Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 84 (всего у книги 96 страниц)

Після обіду, коли мама й бабуня пішли на город, а дід у катрагу, я взяв космографію і тихенько вислизнув з двору. Попівські гончаки і старий пес зустріли мене точнісінько, як і вчора. Але сьогодні до воріт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Від любові до їзди на конях-неуках у нього були поламані ребра, руки, ноги й ніс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, міг вискочити на будь-якого жереба, кліщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злість на піну.

– Ну, і що ти скажеш? – замість вітання питається з-за хвіртки дядько Антон.

– А що саме вам треба? – не лізу я за словом ні до кишені, ні до потилиці.

– Еге, чого мені тільки не треба, а головне – мати свою пару коней.

– От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.

Моя відповідь подобається Антонові, бо він широко посміхається і згадує «Інтернаціонал»:

– Да, ніхто не дасть нам ізбавлєнья… Ти до попа?

– Еге.

– І яке в тебе до нього діло?

– Хочу книжку йому віддати.

– Тоді ходи за мною.

Я іду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає діятися: з кожним кроком вони все більше дерев'яніють, а в душу заповзає несміливість, і все згадується вчорашнє. Оті прокляті раки, які я вчора пік у попівській світлиці, і зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?

Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у двері світлиці, далі шарпає їх до себе, і мені від цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами піп і його син, а тютюновий чад заволікає не тільки їх, а й золотошату богоматір з дитям, що висить під самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, піп, не обертаючись, киває мені патлами, а панич весело вигукує:

– От і вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмішку і мовчу, але паничеві не терпиться поговорити зі мною, і він, косуючи одним оком, запитує:

– Ти, може, і в шахи вмієш грати?

– А чого ж – умію.

– Що-що!? – аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? – Жартуєш чи смієшся, хлопче?

– Ні, не жартую і не сміюся.

Тепер і піп обернувся до мене, в його очах сивіла імла років.

– Ти насправді вмієш грати в шахи?

– А чого ж, – уже сміливіше кажу те саме. – Дуже хороша ця гра.

– І він уже розбирається, що хороше! – попович хмикнув, а далі здавив повіки і ткнув пальцем в чорну фігурку, що вершилась білим гострячком: – Що це буде?

– Ніби ви не знаєте? – мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.

– Ми-то знаємо, – єхидно цідить попович і настирливо тицяє в безневинну фігуру. – То що це?

– Король!

– А це?

– Хверзь.

– Не хверзь, а ферзь! – строго поправив мене панич.

– Хай буде по-вашому, – погоджуюсь я.

– А як ходить кінь?

– По букві «г».

– Це прямо неймовірно! – чогось непокоїться попович, і на його обличчі прокидається цікавість до мене. – Хто ж тебе вчив грати?

– Червоні козаки. Це тоді, коли вони стояли на нашій вулиці. Моя відповідь не дуже сподобалась попові і його сину. Вони перезирнулись поміж собою, і попович від шахів перейшов до книги.

– Прочитав? – зиркнув на космографію, в його темних з вологістю очах знову заграла насмішка.

– Та ні.

– Лінувався? Чи, може, не сподобалась книга?

– Теж не вгадали. Дядько Себастіян передав, щоб ви, коли схочете, давали мені такі книги, які я зможу вчитати.

Мої слова враз ошелешили батька і сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на мені й одночасно потягнулись до цигарок.

– Так, так, виходить, ти до дядька Себастіяна ходив? – починає допитуватися попович. – До начальства, значить…

– Він для мене не начальство, а просто дядько Сєбастіян.

– І що ж ти йому казав? – заворушились підозра і брезклість у куточках попових уст. – Може, скаржився?

Тут мене починає розбирати злість: іч, що їм в голову прийшло! І з гідністю відповідаю:

– Я ніколи ні на кого не скаржився. Навіть коли дурно-пусто мене били, – бо я ж хлопець!

– Он як?! – здивувався піп, і в його імлистих очах з'явилось щось подібне до посмішки.

– І все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?

– Я тільки хотів попросити, щоб він допоміг мені розібратись у книзі. Дуже трудна…

– Дарма, хлопче, дарма, – заспокоїв мене піп і веселіше сказав: – Я зараз підшукаю тобі дуже інтересну книгу, в ній усе розбереш.

