Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 96 страниц)

ХІІІ

…Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим пилом.

«Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, як покалічив ти моїй дитині життя: навіки, видно, хлопця припортили… Скільки щастя було, коли він скинув капці і в чоботях по хаті пройшовся».

– Тепер, мамо, живемо на втіху нам, на гибель ворогам, – два блиски зійшлися в очах: радості і злості.

– Сину, не думай нічого. Знаю думку твою, та кинь її. До біди веде вона. Помовч, помовч. Скільки у мене синів є? Один тільки ти, а без тебе що мені життя? Найнещасливіший батько, що дитини не має, найнещасливіша мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою забруднишся.

– Ні, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости – так сьогодні покалічили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука зрозуміла – добрий кулак, – різонув повітря міцним, великим кулаком.

– Чуєш, Дмитре, – підійшла впритул до нього. – Не дурій. Не маленький ти. Тебе я не переважу. Твою натуру і залізо не переважить. Коли ж ти любиш свою матір, зроби для неї добро, щоб не розривалося моє серце, як ці тижні розривалося. Пожалій мене, як себе не жалієш… Чи чуєш, Дмитре?.. Подивись мені в очі. Легко, думаєш, мені? – Невелика, уперта і засмучена, стояла проти сина, не зводила з нього розумного і догадливого погляду.

Довго мовчав, роздумував, очі стали похмурими, голова на груди звісилась. А мати стояла біля нього, настирливо ждала відповіді.

– Добре, мамо, постараюсь не завинити перед вами. До худоби вийду. Скучила без мене вона.

– Ще й як! – зраділа, що на другу думку збила. – Тільки прочиню двері – Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заірже, ніби заплаче.

– З лошатка його викохав, своєю одежиною покривав. Порався недовго. Ходив так, наче поважчав, довго від незвички мружився на світло.

Увечері Гриць прибіг, з кишені короткої свитки виглядав пружок якоїсь книги.

– Здоров, здоров, хазяїне! Так нема, кажеш, бога? – примружився Дмитро.

Підпарубок спалахнув і мовчки покосився на Докію.

– Ви не дивіться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога вже не признає, їй-богу.

– Мовчав би вже, безстиднику, сам ніколи лоба не перехрестить, а інших на глузи бере. Всі ви тепер добрі. Грамотіями поставали, все знаєте, з клубу не вилазите.

– А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, із зірочкою на лобі, баба ніяк не налюбується ним! – Грицько переводить розмову на інше. З-під вогких темновишневих губ сяють синюваті високі зуби, по-дитячому осміхається чорняве красиве обличчя. – Тільки ходить чогось як не своїми ногами – ступне крок-два і падає.

– То не біда, ратиці треба підрізати, – радить Дмитро. – Сипте, мамо, вечеряти. Що тепер в сельбуді?

– Політгурток працює. Прямо з лісів хлопці увалилися до сельбуду – сільрада на лісокрадів облаву робила.

– Спіймали кого?

– Цілий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.

– Недовго шумітиме, коли декому руки не вкоротять. – Скорботна зморшка лягла на чоло Дмитра. – Ти завтра ще привези собі зароблений хворост, поки дорога не забитна.

Ще довго течуть господарські розмови. Гриць уважно ловить кожне слово і допитливо поглядає на Дмитра – хочеться взнати, чи до ладу він, Гриць, робив діло, та той не обзивається ні словом. І це, видно, непокоїть парубчака; поволі натягає на чорні кучері шапку. Тоді Дмитро підводиться з лави.

– Спасибі, Грицю, що поміг нам, що худобу шанував, почесному, як біля свого ходив.

– Аякже! – світліє хлопець.

– Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось із начиння, щоб мав чим біля дерева поратись?

– Авжеж варт.

– Спасибі, – стримано дякує Гриць, і тріпоче борозенка на верхній губі.

Обоє виходять в сіни, а вона перемиває миски, ложки у теплій воді, думає, що не скаредний син, такий і Тимофій був – за копійку не видряпає очі.

Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.

«Знову хутір очі намуляв, нагадав усю кривду!» – зітхає і дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очі від її допитливого погляду.

XІV

Докія прокидається до перших півнів.

