Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 96 страниц)

XXXVІІ

Осінні дрібні дощі падали на сумовито принишклу землю, зелено потемніли води в озерах, коли одного вечора Михайло і Соломія попрощались із лісником і лісничихою.

– Нехай вам, діти, всюди буде щастя і добре здоров'я, – витираючи загрубілою рукою очі, пригнулась Олена Михайлівна. – Коли зможете ощасливити нашу хату, – не цурайтесь. Як нема своїх дітей, хоч на чужих, добрих, надивлюся. – Поцілувала тричі і Михайла і Соломію і почала віддалятись.

Созінов іще кілька разів побачив її з-за дерев зі складеними руками на грудях, з нахиленою головою, а потім темрява заховала од нього жінку, яка не раз тихим материнським словом огрівала захололі од негоди серця.

Лісник довго вів їх вузькими покрученими стежками, що пахли вологою червоною папороттю, решітчастими маслюками і підопрілою корою напівживого дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестіли по нескошеній траві, то лунко хрустіли по сухому рясному жолудді.

Мінлива радість, відчуття, що наближаються рідні місця, зробили Соломію різкішою в рухах і якось, без слів, непомітним повівом наблизили її до Михайла. І він це збагнув з хвилюючим трепетом і сподіванками.

– Прощай, Михаиле, – обняв його лісник, і бородате обличчя на хвилинку закрило притьмарений вечірній світ. – Прощавай, Соломіє. Закінчиться війна – приїжджайте до мене весілля справляти! – і розтанув у темряві, залишаючи на вустах терпкий тютюновий дух.

Поволі визорювало. Па сході, вище лісу, то розгорялись, то гасли Стожари і дружно, мов вірні товариші, зупинились над деревами Косарі.

Легко між деревами ішла Соломія, по рідних прикметах пізнаючи місцевість.

Світанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи білим підбоєм круто вигнутих крил, неквапно пролетів зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго тремтів над водою, що охоче посилювали всі звуки.

– Водяні щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, – вказала пальцем Соломія на крутий, підмитий водою берег. І знову в голосі майнуло стримане хвилювання, хвилювання зустрічі з близьким і рідним світом.

– Чому так думаєш?

– А що ж тут про цих шкідників думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели, щоб не розточували берегів і не шкодили городині. Бачите, який берег став, наче осиний щільник! Влітку тут гніздилися пташки щурики. Вони перші в ірій відлітають. Водяні ж щури розмололи, збільшили їхні гнізда і оселилися в них.

– Засинають на зиму вони?

– Ні. Під снігом господарюють. Такі ходи попроводять до скирт сіна, хліба…

У лісі, недалеко від Бугу, знайшли присадкувату скирту сіна, вилізли на неї, зручно вмостились і лягли невдалік одне від одного.

– Як пахне сіно, ніби чай, – пожувала суху билинку.

– Еге ж, – він поправив зелений віхоть, що звис над головою дівчини, і тихо поклав на її плече руку. Відчув, як зіщулилось її тіло.

– Не треба, Михаиле Васильовичу, – тихо промовила, і він. зітхаючи, одвів руку. Тоскно і незручно було. Сердився на самого себе, а кров із гулом розпирала череп.

– Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, – човником своєї невеличкої долоні торкнулась його плеча і подивилася сумовито-усміхненим поглядом в його очі. І щось наче надірвалось всередині від того погляду. Мовчки, закриваючи очі рукою, уткнувся головою в сіно, вологе й пахуче. І не промовив жодного слова…

Вона ж і розвіяла його печаль другого дня. Туманним досвітом вийшли на узлісся настороженого лісу. Соломія нагнулась, щоб підняти з землі жовту, як віск, кислицю; підводячись, раптом радісно стримала вигук притишеним: – Ох! – і притулилась міцно до плеча командира.

– Михаиле Васильовичу! Він! Наш Великий шлях!

