вгодованого ворога. З цього він і почне.

Дмитро перевіряє свій дробовик, сумовито похитує головою: поганенька, дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не поїдеш.

План нападу на бургомістра вистигає в усіх деталях, але, дивно, Дмитро не почуває ніякого внутрішнього задоволення. Що ж турбує його? Може, непевність, страх зупиняють? Ні… То слово Кошового. Він повинен побачити Віктора Сніженка, поговорити з ним… Не штука покласти голову за якийсь мішок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може є важливіші діла. І з жалем, як шматок болючого тіла, одриває від себе міркування про помсту над бургомістром.

Росяного ранку з ремінною оброттю в руках, наче він розшукує коня, іде в Супрунів. Коли дорогою зустрічає кого з людей, старанно і довго, з удаваною скорботою, розпитує про свого дереша з зірочкою на лобі.

На вулиці його підозріло перепиняє високий синьоносий поліцай. Мружачи очі, уважно вислухує Дмитра і потім коротко кидає:

– Документи є?

– Аякже, божий чоловіче. Паспорт є, справки є. Хіба ж я що – безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тільки нема. Такий дереш був, із зірочкою на лобі, ну прямо тобі вилитий красавець. Жизнь мою піддержував, бо я в колгосп не писався… Оце в фурманку, бувало, як поїду… – і сам дивується, де в нього беруться слова.

«Ох, і дурний же дядько», – дивиться поліцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевіряє паспорт, довідки і насмішкувато копилить губи:

– З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Від старости треба справку мати.

– Від старости? Варчука? Та він же мені родич. Я його своїм дерешем не раз у район відвозив. Оце одного разу купили півлітра, дістали рибки, ну й хильнули…

– Іди вже шукай свого дереша. Ти, десь, і зараз хильнув, – сміється зверхньою начальницькою усмішкою поліцай.

Дійшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.

На майдані, обсадженому з чотирьох боків молодими тополями, він вперше в житті бачить невисоку свіжообстругану шибеницю. В страшній оправі нерухомо висять два чоловіки і жінка. Поволі, неначе ноги йому наливаються свинцем, Дмитро йде до шибениці.

Невдалік од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть чорнява жінка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодиці нема ні відчаю, ні сліз. Тільки німа скорбота, здавалось, навіки обвуглила її обличчя і всю, ніби вирізану з чорного каменя, постать. Підійшовши ближче до похиленої оправи, Дмитро несподівано заточився, і стогін вирвався з грудей.

3 шибениці над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Віктора Сніженка. Високий лоб і щоки були вогкі від ранкової вільгості, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.

На тополі каркнув ворон, і Дмитро тільки тепер побачив, що на гілках, неначе головешки, неспокійно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старі попелясті коміри-надгруддя.

Дмитро кидає оброть посеред майдану і швидко, наскільки дозволяє йому поранена нога, іде назад у ліси.

Здивований поліцай провів його очима, але на своє щастя не перепинив, бо тепер у сліпій люті Дмитро руками задушив би його.

«Може прийдеться самому, на свій розсуд і риск діяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, наші люди, партія підтримують», – згадав слова Кошового…

Ні, він, Дмитро, не відрізана скибка.

* * *

– Марку Григоровичу, а ніде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик – ненадійна штука.

– Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо інакше – смертна кара.

– Всю знесли?

– Який там чорт. Десять шкур із колгоспника здіймеш – не принесе, коли знає, що ніхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не принесе. Люди знають ціну зброї.

– Кому можна було б шепнути?

– Онука мого Степана спитаю. Він комсомолець, метикований хлопчак.

– Надійний?

– У нас нема ненадійних.

На третю ніч Марко Григорович прийшов із своїм онуком, чорнявим п'ятнадцятилітнім парубчаком. Степан з цікавістю дивився на Дмитра, але вигляд вдав підкреслено незалежний, гордовитий.

– Оце тобі наше наймолодше Синичиня, – посміхнувся Марко Григорович.

– Це не синиця, а сокіл!.. Знаєш, чого тебе покликано?

– Знаю, – коротко відповів парубчак.

– Зброя є?

– Зброя? – подивився широко і допитливо. – Дивлячись для чого.

– Як для чого? – не зрозумів спочатку Дмитро.

– Як на добре діло, є.

– Ти бачив, який він?

– А ти що під добрим ділом розумієш? – почав пильніше оглядати невелику насторожену постать.

– А ви що? – не піддавався парубчак.

– Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра Тимофійовича? – обурився Марко Григорович.

– Таке життя, діду. Нічого не поробиш, – відповів розважливо, але голос подобрішав, забриніли нотки приязні.

– Ти скільки класів закінчив? – несподівано повернув Дмитро розмову на інше.

– Вісім. Я на рік раніше почав ходити до школи, – незрозуміло звигнув плечима.

– А на кого хотів вивчитись?

– На агронома-селекціонера.

– Тепер що робиш?

– Фурманом Созоненко призначив, – раптом озлобився парубчак. – Учора не поїхав – палиць нахватався.

– А чого ж нової власті не слухаєш? – глузливо усміхнувся.

– Кінський кізяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! – як вітром здуло всю повагу з хлопця.

– От щоб її за ноги та у воду – зброя потрібна. Ти її сам збирав?

– Ні, з Олександром Петровичем по всіх усюдах нишпорили. Ще рана з ніг валить чоловіка, а він – де які яри, де які побоїща – все обходив. Одного разу в лісах покаліченого «станкача» знайшли. З усіх боків оглянув його Олександр Петрович, позітхав, побідкався, що несправний кулемет, і каже мені:

– Прихватимо на всякий випадок?

– Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.