Гуде за вікном хуртовина, налітає на хату густим валом, часом у могутню, низько співаючу основу ткацьким човником вскочить тонка цівка вітру, цьвохне і метнеться десь осторонь.

«Яка довга зима! Літо збіжить тобі як одна година – оглянутись не вспієш. Як же Дмитро? Змерз, – у тій хаті холодніше».

Напомацки взувається в чоботи і йде з кожухом до дверей. Солом'яний дідух війнув студеними нитками холоду. Вона підходить до стіни з розгорнутим кожухом і так застигає – нікого на ліжку нема.

«Може, на лежанці?»

М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплій порожній лежанці. Довго не може знайти сірники, нарешті жовтий вогник оживив хату, загойдалося світло, на стінах забігали тіні. В хаті нікого, прим'ята постіль холодна, на кілку ні шапки, ні кожуха. Обсмалюючи пальці, гасне сірник, до вікна припав захеканий вітер і попросив потрісканими вустами: «Пить, пить, пить». Та, не дочекавшись відповіді, сильно вдарив грудьми у стіну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.

І вона, прочинивши двері, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зітхнув сполох, але хтось закриває його від неї. Засніжений, важко дихаючи, Дмитро стає на поріг.

– Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене… Куди ходив?

– Нікуди. На шлях подивитись! – хрипить важко, застуджено.

– На шлях? – рука торкнулась його обличчя. Воно мокре і липке від поту.

– Ходімо спати! – якось чудно говорить. Коли ступив у сіни, вітер вирвав з його рук двері, і вдалині, то припадаючи до землі, то підводячись вгору, заметлялась червона завіса.

– Дмитре, пожежа!

– Ну й що ж, – рипає клямкою. – Сафронів хутір горить вогнем ясним.

– Сафронів хутір горить? – кам'яніє Докія і не може одвести очей від раптових стрибків розлютованого гривастого вогню.

Вона не знає, що її син пізнього вечора крадькома підібрався до огородженого з усіх боків подвір'я Созоненка. Дмитро надіявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався і тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там і метелиці було тісно. Ціпкі, дубові будівлі, спотворені безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметілі і так обкрадали її сувої, наче в кожній із них вселився дух созонівської крамниці.

«Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на поріг стала»… Обдираючи до крові об цвяховану гребінку руки, Дмитро через пліт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось він вже більшає, широко роззявивши пащу рундука. І враз вона ворухнулась.

– Стій! Уб'ю! – залементував голос Сафрона Барчука.

Осторонь загарчали пси і, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав постріл, дріб зашерехкотів по гілках дерева. На подвір'ї валування собак переплелося з голосами Созоненків і Варчука. Ще навмання обізвався постріл, збільшився гомін.

«Я тобі стрельну, іроде!» – вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан і подався на хутір Варчука.

До ранку Дмитро вже горів і метався в жару, розкидаючи подушки й постіль. Може й на щастя зліг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.

Якось на грані між пам'яттю й непритомністю до його обважнілого розуму почали добиратись розрізнені голоси. Часом і вони розкришувались, не дійшовши до свідомості, відкочувались і знову напливали м'яким просіяним гулом.

– Так Сафронові й треба!..

«Так Сафронові й треба… так Сафронові й треба… – коливається над ним завіса. – Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?»

– Дурниці говориш, – підкочується голос Мірошниченка. – Варчуко'ві може більше що треба… Підпал – це не боротьба з класовим ворогом; це стихійна дрібновласницька ненависть або дрібненька помста; це не дорога, – це глухий закут.

«Глухий закут, глухий закут…»

Бачить, як іде дорогою і впирається в обвислі мішки крутої камінної гори; вона нависає над ним громіздкою потрісканою хмарою… Частина слів вислизає з пам'яті. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.

– …Це бунт так званої пропащої сили… Народжувався у муках тяжкої безвиході й заводив у безвихідь… Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свіжа кров життя…

«Як це сказано, як це сказано… Не стану пропащою силою!» – Гострий сполох різко освітлює всі закутки розуму, очищає його від липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тіло. Дмитро збирає всі сили, щоб за щось подякувати Мірошниченкові; в зіницях чує теплу вологу полегшення і пірнає в гарячі хвилі…

Ще слабість гуділа в голові і ногах, коли Дмитро підвівся з постелі.