За полем із пелени туману тьмяно вирізьблялись округлі верховіття дерев. Здавалось, що то ліс хвилястою смугою врізався в поле і, вклоняючись другому лісові, прямував у далекі-далекі світи.

Сама того не помічаючи, вона потягла хлопця за руку, і так обоє підійшли до самого поля, вдивляючись в налиті сизою вогкістю мовчазні дерева. І якось на очах почав розвіватися туман, неначе його підмивала невидима хвиля. Прояснились між стовбурами просвітки, проглянув шматок поля по той бік шляху.

– Правда ж, ви па мене не сердитесь? – допитливо, з ніжністю і тривогою поглянула йому в вічі і обома руками взяла його руку.

– Хіба ж ти не бачиш? – привітно всміхнувся їй.

– Бачу, – тихо відповіла і вже жартівливо додала: – Гріх тепер сердитись. Батько на мене не сердився і ви не повинні…

І, як птиця, подалася всім тілом вперед.

XXXVІІІ

Дмитро тяжко переживав перші невдачі. Вони тягарем лягали на його душу, одначе не розслабляли волі, робили її твердішою, гартували, як вогонь крицю. Тільки почував, що тіло важчало та більше темніли очі; все рідше і рідше прояснювався в усмішці; турботи залягали важко і щільно. Проте нікому, крім Тура, не звіряв своїх почуттів, знав – не до них тепер: у кожного лихо. Своїх же партизанів вислухував уважно, слідкуючи не тільки за словами, а й за глибинним ходом думки, і тому входив у людську душу непомітно і міцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як наказ. Нелегко було покласти па плечі і серце нове коло обов'язків, ширших і складніших. Одначе здоровий глузд, чиста совість, напориста впертість переорювали, як плуг землю. І тільки тепер, зіткнувшись віч-на-віч з найсуворішими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким, невблаганним, зрозумів він, як тяжко бути керівником, відповідати за долю людей, що довірили йому своє єдине і непові орне життя. Відрізаний від великого світу, він жив єдиним подихом з ним, а ті осінні вітри, шо йшли з півночі, були не просто вітрами, а вітрами з Великої землі, вісниками з Москви. Входячи в село, він був не просто Дмитром Горицвітом, звичайною людиною, що має своє горе, печалі, а живим ланцюгом, що з'єднував Великий світ із затьмареним фашистською неволею краєм.

Так, Дмитро твердіше почав ступати по землі. Бо вона, рідна земля, змочилась не тільки потом, а й кров'ю його.

Тепер дедалі частіше зустрічався з людьми, вслухався в їхню мову, вчився, ділився з партизанами словом, як діляться останнім шматком хліба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злидні, біду. І в його скупих, упертих словах була та сила, яка підводила людей, як промінь пониклу траву.

Розгромивши в одному селі поліцію і мадьярську варту, він довідався, що фашисти пустили чутки, ніби вони захопили Москву і йдуть на Урал. Дмитро наказав зібрати людей біля великої, з баштами, школи, яка білим пароплавом випливала з осіннього світання.

Сходились чоловіки і жінки, мовчазні, задумані, бо в кожного горе днювало і ночувало, бо кожному думалось про своїх дітей, від яких – скільки вже часу – ні одвіту, ні привіту; ближче підходили шістнадцятирічні юнаки, щоб першими попроситися до загону.

Він ждав, поки не підійдуть люди з найдальших кутків, поки не вляжеться тиша, а потім тихо, болюче і міцно, із самого серця вирвалось:

– Товариші! Дорогі брати і сестри!

І натовп зітхнув, заколивався, знову зітхнув і прояснів. Це вперше до нього після кількох місяців окупації пролунало рідне слово Батьківщини, обізвалося замість липкого ненависного «панове».

І, неначе по нечутній команді, ближче підійшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспників передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрілими очима в тісне півколо змучених людей.