– Не мала баба клопоту… – ні до кого не звертаючись, сказав попович і злегка вдарив кулаком по столі. Батько строго поглянув на сина, підійшов до другої шафи, відімкнув її й почав там порпатись. Він, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене і сказав:

– А ти, видно, хлопче, не промах.

– Це як коли, – відповів я так, як воно в мене виходило, а піп посміхнувся.

Незабаром я вискочив з прокурених попівських покоїв з «Тарасом Бульбою» в руках. Це, напевне, про когось із наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.

Привівши коняку в ліс, я думав ще назбирати грибів, але, допавшись до книги, забувся і про гриби, і про коняку, і про ліс. Я не стямився, коли роса, а далі й вечір упали на діброви. Душа моя сміялася і летіла на Запоріжжя до славного козацтва.

Ввечері, пам'ятаючи слова дядька Себастіяна, я знову пішов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякі поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастіян закінчить розмову з людьми. Мені дуже хотілось похвалитися йому книгою. І от, коли останній комнезамівець став на поріг, я з сіней вийшов назустріч дядьку Себастіяну.

– Здоров, парубче! – весело і так само без насмішки вітається зі мною голова комнезаму ще й подає руку. Хіба лише від цього не переймешся більшою повагою до чоловіка і не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? – Вже, бачу, дістав нову книгу? – в обідочках, що навколо вуст, ворухнулась посмішка.

– Дістав.

– І що воно, й до чого воно? – бере голова комнезаму книгу в руки.

– «Тарас Бульба»! – кажу поважно.

– Тарас Бульба? Хто він?

– Козак… – дивуюсь я: невже дядько Себастіян не читав цієї книги?

– А він, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?

– За нас. Хіба ж ви такого не знаєте?

– Знаю! – розгортає книгу дядько Себастіян. – Але хочу, щоб і ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Тоді повернись-но, синку, сідай за стіл, і почитаємо розумну книгу вдвох.

– О! – виривається те саме «о», яке в мене то радіє, то журиться, то не йме віри, то відникується, то дивується.

– Не «о», а сідай, коли старші кажуть.

Я сідаю за товстоногий графський стіл, а голова комбіду з шухляди дістає червону китайку, розстелює її, і в комнезамі і в мене на душі стає одразу урочисто. Дядько Себастіян сідає поруч зі мною, кладе мені руку на плече, і я мимоволі притискаюсь до нього.

– Михайле, це ти мені сьогодні приніс гриби? – несподівано запитав голова комбіду.

Я не знаю, що сказати, і мовчу.

– Ти? – підводить на мене глибокі довгасті очі, в яких зараз стигне смуток.

Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, і винувато кажу:

– Я, дядьку Себастіяне.

– І нащо?

– Нащо? – дрогнув мій голос. – Бо я вас, дядьку Себастіяне, люблю.

– Он як? – сумовито і якось розгублено посміхається чоловік. – Ну, спасибі, Михайле, і за любов, і за гриби… Я тебе теж люблю, дитино. Та більше нічого не принось мені. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Візьми й ти від мене, – виймає з кишені довгий в обгортці з пацьорками цукерок, на якого я тільки міг дивитися в ярмаркові дні.

– Спасибі, дядьку Себастіяне, – беру таку розкіш у руки. – Може, пополам?

– Смокчи один, – засміявсь чоловік. – Ти спати ще не хочеш?

– Ні.

– Тоді читай. А втомишся, я почну.

– Е, ні, – не погоджуюся я. – Може, ви почнете, бо я вже знаю свій голос.

– З нас, Михайле, ще ніхто не знає свого голосу, – багатозначно говорить дядько Себастіян. І хоч я малий, але за його словами відчуваю щось незвичайне, хвилююче.

– Про що ви, дядьку?

– Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насіяла війна. Сьогодні ти дитя убогих, не маєш навіть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку піти і навіть учителем стати, бо таке врем'я настало.

Вірячи й не вірячи, я запам'ятовую ті самі слова про «таке врем'я», яке одні проклинають, а інші живуть ним. А сам думаю: «Невже я колись зможу аж учителя доскочити?»

– Дядьку Себастіяне, ви не теє… не підсміюєтесь?