Морозний вітряний день швидко гнав обледеніле сонце до чіткої лінії снігів, і село пересновувалося худими кощавими тінями.

Дмитро заглянув у другу половину хати, але ні матері, ні Григорія не було. В безладді лежало столярське начиння, на столі – неприбрані миски, під ногами – шелестливі моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрі передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули двері, і в хату ввійшли Мірошниченко та мати. Глянув на них Дмитро – застиг.

На суворому, потемнілому від холоду обличчі Свирида Яковлевича була висічена скорбота; червоні повіки матері набухли сльозами.

– Свириде Яковлевичу?.. – німіючи, запитав очима, всією душею.

– Ленін помер…

Як гори, упали важкі слова, і все закружляло і потемніло навколо.

– Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? – страшним болем набрякає і натягується кожен звук.

Може він, Дмитро, недочув, може після хвороби розучився… може… Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матір – і нічого втішного не бачить.

– Перестало битися серце нашого генія, нашого вождя і вчителя трудящих всього світу… Кожне його слово – це була чиста кров, це була правда і обрис майбутнього…

Б'ються скорботні слова, і парубок вже розуміє, чому говорить Свирид Яковлевич: він стримує неслухняні сльози. Але Дмитро не в силі їх стримати. Вони гарячою росою опікають щоки і серце.

– На щастя трудящих є вірний продовжувач діла Леніна – наш Сталін…

Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибігає з хати.

Тихо в селі. Наче життя зупинилось у ці хвилини.

Морозне надвечір'я схиляло густі багряні прапори да осиротілої землі… То весь світ схиляв прапори, прощаючись з Леніним.

Засніженими полями, навмання бреде Дмитро зі своєю печаллю. Зараз його думи, почуття і серце на Красній площі, де велика Росія іде прощатися з великим вождем; зараз нема віддалі між його селом і Москвою і нема різниці між його сльозами і сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленін.

Незчувся, як його коло лісу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбі промерзлі дерева і, наче сльози, тремтять великі зорі.

– Не вмер наш Ленін… Він вічно буде жити з нами, – кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубілу в наймах руку.

І ті слова, повні нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.

Лісовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вітрець здуває порошу з обгорілих підвалин, і вони чорніють зубчастою насічкою.

«Все життя Варчука тримається на чорних підвалинах», – ворухнулася самотня думка про буденне, і він швидше обминає спалене кубло.

З села плине і повисає в повітрі тужлива мідь музики…

* * *

Будинок Варчука згорів до самого підмурку. Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці.

– Чорти не вхопили його – має чим потрясти в калитці! – говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутір підводи з пожитками. На передній сидів нетерплячий Карпо, пускаючи коні у рись, на другій – ще худіший, аніж колись, Сафрон, на третій розсілась, як цибулина на грядці, дебела Сафрониха. Тільки Марта не проводжала їх. Говорили на селі, що й досі мала серце на старого й молодого Варчуків за сльози, пролиті на своєму весіллі.

І знову в щоденній роботі потягнулись у вирій, не вертаючись назад, пропахлі потом і житнім хлібом дні. Женці складали літо в полукіпки, молотники клали осінь під ціпи, прядільниці випрядали зиму і сіячі вистеляли весну зеленими шовками. Кілька разів боцюни відлітали і верталися на старе гніздо Варивонової хати; Гриць з підпарубчака став парубком, а Дмитро й досі не знаходив собі пари. І не шукав навіть. Рідко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.

– Дмитро собі ціни ніяк не зложить, – говорили про нього дівчата. – Царівни або князівни підшукує…

«Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бійці тоді, скалічили», – випросталась, сперлась на сапку.

Колесом котилось сонце в діброву; на вулиці заколивався високий віз із снопами, біля нього поважно йшов Дмитро. І мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пішла вузенькою стежкою на подвір'я.

XV

Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишні, сливи-кобильохи, під плотом тулиться дурман, з лопатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами. І дух від нього тяжкий, цвинтарний.

В святочному убранні Докія поволі прямує додому. Як літні жінки, вона пов'язалась другою хусткою від підборіддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тільки губи, ніс і очі. Неподалік, біля сельбуду, заграла музика; вулицями поспішала молодь на танці – поодинці й невеличкими гуртками.