– Сердечний партизанський привіт вам, люди добрі. І привіт од воїнів Червоної Армії. Разом, як дві руки одного чоловіка, ми б'ємо фашиста. І розіб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталін. Усіма військами тепер командує рідний Сталін. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надії, не слухали різних брехень. Ніколи ніяким ворогам не бачити Москви. Скоріше рак свисне і суха довбня зацвіте, аніж будь-хто переможе нас.

На обличчях заколивалися усмішки.

– Наше головне завдання – кріпко бити фашиста, ні одної зернини, ні одного стебла, нічого не давати йому, хіба – одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро – людям добро! Коли ж з'явиться між вами яка продажна шкуpa – з димом усе його кодло пустіть, як пустили ми вашого старосту – показав на стовп вогню, що самотньо підводився в світанні.

Після промови кинулись люди до Дмитра, партизанів; запрошували до хат на сніданок. Але треба було поспішати до лісу. Навантаживши кілька возів зерном і свиньми, яких забрали з «громадського господарства», партизани вирушили і села.

– Хороше говорили, Дмитре Тимофійовичу! – усміхаючись, підійшов Тур. – Тільки звідки ви взнали такі новини? Може листівка попала?

– Ні, на жаль, не попала.

– Звідки ж вісті, що Иосиф Віссаріонович…

– Звідки?.. А як ти гадаєш: хто в такий час може всім військом керувати?.. Отож бо і є. А коли трохи щось не вгадав – спишуть з мене після війни, скажуть, що на пользу ділу йшло воно. Чи як ти думаєш, комісар?

– Та повинні списати! – засміявся Тур. – Списати і дипломатом послати.

– Ну, цей хліб мені не подобається. Орати – сіяти буду, Туре… Ех, не знаєш ти, як мої руки діла просять.

– Головувати підеш? – лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав про своє життя.

– Головувати? – задумавсь і, ловлячи на собі вузько примружені очі Тура, додав: – Це діло народу. Дай-но дожити до такої години. Ти краще скажи, де зброї дістати? Дробовиками воюємо.

XXXІX

В тривожному настрої повертався Карл Фішер з аеродрому. Знову смерть, безглузда і страшна. Покалічені тіла пілотів, кістяк літака і, особливо, розтрушені навколо нього чорні забруднені хрести – згусток державної пошани – справили гнітюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схід! Не таким він ввижався обергрупенфюреру.

Інстинктивно відчувши зміст, дух і стиль третього райху, безмежно повіривши в непогрішність гітлерівського військового механізму, а надто в силу техніки, Карл Фішер не сумнівався в перемозі третього райху, як не сумнівався в зверхності своєї нації над іншими. Задля цієї перемоги він не жалкував сил, часу і навіть житія. За ним уже нерозлучною тінню ходила репутація здібного, оперативного і хороброго служаки, який сміло дивиться в очі небезпеці і смерті. І Карл Фішер наполегливою роботою, детальними аналізами і кривавими розправами здовжував тінь своєї слави. В колі однодумців і друзів, хизуючись своєю красномовністю, він часто повторював улюблений афоризм:

– Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, є джерелом пізнання. Вона живе поруч з нами, але ж вона нас роїть, годує, одягає і підносить угору.

Одначе, тут, на сході, сила афоризму почала в'янути, і Карл Фішер уже не так часто і охоче повторював саме слово смерть: одна річ, коли він її насилає на міста і села, і зовсім інша |права, коли вона чатує на тебе, як на цих асів, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса і кісток…

Система, строга логічна система – це була основа роботи Фішера; він був зв'язаний з нею, як гусінь з листом, він живився нею і залишав свої сліди, навіть не розуміючи огидливої потворності їх. Свою систему він порівнював із злагодженою, складною роботою архітектора, який починає роботу планом, а закінчує вже прикрасами, ліпленням чи гордовитим стильним шпилем.

