Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 70 (всего у книги 96 страниц)

XXІ

Після відпочинку Дмитро знову поїхав у ліс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край і водночас стежили, пробиваючись у глиб Поділля, за діями ворога. До кожного загону чи групи самооборони підпільний райком і штаб партизанського з'єднання прикріпили політичного працівника і партизана-інструктора, щоб через деякий час ці загони стали бойовими одиницями, які зможуть виконувати й тактичні завдання.

На правому березі Бугу були розвідники Дмитра під командуванням завзятого Симона Гоглідзе. Якийсь особливий розвідницький нюх мав цей стрункий, підтягнутий вояка. В дощі, метелиці, непроглядну темінь він знаходив шляхи до ворожих гнізд і зовсім іншими дорогами виводив партизанів з небезпеки.

– У партизана тисяча доріг, у фашиста тільки дві: одна – у землю, в могилу, друга – на небо, до чортів. Вибирай йому чи ту, чи іншу дорогу – обидві хороші, – пояснював своїм бойовим побратимам.

Вразливий і довірливий, як дитина, швидко міг розсердитися одначе і розвеселити його було легко. А в бою він брав таким натиском, несподіваним, рішучим, що навіть хлопці, які бачили види, дивувались і з опаскою косилися на начальника розвідки.

Одного разу минулої зими диверсійна група Григорія Ладижця опинилася в оточенні. Фашисти, висипавши із великого ста. облягли її кільцем, на околиці залязгали танки, у спину вдарили кулемети. І тоді Гоглідзе взявся провести партизанів прямо через село.

– Ти сказився? – насівся на нього Ладижець. – Там же вся сила німецька.

– Знаю. Тут, – показав навкруги, – менша сила, але вона в дії і жде нас. Там, в селі, велика сила, але вона не лежить за кулеметами і не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо – і гайда в ліс.

І партизанський удар по селу був таким несподіваним, що | фашисти, залишаючи на снігу чорні купини вбитих, почали розбігатися хто куди…

Прощаючись із Гоглідзе, Дмитро знову нагадав:

– Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-під землі, а дістали.

– Під землею будуть – дістанемо. На землі будуть – дістанемо. На небі з'являться – теж дістанемо, – відповів Гоглідзе, який любив пишні вислови.

– Ну, бувай, кацо, – по-простому обнялись, поцілувались. – Зв'язкових двічі на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.

– Гаразд, товаришу командире, – усміхнувся чистою дитячою посмішкою, вскочив на мотоцикл і подався до своїх розвідників.

Говорив Дмитро про кулемети недаремно – хотілося, щоб сила його загону зміцніла вогневою наснагою, мріяв, щоб у кожному взводі на два стрілецькі підрозділи припадав третій – кулеметний.

Всі останні дні, радісні, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводів, складання докладних звітів за останній час, підготовка нагородних матеріалів на кращих партизанів і короткі відвідини сім'ї.

Знову Андрій, уже чотирнадцятилітній ставний підпарубчак, попросився, щоб батько забрав його із собою. Але Дмитро відмовив навідріз.

Тоді хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:

– Ви все мене бережете. Думаєте, маленький… Ми з Степаном Синицею вже шість машин зірвали, вісімнадцять фашистів знищили. Нема у вас правди, тату!

– Де зірвали? – схвильовано і зворушено впився очима в хлопчака. «Так от який у мене син», – вслухався в переривчасту мову Андрія. Хотілося підійти, обняти, поцілувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець ішов у загін. Отож перебільшено нахмурив брови.

– Так візьмете, батьку?

– Пізніше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.

– Ну, візьміть мене хоч вашим ординарцем, – настоював хлопець.

– Яке вигадав! – засміявся. – Тебе ординарцем, маму підривником, бабу куховаркою, – і цілий загін буде із нашої сім'ї.

Пізніше прибіг Степан Синиця. Бачачи, що Андрій мирно бесідує із батьком, весело запитав:

– Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрію?

