Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 65 (всего у книги 96 страниц)

VІІІ

Надвечір розвідник із загону імені Леніна помер. Недалеко від старовинного валу, праворуч могили Стражнікова, ближче до озера, партизани пішнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потім лопатами швидко викопали неглибоку яму, щоб підгрунтова вода не потривожила вояцького тіла.

Поховали розвідника з усіма партизанськими почестями. Накрили голову червоним прапором, тільки замість рушнично-кулеметного салюту дали гарматний, бо патронів було обмаль. На свіжий пагорбок поклали вінок із хвої, і він небавом почав зацвітати дрібним білим квітом – пустився навскісний тихий сніг.

Не одна могила уже виросла біля спокійного лісового озера. Не встигли дужі ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися ясні очі на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх оборонців міцним, непробудним сном.

Віддали останню шану, Дмитро навпростець снігами пішов до штабної землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слідів. Посеред озера його наздогнав Созінов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим і блідим.

– Дмитре Тимофійовичу!

– Слухаю начальника, – не зупиняючись, пішов уперед.

– Візьміть мене із собою в Славногородецькі ліси, – благаюча усмішка і рішучість, з якою Созінов домагався поїхати в партизанське з'єднання, здивували Дмитра. Він неясно догадувався, що за останні дні щось робиться на серці поміркованого і спокійного юнака.

– Ти тут більше будеш потрібний. А нам зайві люди – зайвий клопіт: тяжче буде проскочити непоміченим.

– Один чоловік – не поміха, – почав переконувати Созінов. Йому так хотілося розсіяти свій сердечний біль, забути горе, що дальня дорога здавалася рятівним колом, яке поверне рівновагу, внесе спокій в думки і почуття. Він з жахом помічав, що йому все важче і важче стає в товаристві Тура, що він не може без болю чути його радісного голосу, а коли заходила розмова про Соломію – ледве стримував свої страждання.

«Вкоренилась же ти в мені», – криво морщився, думаючи про дівчину. Було огидно перед собою, що не міг подолати болючих приступів. Інколи вдавалося втихомирити себе, але досить було Турові заїкнутись про своє щастя – гнів знову охоплював Созінова. Тому так хотілося подалі від'їхати від того місця, де притьмарились перші надії кохання.

– Чому тебе так тягне в дорогу? – підводячи брови, запитав Дмитро.

– Чому? – ще більше побілів од хвилювання. – Це, Дмитре Тимофійовичу, особиста справа…

– Особиста?

– Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете – розповім, хоча і важко про таке розповідати. Повірте, що тут не криються ні військові, ні інші справи.

– Он як, – промовив у роздумі, і раптом здогадався, що за особисті справи можуть бути в Михайла. – Добре, їдь. Зараз же збирайся в дорогу. Сідлай коня, бо ми уже готові.

– Біжу, товаришу командире! – повеселішав Созінов і легко кинувся бігти поміж засніженими деревами.

Одначе виїхати цього дня із табору не довелося. Тільки Созінов осідлав коня, як в глибині лісу почулися рушничні і автоматні постріли. Коли вітер віяв в обличчя, стрілянина виразно дудоніла в морозному повітрі, чулось, що вона ішла густим струмом. Созінов з кількома партизанами верхи кинувся вперед. Поруч із ним, пригинаючись до гриви, скакав на своєму мускулястому Шпаку Пантелій Жолудь. Здавалось, що кінь і верхівець були з одного шматка металу.

Стрілянина наближалась. Повз них пролітали кулі, довбали підсушені морозом дерева. Поміж стовбурами Созінов побачив, як Тур, відірвавшись од невеличкого гуртка піших партизанів, пустив коня назустріч ворогові. Він кинув повід на гриву коневі і короткими чергами строчив з автомата. Не добігаючи до чорної живої лінії, кінь Тура раптом з розгону спотикнувся на передні ноги і упав на землю. Комісар, перелетівши йому через голову, розтягнувся на снігу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з десяток ворогів, очевидно бажаючи взяти його в полон. Від думки, що може втратити товариша, пройняло потом і острахом. І, забуваючи про все на світі, Созінов помчав до Тура.