З розстанні тяжкуватою похідкою прямує рослий Іван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на переніссі, цурпалки тютюнових вусів прикривають лінію заокругленого рота.

– Докіє Петрівно! Доброго здоров'я! – Наче прокидається з задуми, і потемнілі очі прояснюються.

– Добрий день, Іване Тимофійовичу. Бачу, наче сердишся на кого?

– Невже видко? – здивувався, нахмурився і усміхнувся. – Розумієш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усіх куркульських собак роздрочив, а худоби ніде не дістав. є там якийсь полукіпок озимини на полі, то й той череда розтаскає, розмертвить.

– Тепер спроста не достукаєшся цієї худоби, – сказала з співчуттям, зручніше спираючись рукою на тин. – І таку ціну гнуть, як за рідного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. – А в уяві вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як і карий був.

– У мене інше діло. Записався у соз – товариство спільного обробітку землі. Щоб гуртом із нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкірились – і ніхто ні за які гроші, ні за які відробітки не дає худоби. Варчук і Денисенко так і сказали в вічі: «Випишешся з созу – задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарці змолотимо; не випишешся – на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби ніде для тебе не буде». Шатнувся до середняків – і тим куркульня пригрозила. Круговою змовою і переляком хотять на коліна поставити. А тут, як мене дома нема, двері не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марійку. А та – сказано баба – наслухається і такі концерти дає, що аж любо слухати. Тільки й чуєш: «Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха». – І на хвильку, копіюючи мову дружини, обличчя Івана стало подібне на Марійчине.

Ледве стрималась Докія, щоб не засміятись.

– Вона в тебе уперта.

– Ох, і уперта, і язичок має нівроку собі. Хоч брийся ним.

– Боїшся?

– Та ні. Привик і воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так і живемо: як почне Марійка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмішкою. Буває – до сліз доведу. Ну, тоді знову є робота чоловікові – миритися, утішати. Все недаремно час іде… Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобріє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тоді сам чимсь делікатно і зачепиш її. А це кілька днів як смола кипить і не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, – і обличчя Івана знову взялося сміхотливими брижами. – Не розуміє, що велике життя в країні починається. І ніяк не втолкуєш, що свій клаптик землі їй сонце закриває. Сама від себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав із нею говорити – розтала спочатку моя стара, з усім погоджується: і що промисловість наша росте, і що куркулів не буде. А як тільки дійшло до созу – зразу на диби: «Хай хоч комунія настає, а я сама собі хочу бути господинею. Скільки мені того віку залишилося, щоб ламати життя». І зразу такою немічною прикинулася, стільки хвороб познаходила, що прямо тобі на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югині, а тоді стурбовано: «Чого це, Марійко, твої кури увесь огород обсіли?» З усіх ніг, проворніше молодої, кинулась баба із хати, і про хвороби забула. А потім зрозуміла, в чому справа, так ледве у бійку не полізла і зразу ж вигоду собі знайшла: «От такі всі в созах насмішники сидітимуть, тільки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод візьміть, бо я уже і дивитись на цього созівця не можу. То у революцію увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю і за своє і за його життя. Увесь вік нема мені з ним тихої та мирної години. Хоч би на Дніпробуд робити виїхав, як другі люди… І скоріше відсохне мені нога, аніж до того созу вступлю…» Добре настренчили, налякали її куркулі.

– Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Ніяк не може насититись. Коли б міг, увесь би світ загарбав.

– Увесь. Ну, я йому з Мірошниченком і созівцями гадючий корінь підрубаю. Снопи, коли доведеться, вночі і на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачі, коли землеустрій проведемо. Справжня робота, Докіє, починається навкруги, в усій країні. А соз – це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповідав. Довго гомоніли із ним.

– З Савченком?.. Той, що на заводі робив?

– З Савченком. Робітник, а чує навіть, як дихає земля… Тільки як оце зараз Марійці на очі навернутися? – Знову заграли сміхотливі іскорки в очах. – Чом в гості ніколи не зайдеш?

– За роботою все часу нема. Жнива.

– Багатіти хочеш?