– Ти про що? – голова комнезаму назбирує навколо очей добрі зморшки.

– Про те, що навіть я учителем зможу колись стати?

– Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш і мене, уже старого. І тоді в хату мою заглянеш– і мене чогось научиш. Не забудеш?

– Хіба таке зможе забутися? – зітхаю, знову ж таки вірячи й не вірячи в те, що, може, й збудеться в «таке врем'я». А розбурхані думки на своїх свіжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих років, коли я вже вчителем стаю на поріг постарілого дядька Себастіяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу і вдячність…

Дядьку Себастіяне, мій перший добрий пророче, моя радість і смуток! Вас уже давно немає на світі, але й досі мені світять ваші глибокі очі, і досі ваша сердечність ходить з людьми, що знали вас. І хай вам пам'ятником буде людська подяка і моє слово…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

З того вечора я часто приходив у комбід до дядька Себастіяна, і, коли він мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомоніли про всяку всячину, а найбільше про те, що буде попереду, коли згине коріння й насіння воєн, людської ворожнечі і злиднів, коли не хурделиця свинцю, а заметіль цвіту буде огортати людину і добрий розум увійде у кожну оселю. Дядько Себастіян перегортав перед собою і мною велич надій, і на їхніх лебединих крилах летіла в майбутнє моя дитяча душа.

– От і наговорились, і заговорились, а час іде, – він підходив до вікна, поглядав на зорі, а далі висовував шухлядку з графського столу й виймав звідти шматок чорного хліба, головку часнику, а іноді й сало, і тоді мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царі. Тепер уже дядько Себастіян розповідав усякі небилиці, глузував над панами, попами й королями, а я сміявся, не забуваючи свого – чи вийде, чи не вийде з мене учитель? І не раз я тоді бачив себе вчителем у крамній сорочці і навіть у черевиках.

Мати спершу сварилась, що я надокучаю голові комбіду, а потім звикла і, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посміхаючись, питала:

– Вже на вечорниці чешеш?

– Ні, на всеношну, – весело показував зуби і вислизав з хати у ті вечори, що навіки залишили мені свої зорі.

Одного разу ми засиділись над книгою і незчулись, як обережно рипнули двері. На порозі став рослий, не знайомий мені чоловік в розкудланій баранячій шапці і з обрізом під пахвою. Од несподіванки я зойкнув, а дядько Себастіян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невідомий якось невпевнено підняв ковшистими ручищами куцака і хрипко сказав:

– Себастіяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.

– А ти не брешеш? – рука дядька Себастіяна застигла біля боку.

– Дивись, – опустив свого втинка невідомий і ступив ближче до нас. На його повісповане чоло виступили біль і утома, а над запалими тривожними очима в сполосі бились довгі вії, наче хотіли одвіяти від себе погані видіння.

– Ну, що, Порфирію, допомогли тобі твої бандити, вся контрреволюція і дурна злоба? – гнівно запитав дядько Себастіян, змірюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненість.

– Не допомогли, Себастіяне, ой, не допомогли, а тільки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас… – понуро відповів Порфирій. Його закудлане обличчя було вимарнілим, від одежі тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотів, кавчав і хрипів усередині.

– Виломили, кажеш, долю? – тепліше блиснули очі дядька Себастіяна. – А ти ж від них, бандюг, іншого сподівався? – махнув рукою в той бік, де мав стояти ліс.

– Біда, та й годі, – зітхає Порфирій.

– Ну, клади свої документи! – наказав дядько Себастіян і здійняв червону китайку.

Бандит підійшов до столу, поклав на нього проіржавлений втинок, дві репаних, як черепахи, гранати, потім вийняв пістолет, із жалем подивився на нього і, гірко всміхнувшись, подав дядькові Себастіяну:

– А нагороду – подарунок його імператорської величності за колишню хоробрість – передаю тобі.

– Скучив я за подарунком його імператорської величності, аж нікуди! – неласкаве подивився на зброю дядько Себастіян. – Клади її до бандитської!..

Порфирій поклав свою, колишньою хоробрістю зароблену зброю, знову зітхнув і похнюпився.

Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутірці, де спокійні воли дивилися у вічність, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темні ночі в розвідках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгіївські хрести? Чи про безслав'я у банді і вовчу самотність у лісових нетрях та в одичалих скитках, де й ченці, обростаючи корою, не помічали плину часу?

