Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 96 страниц)

– Ой, батько йдуть! – скрикнула дівчина. – Левко, де я дінусь з тобою? – і голос тремтить у бідної, мов струна.

Левко сюди-туди – і бух під ліжко, ледве мене не притовк. Входить Федір Хмара і прямо з дверей:

– Маріє, подай наші записи, приїхав один науковий робітник. Інтересується новим ділом.

– Ви і його з хати-лабораторії наженете…

– Е, ні, це мічурінець, а не безплідна деревина.

«Ага, зараз він піде» – подумав і вже міркую, як би заручитися підтримкою у Левка, хоч він очима аж навпіл розколює мене: видно, думає, що я конкурент йому – потай до Марії ходжу.

Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбігає на поріг цуценя; потерлося біля ноги завідуючого, потім насторожилося, повело лопухатими вухами і дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося – зроду не бачив. Потім прямо до ліжка і гавкає, аж головою до підлоги припадає. А потім мене за ногу і – гаррр…

– Маріє, що там таке? – заглянув старий під ліжко і за онишник. – Ану, герої, вилазьте!

Вилізли ми і пил з себе не струшуємо.

– Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! – замірився онишником. А це дядько такий: раз звезе – і не пікнеш. Вредний чоловік. Я в цій ситуації навіть за піджак забувся.

– Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! – кинувся до завідувача.

– Вислухаєм, вислухаєм доповідача, – а сам двері на клямку і коло порога на варті стає.

Говорю я, а в нього очі все злішими і злішими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипіли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про наші волотки. Бачу: подобрішав чоловік.

– А ти не брешеш? – питається.

Усіма культурами я заприсягнувся.

– Тоді так зробимо, – вирішив Федір Хмара, – ти принесеш мені пару волотків, і коли вони справді чогось варті, тоді віддамо піджак… Ну й віддав. І вас, Варивоне Івановичу, запрошує до себе в гості. Хороший чоловік.

– Неодмінно треба піти. Дмитре, підеш зі мною?

– Аякже…

– Тільки вибери кілька кращих стеблин гречки: не з порожніми ж руками іти до чоловіка.

– Та вона ще тільки наливає… – завагався Дмитро. – Може краще, коли достигне?

* * *

Григорій, сп'янілий од радості, привітань, подяк і утоми, прямував до Бугу. Його тіло солодко пощипували зерна і остюки; щеміли руки, натерті гузирями мішків. Рожеві надії і доброта до всього світу, людей охопили його своїм щирим теплом. З радістю згадав привітання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усміхнувся сам собі. «Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас». – І в уяві бачив обриси нових будівель, бачив у кожній хаті те, про що стільки думалося ще з тих днів, коли тільки поступив у СОЗ.

 
Ой заговорило жито під вітрами:
А вже їдуть женці з срібними серпами.
 

Тихо пустив пісню вузькою дорогою, що, звиваючись, бігла поміж нагрітими за день пшеницями. І сам відчув, як пісня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять відгук в чиємусь серці.

Незабаром великі зорі засяяли над ним і під ним. Сонно зашепотіли прибережні трави, десь біля острова, як дитина у півсні, обізвалася вода. Григорій горілиць ліг на траву; на сплетені руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотів скупатися, але нижче, біля дослідної станції, почув чиїсь обережні кроки. І собі підсвідоме обережно подивився вдалину.

З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мішком, за плечима. «Моторний, – пізнав у темряві. – Чого йому?» – і пригадав обережний натяк Романенка, мимохіть кинуті ним слова біля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженість і почала ще більше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.

Незабаром Крупяк пішов до станції, і Григорій полегшено зітхнув: напевне чоловік хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з більшою силою прокинулась підозра: що йому тепер, в таку пору, носити?

Крупяк на цей раз довше порався.

На березі шемрів пісок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пішов до станції, а Григорій кинувсь до човна. Під тонким полотном невеликих мішків він намацав дві однакових скриньки. Завагався, потім обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикріпленого до дошки, і страшна здогадка ножем полоснула по всьому тілі. Пітніючи, віддер одну дощечку і правою рукою вихопив невеликий брусок.

– Тол!.. Ах ти ж змія підколодна! – вилаяв у думці Крупяка.