– Знаєш, як кажуть: до сорока років не забагатів, то й не забагатієш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше на душі стане.

– Заходь, Докіє Петрівно, – прощається і важкуватою ходою прямує посеред вулиці додому.

«Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулі. Яким був, таким і залишився», – пірнає в далекі роки, коли її Тимофій товаришував із Іваном.

– Добрий день, тітко, Докіє! – весело привітався Григорій Шевчик.

Невеликий, міцно збудований, наздогнав її, осміхаючись привітно, ясно. На темному обличчі грав рум'янець, до надбрів'я впали кучері, заслонивши високий лоб.

– Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?

– Аякже! – Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її кроків. – Виганяйте й Дмитра на вулицю.

– Хіба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?

– Та як – часом з квасом, порою з водою. На хату ніяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й літо відходить. Коли грошей чортма, то з тією хатою… Зарібками не нагосподарюєшся, а набідуєшся.

– Женитись думаєш, що будуватись починаєш?

– Та… – зам'явся парубок. – Ще й сам не знаю.

– В добру пору, Грицю. На весілля ж покличеш? – задумалась Докія.

– Як прийдеться, весільною матір'ю попрошу вас бути, – прощається Григорій.

Докія вже не чує останніх слів, заглиблюється в свої думи.

Чи ж давно вони з Марією, Грицьковою матір'ю, дівували разом? Навіть почула зітхання дівочих бинд на грудях і плечах.

Жили вони тоді на Вигнанці. Разом почали гусей пасти, разом пішли в строк до економії Колчака. З раннього ранку до самої ночі вклонялися сапці і густим рядкам буряка, аж криваві задірки болючими вінчиками нависали над нігтями. Увечері наспіх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона і зразу ж засипали, торкнувшись торішньої збитої мерви.

Тільки й радості тої – неділя одна. В суботу, як почне сутеніти, одна поперед другої поспішають додому, розсипають разки сміху, пісень. І серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечінь така синя, така привабна, така таємнича, ніби передвесіння ніч. І хто його знає, що майбутнє дівчині готує. Може, не тільки чоботи й катанку та простуду тяжку, – може, саме щастя зустрінеться з нею… Чи ж багато вбогій дівчині треба? Знайти собі вірного дружину, мати своє поле, свій клаптик города, не пухнути з голоду на переднівку. То багачка – інша мова. У них одні коралі за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожній руці по кілька десятин, а в тебе приданого – корова, що на горі гребе полову, та сапка в руці та мозолі на руці.

А вечір пригортається до дівочої краси, стелиться шовками і кличе до рідної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старі господарі. Батько на призьбі сидить, попихкує люльку, вінок сивого волосу спадає на посічене, шорстке, мов кора, чоло, сиві брови підіймаються на лобі – її побачив, – і все обличчя тоне в хмарині голубого диму. Димить порохном старий поріг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорніла стріха, залатана зеленими латками моху. Та хоч і стара хата, а на її гребені підіймається колос житній; в ній росте життя молоде; хворіє, мучиться в тісноті, вогкості, злиднях, одначе росте.

…Отака тепер хатина і в Грицька. Зруйнує її – розсиплеться порохном і зітруться останні згадки чийогось життя. У новій хаті оселиться молода господиня, і любе дитинча заколишеться в плетеній колисці, п'ючи тепле молоко і материну пісню.

«Тільки тобі, мій сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки Грицько молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?..»

Коли вийшла до кооперації, побачила, як дрібно, по-пташиному, підстрибувало біля сельбуду велике коло молоді, а потім закрутилось вітровієм, здіймаючи вгору хмаринку пилу.

«Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хаті».

Одначе двері були засунені, і вона пішла у садок. Під розлогим саблуком лежав Дмитро, поклавши голову на ліву руку, поруч лежала книжка, і вітрець перебирав її сторінки. Видно, задрімав хлопець. Темнорусий чуб, світліший на кінці, затіняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освітлені рожеві вуста, і засмагле обличчя було спокійнішим. У сні Дмитро був ближчий їй, не турбували тоді приховані невловимі риси, різкі, як іноді і той погляд чорних очей. Ота впертість прогляне крізь спокій настороженим блиском синюватих білків, затремтить трохи надрізаними посередині пелюстками горбатого носа. Сіла мати на траву, задивилась на сина.