Але тут, на хмурому сході, розпадалися усі системи і стилі, перетворюючися в ті стилістичні вправи, які самому треба було знищувати, щоб мати менше неприємностей.

Будучи хитрішим і розумнішим за інших працівників таємної поліції, Карл Фішер, з болем відкинувши на деякий час свою систему аналізів і умовиводів, вирішив перейняти стиль роботи радянських людей, найти механіку, зліпок їхньої системи. Ніколи в житті не доводилося стільки працювати, як тепер, ніколи не приділяв стільки уваги книжкам, подіям, побуту, окремим епізодам, бо з деякого часу почала гризти тривога: відчував, що тінь його слави катастрофічне бліднішає і вкорочується. Та не тільки це лякало Карла Фішера, – на жаль, існували й глибші причини, над якими треба було замислитися. Адже гітлерівське військо, його першокласна колосальна техніка, давно пересікши Волино-Подільське плато, вже наближалося до Москви. Про це без угаву, перебільшуючи успіхи третього райху, трубило радіо, газети, поліція, старости, |, але це не підточило силу радянських людей. З кожним днем; ставало тяжче боротися з ними, в багатьох селах і навіть районах панувало цілковите безладдя, вірніше там діяло більшовицьке підпілля, якого фашисти ніяк не можуть обезголовити.

Як і чим зупинити страшну стихію?.. О, коли б фюрер міг розгадати цей знак Духа Землі! Так, іноді, сам побоюючися цього, Фішер порівнював свого фюрера з тим старцем, що викликає привид духа і в жасі тремтить перед ним…

– Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг! 11 – знову згадав аварію самольота, четверту в цьому місяці. – І як хитро зроблено! Хто б міг додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило Костюк підрізає троси стабілізаторів? Це знову робота невловимого Павла Савченка. По кісточці розберу, по жилочці витягну слова з Костюка, а зв'язок з підпіллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють.

Може він навіть член підпільного обкому і викаже самого Савченка?

Заколисувало. Приємні видіння підходили ближче, а коли пополудневе сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тінню його машини, обергрупенфюрер чогось усміхнувся.

Авто підходило до мосту. Примруженими очима Карл Фішер угледів, як, мимохідь поглянувши на нього, в напрямі до старого міста пішов сивий стрункий чоловік в засмальцьованій кепці, з важким французьким ключем у руці. І ніколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий Савченко.

Карл Фішер по дорозі в гестапо заїхав до слідчого в особливих справах, який сьогодні виїжджав одпочивати в Німеччину. Вимотавшись у розшуках більшовицького підпілля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства, переживши смертельний страх під час партизанського нападу, вишколений, підтягнутий Курт Рунге захворів – виявилося, що в нього понижена бар'єрна функція печінки, порушена водно-солева і кислотно-щолочна рівновага.

– Це Волино-Подільське плато в печінках мені камінням сіло і порушило рівновагу, – невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фішера на обід.

Підійшовши до дубових окованих дверей, Карл Фішер почув знайому мелодію: «О, коли ти бажаєш віддать своє серце».

Пожовтілий і підпилий Курт Рунге, з очима кольору згустків жовчі, радісно заметушився біля Фішера; в накуреній кімнаті задзвеніли бокали і ножі. А коли гості пооб'їдалися, залунали сентиментальні пісні домашнього затишку і кохання. Фішер почав підспівувати, потім, зворушений давніми мелодіями, попрощався з гостями і Рунге.

– Видужуй і приїжджай, Курте, – стиснув його в обіймах.

– Навряд чи хвороба дозволить, – тільки тепер напіводверто виказав Рунге свої потаємні думки.

– Третій райх дозволить і… заставить! – різко процідив Фішер і стрункіше звичного, з усією пошаною до своєї особи, вимарширував із квартири Рунге.