І в цей час на березі заскрипіли обережні кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами.

– Хто там?! – злякано і тривожно обізвалась темрява.

Григорій ще міцніше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.

Пролунав перший постріл, і куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна.

«Вправно стріляє. Коли б до берега добратись», – з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострілу.

Знову тьохнула вода біля обшивки, потім сухо тріснула перекладина на човні – попала куля. І Григорій почув, як холодний піт почав зриватися з його чола.

Ще одне надлюдське зусилля, і човен з розгону, носом, врізався в берег, з шумом розвів шорстку осоку, пішов затоки по воді.

Григорій вискочив на берег і полегшено припав до теплої і безмірно любимої землі.

XXXІІ

Дмитро почорнів од хвилювання і дощу.

Навколо нього безпомічно в дрожі тріпотіли і вилягали поля; на шляху вигиналися посірілі дерева і гнівним хмелем закипали горбаті потоки. Тільки він не горбився в потемнілому роздоллі.

Як риба з вечірніх озер, виплескувалися із хмари блискавиці. У їхньому одсвіті йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала і падала ниць велика праця, падали ниць великі сподівання. Знав, що доспілі лани уже не підіймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити, бо колос не корінь – притиснутий до землі, зразу ж почне гнити.

«Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати», – тягнуться хмурі липкі думки. Страдницьки викривились лінії брів, і Дмитро не чує, що з нього течуть і течуть покручені струмки. Люблячою рукою торкається до гранчастого колосу, він шершавить пальці зерном та добірними сльозами. І Дмитро шепче невмілі ласкаві слова, як шептав їх колись біля колиски хворого сина.

В правлінні колгоспу нікого не застав. Зразу ж біля його ніг набігла калюжа води, і охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира.

– Щось ти, Дмитре Тимофійовичу, сьогодні сам не свій. Душа не на місці, чи як воно?

– А вона в мене камінь надмогильний, що весь час на одному місці повинна лежати? – зразу ж сердиться на сторожа. «Відбився від поля і не тямить людського болю».

Вечірніми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспників своєї бригади. Слово його скупе, зосереджене:

– На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустіть. Хліб треба рятувати. Жінкам – перевесла крутити.

І вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися дзвони молотків і кіс.

Івана Тимофійовича не було дома. Марійка кинулась за свіжою одежею для Дмитра, а потім почала поратися біля печі.

Надворі шумів і шумів дощ. Тремтіли шибки, раз од разу наливаючись мертвотносинюватим сяйвом, і тоді в небі, немов розхитані гори, харащилися хмари. Дмитро, кривлячись, підійшов до шафи з книжками. Розгорнув червоні палітурки однієї книги без назви. Це був щоденник Івана Тимофійовича. Почуття цікавості взяло верх над ваганням.

«Коли що-небудь особисте тут – покину читати», – заспокоїв себе. З подивом прочитав першу сторінку. Грубувата в'язь чіткого письма заговорила до нього живим голосом. Непомітно почав приглушуватися гомін вітру і тупе бурмотіння важких разків дощу. Напливали, полонили інші картини.

«27 січня.

Збори були гарячі, задиркуваті, веселі. Для мене, як члена партії, подвійна приємність: бачу рясні червонобокі плоди масово-політичної роботи, відчуваю любов і прагнення оволодіти передовою соціалістичною агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушніра. Він іще увечері був дуже задоволений своїм планом: за три дні закрити весною вологу на всій площі зяблі.

– Здорово? – радіючи питав мене і Шевчика. – Все сам підрахував. Як Нестір-літописець, всю ніч з олівцем просидів.

– А може новоявлений Нестір-літописець щось не врахував? Може ще раз перевіримо? – питаю його.

– Не треба, не треба! Боюсь тільки, щоб на зборах не провалили… Де це видано – за три дні закрити чотириста п'ятдесят гектарів!

Побоювання Кушніра справдилось: його план таки провалили. Бригадири, ланкові і рядові колгоспники довели, що зяблю можна закрити за… два дні.

– Здорово? – питаю Кушніра після зборів.

– Здорово! Напевно, ти мені свиню підклав? – і сміється. – Намилили мені шию. І за діло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходімо, Іване Тимофійовичу, в баню.