В революцію, повернувшись додому, Порфирій знову ревно припав до свого напівзруйнованого, обнесеного війною хутірця. Вилузуючись із шкури, недосипаючи ночей, він товкся в хазяйстві, наче в пеклі, надіючись зробити з нього рай. Світові переміщення, криваві битви, падіння царств-государств, нові революції і зміни влад не обходили його, наче все це було чи в сні, чи на другій планеті. Не те що партії, товариства, а навіть церква не цікавила його. Він тримався того, що церква – діло старих, а політика – діло темне і не доведе хлібороба до добра. Селянин має жити однією політикою – своїм клаптем землі і тим, що вродить на ньому. Біля своєї земельки і худоби, тремтячи над кожною зерниною і грошем, він і оживав, і дичавів, вже не помічаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов і опускала донизу перса. Отак би у своїй хутірській шкаралупці дожив би він одлюдком до мирних днів, може, дотягнувся б і до свого раю, аби не лихий випадок.

У двадцятому році на його хутірець наїхали саме ті недалекоглядні продагенти, які мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили двері й почали наводити свої порядки. Порфирій з ключами підійшов до них і довго, мовчки дивився, як з його засіків вимітали зерно. В голову йому вдарили гнів, біль і пожадливість і там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мішками парокінну фуру, він став на порозі комори і глухо сказав:

– А тепер їдьте!

– Ми ще маємо час, – засміялися продагенти.

– Ніхто не знає свого часу і гробовища, – чавив і зчавити не міг злобу. – їдьте, поки тихо лихо.

Продагенти обізвали його чмурем і почали погрожувати оперативною трійкою, яка в ті часи на місці чинила суд і розправу. І тоді посатанів Порфирій. Пригинаючись, він метнувся до хати, вихопив з піхов шаблю і кинувся на продагентів. Вони, не чекаючи такого, розлетілись із його подвір'я і помчали по допомогу в повіт. А Порфирій, переодягнувшись, взяв свою золоту імператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом і подався у банду.

В лісі він одразу ж попросив у отамана кількох бандитів, щоб зловити продагентів. Але той лише засміявся:

– Дядько завжди залишиться дядьком; політики нема, чоловіче, в твоїй голові!

– Яка ще тут може бути політика? – відмахнувся од ненависного слова.

– А ось яка: тільки дурні нищили тих, що викачували хліб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власній шкурі відчує, що таке продрозверстка, тоді він добрішим стане до нас.

Через деякий час Порфирій відчахнувся од банди і почав самотньо блукати в лісах, зрідка ночами навідуючись на свій хутірець, на своє померхле щастя…

І от в стражданні і непевних надіях стоїть він зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнім товаришем, шукаючи на його обличчі хоч крихітку співчуття.

– Нарешті позбувся свого залізяччя, – з клекотом, хрипом і болем вичавлює він з себе. – Що тепер, Себастіяне, маєш робити зі мною?

– Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душі й думати, як вона од святого хліба, од землі і любові докотилася до бандитського ремесла, – гнівно кидає голова комнезаму.

Порфирій здригається:

– Не печи хоч ти мене, Себастіяне, не печи.

– Хай тебе чорти на тім світі печуть! А в мене є інша робота.

Бандит безнадійно махнув рукою:

– Тепер буде кому пекти і на цьому, і на тому світі. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто уміє пекти і впекти… А пам'ятаєш, Себастіяне, як ми з тобою колись у церковноприходській на одній тримісній парті сиділи? Ти з одного краю, а я з другого.

– А тепер стоїмо наче на двох краях землі… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибіг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловік.

– Чого? Бо злоба не тримається біля розуму, – аж якось живовидячки осів Порфирій.

Дядько Себастіян пильно подивився на нього, стримав гнів і спокійніше спитав:

– Яка ще напасть коловоротить тобою?

– Невідомість, тільки вона, бо не знаю, яким буде мій судний день… Ти, може, десь тихенько підкажеш, що саме завело мене в ліси. Я озлобився, Себастіяне, озлобився і до краю заплутався.

– Чого ж ти заплутався? Пожалував хліба, а душі – ні?