Через півгодини в його розкішно обладнаний кабінет увели напівроздягнутого, босого і закривавленого Данила Костюка. І дивно, він зараз тримався рівніше, більш впевнено, аніж тоді, коли його вперше підвели до Фішера. Обличчя порозумнішало, стало вольовим, упертим.

«Це тому, що тепер він не грає своєї ролі», – безпомилково визначив Карл Фішер.

Гордовито відхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера, що в того мимоволі заворушилися тоскні думки, які вже кілька разів навідувалися до нього: так, можна вивчити сотні книг цього народу, дослідити побут, звички, охопити окремі події, але як збагнути творчий дух, дух опору і звідки він береться?

Після незначних питань Фішер перейшов до головних:

– Підпільник?

– Підпільник.

– Хто вас послав на аеродром?

– Партія.

– А більш конкретно?

– А більш конкретно ви все одно не зрозумієте.

– Ви думаєте?

– Над аксіомами не думають.

– Над аксіомами? Ви інтелігент?

– Робітник.

– Пане Костюк, ви розумієте своє становище. Воно не я легких, як і не легкою була ваша робота…

– А ми за легке ніколи не бралися…

– О, да! Це я знаю з ваших книг… Пане Костюк, ми збережемо вам життя, зробимо вас, простого робітника, досить багатою людиною…

– Я і так багатий.

– Чим? – не зрозумів Фішер.

– Народною силою, народною любов'ю і народною довірою. Більшого багатства не треба мені, – непримиренно глянули карі очі на Фішера.

Той подав знак бровою. Гестапівці обережно покотили до стіни розкішний килим, а кат, як по команді, відтягнув руку, і в повітрі звився широкий гарапник з вплетеною кулею на кінці. Ось уже він замигтів, сірими колами обвиваючись і розкручуючись навколо закам'янілого Костюка. Кров потекла у нього з очей і з вух. Але навіть стогону не вирвалося з заціплених уст.

Карл Фішер пильно стежив за катуванням. Ось він помітив, як болісно скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скаліченій нозі. Усміхаючись, Фішер щось промовив до ката, а потім звернувся до заарештованого:

– Наука говорить, що плач дерева відбувається під впливом корневого тиску. От ми вам, пане Костюк, і стиснемо підсохлий корінь, – вказав пальцем на синю від рубців ногу заарештованого.

– Падлюка недовчена! – і плювок заліпив око обергрупенфюреру.

Уже наближалася комендантська година, коли гестапівці, підхопивши непритомного Костюка, волоком потягнули його по східцях на вулицю.

З-за рогу підійшла машина, і тільки фашисти схопили Костюка, щоб з розгону вкинути його в кузов, як пролунало дві короткі черги.

Гестапівці, смертельно бліднучи, тяжко упали на брук. Чиїсь руки, підхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, і машина на скаженій швидкості помчала до Великого шляху.

Кат гестапо, побачивши смерть охоронців, не випускаючи з руки гарапника, нагинаючись, побіг по східцях до кабінету Карла Фішера. В дверях він перелякано крикнув:

– Пафло Сафченко!

Карл Фішер, як ужалений, зіскочив зі стільця, обернувсь до стіни, обмацуючи її, мов сліпий, обома руками. Розкрились і зачинилися потайні двері, заховавши за собою обергрупенфюрера. І тільки тепер уперше кат засумнівався в хоробрості свого шефа.

* * *

В той час, коли машини гестапо і фельджандармерії плямили ієрогліфами усі дороги, розшукуючи Костюка і Савченка, Павло Михайлович, Генадій Павлович і секретар райкому комсомолу Лесь Безхлібний сиділи в хаті Семена Побережного, обмірковуючи з комісаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону «За Батьківщину».