– Мило з шиї змивати?

– Ні, старі уявлення. Пар і вода помагають. Завжди у мене голова після бані свіжа, мов яблуко. Пішли?

– Пішли. Тільки вже не зобижайся: до ранку буду двома віниками вимолочувати твою самовпевненість.

1 лютого.

Сьогодні з наради передовиків садівництва приїхала Марта Сафронівна. Вона об'їздила увесь Київ, побувала і в кращих колгоспах приміської смуги.

– Що, Марто Сафронівно, скажете про нашу столицю?

– Прекрасна, привітна вона, мов білий сад.

– Земля родюча біля Києва?

– Ні. Князь Володимир не був хліборобом – на піщаному грунті осів, – сміється молодиця. – Та тепер і пісок родить.

– Нарада на користь пішла?

– О, да! Дуже мене схвилювало, що київляни на горючому піску виноград виводять.

– Прибузькі піски гірші придніпровських?

– Ростиме і на них виноград.

– Хай росте. І виноград і виноградарі!

6 лютого.

Дмитро таки молодець. Повернувся з лікарні і вже, ніби Журавель, дибає по полях. На його масивах найбільше снігу.

– Він обкрадає нас! Прямо начисто змітає сніги з усього привілля, – обурюється бригадир п'ятої бригади.

– Не змітаю, а запрошую в гості.

– Завзятий чоловік. Зерно іще раз перевірив і довів до найвищої посівної кондиції. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пізнає смаку і сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку розповість, як найкраще затримати сніг. В цьому ділі він розбирається. Навіть напрям метелиці, вітру враховує.

Серйозно треба на бригадах і ланках поговорити про врахування усіх можливостей підвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплюємося за один-два кільця, а за інші забуваємо. Через це не всі свої золоті жили і прожилки розкриває нам земля.

8 лютого.

Біля радіоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'єсу Шекспіра. Є у ній такі рядки:

 
Ведь с песнею кончается
Все лучшее на свете.
 

– Міцні слова, та постаріли, – промовив Свирид Яковлевич. – У нас із справжньою піснею починається все краще в житті.

Пригадав громадянську війну, коли ми з Інтернаціоналом ішли в бій. Так, з піснею починається все краще в світі…

З новим хвилюванням ми слухали сьогодні Красну площу і Інтернаціонал».

Надворі загупали кроки. Незабаром Іван Тимофійович, мокрий, неначе хлющ, широко увійшов у хату. На підлозі зразу зарясніли гнізда слідів. Дмитро неохоче відірвався від щоденника.

– Марійко, в тебе якась переміна знайдеться? Обкис, як біс.

– Іще б не обкиснути. Валандається десь до півночі. Нема того, щоб у пору прийти. Знову на нараді сидів? – по звичці, наче з огудою, заговорила.

– Не на нараді, а в стельмашні.

– Досі в стельмашні? Щось нове видумували?

– Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям.

– Ти б і мені серп погострив, а то вже порябів од іржі.

– Може в'язати підеш?

– Еге, так і піду. Я ще копу на такій озимині заіграшки нажну, а молодь хіба так уміє серпом орудувати? Їй і вчитися за машинами не було на чому. Ну, переодягайся вже.

Іван Тимофійович прояснився, побачивши Дмитра.

– От за кого Іван Васильович згадував! Ану, показуйся на світло. Чув, чув, який твоя бригада передзвін підняла. Вірно робиш, Дмитре.

– Що Іван Васильович казав про мене? – підійшов ближче до тестя.

– Дзвонив, щоб ми полеглий хліб косили грабками з одним залізним зубом, бо чотиризубці утовчене стебло не візьмуть.

– І тут допильнував, – промовив з пошаною.

– Допильнував… Згадав, як ти йому колись зі смаком про косовицю розповідав. Це в Кадібці було – клевер ти косив там. Надіється, що будеш кращим косарем.

– По всьому колгоспу?

– Ні.

– По району? – здивувався Дмитро.

– По області.

– Ого!

– Перелякавсь?

– Та ні, – задумався, проймаючися теплим дрожем. – Але поміркувати є тут над чим.

