Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 61 (всего у книги 96 страниц)

XLVІІ

Іван Тимофійович чогось тривожився. Тільки передвечірні тіні загойдалися на снігах, як він, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двір, не можучи знайти собі місця. То брався за сокиру, то надовго застигав біля хвіртки, наче виглядав когось, то йшов із перевеслами до молодих щеп, і за ним тягнулися нерівні мережки глибоко втиснутих слідів.

– Знову ноги розболілися? – занепокоїлася Марійка…

– Та ниють трохи, видно, на хуртовину.

– Може попарити їх?

– Нічого не треба. Пройде, – нетерпляче відмахнувся і зашкандибав на подвір'я.

На ніжному ворсистому полотні снігів розтікався і снував свої дивовижні узори малиновий відсвіт, а у виямці городу лід був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зірок. Мимоволі зітхнулося, бо навіть подумати важко було, що цей вечір, і тиша, і золоті мости обрію були загратовані чужинськими багнетами. І серцем бачив не стільки ті багнети, як ті місця, де можна було розвести, обрубати кігті смерті.

– Де ж Олександр Петрович забарився? – в який раз питався сам себе, хоча й розумів, що ще зовсім рано.

Після поранення Іван Тимофійович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тільки поранення і скорбна відрізана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єдність думок, переживань і любові до того, що найдорожче в нашому житті. Іван Тимофійович спочатку давав невеликі доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно і діловито. Це була діловитість і впевненість господаря землі. Він не згинався в окупації, як гусеницю з дерев, зривав оголошення і урядового радника, і генерального комісара Волині та Поділля, і самого райхскомісара для України. Замість чорних об'яв, начинених великими літерами 14 і вироками, він приліплював невеличкі листівки-ластівки, і вони співали по всьому селі таких пісень, від яких прояснювалися люди і синіли фашисти та поліцаї.

Але одного разу міцний, устояний спокій Олександра Петровича прорвався. Пізнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибіг до Бондаря.

– Іване, усіх будівників на шляху перестріляли… Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.

– За що ж їх? – поблід Бондар.

З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.

– Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, – задихався од горя Олександр Петрович. – Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?

– Поріжемо, Олександре.

Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:

– Іване, не тримай ти мене після цього на півділі – душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді…

– Дурниць наробиш і себе загубиш, – строго обрізав Бондар. – Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.

– На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість… Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, – воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..

Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?

Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.

– Марійко, ти б пішла до Дарки – там уже посиденьки з усього кутка сходяться.

– Обійдуться без мене, – завагалася дружина.

– Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.

– Про парашутистів? Тоді побіжу, – швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.

З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.

«Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним», – обережно обходить Олександра Петровича.

Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.

– Олександре, це ти? – стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.

– Я, Іване.

– Ну, як? – тремтить голос од хвилювання.

– З удачею, з удачею.

Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.

– Де ж, Олександре?

– Зі мною.

– Як з тобою? – недовірливо обдивляється чоловіка.

– Правду кажу.

Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього… радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.

– Спасибі заводським товаришам, – нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. – А упаковка яка! – стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.

– І саме головне – з різних шматочків складали.

– Товариша Данила бачив?

– Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?

– Правда.

– Сьогодні Москву почуємо?

– Ні. Тільки завтра.

– Завтра? – щиро запечалився чоловік.

– Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.

– Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка… Ну, хоч би одне слово, півслова почути.

Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:

– Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.

– Як? – насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.

– Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.

– Що ж, коли треба, то треба, – одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.

Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в одну п'ятірку обох братів.

* * *

Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.

«Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі», – і собі повеселішала.

Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.

– Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! – граючи очима, сповістила хвилюючу новину.

– Справді? Звідки ти це взнала? – хотів здивуватися і розсміявся.

– Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди – сам послухав би.

– Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, – погодився і знову розсміявся.

Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.

Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, – Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.

Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.

– Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! – штовхнув її кулаком поліцай.

Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток. Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.

– А де пластинки?

– А ти їх де положив? – злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.

– Ось вони! – відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.

Нарешті запроданці добралися до тайника між грубою і пічкою. Калістрат Данько витяг звідти клуночок з сортовим зерном, кілька пластинок і футляр. Іван Тимофійович презирливо глянув на ворогів і поступився до Марійки: хотілось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, і яке ж було здивовання Івана Тимофійовича, коли він побачив, що футляр був порожній…

Перевернувши все догори дном і забравши Марійчину наливку, поліцаї пішли з хати. Здивований Іван Тимофійович попрямував до тайника.