«Коли б успіти! Коли б успіти!» – б'ється серце, і він пильно цілиться в натовп, щоб не зачепити свого товариша. – Держися, Саво, держися, дорогий! Саво! – щосили гукає.

Гілка вдарила по лобі, зірвала шапку, але болю попервах не почув. З двох боків із Пантелієм вони розірвали стиснуте коло, погнали його поперед себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблі вирубав голову кремезному вусачеві.

Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кінь, лежачи боком, висунувши із жовтих міцних зубів блідо-рожевий язик, кривавив сніг. Дрібний дрож пробіг по всьому його тілу, а задні точені ноги, мерехтячи синюватим сяйвом підків, витягувались і деревеніли. З куточка червоного ока струмком котилися й обмерзали сльози.

«Наче врятували, наче врятували!» – вирвалось полегшеним зітханням із грудей Созінова, коли з-за плеча оглянувся назад.

І, летючи за ворогом, почув таку радісну хвилю, ніби було зроблено щось надзвичайне, про що тільки мріялось в найкращі години життя. Ця хвиля охопила все його тіло, і вже не чув ні пострілів, ні посвисту куль, ні перестуку копит, ні небезпеки бою. Зараз, коли таким радісним звучанням натягувалась кожна його клітина, навіть думка, що з ним може щось трапитись, була б безглуздою і дикою.

Він почував себе владарем усього привілля, запеклої битви, чув, як його дії злилися в одне з найдорожчими помислами, що з такою чистотою прокинулись ще в роки ранньої юності.

Розстрілявши всі набої, Созінов вихопив шаблю, і в цю ж мить тупий біль обізвався у правій нозі: наче хтось сухим деревом вдарив нижче коліна і струсонув колінною чашечкою. Гойднувся світ перед очима, і кінь, шкура в якого перекочувалась до самої гриви, почав з зітханням обережно опускатися на коліна.

Созінов устиг вийняти ноги із стремен і відповзти осторонь. Почув неприємну вогкість у середині чобота і побачив, що сніг почервонів, увігнувся і став осідати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.

Коли ліворуч почав півколом заходити загін під командуванням Дмитра, ворог став швидко відступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тікаючи, спіткнувся, упав на сніг, підвівся і знову упав.

«Як смерті боїться. Переляк такою деревиною кидає». Дмитро натиснув на ворога конем і, вже вихопивши шаблю, помітив, що йому прямо в вічі, похитуючись, дивиться крихітний отвір карабіна.

Дзвінко, ніби в самому вусі, задзвенів постріл, оглушив Дмитра. І знову великі пальці здорованя судорожно вчепилися в запітнілий затвор. На перекошеному шпаристому обличчі розливалася драглиста білизна, по лобі котились великі краплини поту, і люті сльози блищали в очах. Іще раз приклад підскочив до плеча. І в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскіс рубанув шаблею по широкій ослаблій шиї.

Криця з трускітом пересікла ключицю і розчепила грудну клітку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушкові зразу замигтіла крива смуга, і кров задзюрчала на сніг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснуті сльозини і обривались на почорнілій овчині.

І раптом у глибині лісу Дмитро побачив, як на санках, підвівшись на весь зріст, пролетів Карпо Варчук.

«Ось кому ти душу запродав!» – Шаленіючи, пустив навскіс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги.

Помітив, як кілька поліцаїв обсіли Пантелія Жолудя, і з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тіл, що в лихім двобої кружляв поміж деревами. А санки ще кілька разів мигнули біля дороги і зникли в ярку…

Після бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созінов. Куля роздробила начальнику штабу кістку і вийшла навиліт, розшматувавши при виході литку.

Обережно сів Дмитро біля пораненого.

– Так що не доведеться мені поїхати з вами, – стримуючи біль, блідою усмішкою стрінув його Созінов.

І Дмитро з подивом помітив: очі в Михайла сіяли таким широким і могутнім сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Підсвідоме догадався: воїн переживає щось подібне до того, що переживав він, Дмитро, коли був поранений шпигуном в Городищі.

«Радіє, що Тура врятував… Яка силища у хлопця! Яснець.

Справжній яснець!»