– Міркуй, я поки переодягнуся. Чи тобі вистачить думати до кінця жнив?

– І вічно ти нападаєш. Чим-небудь, а колупнеш! – вступилася за зятя Марійка.

– Хе. Більше не буду, – Іван Тимофійович жартівливо відступив назад, а Дмитро усміхнувся.

– Тату, мені кісся треба змайструвати.

– От тобі й бригадир! – здивувався Бондар. – 3 чим ти думав завтра вийти в поле? З начальницькою поважністю?

– Зі старими грабками… Смаку ще не розібрав. А тепер варто над новими подумати – по моїй силі. Так – на метрів три з половиною. Щоб покіс був, як покіс!

– Пішли до стельмашні! – засміявся Бондар.

– Ти б хоч переодягнувся, старий! – накинулася на нього Марійка. – Вічно йому ніколи.

– І чого ти гримаєш? Все одно знову промокну наскрізь. Ще вслід за нами побіжи… Ну, Дмитре, змайструємо разом такі грабки, щоб усі дивувалися, – уже в сінях загримів голос Івана Тимофійовича.

– Іване, Дмитре, перекусіть трохи гарячого.

– Пізніше, стара… А злива стихає. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з нашого діла вийде. Кісся зробимо, неначе скрипку.

Уже краплинками роси біліли зорі, коли Дмитро і Іван Тимофійович вийшли з стельмашні. В низинах іще мелодійно співали струмки, просочуючися в темінь, вони розмивали її, і над землею починали коливатися попелясті смуги.

Ранок був із сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим співом промитого синього неба. На світлих нивах зрідка морщилися плямисті тіні, островами відпливали у далечінь і зливалися з островами лісів.

Біля комбайнів уже метушилися молоді комбайнери: на найнижчий зріз установлювали різальний апарат хедера. Коло кузні жаткарі так відрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платівок, точили запасні ножі. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно розреготалися на всю вулицю. З кузні повибігали ковалі і теж, взявшися в боки, заколивалися від сміху.

– Агрегат Дмитра Горицвіта!

– Чи то самоскидка, чи вітряний млин, – ніяк не второпаю.

– Дмитре Тимофійовичу, скільки думаєш викосити?

– А на своїх лобогрійках добре нагрієте лоби, поки переженете мене.

– Змагаємось?

– Можна.

– Дмитре Тимофійовичу, ти ж хоч кінцем кісся хмару не поколошкай, бо знову дощ піде.

Перевіривши роботу бригади, Дмитро підійшов до облюбованої ділянки.

Золотисті сонячні долини уже були наповнені рухливими постатями колгоспників, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвітало яскраве святкове вбрання молодиць і дівчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з в'язками перевесел; десь, зовсім недалеко, високий спів коси наздоганяв пісню жайворона і м'яко розсівався в схиленім полі. Біля самого небосхилу розкинувся білий табір хмар, на їхньому тлі чітко пропливав комбайн.

Ясно і повно запам'ятовувалися розлогі мазки літнього ранку.

З насолодою одвів руки назад, і грабки з присвистом влетіли в полегле стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зітхнуло і, гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула коса і згасла с житах. Цілий живий сніп, мов дитина, перехилився на покіс з колиски грабок.

Розмашисте, весело пішов Дмитро уперед. Розімлілі хмари ледве наздоганяли його своїми поморщеними тінями. Свіжий вітрець обвівав русий вигорілий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи бронзовим литтям виділялися на плечах і шиї, а на обличчі гордовите зосередження почало розмиватися усмішкою.

Іскрилася і співала коса. Співало і серце бригадира.

По всьому видно, що його діло порадує і повчить не одного колгоспника.

Рівними високими покосами влягалася щира праця і ніжним пріснуватим духом парувала під зливою сонячного проміння.

Високий південь стояв над косарем.

Присмерком обліковець обміряв прилюдно скошену ділянку і серйозно повідомив косарів:

– Агрегат Дмитра Тимофійовича викосив півтора гектара.

– Завтра викосимо два, – промовив Дмитро, приймаючи вітання косарів. Очі його, зігріті сяйвом приязні, схвильовано дивилися на милі обличчя рідних людей.