– Іване, твій радіоприймач у казані вариться, – показала рукою на піч Марійка.

На її віях тремтіли тривожні і радісні сльози.

XLVІІІ

Одного ж дня з Побужжя і Синявщини повернулись Гоглідзе і Тур. Начальник розвідки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус і брів крижані бурульки, простудженим голосом повідомив, що карателі готують наступ на Городище.

– Хотять нам Полтавський бій дати. Нехай буде Полтавський бій, але ми не будемо шведами, – тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.

– Ми не будемо шведами, – задумливо промовив Дмитро. – Яка сила іде проти нас?

– За відомостями райкому і нашої розвідки, біля двохсот фашистів.

– Немало.

– Танки є? – запитав Созінов, спираючись ліктями на широко розгорнуту кодовану карту.

– Два середніх.

– Це гірше. Фашистів заманимо поглибше в ліси? – звернувся Дмитро до Тура.

– Постараємося. Треба додатково замінувати всі дороги, якими зможуть піти танки.

Загін уже після перших нападів на залізницю почав готуватися до наступу ворогів. Праця мінерів була початком розробленого плану оборони. Далі пішли земляні роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пішні, але слова та приклад комуністів і комсомольців зробили своє діло: дві криві лінії оборони, майстерно замасковані снігами, захищали тепер зі сторони лісу партизанське життя. Усі воїни заздалегідь знали свої місця під час бою. По команді «тривога» вони двічі кидались в лісові окопи – одного разу вдень, а другого – на світанку…

Дмитро накинув на плечі шинелю, збираючись іти до мінерів. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повітря, влетів веселий і розвихрений Тур, а за ним поспішало кілька партизанів. Вони інстинктивно, по ході завжди стриманого комісара, по його рухливому обличчі, радісних словах привітання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.

Задихаючись, Тур охоплює руками Созінова і Дмитра. Дрібні нервові риси обличчя тремтять і освітлюються щасливим внутрішнім вогнем.

– Наші війська прорвали фронт під Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захід! Гонять німця!

– Та невже правда?!

– Саво, звідки взнав?!

– Святом повіяло!

– Товаришу комісаре! Розкажіть з усіма подробицями!

– Знайшов листівку, кинуту нашим літаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович.

– Яке?

– Промову товариша Сталіна на жовтневому параді…

Зразу ж був скликаний мітинг. І довго не розходились по землянках бійці, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючі вісті. Здавалось, той далекий і радісний світ першої великої перемоги осяяв їхні серця і чола, і не таким страшним здавався майбутній наступ фашистів на їхнє Городище.

– Москва-матінка показала себе!

– На те вона і Москва! Серце наше.

– В Москві ж товариш Сталін.

– Не тільки в Москві, – з нами також…

– Так, значить, Полтавський бій буде? – весело перепитав Дмитро начальника розвідки.

– Ні, товаришу командире. Тепер буде розгром карателів коло Бугу. Операція, звісно, менша масштабом за московську, але хороша буде операція…

Другого дня дозори, пропустивши в ліс німецьку розвідку, повідомили, що з півночі наближаються танки, а за ними просувається піхота.

Іще не доходячи до узлісся, Дмитро почув рев моторів.

Чорні тупоморді танки майже водночас заборсалися в сітці лісу, з-під їхніх траків заклубочилися хмарки снігового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розійшлись і в корчах почали падати на землю переламані, потрощені дерева. Остання паморозь піднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорніла пошматованими цурпалками.

По лісу ударили гармати, кулемети, і зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипінням і тріском.

Почорніли, задимілись сніги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущі осколки, і свіжі вирви на диво були схожі на дбайливу розкорчовку, над якою підіймається весінній димок.

«Пруть чортяки, як скажені!» – в безсилій злості провів машини звуженими очима Дмитро.

За танками розтягнутим півколом побігли піхотинці. На білому снігу вони здавалися зовсім дрібними, неначе ляльки. Їхній рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищі! схили Городища.

«Надіються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили місцевість». Дмитро не спускає очей з танків і кілець; чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на місці: там лежали розвідники, зняті партизанами.