Увійшов закурений, почорнілий Тур.

– Міша, дружок!.. Спасибі… Вирвав з лапищ костомахи.

– Досить, Саво… То нам по наркомівській нормі положено.

– Зараз Соломія тобі яблук принесе.

– Яблука доспіли, яблука червоні, – продекламував Созінов. Хвиля яскравого сяйва не зменшилась в його очах.

– Товаришу командире, комісаре, прийом закінчився до наступного тижня. – обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.

ІX

Ударили люті холода. Лунко стріляло приморожене дерево, а паморозь заткала усі ліси дивовижними іскристими парусами. На сонці вони рожевіли, горіли і переливалися холодними вогнями. Увечері сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкраї сині плеса, і в проріхах тріпотіли великі зеленкуваті зорі. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала ніздрі драглистим льодом. Чавунно почорніли обличчя партизанів, а очі, напівприкриті пухнастими повіками, звузились і тому, здавалось, мали значно довший розріз.

– Померзли, хлопці? – розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.

– Можна терпіти, товаришу командире, – ледве розплітаючи засніжені вії, відповідав Кирило Дуденко. – От тільки біда – з-під сідла підвіває, спасу нема.

– Гляди, не приморозь штанів, – лукаво косився Пантелій і потім додавав: – У лісах тепліше. Це б на полі – душу виїло б. Ми за галуззям заховались від морозу, як циган у ятері.

У глибоких вибалках, де було затишніше, підгодували коней; тупцюючи і підштовхуючи один одного плечима, трохи розігрівалися і знову їхали вузькими просіками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села і хутори. Іноді Дмитрові здавалося, що він заблудився в цьому лісовому засніженому світі. Тоді виймав з польової сумки карту, лягав прямо на сніг і довго звіряв маршрут, пригадуючи усі прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На карті, знайденій в убитого фашистського офіцера, всі назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, і вже через три дні поволі читав і перечитував карту.

– Дмитре Тимофійовичу, ти природжений лінгвіст. Чи не думаєш мови вивчати? – сміючись, запитав його тоді Тур.

– А що воно означає «лінгвіст»?.. Ага… Закінчиться війна, чого доброго, і справді візьмусь за книги… Не тільки про сільське господарство чи художню літературу читатиму.

Зрідка натрапляли на лісорубів, з насолодою грілися біля багаття, розпитували про життя, і командир не без гордощів відзначав, що ні разу ре збився з дороги.

Чим ближче під'їжджали до Славногородецького чорнолісся, тим більше Дмитро непокоївся, хвилювався і дужче поспішав до завітної землі, забуваючи, що треба було б подбати про відпочинок людей і коней. Хотілося скоріше зустрітися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в суміжній області, щоб дужче громити ворога.

Неначе до рідної сім'ї, тягнуло Дмитра до своїх братів. Розумів, що з великою родиною легше буде його загонові, поширшають бойові діла, твердішою стане під ногами уся земля.

Перед смерком, коли навколишній світ за деревами почав звужуватися, а самі дерева поблизу стали збільшуватися, заїхали в лісництво; воно стояло біля двох невеликих озер, переділених світлою лінією дороги. Тихий повів сутінків ніжно лягав на засніжені будівлі і казково зм'якшував їхні обриси чи то синіми тінями, чи то прозорим пилком, що розсівався з обважнілого гілля.

На тихий стук у вікно відчинилися хатні двері і почувся низький, обвітрений голос:

– Хто там?

– Впускай, господарю, лісових гостей. Душа наскрізь замерзла! – обізвався Пантелій Жолудь.

Невисокий широкоплечий лісник з напівсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, відкрив сіни.

– Заходьте, хлопці.

– Заходимо, господарю. Як у вас – погані всякої не водиться?

– Хто ж ви будете?

– Партизани, справжнісінькі.

– До ранку зможете відпочивати спокійно, поки не почнуть десяцькі гонити на роботу селян.

Впевнено і гордо повів лісник коней у покриту дранкою стайню.

– Овес знайдеться у вас? – кинув навздогін Дуденко.

– Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна відшукаю, аж дзвенітиме, – промовив з-за плеча. Несподівано хороша усмішка освітила все його обросле, замкнуте обличчя.