– Е, ти не кажи. В господарстві і мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подібну штуковину – і з двох кулеметів такий тобі вийде гібрид, що фашистам у печінках і закрутить, і заколе, і запече. Ти це по молодості занадто щедрий, бо на готовенькому ріс, розбестився. Пожалій, Степане, зброю один раз, то вона тебе сім раз пожаліє. Ну, потягли.

Бездоріжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на голові Олександра Петровича почервонів, аж розпух; кров із потом зливається, а чоловік навіть не витирає її.

– Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, – мало не плачу з жалості.

– Як покиньмо!? – обурився. – В тебе арсенал, чи що, в запасі є. А коли ти така тонкослізка, – я й сам як-небудь упораюся. Він крові злякався. Щo це за лікар, який крові боїться.

– Так я ж не лікар.

– Тепер ми всі ті лікарі, які хірургами звуться, – нечисть вирізуємо. Зрозуміло чи ні? Ну, тоді берися за станок і помаленьку, помаленьку, а пішли.

Притаскали ми таки цей кулемет, змазали і заховали не знати для чого… Що вам треба?

– А що в тебе є?

– У мене? – зам'явся і покосився на діда.

– Говори, говори вже, нічого ховатися, всі ви од старших криєтесь. Наче вони нічого не розуміють.

– Автомат є. Радянський.

– Іще що?

– Автомат німецький, але без касети.

– Іще?

– Гвинтівка, три гранати.

– Іще?

– Пістолет. Але це для мене.

– Іще?

– Кулемет ручний, Дегтярьова. Тільки негодящий він – осколками вщент побитий. Притаскав на всякий випадок.

– Ох ти чортова личина. І нічого німцям не здав?

– Дулю я їм здам, – зашипів парубчак.

– А в тебе гармати нема? – ледве стримуючи сміх, любовно оглядає парубчака.

– Нема. Чого вже нема, так нема, – пожалкував Степан, не помічаючи доброї насмішки Дмитра, а потім байдуже додав: – На біса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись.

– Кому ж це – нам?

– Ну, мені та вам, – відповів так, начеб він уже був помічником Дмитра.

– Ну й молодець ти, – розчулився Дмитро. – Справжній орел.

– Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофійовичу?

– Автомат і пару гранат.

– Який автомат? Німецький чи наш?

– Наш, радянський…

* * *

Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не відходячи, безпросвітне горе. А то хоч і лежало воно, як камінь на душі, проте були різні турботи і навіть радість пробивалась. Найбільша ж – він знову міг вільно ходити, бігати, повзти; він знову був господарем свого міцного тіла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.

– Спасибі, Марку Григоровичу, вилікували, – збираючись в дорогу, щиро подякував.

– Ет, є за що там дякувати. – Провів до сіней Дмитра, обняв. – Бережи себе, Дмитре Тимофійовичу, на велике діло ідеш. Хай таланить тобі. А бережися кріпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобі ж тільки жити між людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмілієш десь – горя свого не впильнуєш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Світанком приходь.

Тремтіли старечі руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Іще ступив кілька кроків за ним старий і зупинився, щось тихо шепочучи про себе…

Ніч тепла і тиха. Низькі хмари пропливають над деревами, то брудночорні, то темносизі, зрідка з-під них сполоханим птахом зірветься вітерець і притихне, зітхаючи, неначе людина уві сні. На узліссі посвітлішало. Поля після дощу підіпріли, розбухли, і чоботи, підминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тільки вуха – все тіло ловило найменший звук, а очі (може то йому і ввижалось від напруги, а може підказувала пам'ять) бачили над вибалком кущі калини, що неясною смугою відділяли землю від неба.

Чому він зараз обрав Великий шлях? Він і сам не відповів би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рідна велична дорога незмінно жила з ним, в уяві, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле і майбутнє; вона мала своє місце, значиме і важливе в його серці. Може тому, що підсвідома думка підказувала: тут його не може ждати Невдача, – тут він кожну билинку знає; багаторічна історія і щорічна карта полів до найменшої рисочки щільно лежить в його пам'яті. Отож і перший виліт треба починати, як починає птиця, – з рідного гнізда.

По зміцнілому переборі вітерця він чує, як гомонить шлях. І чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрізь блукає чужинець, і не може уявити своєї землі, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тільки приснилось, що ворог топче його край?

А за селом на перехресті раз по раз засвітить машина, вдарить блідим віялом і мчить кудись, в ще більш згустілу темінь.

Спочатку поміж липами, а потім глибоким ровом наближається Дмитро до перехрестя.

Жмут світла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у піднятій руці, з автоматом під рукою. І Дмитро присів у рові, прислухаючись до гудіння приглушених моторів.

Машини рушили далі, а чорна постать розмірене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила і пропустила колону машин і закурникала щось, незвичне, різке, наче скрипіла залізом.

І дико було Дмитрові бачити цю постать, дико було слухати її спів.

«А що, якби прикладом – шуму не робити… Коли ж ти замовкнеш, іроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один…».

І вже не в силі стримати себе, бліднучи (він теж відчуває це), нечутно вискакує на шлях і стає з чужинцем лицем до лиця.

– Оооо! – скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, і лунко клацають зуби.

Дмитро з перебільшеною допитливістю якусь мить вслухається в цей напівклекіт, напівхрип (казали ж, що гітлерівці нічого не бояться), вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим підборіддям і випускає коротку чергу. Неначе струсануло тілом чужинця.

Він тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає підкидати його тіло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потім в залізо глухо б'є голова.

«Добити?.. Чого там тратить набої. І так здохне. Ніхто його не просив сюди».

Дмитро підбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. І він полегшено зітхає, коли позаду стихає йорзання тіла і скрегіт каски.

З-під його ніг вже бистрою птицею зривається вітер, і Великий шлях, закрутившись, зашумів низько і грізно.