Тихо навколо.

Дрімає садок, уклоняється господині, що садила його, доглядала, і кожне дерево дороге їй, бо ввійшло воно в її душу часткою життя. Вболівала, наче біля дитини, коли вітер розчахнув оцю рясну гілку пепинки; підперла її, замазала садівничим клеєм, перев'язала рукавом своєї сорочки, і загоїлась рука яблуні, обросла шершавою, поморщеною, як постіл, корою, заколивалася восковими грудочками яблук.

– Це ви, мамо? – Спросоння Дмитро ловить водночас поширеним поглядом шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвітком і запнуте обличчя матері.

– Ходімо обідати, Дмитре.

Хлопець міцним рухом всього тіла підводиться з землі, і, пригинаючись, іде між деревами за матір'ю.

– Біля сельбуду дівчата, парубоцтво – наче хто рій висипав. Музика грає, танцюють. Гриць тебе питався.

– Шевчик?

– Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе на вулицю. Прийдеться послухатись його: онишником тебе з подвір'я нагнати. – Ставить страву на стіл. – Підеш може?

– Чого я там не бачив? – Але не без подиву помічає, що приховане бажання непомітно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.

«Що воно таке?» – запитав сам себе і не зміг відповісти, але відчував; щось непокоїло його, підштовхувало одягнутись і вийти на вулицю. Отак стати між парубоцтвом, слухати ущипливі, жартівливі слова, веселий сміх…

– Пішов би до товариства, – впрошує мати.

– І чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не чув? – А сам себе ловить, що слова матері до вподоби, що справді тягне його щось із дому. «Там же і Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж, із нею». – І він бачить Марійку з білявою круглолицьою дочкою.

«Засміється – і на щоках ямки заколиваються».

І водночас ввижалась Марта такою, якою бачив її колись в Сафроновому дворі: застигла в просвіті між напіврозчиненою хвірткою і тесаним стовпом, вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тільки риси обличчя не міг вловити – розпливались, а натомість осміхалось лице Югини.

І щоб викинути спогади з голови, почав думати про завтрашню роботу. Вдосвіта треба виклепати косу, витесати нижній зуб для грабків і піти косити ячмінь. Піде рано-вранці, щоб налитий росою не одбивався крихкий колос, а там на полі вже ходить… Югина.

Встав з-за столу і підійшов до скрині.

– Яку тобі сорочку дістати? – запобігливо обізвалася мати.

Вбирався довго, ретельно і, накинувши піджак, поволі, ще вагаючись (іти на танці чи у сад під лісом), попрямував широкою вулицею. На майдані, то притихаючи, то гримлячи на все село, грала музика, і граційна полька, підстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що задрімали в розпарених вишняках.

– Дмитре! Агий на тебе! Здоров! – тиче короткі пальці приземкуватий червоний Варивон і регоче. – Чи не ушквариш гопака?

– Не хочу хліб тобі перебивати.

– Здрастуйте, Дмитре, – здоровкається Грицько, обтираючи хустиною піт з розіпрілого обличчя; він щойно вийшов з танцю, гарячий і радісний. Ластівкою пурхнула від нього Югина і, як в гніздо, легко влетіла в дівоче коло. Старші дівчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня, а вже й дівувати почала.

– Так я й кажу, хлопці: багач, коли б міг, сам себе поїдом їв, – закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця. – є у мене на Ставиську четвертина вівса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межі з любарцями, а їм пальця в рот не клади – так і норовлять на чужому полі дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тільки заснеш, а він уже скрипить над вухом: «Омеляне, біжи на Стависько!» Біжу – нічого не попишеш, бо мій старий – розгніви – не пожаліє пужака на спині поламати.

Дмитро ближче підходить до Синиці і зустрічається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усміхом вітає вона його, і, стулюючи губи, переносить усмішку кудись далі, рівну, світлу. Справді, на круглому обличчі тремтять примхливо вирізаними кульчиками ямки, біля носа кількома недоспілими зернятками маку лягли рожеві веснянки; під матроскою, наче два яблука, з'єднані одним корінцем, відхилились в сторони пругкі перса.

«Так собі дівчина».