У хаті Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмінь, біля неї в одній сорочці стоїть невеличка, років шести, дівчинка.

– Оце ж при «нових порядках» такі нові млини понаставали, – показує рукою на жорна Максим Петрович. – Не життя, а одна розкіш: на жорнах мели, у ступі товчи, веретеном пряди, на верстаті тчи, без солі їж, слізьми умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини відкинув фашист наше життя.

Після вечері Дуденко сів біля каганчика писати вірші. На його зосередженому виду вже мінилися зморшки і тіні, заворушилися по-юнацьки свіжі уста… До воїна почали стікатися його надії і друзі, широко стали розстелятися сподівання, і навіть вбиті партизани приходили до нього, міцніше оживаючи в серці, аніж на ніздрюватому, вогкому папері. А коли знаходилися вірні слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його.

Пантелій потупцював біля Кирила, кілька разів заглянув через плече, потім щось пробурмотів про «музу, панночку парнаську», що категорично перебазовується в партизанські ліси, і простягнувся на розстеленому по підлозі околоті соломи.

Дмитро підійшов до мовчазної дівчинки, підніс її на руках, і вона довірливо приторкнулася чорною голівкою до його грудей.

– Як тебе звати?

– Оксана.

– А де твої батьки?

– Фашисти убили, – на блискучих очах дівчинки майнув жах і заіскрилися сльози.

Зашерхлими губами поцілував дівчинку в невисокий лобик і з тяжким почугтям опустив її на землю. Він боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще більше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, ліг спати біля Пантелія.

– Дмитре Тимофійовичу, ви б на ліжку лягли. Прямо аж совісно мені. Є ж місце, такі гості… – бідкалась господиня.

– Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно і краще і вірніше. Не перини, а землю чути під собою, – заспокоїв лісничиху.

Уже почав дрімати, коли почув тихенький приторк до плеча.

– Дядю, ви не спите? – нахилилася над ним дівчинка.

– Ні, не сплю.

– Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата і маму? – зручніше умостилась на соломі, тримаючись рукою за Дмитрове плече.

– Розкажи, дитино, – зітхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Він не звик, щоб невеликі діти, здебільшого соромливі і несміливі з малознайомими людьми, розповідали про своє життя.

Оповідання дитини, безпосереднє і страшне, з тими деталями, які оминув би дорослий, тяжко вразило Дмитра.

– Влітку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася…

– Гестапо?

– Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось інакше. У них на рукаві таке вишиття, як дві гадючки, а на кашкетах – смерть. Страшні, страшні.

– Військо СС?

– Еге ж, військо есес, – закивала головою. – От і почали вони розстрілювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно пороздавали… Мої батько, і мати, і тітка встигли вскочити в ліс. Тато мене на руках ніс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах і почали стріляти. Спочатку упали мама, потім тітка, а потім – вже й не пам'ятаю. Прокинулась я після полудня. Біля мене лежить тато, трохи далі – мама, а ще далі на горбочку – тітка. Почала я їх гукати – ніхто не озивається. Тоді у мене і ручка заболіла. Подивилась я, а вона вся в крові. – Дівчинка закасала рукав, і Дмитро побачив біля ліктя синій шрам.

– Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тоді я ще не знала, що вони вмерли насправді, – і знову сльози блиснули на великих засмучених очах. – Спала я коло мами. Під їхню руку голову покладу і сплю. пла ягоди – їх багато у лісі було: ніхто не збирав. Потім тітка такі великі зробилися… Я пішла лісами – дорогою боялася, щоб фашистів не зустріти. В лісі мене і знайшов Максим Петрович.

– Ходім, Оксанко, спати. Ти де будеш – на печі зі мною чи на ліжку? – запитала лісничиха.

– Із вами, – тихо відповіла дівчинка і затупала босими ніжками по підлозі.

Довго не міг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана біля убитих батьків. Потім думки переносили його до сім'ї і знову на обважнілих крилах вертались до дівчинки.

«Віділлються тобі, враже, сирітські сльози. Де б не заховався – з-під землі знайдемо тебе», – шептав потрісканими устами.