– Навіть трохи не так, Себастіяне… Ось тоді, коли в мене вигрібали зерно й душу, одна думка наче навпіл розкраяла мій мозок: хіба це життя, коли свій свого починає їсти, коли свій на свого дивиться, наче на ворога? І це мене погнало в чорний закуток. Та хіба тільки мене… Що тепер маю робити в цьому світі?

– Поки що сідай за стіл! – наказує дядько Себастіян і, щось роздумуючи, дивиться у вікно.

Порфирій сідає за стіл з другого кінця, подалі від бандитської і імператорської зброї, а дядько Себастіян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.

– Пиши!

– Що саме? – бере в брудні з великими пазурами пальці ручку.

– Пиши, що ти, сякий не такий, навіки пориваєш з бандитизмом, з усією контрреволюцією, з безпутністю, признаєш закони Радянської влади і не будеш, як елемент, брати участі в політиці. Зрозуміло?

– Потрібна мені ця політика, – обома руками відганяє щось од себе Порфирій. – Моя політика в землі лежить, коли б тільки самому не лягти в неї, – Він довго пише свою дивну сповідь, потім хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастіяну і, міняючись од якоїсь лихої думки, говорить: – От і дійшов чоловік до найстрашнішого… А тепер що скажеш ім'ям власті?

– Іди додому! От і все моє казання! – спідлоба насмішкувато дивиться дядько Себастіян.

Порфирій розгублено і недовірливо поглянув на нього:

– Як ти сказав? Додому йти?

– А куди тобі ще хочеться?

– Нікуди, ой, нікуди, Себастіяне! Я ладен повзти на колінах до дітей, до жінки.

– То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати і гадина вміє. В очах Порфирія починають шаленіти надія і мінлива радість.

– Себастіяне, а більше нічого мені не треба?

– Чи знайдеться чоловік, якому не треба було б більшого, ніж він має.

– Я не про це, Себастіяне… Я, значить, питаю: у повіт, у Чека, мені не треба?

– В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папірця я ще в повіті, де треба, скажу слово: як-не-як на одній парті сиділи…

– Ой спасибі тобі, Себастіяне, повік не забуду. Скільки ж я передумав про Чека, скільки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю поріг і піду додому?…

– Отак усе і зробиш: повернешся, переступиш поріг, та й будь здоров.

Порфирій тихенько заклекотів, засміявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбіду, потім круто став навпроти нього і, не тамуючи радості, попросив:

– Себастіяне, затопи мені хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобі така розкіш? – нарешті посміхнувся й дядько Себастіян.

– Щоб легше і надійніше на душі було. Це мені, вважай, як сповідь буде.

– Ет!

– Дуже прошу, вдар, Себастіяне… Зроби чоловіку радість.

– Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! – блиснули завзяттям очі дядька Себастіяна.

– Тримаюсь! І добре бий, щоб усю крученість і дурість вибити з макітри! – широко розставив ноги осміхнений Порфирій.

Дядько Себастіян підійшов до нього ближче, відвів руку і двигнув Порфирія кулаком у груди. Той крутнувся і одразу ж опинивсь біля вікон, обтираючи спиною стіну.

– Ну, як, трохи полегшало? – насмішкувато запитав дядько Себастіян.

– Ой, полегшало, ніби гора звалилася з пліч! – гигикаючи, випростується і підіймає вгору ковшисті руки Порфирій. – А тепер я обертаюсь, переступаю поріг і йду, а потім біжу додому.

Прояснений, він виходить з комбіду, і крізь незачинені двері ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу…

На цьому і закінчилася б справа Порфирія, аби за неї з другого кінця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, він подався на хутірець до Порфирія, розцілувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнім столом і аж падав од сміху, коли господар розповідав, яку мав сповідь у голови комбіду.

Це було вдень, а ввечері Юхрим, уже в буденному одязі, горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю. Писав не тому, що в нього прорізався зуб на Порфирія чи хотів зайняти посаду голови комнезаму, – нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрібна була пильність і недремність викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повіті. Чого йому таку голову і почерк занапащати в селі? І ще хотілося Юхримові зажити слави кореспондента – і від дядьків шана, і від жіноцтва повага. На щастя, й трапилось підходяще діло. Революція у небезпеці, її рятує Юхрим! І він пише і радіє з написаного.