– Ні, – відповів похмуро і знову закусив губу.

– Куди тобі. Іще каші мало з'їв Підрости трохи, – утішив. – А я уже завтра йду в ліси. Підривником стаю.

– Тату, – потянув своє.

– Сказав – почекай!

Встав з-за столу і пішов у другу хату.

– От у мене батько, – сумовито поглянув на Степана. – І не упросиш, і не вблагаєш.

– Всі вони одним миром мазані, – безапеляційно промовив Степан. – Хіба вони розуміють дітей? їм усе здається, що ми маленькі. На що вже я парубок не з останніх, – не без хизування пройшовся по хаті, – а як тільки сказав матері, що йду в ліси, вона в сльози: «Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти від'їжджаєш, а на кого мене покидаєш», – по-жіночому приклав руку до лиця і засміявся. – Бач, я їй і досі ще дитинка. У мене вже, повір, вуса виростуть, а матері все я буду дитинкою. Старі завжди відстають від жизні.

– Це ти правду говориш, – погодився Андрій. – Прийдеться мені втікати в другий загін. А хотілося б з батьком побути.

– Від нього не втечеш – найде. Твій такий, що безпремінно найде… Ех, і діла, Андрію, неважнецькі твої, – заговорив з перебільшеною зверхністю і повагою до себе. – А мені тепер море по коліна. Підриватиму поїзди, аж гай шумітиме. Після війни поїду вчитися у військову академію. Нам, партизанам, тільки на командирів треба вчитися… А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по літах, звичайно. Це б разом поїзди зривали, разом у Москву поїхали. Сталіна на параді побачили б. Що не кажи, Андрію, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе і сльози уже заблищали. Це недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?

– Замовч ти нарешті, – відвернувся від Степана…

XXІІ

Перше донесення Симона Гоглідзе розсмішило увесь штаб. «Дорогий товаришу командир, – писав начальник розвідки. – На дільницях Орел, Соловей, Сокіл, Перепілка усе спокійно. Із Куріпки фашисти евакуюють добро і худобу подалі від своїх сусідів – партизанів. Ми розсердились на цих табунщиків за недобросусідське життя. Вночі напали на них, одних побили, інших взяли в полон, треті розбіглися. Кулеметів поки не дістали, а дістали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх із донесенням. Неодмінно оповістіть, коли приготовите шашлик. Вівці жирні, шашлик добрий буде».

– Бач, яка спасенна душа – проситься на шашлик приїхати. Знаю його – сидить тепер десь біля вогнища і цілого, барана на залізяці покручує, – похитуючи головою, сміявся скупий Віктор Гаценко, радіючи, що тепер йому нема чого сушити голову над «проблемою з м'ясом та без м'яса».

– Або барана крутить, або фашистові голову скручує, – промовив Созінов, одриваючись від шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. – Вікторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглідзе, не маю ніяких грунтовних заперечень.

Дмитро із Туром пішов на галявину до партизанів останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, співали пили, брязкали лопати. Під керівництвом інженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували доріжки, обладнували свій лісоград.

Соромлячись і червоніючи, до них підійшла Соломія. І Тур теж почервонів, не спускаючи очей із дівчини.

– Що, знову прийшла проситися на завдання? Так і знай – зараз не пущу: батько без тебе місця знайти не може. Утіш його старість, поки можна.

– Так я тепер, Дмитре Тимофійовичу, щодня в нього буваю, – і переглянулась із Туром.

– Тут таке діло, – ніяковіючи, заговорив і зам'явся Тур, і Дмитро не пізнав голосу свого комісара. Слово якось відскакувало від слова, не трималось купи.

– Туре, не пізнаю тебе, – поглянув на Тура, потім на Соломію, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.

Зрештою і Тур почав сердитись на себе і вже ясніше заговорив:

– Дмитре Тимофійовичу! Війна є війною, але вона не виключає людських почуттів. На війні вони ще більше міцніють.