XXXІІІ

Поїзд підходив до рідного міста, і Леонід уже не міг одірватися від вікна, від мерехтливого бігу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотів, одлітаючи назад, залізний міст, і з-під синього неба вирізьбилися строгі контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб підпирали мармурові хмари, що брилами налягали на ріку.

– На-дій-ка. На-дій-ка. На-дій-ка, – вистукували колеса. І серце Леоніда раптом стискалося у грудочку: «А що, коли виїхала з села?.. Ні, не може бути… Приїду і зразу ж налякаю: «Пропав я, Надійко, – на іксах і ігреках погорів».

На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом і зразу ж омивалося щасливим усміхом.

– Як же так, Льоню? – злякано запитає.

– Хіба я винен, що в мене така учителька була. Він, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалині милий образ дівчини. І одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтіли розвішані огні великої столиці, всміхалися нові юні друзі, допитливо і з надією дивились на молодість очі сивих учених. Бачив себе то в стінах військової школи, то на темному кордоні, то в зловісних сполохах війни. І всюди відчував себе частиною рідної країни, гордим сином її. За ці дні Леонід навіть зовні покращав, а коли йшов – не чув землі під собою.

На ходу першим вискочив на перон.

В перехрестях риштування летів угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком і ніжною дівочою піснею. Один голос особливо схвилював Леоніда: так співала Надійка. У неї навіть найсумніші пісні не притискались підбитим птахом до осінньої стерні, а підмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рікою, щоб іще міцніше пізнати її глибину, простір і випливти на переснований промінням берег.

– Льоню! Льоню! – Розводячи могутніми плечима потік людей і махаючи картузом, до нього біг осміхнений Василь Прокопчук.

Ось він ледве не налетів на якусь огрядну жінку з двома валізами. Щоб стриматись, підхопив її вгору, обкружляв навколо себе і бережно поставив на землю.

– Звиняюсь, громадянко.

Жінка спочатку тільки перелякано очима повела, але зразу зрозуміла в чому справа і насмішкувато промовила:

– Спасибі за безплатну карусель.

Та заклопотаний Василь навіть не обернувся.

– Здоров, Льоню. Так і знав, що ти сьогодні приїдеш. Серце чуло! Спеціально машину затримав. Конференція у нас відбувалась. Як здоров'я, Льоню?

Та не здоров'я зараз цікавило Прокопчука. Він і хотів і боявся запитати: чи склав іспити товариш. А на його зосередженому обличчі нічого не розбереш.

– Василю, – тихо запитав Леонід, – Надійка дома?

– Виїхала, – зітхнувши, промовив Василь. – Дві години назад поїзд одійшов.

– Виїхала? – похмурнів Леонід.

– «Не витримав», – вирішив Василь і теж нахмурився.

– А Степанида приїхала?

– Приїхала. Пройшла конкурс. В університет витримала. От яка в тебе сестричка, – радісно почав і осікся: обережніше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льоні. – Ну, і в нас теж весело. Такі діла тут пішли. Григорія Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвіт які чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронівни – прямо як зоряне небо… В новому колбуді скоро гратимемо.

– Молодці, – усміхнувся.

«Напевне склав», – повеселішав Василь.

– Оце й дома у мене радості. Батько, певне, місця собі не найде, – оживає Леонід, уявляючи, як старий нескінченними розмовами наводить терор на усіх знайомих.

«Склав, склав», – твердо вирішив Василь і засміявся.

– Льоню, і тебе можна привітати?

– Можна.

– Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочці вимотав. Ах ти, академік нещасний. – І Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору.

– Василю, задушиш.

– І задушу. Не міг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушніра. Льоню, – змовницьки поглянув: – А плюс Б – скільки буде?

І вони обоє вибухнули реготом.

– Алгебру списав у кого-небудь?

– Уяви, що не я, а до мене заглядали.

– Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиниці, а в сумі вийшло три – посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономічні курси командирують.

– На кого Ольгу покидаєш?

– Сам шефствую над нею – обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться з однієї столиці в другу бити телеграми дрібним почерком – «люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!»

Тісно притулившись один до одного, вони підходять до нової машини.