А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрібно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволі зацікавився, хоча й подумав: «Мамина мазуха…»

– Так от, біжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузі зразу похолола – роса кругом. Зійшов місяць з-за шляху, наче поближчали високі могили, озвався перепел:

«Спать підем, спать підем». Еге ж, підеш, чорта з два! І таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу – засяяв ставок, а на ньому доріжка місячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вівсі чиїсь бики ходять і ніде нікого. Пригинаюсь, біжу, зиркаю навколо. Біля межового кіпця ворушиться щось – то зігнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. І так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетів.

– Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, – шепоче мій богомільник.

– Помилуй нас, – додаю я. Та як сікану по правому плечу, та як сікану по лівому плечу.

– Ти чого, чортів вилупку, б'єшся? – прожогом скакує богомільник, зводячи над головою гарапник, і я сам собі не вірю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полі, а з-під ніг його підіймається прим'ятий овес.

– Чого ж ви на чужому пасете?

– А тобі шкода, що божа скотина допасеться трохи? – та й пішов, поволі так, наче з свого, виганяти волів.

Парубки засміялись. Заграла музика і всі заворушилися. Хлопці підхоплювали дівчат, на червоні квіти вишитих поликів лягали важкі чорні руки, і десятки ніг завзято вдарили в землю.

Радісно закружляла Югина навколо Грицька, і рожеві точені литки проглянули з-під вузького дзвону білосніжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софією Кушнір Омелян Синиця і починає шепотіти, як він двічі оперіщив її господаря.

– Чи не брешеш? – в захопленні витягується смагляве довгасте обличчя дівчини.

– Ти думаєш, як він коверзує над тобою, то вже й велике цабе… Ти його робіткомом налякай, щоб не дуже варив воду із тебе.

«От уже й Софія дівує. Ще недавно вугластим підлітком з дрібними косичками бігала по Варчуковому обійсті, а тепер – дівка на відданні. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити».

І знов пропливає в танці Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не він кружляє з дівчиною. І всміхнувся: оце б здивувалися усі, коли б пішов у танець. І, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навіть знав, що ось вона поправила косу і всміхнулась Грицькові.

Музики все швидше і швидше затоплювали майдан рокітливою мідною повінню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг і в одну мить розсипався райдужними бризками.

А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвеніли і в радісній напрузі міцніше втиснулись у землю.

Хлопці якось зразу молодцювате виструнчились, і дівчата вже не пізнавали своїх милих: були це не прості, роздавлені щоденною важкою працею і злиднями бідняцькі діти, наймити – перед ними в мальовничих привільних позах стояли горді воїни з такими блищиками в очах, що на край світу підеш за ними. Іще якась хвилька застиглості – і на майдан віхтем огню викружляв, вилетів гордовито веселий Варивон Очерет.

Що з того, що він цілий тиждень не випускав із рук кісся, що з того, що він щодня давився наймитськими харчами! Зараз він був не наймит, а сама молодість. Ось він на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму маківку і пішов, і пішов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-під його ніг. Десятки очей в захопленні слідкували за кожним гармонійним і дужим рухом. Непомітно молоді руки шукали рук, тепло лягали на гнучкі плечі, непомітно голови, мов соняшники, поверталися в бік завзятого і несподівано похорошілого танцюриста. А той, вітром обкружлявши майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною і застиг, відкинувшись назад міцним широким станом.

Неначе стрілка з ранішньої хмари, легко вилетіла Югина з дівочого гурту і попливла на Варивона. А той, ніби одриваючись від землі, пішов, пішов, пішов, перегинаючись, назад. Здавалось, він вибирав ногами точку опори. Ось-ось знайде її і злетить угору поверх заворожених хат. А дівчина наздоганяла хлопця і наздогнати не могла. І Варивон пожалів танцюристку – дрібно вдарив нісками на одному місці і, прибивши обчасами, знову підвівся навшпиньки. До нього підлетіла Югина. Граційно обкрутившись навколо себе, охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше і швидше закружляла, закрутилась віхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежі. Це була не дівчина, а барвистий коловорот, що розкручував кілька коловоротів. Враз, наче з хвилі випливши, вона зупинилась і її руки дужо переплелися з руками розчервонілого Варивона.