Нарешті Дуденко погасив світло, поклав в узголов'я автомат, простягнувся на підлозі і незабаром заснув. Тільки один Максим Петрович не лягав, часто виходив на двір, пильнуючи дороги і коней, та, наче подорожній, стукала у вікно обмерзла гілка плакучої берези.

* * *

Надвечір напали на глянсуватий слід полозків. Поміж глибоко втиснутими коліями хвилясте покрутився пунктир побурілих, заморожених краплин крові.

Дмитро скочив з коня і довго придивлявся до неширокої дороги, затиснутої з двох боків обважнілим чорноліссям. Подекуди на снігу валявся невеликий жмуток паші; потім Дмитро знайшов кілька закривавлених, зморожених в одно, шорстких шерстинок і догадався, що на санях лежали убиті свині.

– Напали, здається, на слід! – скочив на Орла і, сторожко озираючись по боках, поїхав попереду, тримаючи напоготові автомат. Кінь грайливо танцював по снігу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко від дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, біля неї лежало відро, недбало гадючився мотузок. В цей час із березняка вийшов дід з батогом в руці і гвинтівкою за плечима. Побачив вершників і чимдуж пустився назад в березняк.

– Діду, почекайте! – гукнув Жолудь. Але старий тільки спритно, не по літах, запетляв поміж деревами, голосно кричачи:

– Шпигуни! Шпигуни!

Незабаром із лісу повискакували різно вбрані партизани; бачачи, що вершники не збираються ні втікати, ні відстрелюватись, кинулись до них, безцеремонне почали зсаджувати з коней.

– Шпигунів затримали!

– Чом їх пост не перепинив?

– Попались, сукини сини! – загомоніли партизани.

– Ану втихомирся! – злегка відштовхнув Пантелій високого чорноокого партизана, коли той хотів зірвати з нього зброю.

– Я тебе втихомирю! – відрізав високий воїн.

– Товариші партизани! Погано гостей зустрічаєте, – спокійно промовив Дмитро.

– Чого він нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз і погибель, – підняв чорноокий гвинтівку на Дмитра.

– Ану помовч, розумнику. І не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! – Дмитро так визвірився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив гвинтівку прикладом у сніг. – Товариші партизани, ми приїхали до вас. Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Іван.

І Дмитро коротко розповів про свій загін та про зустріч з партизанами із загону імені Леніна.

Після цього настрій у всіх змінився. Уже ніхто не вигукував образливих слів, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в березняк; до табору не повели, чекаючи представника від штабу з'єднання.

Швидко опускалися зимові сутінки – сині на прогалинах, чорні під деревами і голубі на високих шапках дерев; під ногами різкіше заскрипіли сніги.

З глибини лісу збільшені сутінками вийшли чотири чоловіки. У переднього, рослого, була тверда, не лісова похідка, на грудях висів автомат, а з-під неглибокої вушанки вибивалося розкішне, переплетене памороззю пасмо кучерявого волосся.

Дмитро насторожився, не спускаючи очей із цього партизана. Неясні спогади глухо заворушились у пам'яті. Щось було знайоме в широкій прямій лінії плеч, міцній похідці, в русі руки, якою він відкинув із високого чола непокірний чуб. І враз аж трусонуло мозок, затемнило очі.

– Іване Васильовичу! – розриваючи коло, кинувся вперед.

– Дмитро! Дмитро Горицвіт! – Кошовий зраділо зупинився на мить, потім прискорено ступив уперед і, навхрест охопивши руками Дмитра, міцно стиснув його в обіймах.

Тричі поцілувались, відхилились назад і знову поцілувались. Од радості в Дмитра перехопило подих, задзвеніло у вухах, а серце так загупало, що здавалось – неначе хтось у сусідньому кварталі рубає ліс. Затуманеним зором він бачить осміхнене обличчя Кошового, веселі жмурки в очах, і шматок сизого неба в прорізі дерев, і серп місяця, що заходить за хмару, а може то зовсім і не хмара, а віття щедро сипнуло памороззю, бо знову місяць виплив на невелику чисту ополонку.