– Струнко! – стримуючи громовий голос, напівжартівливо командує Василь. – Товариш академік, увінчаний перемогою, повернулись з академічних боїв в розташовання наших військ. Ніяких, крім сердечних, утрат у товариша академіка нема.

Комсомольці радісно кидаються до Леоніда, і він, як млинок, завертівся у дужих обіймах, ледве встигаючи відповідати на щирі вітання, запитання. Його хочуть посадити в кабінку, але хлопець одним помахом дужого тіла вискакує на кузов.

Молоді, роботящі веселі руки міцно переплітаються з руками, і машина, розколихуючи пісню, везе юнацьке коло в широкий світ.

* * *

Свіжозорані ниви обсівалися великими вечірніми зорями. В садах ніжно бриніли обволожені яблука і від легкого приторку вітру, злітаючи з дерев, щебетала роса.

По вінця налитий радістю, надіями, Леонід тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись із комсомольцями, він схотів обійти ті простори, де його невтомна праця і юнацькі мрії аж в небо врізалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвеніли ріками зерна. Нові почування, нові дороги підійшли до його серця, і якось по-іншому, виразніше, освітлювали пройдешні роки, що, наче добрий посів, упали в теплу, живу землю.

Трепетний, весь у думах, він фізично чув, як проростають ниви, окоріняються, з розгону вбігають у сині дощові хмари і, перемиті, пахучі, неначе; дівочі коси, спішать на сонячні причали.

– В Очерета і просо наче очерет.

– Земля тепер іншими законами живе. Більшовицькими…

– Як дорога під зорями, просвітліла.

Музикою з долини долетіли голоси і попрямували до села.

Хвилюючись, Леонід підходить до подвір'я Кушніра, перелазить через світлий березовий паркан і стає під яблунею, де не раз зустрічав свою Надію.

«Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом», – зітхаючи, пригадує вірну клятву.

Спинаючись на ніски, він бачить, що в хаті, схилившись над столом, сидить Кушнір. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонід з нежданою любов'ю помічає, вірніше – відгадує ті дорогі риси, що подібним відбитком окреслились на обличчі дівчини.

«Він же мені батько», – вперше у всій глибині розкривається перед ним нове почуття.

«Зайти б до старого. Так хіба ж зрозуміє, що в мене на серці? Ще з хати нажене. Згадає усі мої слова. Гарячковитий… А його ж сьогодні в партію прийняли! Свято в чоловіка!» – згадує і рішуче прямує до хати.

Коли рипнули двері, Кушнір навіть не одірвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладені папери.

На чималому письмовому столі підносилися дві високі вази – одна з букетом червоних жоржин, а друга… з електричною лампочкою.

– Дозвольте вас привітати з великим днем, – натягується голос у хлопця.

– А-а, це ти, Льоню, – підводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. – Спасибі, Льоню. І тебе вітаю. Сідай, сідай, будь гостем… А Надійки нема, – сказав із тихим жалем.

– Знаю. Я до вас зайшов.

– Машина потрібна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордість – сам не підійдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається. Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарік, дивись, легковою привеземо.

– Я не за машиною. Прийшов попрощатися.

– Попрощатись? Згадав таки й мене, – здивувався і щиро зрадів Кушнір. – Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала.

Він побіг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стіл:

– Бачиш, які проекти садиб? В Київській міськраді дістав, бо наша туго обертається. І вже ніяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути їх. Навіть стара гарикатись почала. Та позавчора і її спіймав біля планів. Мусить помовкувати тепер… Хороші є будиночки на три-чотири кімнати. Тільки такі будемо будувати. Завтра на президії круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навіть хліва поставити. Годі підривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеників, стадіон збудуємо; ганяйте свій футбол. Тільки глядіть, щоб із своєї сітки м'ячі не таскали… Подивись на цей план. Не хата – картина. – Відбіг на віддаль і залюбувався. – Тільки тинів ми не будемо городити – обсадимо будівлі бузком або жовтою акацією. Це Марта Сафронівна до такого додумалась.

– Поправка інтересна. Поетична.

– Ми таким будівництвом розмахнемося. Є чим розмахнутися. Цегельню побудуємо. Глина ж у нас як масло, – і зразу осікся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонід. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очі світилися не насмішкою, а здивованням і задоволенням.

Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю і вино.