Через зв'язківця Дмитро передав Созінову, щоб той свій загін, призначений для видимості оточення, пересунув далі на правий фланг. І чудно було чути свій голос в страшній нестихаючій лісовій тривозі.

«Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!» – кидало в холодний піт. – А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на світі».

А навколо тріщало, стогнало, гуділо, ахкало; противним свистом врізались в ліси розривні кулі, роздовбуючи дерева, і наполохана луна металася в усі загратовані стінки лісу, як метається до божевілля переляканий чоловік. Ось уже передній танк у клубах снігу вискочив на дорогу, що веде до табору, і раптом всередині у Дмитра все похололо.

«Прямо на міну летить… Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику… Іще, ще трохи, – і Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залізо могло його почути.

«Іще трохи, ще, дорогий…»

І ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, і важко осів на дорогу. Гусениця, наче ганчірка з ноги, безсило опустилася з заднього лінивця і впала, прикриваючи собою стежку.

Зразу ж кількома пелюстками розкрився важкий люк, і з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкісти. Але; жоден із них далеко не відбіг від машини, – їх усіх поздіймала засада Пантелія Жолудя.

Друга машина, люто відстрілюючись, кинулась назад, а піхота почала обережніше входити в глибину лісу. Дмитро, відступаючи зі своїми партизанами до першої лінії оборони, і заманював ворога під фланговий огонь кулеметів, а Созінов із Туром тим часом обходили карателів з тилу. І коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голосніше скомандував:

– Перший батальйон! По фашистській наволочі вогонь! Вогонь!

Затріщали в морозному повітрі постріли. Декілька фашистів чорними купинами упали на сніг. А позаду чулась уже команда Созінова:

– Вогонь!

Кілька ракет зашипіли на снігу; німці в паніці прийняли їх за міни і зразу ж, налякані видимістю оточення, кинулись назад. На допомогу їм, щедро розсіваючи свинець, знову вискочив танк. Він відсік групу Дмитра від фашистів і кинувся на групу Тура. На повороті в одно злилися два вибухи: гармати і міни-авіабомби. Танк навіки осів униз, і Дмитро засміявся від радості. Тепер партизани повискакували із схованок і вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто міг, кинулися за ворогом. І найбільше повторювали сьогодні ліси пристрасне слово «вогонь», хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мінявся самим життям. Лісовий бік покотився на північ: партизани перейшли у наступ.

Швидко надходив вечір, морозний, зоряний. На заході глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горіла переливчастим вогнем.

Німці, обтяжені убитими, швидше поспішали на рівнину. Але на узліссі їм довелося покинути трупи: партизани не відставали від ворога. Не заховало фашистів і прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бій розтікся по вуличках і подвір'ях, розкришився по садках і городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброєні найрізноманітнішою зброєю – від кулемета до вил-трійчаток чи замашної палюги. Лише дві невеличкі групи ворогів, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею від партизанської кулі…

П'яний від поту, утоми й радості, Дмитро щасливими очима оглядав своїх вояків, кожного вітав добрим словом. Це було справжнє свято і для нього, і для всіх партизанів.

– З перемогою, товаришу командире! – підійшов Тур із Созіновим.

– І вас з перемогою…

– Ох, і дали жизні фашистам! – уже десь в сутінках хвалився дівчині молодий партизан, і щасливий дівочий сміх зливався з грубішим парубочим.

– Кажете, позбулись карателі і техніки і гонору?

– І життя! – повчально поправляє хлопець.

А вже з хати в хату летіли надійні звістки про битву під: Москвою, живою естафетою передавалися в лісові хутірки і навколишні села. Листівки, передруковані Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезії, і звільнені підмосковські міста сузір'ями надій сіяли подільським селам.

Коли Дмитро, оточений групою партизанів, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрівка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенів, стелячись до ріки.

 
Щедрик-ведрик…
 

«Дайте вареник, – додав у думці Дмитро, пригадуючи своє дитинство. – Та це ж сьогодні новий рік стрічають». І раптом уважно з цікавістю почав прислухатися до щедрівки, навіть зупинився посеред майдану і Тура притримав рукою. Парубочий голос обізвався ближче, задиркувато і радісно:

 
Щедрик-ведрик,
Гітлер-мошеник,
За яку ласку
Забрав ковбаску,
Ще тобі мало —
Забрав і сало,
Поперек горла
Щоб тобі стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розірвало.
 