Розмова затягнулася далеко за північ, але Тур не помітив течії часу, який наче втратив зараз астрономічний вимір. Ті думки, сподівання, перспективи, які виношував Тур із Горицвітом, тепер чіткіше окреслились і поширшали, як ширшають на світанку обриси землі. Найбільше радувало, що до закільцьованого колонадами лісів Городища простягнулися проміння зв'язку і рідні руки нескореного міста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє збільшувало силу партизанів, це повинно було послабити і силу ворогів: адже райком підкаже, де і як з найбільшою ефективністю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з своїх низин підводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Зміцнювались і внутрішні сили загону: партійний і комсомольський актив офіціально оформлювалися в партійну і комсомольську організації. Про їхню роботу й говорив найбільше Генадій Павлович Новиков.

Ці найзначніші події у житті загону поєдналися з могутнім сплетенням незвіданих почуттів, вони, наче музика, пронизували кожну клітину Тура. Завжди стриманий, він зараз розцвітав усім багатством душі, радісно ввіряючи своє сьогодні і майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч із ним сидять підпільники, кращі сини партії, правофлангові Батьківщини, наливало його невимовною вдячністю і гордістю. Ці хвилини були святом юних переживань, коли всі твої помисли, розкриваючись на людях, переповнені найдорожчим: більше зробити для своєї Вітчизни.

Спочатку він хвилювався, розповідаючи про життя загону, але перші ж батьківські поправки Новикова, який, виходило, уже знав про їхню діяльність, прояснили і слова, і серце…

За вікнами просторої, з двома виходами кімнати, неспокійно шуміла і шуміла ріка. Хвилі глухо билися в розмитий берег, і на їхній гомін легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осінніми пахощами просохлої рибальської снасті. А в хаті над столом, наче гроно, щільно нависли завзяті голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на ній те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля війни. Ось уже лягли на папір лінії залізниць, плями придорожніх дзотів, павутиння кущових поліцій, лишай військової комендатури. Розплутувалися вузлики невідомого, і Тур, за звичкою командира, прикидав у голові, де краще можна вдарити по ворогах.

– Що, над операцією задумався? – запитав Савченко.

– Звичка, Павле Михайловичу.

– Добра звичка. На що звернув увагу?

– Враховуючи свої можливості, на другорядне глянув, а треба б з головнішого починати.

– От і починай з головнішого.

– Мін нема, вибухових речовин нема.

– Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити міну? – Генадій Павлович поправив чорний чуб.

– Можна.

– От і гаразд. Старий аеродром бачиш? – показав на карту.

– Бачу.

– Тепер він пустує – розбитий вщент. А ось біля діброви підземне бомбосховище. Німці не розшукали його.

– І залишилися бомби?

– Залишилися.

– Та це ж цілий скарб! – Тур аж підвівся з-за столу.

– Кому скарб, а кому й домовина.

– Вірно, Павле Михайловичу: нам – скарб, а фашистам – домовина… Завтра ж поїду!

– Тільки обережно, щоб ніхто не побачив.

– Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибі, Генадію Павловичу!

– Іще тобі передаємо одне господарство – нашу базу з медикаментами. Завтра-післязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.

– Може зв'язківця дати?

– Сам знайде.

– Бачиш, як розщедрився Генадій Павлович, – напівжартівливо звернувся Павло Михайлович до Тура. – Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобі саму неприємність.

– Яку?

– Список провокаторів. Ось він, з прізвищами, кличками і прикметами. Це в якійсь мірі може допомогти вам. Остерігайтесь, щоб ніяка погань не пролізла до загону. Фашисти – майстри провокацій.

– Будемо пильнувати.

– Привіт партизанам і зокрема Горицвіту. З народом більше працюйте, своїх агітаторів негайно ж посилайте до людей… Ну, час і в дорогу.

На стінах заколивалися тіні. Підпільники й Тур тихо вийшли з хати.

Надворі, в непроглядній темряві ворушився їдкий осінній дощ; під ногами попискувала розкисла луговина.

З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен і, попрощавшись з усіма, спихнув його на розбурхану воду. Плескіт весла злився із шумом ріки.