В дописі і в заявах він звинувачував дядька Себастіяна в тяжких гріхах проти революції: у втраті класової пильності, у підозрілих зв'язках із класовими недобитками, в самостійності розуму і соображенія та рукоприкладстві. Найбільше пильний сількор налягав на те, як це можна було відпустити бандита додому без погодження, дозволу й документації вищестоящих органів.

В село на бричці приїхала перша комісія. Голова комісії, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повітря, задихаючись, він синів і ставав дуже сердитим.

– Цей не помилує Себастіяна, – з жалем заговорили в селі.

– Чи не пограє він тепер на піаніну аж у тюрязі? – зраділи дукачі.

Од цих чуток і нашіптувань мені гірко й тривожно стало на душі. Комісія за зачиненими дверима почала поодинці опитувати Порфирія, дядька Себастіяна й наприкінці Юхрима. А перед зачиненими дверима умлівала від горя і сліз Порфирієва дружина. Найбільше говорив Юхрим, його підписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятішому: революції, революційній пильності і класовій непримиренності. Юхрима ніхто не перебивав, а коли він замовк, голова, задихаючись і синіючи, поморщився:

– Усе?

– Поки що все. Та коли треба для протокола й действія, іще можу, – пообіцяв Юхрим, обтираючи піт із чола. Тоді голова комісії звернувся до Бабенка:

– Ви не зможете відповісти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тінити святе слово – революція? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совість?

– Я жалітися по всіх параграфах і інстанціях буду за образу індивідуума, – заверещав Юхрим.

– Це ви зумієте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалітися і доти топити людей, поки з вас не скинуть штани і не всиплють по всіх параграфах. Тільки це може допомогти вам.

Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбіду, а на його місце, заточуючись, увійшла Порфиріева жінка. Комісія довго не могла їй роз'яснити, що ніхто нікуди не буде забирати її чоловіка – хай тільки чесно він живе. Для цього й амністія дана владою.

– Ой, спасибі вам, люди добрі, – нарешті ожила жінка. – То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.

– Міцний? – задихаючись, поцікавився голова комісії.

– Горить синіми квітами.

– Тоді ми його заберемо в лікарню. Не пожалієте?

– Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо – це вже для вас.

Комісія таки забрала самогон. Юхрим пронюшив і про це, зрадів і, наперед смакуючи, як він підсуне візка голові комісії, двигнув до лікарні. Але новий матеріал не вигорів: самогон як медикамент було здано головному лікареві, бо в ті роки на ліки було дуже сутужно.

Та й лікували тоді по селах не так лікарі, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою і землею, її найчастіше прикладали до серця і ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-філософськи: бог дав, бог і взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвірнішим підмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирієва жінка, у великій ненависті до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.

А Юхримові що? Він принишк на якийсь день, а далі почав розпускати чутки про потаємних ворогів революції, які виживають його з села, і, висолопивши язика, розшукував собі достойну посаду в місті.

Якось увечері, коли ми з дядьком Себастіяном сиділи в комбіді за книгою, несподівано притарабанився Юхрим. Він був у, френчі з англійського сукна і галіфе, підшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очі туману: певне, власник цих штанів ще недавно в кінноті орудував шаблею. Юхрим любив ефекти і в одежі, і в мові. Він картинно зупинився біля ріжка столу, неспокійно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галіфе, і вони там заборсались, неначе звірята.

Дядько Себастіян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темінь, за якою зовсім не видно було очей. Через хвилину Юхрим повів устами, і на них вигнулась та усмішечка, де нахабство підминало непевність:

– Не чекав мого вторгнення, Себастіяне? Знаю – не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношеніем, тобто на уклін по всіх параграфах, статтях і статуту.

– Яка, яка у тебе душа? – повеселішав дядько Себастіян.

– Як було вже сказано – драматична!

– За якими ж це параграфами? – насочилось насмішкою обличчя голови комбіду.

– За параграфами революції!

– А яка тоді в мене душа?

– Натурально – героїчна! – піддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, і на його невірне обличчя навіть ліг покрівець шаноби.