– Оце щедрівка!

Дружно засміялись партизани. А потім попідвіконню задзвеніли вже дівочі голоси, і серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря і тенор Пантелія Жолудя.

 
Щедрик-ведрик,
Гіглер-мошеник…
 

 
Хай шумить земля піснями, —
 

обізвалась друга вулиця.

Співало та іскрилося морозне повітря, розписане прямими стовпами пахучих димів; солодко співали під ногами сніги; скрипіли ворота, розчинялись двері, і селяни запрошували своїх оборонців на вечерю.

– Яка сила – народ, – задумано промовив Тур. – Як його ломить, трощить ворог, а народ сміється над ним, б'є його. Оця пісенька, Дмитре Тимофійовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав він на коліна, у відчай, у всяку чортівщину і попівщину, як падають слабодухі. Він сміється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селі такі пісні ходять. Ходять і там, де нас нема, де ворог із автоматом оцей вечір стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посіпака, а йому і скажуть: «Ми ж співаємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не інакше». Вір мені, Дмитре Тимофійовичу, що так воно і є.

 
Поперек горла
Щоб тобі стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розірвало…
Чути топіт берегом,
Чути здалека —
йшов під красним прапором
Командир полка.
Голова пов'язана,
Кров на рукаві.
Слід кривавий стелиться
По сирій землі…
 

Кружляли пісні і сміявся зимовий вечір. Співали і сміялися партизанські серця, окрилені і надіями, і перемогою, і сердечною зустріччю з селом.

Коли Дмитро, пославши мінерів на шлях, увійшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радісними і урочистими поглядами стріли Тур, Созінов і Гоглідзе. Вони стояли біля столу, опоясані важкими пістолями, командирськими сумками, на високих грудях Созінова висів масивний бінокль. З-під гімнастьорок біліли смужки свіжопідшитих комірців, на важких чоботях коливалися пучки світла.

«Коли й вспіли причепуритися? Щойно патрулі виставляли, обоз із харчами спроваджували в ліс».

– Приготувалися новий рік стрічати?

– Приготувалися, Дмитре Тимофійовичу. Свято яке! – заграли веселі очі Созінова, і на підборідді заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.

– Дмитре Тимофійовичу, – виступив наперед Тур, – сьогоднішня перемога, хоч і невелика вона, а дуже дорога для нас усіх. Це перша ластівка наших перемог над ворогом…

– Да, перша ластівка, – примружившись, не помітив, що перебив урочисту мову Тура. – А вона найдорожча. Ці танки, Туре, що їх підірвали сьогодні, дорожчі, ніж десять майбутніх. Велике діло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу від звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка – нічого не міг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несміливий хлопець. Гвинтівку не в боротьбі дістав, а з могили солдатської викопав… Нарочито поставив його біля себе. Стежу зрідка за ним – чи не пішла душа хлопця в чоботи. Вдарили постріли. Свириденко піджак із себе, шапку з себе і прямо – в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тікати, навіть чоботи скинув – швидко доганяв ворога. Зустрічаю ввечері – іде мій воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, і аж похитується від радості.

– Свириденко, де чоботи?

– Нема, товаришу командире. Шукав, шукав – і не знайшов. А фрицівських на свої ноги не хочу надівати.

– І це «на свої ноги» так було сказано, що мені зразу стало ясно: такі ноги до Берліна і не охнуть… Велике діло перший бій. Дякую вам, товариші.

Тур значуще переглянувся із Созіновим, підійшов ближче до Горицвіта.

– І в цей день хай здійсниться мрія нашого командира… Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стільки думалося, зараз незабутнім хвилюванням переповнило його.

– Спасибі. Спасибі, хлопці! – навіть розгубився і командирів назвав хлопцями. – Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рік…

– Ось, Дмитре Тимофійовичу, наші рекомендації. Будьте достойним сином комуністичної партії.

І не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзів. Радісна, хороша хвиля проривається всім його тілом. Він міцно перехоплює невеликого підібраного комісара, нахиляється над ним. І в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловороті картин охоплює все життя і всю свою землю, починаючи з сьогоднішнього поля бою і до стін Москви, яку він бачив тільки в кінокартинах, але відчуває її всім серцем.