«Пішла лекція», – осміхнувся в думці Дмитро, зрозумівши все.

– Ну от, наші почуття, себто мої і Соломії… – і аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозені слова…

– Вітаю вас на сьогоднішній день, і на завтрашній, і на все життя! – Дмитро з'єднав руки Тура і Соломії. – Ви це хотіли сказати? – поглянув у очі обом.

– Це, – майже одночасово промовили і Тур, і Соломія.

– От і добре. В тяжкий час поєдналися ваші серця. Значить дружба, любов буде міцнішою. Щасти вам доля. А день весілля обирайте самі – усім загоном будемо справляти, – поцілував Соломію, а потім Тура.

Дмитро довго міркував, як сказати Михайлові, що Тур одружується з Соломією. І вночі, прокинувшись, не міг заснути, думаючи, як притишити біль Созінову. Він бачив, як тяжко було на душі хлопцеві, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над книгами і планами, запроваджуючи в загоні різні новинки і хитрощі, найбільше придатні в лісовій боротьбі з ворогом. Дмитро так і не зміг придумати щось путяще: тяжко втручатися в чужі інтимні справи.

Другого дня після політінформації, яку провадив Тур, Дмитро зібрався їхати додому; до нього підійшов Созінов.

– Дмитре Тимофійовичу, візьміть із собою.

– Їдь, будеш дорогим гостем у мене.

– Та я не до вас думаю, – зам'явся.

– До кого ж?

– До Марта Сафронівни заскочу. Лікувала ж вона мене, – додав, ніби виправдуючись.

– Щось ти зачастив у той двір. Як вона живе?

– Нічого. Вам привіт передавала. Тоді, як ми заїхали вперше в село, – пожвавішав, – я сказав їй про вас, так мало не зомліла вона.

– Он як, – задумавсь Дмитро і тихо додав: – Колись ми любились із нею. Давно це було. І залишилися друзями на все життя. Шаную її і за минуле, шаную і за те, що ніколи святим словом «матір» не злегковажила, шаную і за те, що тепер, в тяжкі дні, переховувала у себе поранених, чим могла, допомагала їм, і нам, партизанам, не раз її слова допомагали.

Созінов відчув хвилювання Дмитра, зрозумів, що той у найглибших потайниках своєї душі зберігає образ Марти. І це так зворушило його, що не витримав – признався:

– А я, Дмитре Тимофійовичу, іще шаную Марту Сафронівну за те, що вона таку дочку викохала.

– Хорошу?

– Дуже… Я й сказати не можу. Якась така у неї принадність, що й пояснити не можна. Ну, от як пахощі цієї квітки, – махнув рукою на кущ шипшини. – Не опишеш їх, а чути – всюди чуєш. Іноді буває дівчина і скромна, і роботяща, і красива, однак, мов тінь, таїться в ній якась нарочитість, прихована закоханість у себе чи щось інше. А в Ніни нічого цього нема. Тому і здається: усе, що вона робить, говорить, – мусить бути тільки так, а не інакше.

Дмитро з неприхованою цікавістю слухав Созінова, все більше упевняючись, що його любов до Соломії пригасило нове почуття.

– Сподобалась тобі дівчина?

– Дуже, – признався гаряче і щиро.

– Ну, і ти їй подобаєшся. Такі не можуть не подобатися. І довго ще Созінов розпитував про життя Марти Сафронівни, одначе Дмитро розумів, що не так його цікавило життя молодиці, як бажалося поговорити, поділитися своїми думками, іще раз згадати дівчину, що так неждано-негадано причарувала його.

XXІІІ

Хвилююча звістка облетіла всі загони, усі землянки. Тільки й мови тепер було: із Москви прилетить самольот. Привезе зброю.

– Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землі, хоч би одним словом перемовитися, – зітхав, лежачи на траві, маленький, рухливий Кирило Дуденко.