– Оце так зустріч! – не знаходить Дмитро слів, щоб висловити свою радість, і не чує, як з-під сплетення засніжених вій виступають дві прозорі краплини.

– Неждана і хороша, – усміхається Кошовий і захоплено оглядає Горицвіта з усіх сторін. – Прямо тобі вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?

– Воюємо, Іване Васильовичу! – не без гордощів одповідає.

Йому приємно прямо глянути в розумні іскристі очі колишнього секретаря райпарткому і вдвоє буде приємніше розказати, як жив і боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайників, куди неохоче заглядалось, не було сумнівів, що не так він іде життьовою дорогою. Відчуття значущості своєї справи зробило його сміливішим, добрішим і глибшим. Ці зміни, не відчутні в щоденних клопотах, якось несподівано випливали через деякий проміжок часу, і Дмитро, підсвідоме, більше чуттям, ніж розумом, усвідомлюючи їх, відчував міцну радість.

– Може і в начальники вийшов? Хоча навряд – ти не любиш бути на виду.

– Довелося полюбити, Іване Васильовичу. Часи інші настали, – гордовито відповів, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишні тіньові закутки.

– Справді? Ким ти?

– Командиром партизанського загону.

– Слави багато, а мороки ще більше, – пригадав Іван Васильович колишню репліку Дмитра, і обоє щиро розреготались. – Радий за тебе, товаришу командире. Дуже! І я в чинах ходжу – командир партизанського з'єднання.

– Радий і за вас, товаришу командире! – Зразу ж виструнчився. – Приїхав зі своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, – Дмитро почав знайомити Дуденка і Жолудя із Кошовим.

– На більші оперативні простори хочете виходити?

– На більші.

– Добре діло задумано… Поїзди рвете?

– Рвемо, Іване Васильовичу… Мені навіть у снах ввижаються далекі перестуки вагонів. Найбільше хвилюєшся, коли поїзд наближається до міни.

– І в мене таке відчуття, – примружився Іван Васильович. – Чим рвете?

– Трофейними бомбами.

Дмитро розповів про свої підривні засоби.

– Інтересно, але дуже небезпечно.

– Небезпечно, Іване Васильовичу.

– Ми вас іншими новинками порадуємо: є у нас вибухові речовини і арматура для знесення поїздів. Москва допомогла… Сім'я жива?

– Жива.

– Як Ольга? Така сама щебетуха?

– Похмурніла, Іване Васильовичу. Наче дорослою стала.

Отак невимушене розмовляючи, пішли до штабу партизанського з'єднання. З кожним кроком наближався одноманітний м'який гуркіт. Незабаром підійшли до невеликої прогалини, де кружляли впряжені в керат троє коней. Пахло міцним потом, збитим снігом і свіжозмеленою мукою. Старий партизан виліз із землянки, розв'язав мішок і засипав зерном чотирикутній покатистий кіш. Зерно вдарилося в дерев'яні стінки, скоромовкою промовило «жить, жить», і камінь загудів глухіше, м'якше.

– Що це у вас – свій млин? – зупинився на мить Дмитро.

– У нас усе своє: і друкарня, і млин, і дубильня, і олійня, і навіть невеличка ковбасна фабрика.

– Спитать би, чи нема горілчаного заводу, – пошепки промовив Пантелій до Кирила.

– Тоді ти директором попросишся?

– Ні, знайомство з директором заведу.

Вартові пропустили в простору штабну землянку, і Дмитро вражено зупинився біля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою російською мовою.

– Іване Васильовичу, Москва?!

– Москва, столиця наша, – усміхаючись, відповів Кошовий і познайомив новоприбулих із комісаром з'єднання майором Кузнецовим і секретарем партбюро Гірником.

Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зі своїми бійцями до радіоприймача, вбираючи в кожну клітину неповторний голос Великої землі.

Саме знову передавали про величну перемогу наших військ під Сталінградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу і радість, і Іван Васильович, дивуючись, спостерігав, як суворе обличчя Дмитра, покрите негустими, але глибокими зморшками, привітно добріло і прояснювалося в майже дитячім захопленні, як перепечені морозом уста повторювали знаменні цифри і населені пункти…

– Щасливі ви, – звернувся до Івана Васильовича. – А ми зовсім були відрізані від світу, як скибка від хлібини.