– Ти б, може, кудись свої плани забрав звідси? – звернулась Ольга Вікторівна до Степана. – Ніякого їм відпочинку нема.

– Нема, нема, – погодився чоловік. – Тільки я з хати, так жінка коло них, як біля дзеркала, вертиться і свої доповнення видумує, їй, Льоню, в цьому проекті вікна не подобаються. «Малі, – каже. – Хочу таких, щоб половина землі та три чверті неба вміщалися в них». На менше ніяк не погоджується.

– Послухай його. Він ще не такого наговорить про все. Бачиш, – показала на лампочку, – ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже – ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. – Ольга Вікторівна сіла біля Леоніда. її виразні очі з материнською любов'ю дивилися на хлопця.

– За нашу партію, за нашого вождя, – підніс угору чарку Кушнір. Випивши, уже не міг всидіти за столом. Хотілося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськові, що, як думалося, мало його розумів, мало оцінював господарські турботи. Але строгі погляди владної дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити.

– А тепер, Льоню, вип'ємо за сибіряків. Хороших вони урожаїв домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними… Ех, Льоню, яке у нас життя настає. Та що ти розумієш у житті, коли тобі тільки двадцять років. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому виріс… Слухав учора лекцію астронома? Здивував він людей: світло зорі, каже, п'ятдесят років іде до землі. Ну й що ж із того? Нам легше від цього було? А от світло з Кремля двадцять років ллється – і наша земля на всі віки ожила. Оце тобі астрономія. Нам вона все життя освітила. Стара, ти ще коло планів крутишся?

– А знаєш, Степане, воно зовсім було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тільки блакитною фарбою або толем крити.

– Ще щось видумала?

– Нічого не видумала. Треба, щоб і окові було радісно дивитися на нові будівлі. Оці чорні, як хрести, стріхи, або ржавчина черепиці тільки сум на душу наганяють.

– Ти бачиш, що заговорила, – звернувся Кушнір до Леоніда. – Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?

– Тільки для цього й припала, – насмішкувато поглянула на чоловіка. – А чим погано, коли тобі в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розіллються покрівлі?

– Так, наче льон зацвіте, – зразу знайшов своє визначення господаровитий Степан. – Ні, Льоню, з твоєї тещі толк буде, – і зразу ж осікся під суворим поглядом Ольги Вікторівни…

Леонід пізно повернувся додому і відразу заснув. Він не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вікном важко гупали доспілі яблука і співали дівочі голоси про кохання.

Молодий сон десь аж над обрієм розвішував контури далекого і рідного міста. І Леонід прямував до столиці широкими вулицями нового села.

Великі вікна, що половину землі вбирають, переливалися зорею, рівні асфальтовані шляхи летіли в простори і пахли свіжозораною ріллею.

Увесь вчорашній передосінній вечір на полі промайнув над хлопцем. Навіть голоси з долини ожили…

А потім, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний сніг, і все побіліло, заіскрилося, притихло…

Ось він виходить зі своїми друзями до ріки. А сніжок пахне березневими приморозками і березневим відсонням.

– Хлопці, уже пора сонце неводом витягати, – промовив, підходячи з друзями до самої кайми небосхилу.

І сонце, почувши молоді голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повінню. Під снігом враз затокували струмки, потім на ранній зелені блакитними блискавцями затрепетали потоки, і всі шляхи, усі села бризнули рясним теплим цвітом.

На широкі поля, гордовито і радісно, поспішала його велика рідня. Заметіль співучого цвіту устеляла її дороги, і дівочі коси грали промінням та яблуневими пелюстками. Потім з-під цвіту, як табуни снігурів, заколивались червонобокі яблука, і синіми дощами пролилися сливи… А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всі хмари, і колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплі дитячі ручата, просив захисту і порятунку.

– Господарі, повертайте ріку на поля! – звідкись долітає владний і стурбований голос Степана Кушніра.

Внизу загуділи мотори, і вода схвильованим контральто почала підійматись по нагрітих трубах, перехлюпнулась на ниви і зашуміла зеленими подолками по усьому полі, не оминаючи ні одної стеблини… І щасливий колос на всі боки поклонився людині…

– Вставай, Льоню. Світає!