– Ти ж поезії перепиши, – пошлеш у столицю, – наказував Слюсар. – Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сім'ю. Пісні у тебе правильні…

– Чи годяться вони куди? – задумався молодий поет.

– Годяться. Це поезії про наше життя. І так за серце беруть, що гвинтівку міцніше стискуєш, – переконував Олекса Слюсар. – Скоріше б самольот прилітав.

– Сталін нам допомогу посилає. Не забув своїх дітей, – прорвало навіть мовчазного Лазорка Іванця. Він ліг на землю, головою уперся в високозрубаний з виїмкою пень, мрійно задивився на небо, мовби слідкував, чи не з'явиться де крилатий вісник.

Хвилювався і Дмитро. Кілька разів ходив дивитися на давно висохле болото поміж двома лісами, де партизани влаштували майданчик для літака.

Лише один Пантелій Жолудь в цей час виявив великий спокій і хазяйновитість. Він кілька разів мотнувся на села, дістав сала, масла і все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянці.

– Пантелію, чи ти не думаєш продсклад відкрити? – сміявся Олекса Слюсар. – Може помічником Гаценка збираєшся стати? Він тебе навчить труситися над кожним мотузочком.

– І чого ти прилип, як шевська смола? Іди вже собі кудись, бо від тебе, як від перцю, чхати хочеться, – незадоволено бурмотів хлопець. – Тільки ж коли хто до мішка полізе – в'язи скручу, голову відірву, тоді вам Гаценко проти мене самим найм'якшим лібералом здасться. – І для більшої ваги додавав: – Це для гостей подарунок. Понятно?

Нарешті штаб партизанського з'єднання дав Дмитрові завдання зайняти подвійну кругову оборону по шляхах і навколо посадкового майданчика, приготувати ракетні шашки для сигналізації.

Погожого весняного вечора, недалеко від галявини, зібралося в лісі партизанське командування. Радість, хвилювання і урочистість були в кожного на обличчі. Навіть поранені, привезені для евакуації в глибокий тил, не порушували стогоном дивної лісової задуми.

– Дождалися, Дмитре Тимофійовичу, – торкнувся його плеча Іван Васильович. І в тому одному слові «дождалися» було все: і щастя, і вдячність Великій землі.

– Дождалися, Іване Васильовичу, – відповів пошепки, вірячи й не вірячи, що прилетить літак. Зрідка у лісі трісне суха галузка, зашерехтить чиясь хода і зразу затихне. Тільки Дмитро відчував, що за кожним деревом причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вісника рідної столиці.

І от далеко-далеко у повітрі неясно заспівали мотори. І кожен партизан в напруженні потягнувся усім тілом до того гулу, неначе до найдорожчої пісні, яку колись в дитинстві співала мати. А рокіт наближався, наближався, стояв у небі і на землі, бо серце в кожного билося разом із мотором. Нарешті поміж зорями з'явилася летюча зоря, понад лісом війнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, біло мигнули крила і хвіст літака. Раз, і вдруге, і втретє.

І у відповідь з землі піднялися три ракети: червона, зелена і жовта. Потім на майданчику спалахнули ракетні шашки, і самольот низько пролетів над лісом, застрибав по землі. А з усіх усюдів кинулись до нього люди. Навіть частина охорони не витримала – побігла до довгожданої птиці.

Коли б не присутність Івана Васильовича, Дмитро, певне, теж побіг би, як нетерплячий хлопчик.

Не виключаючи моторів, зупинився літак, і з нього з автоматом напоготові вискочив представник штабу партизанського руху.

– З'єднання імені Сталіна? – запитав схвильовано і голосно.

– З'єднання імені Сталіна, – відповів Кошовий.

– Іван Васильович?

– Я…

Коли із самольота вийшли пілот, представник штабу партизанського руху і два радисти, всі кинулись цілувати їх. Плакали дівчата-партизанки, плакали од радості і зворушення бувалі воїни, що не раз віч-на-віч стрічалися зі смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долоні провів по очах.