– Коли б побільше таких скибок було накраєно.

– Новини часто доводилось виціджувати із запроданських газет…

– Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тільки слухаємо Москву, а й зв'язок налагодили з нею.

– З ким?

– З Українським штабом партизанського руху, – і Іван Васильович повідомив гостям багато значних новин.

Спати Дмитро не лягав до самого світу: жадібно розпитував і про події в Радянському Союзі, і про міжнародне становище, і про роботу партизанського з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним відчувалося життя Великої землі, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до сонця.

За звичкою Дмитро навідався до коней. Десь за північ перевалило, бо Стожари уже сяяли на заході. І ліс, і фіолетові тіні, і зоряна ніч – все було урочисто прекрасним, зрозумілим і близьким-близьким. Недалеко від штабної землянки – почув підземний гул. Розправляючи охолоді плечі, повільною ходою попрямував на приглушений звук.

– До наших першодрукарів у гості? – усмішкою зустрів його той самий чорноокий воїн, який ще кілька годин тому намірявся гвинтівкою.

В підземній друкарні біля двох ручних станків працювали літні партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про перемогу під Сталінградом і відозву до поневоленого народу.

Біля секретаря партбюро Гірника тісним колом сиділи молоді партизани-зв'язківці. Радістю і завзяттям горіли їхні очі. Воїни жадібно ловили кожне слово старого більшовика про торжество сталінської стратегії.

– А тепер, товариші, несіть сталінське слово перемоги нашому народу, – підвівся з куцого обземка Гірник.

Партизани тихо і урочисто почали з його рук брати невеличкі пачки листівок.

Короткий міцний потиск руки, останні слова поради і прощання – і вже розходяться воїни скрипучими снігами на всі чотири сторони світу. Уже світанком околишні села знатимуть сталінський наказ і святкуватимуть перемогу зі всією країною.

Попрощавшись з Гірником, який почав працювати над текстом нової листівки, Дмитро попрямував до штабної землянки.

Іван Васильович, наморщивши лоба, сидів над заваленим паперами столом.

– Дмитре, ти партизувався? – несподівано запитав йою Кошовий.

– Партизувався, Іване Васильовичу, – і ясно подивився у вічі командиру. – То пам'ятний день у моєму житті. День першої перемоги нашого загону, значної перемоги.

– І твоєї перемоги, – промовив значуще Іван Васильович. – Це добре, Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталін відомому ватажкові партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського загону в тилу ворога є представником партії і радянської влади. Розумієш, до чого зобов'язує нас така довіра?

– Розумію… І тут товариш Сталін не забув про нас, – тихо і схвильовано відповів Дмитро.

– Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дівках?

– За це не сумнівайтесь, Іване Васильовичу, працюю по совісті. Може не все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання… І ще чому навчав товариш Сталін?

– Головне – міцніше тримати зв'язок з народом, підтримувати його дух і черпати звідти нові сили. Вороги не тільки мучать його, а й отруюють свідомість. Сам знаєш про всякі провокаційні чутки. Тепер нам так треба повести роботу, щоб все населення знало про наші успіхи і йшло з нами бити ворогів. Ми поки що, як сказав товариш Сталін, другий фронт.

– А справжній другий фронт хитрує, наче баришник? – хмуро запитав Дмитро.

– Тут гірше, аніж хитрощі.

– Коли б нам радіоприймач?

– Самі винні, що досі не дістали. Ну, спати пора. «На добраніч та всім на ніч» – це, здається, твоя любима пісня.

– На добраніч.

Але Дмитро навіть на мить не заплющив очей цієї ночі.

Сколихнулися давні літа молодості, поєдналися з широкою течією нинішніх подій, і добре стало на серці Горицвіта, бо і зустріч з Кошовим, і останні радісні події, і ця нічна розмова у землянці були передвісниками людського і його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвісником справжнього льодоходу і весни.

Через три дні, попрощавшись із Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирішив перебратися до Городища, в значно більші ліси, але на всякий випадок послав своїх посланців, щоб іще краще ознайомитися з новою територією, на місці розпланувати розташування загонів.