Дядько Себастіян тільки головою покрутив: мовляв, ох, і влізливий ти, чоловіче, але промовчав. А Юхримові того тільки й треба. Він одразу ж повів мову про зміни в повіті, хитромудре увернув, що тепер і його друзяки випливли наверх, повшивались у служби і кличуть його ближче до верхів.

– Ну, а ти, звісно, вирішив триматися маси? – безневинно запитав дядько Себастіян.

– Ні, я ще не вирішив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селі, чи теж погнатися за фортуною-долею у місто?

– Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, – аж мало не зітхнув дядько Себастіян.

– То чому? – здивувались підбірчасті вуста і квасолисті ніздрі Юхрима.

– Бо ти, коли наздоженеш долю, – собакою вчепишся в її приполи і триматимеш тільки побіля своєї парсуни. А доля і людям потрібна.

Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, він став таким, про яких кажуть: зверху сміється, а всередині сичить.

– Передав ти, Себастіяне, куті меду, а мені характеру! – викривлює усмішку на обідочках уст. – Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посаді треба мати вежливість по всіх статутах. Знаю, ти гніваєшся на мене за он ту історію із комісією. Винюсь, каюсь, зарікаюсь – більше не буду. Не по дурості, а по пильності збочив, бо забрело мені в розмишленія, що ти діяв не за революційними параграфами. І я хотів теорією підправити твою практику, бо хто ж має за революцію боліти? Лише такі, як ти, з практичного боку, і такі, як я, з теоретичного.

– За шкуру, тільки за свою шкуру болієш ти з практичного і теоретичного боку! – розгнівався дядько Себастіян. – За неї, коли її доведеться рятувати, усіх людей, увесь світ продасиш і не скривишся!

– Чого тобі так далеко наперед заглядати? – позлішав Юхрим, і потвердішали грубі пружки його уст. – Шкура – діло тонке, всякий її по-своєму рятує, а інший ще й відрощує на ній те, що має їжак. Резон?

– Чого ти ще не сказав, що інший назбирує на шкуру слизь?

– І про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифікацію, – жорстокість спотворює обличчя Юхрима, і тільки тепер його очі розрізають темінь, що зібралась у очницях. – А зараз я до тебе, натурально, з іншим прийшов. Говорити далі чи звелиш зашити вуста?

– Говори, щоб губи не гуляли, – стримує обурення дядько Себастіян. – І чого мені іноді здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?

– Перебор фантазії, – не задумуючись, пояснив Юхрим.

– Ну, що в тебе?

– Та нічого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенія лічності характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.

– А без неї приятелі з повіту не вірять твоїй лічності?

– Вірять, але революційний закон є законом. Черкни, Себастіяне. Робота не важка, а полегкість дасть нам обом.

– Мені й так легко, – уперто хитнув головою дядько Себастіян. – А характеристики тобі не дам!

– Дасиш! – нахабно витріщився Юхрим.

– Не дам.

– Не маєш такого закону! – в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. – Всяка індивідуальність має тепер право на характеристику лічності, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! І пам'ятай: усякій людині, при охоті, можна обламати крила.

– Я й не знав, що ти такий криложер! – навіть здивувався дядько Себастіян.

– То знай! І ліпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобі ж спокійніше буде, коли мене сплавиш із села.

– Переконав! Дідько з тобою – дам характеристику, щоб ти щез із очей! – погодився дядько Себастіян.

– Отак би й зразу, – задоволене хихикнув Юхрим. – Якби ти не дав, я б з м'ясом видрав її. Я свого ніде не попущу: права є правами! Може, після цього й могорич для обоюдного мечтанія зап'ємо! У мене дещиця забряжчала в кишені.

– Тримай її на подзвіння таких добрих, як сам! – відрізав голова комбіду.

– Вольному – воля, а спасенному, по всіх параграфах, рай, – здвигнув плечима Юхрим. Лихий полиск осідає на денця його круглих очей, а наверх спливає вдоволення.

Тим часом голова комбіду дістав папір, чорнило, ручку і сів писати характеристику.

– Може, тобі пособити коментаріями? – прихилив голову до столу Юхрим.

– Обійдеться без них. Не застуй світла.

– І прошу тебе, Себастіяне, натурально, із документальним ефектом увернути, що я був у рядах робітничо-селянської Червоної Армії. Це тепер усюди відчиняє двері й коридори.