– Привіт славним народним месникам од всієї Великої землі, од червоної столиці Москви, – привітався представник; партизанського руху, і ліс аж здригнувся від стоголосого «ура»…

Гості поспішали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати боєприпаси, новенькі автомати, міни Старікова, тол, капсулі-зривачі, бікфордові і детонуючі шнури, радіоприймачі та батареї до них, свіжі газети.

Жолудь, що перший опинився біля самольота, уже успів установити «контакт» із пілотом.

– Це від нашого партизанського загону, – підніс подарунок. – Хлопці у нас усі бойові, як орли. Ви ще не знаєте нас… Тільки фашиста іноді навіть руками душити доводиться.

– Як руками? – аж одхилився назад пілот.

– Ну, як? Просто руками, і годі. Підстерігаєш його, гада, день і ніч підстерігаєш, а потім накидаєшся – і за горлянку. Отак і добуваєш вооруженіє. А скільки через це дурно-пусто хлопців загинуло! Та яких хлопців! Що ж, без інструмента тільки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловіче, трохи дав автоматів, усе життя дякували б.

– Це ж усі для вас привезли.

– Ну, знаєш, це сльоза для нас усіх. Ними тільки преміюватимуть найкращих партизанок. Жінкам усюди везе: і празник восьмого березня мають, і автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо і нам не дадуть, повір, не дадуть. Скажуть: ви, хлопці, метиковані, без автоматів обійдетеся. А хлопці ж які у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тільки без інструмента… – і Пантелій так розжалобив довірливого пілота, що той уже хотів йому витягнути зо два автомати.

Дмитро помітив цю гру, підкликав Пантелія.

– Ти що витворяєш?

– Я? Нічого, товаришу командире, – зробив здивований вигляд. – Просто із своїм дружком зустрівся. Потолкував задушевно.

– А як прізвище твого дружка?

– Прізвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє – всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве ім'я і хлопець підходящий. Прямо тобі справжній орел-партизан. – І, задоволений своїм порівнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова і командира проймуть.

– Скільки ж ти автоматів хотів вициганити?

– Для хлопців п'ять, вам шостий, собі сьомий… Не спідручно ж вам із таким старим автоматом ходити, – і, вважаючи, що він цими словами роздобрив командира, уже діловито додав: – Хлопцям не завадило б із пару баранів притаскати. Хай везуть та нас не забувають.

– А за пару баранів скільки автоматів думаєш узяти?

– Нічого, товаришу командире. – А потім завагався: – Ну, тут діло полюбовне. Можна нічого, можна і щось… Ні, навіть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсім без зброї.

– Так от, про автомати забудь. А зараз біжи до свого друга, тільки прізвище запам'ятай його, і спитай, чи хватить місця для живого грузу.

– Біжу, товаришу командире, – легко метнувся до самольота.

В літак поклали двадцять поранених партизанів, дві вагітних жінки. Представник Українського партизанського штабу взяв особисті справи кожного партизана, звіти загонів, нагородні матеріали, а Івану Васильовичу вручив акуратний пакунок.

Жолудь зі своїми хлопцями встиг до відльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелія, не знайшлося місця.

– Дуже славна машина, тільки чого б було конструкторові не збільшити її на якусь пару метрів, – щиро пожалкував завзятий партизан.

Загурчали мотори, колихнувся літак, підстрибуючи, побіг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одірвався од землі, між зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильовані воїни ще довго слідкували за небом, не розходячись з галявини.

Вранці штабні радисти прийняли радіограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромі.

* * *

А це вже було несподіванкою для всіх – опівдні другого дня в їхній загін приїхали Іван Васильович і Генадій Павлович вручати нагороди.

Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися і повзводне вишикувалися на лісовій прогалині. Коротку, але задушевну промову виголосив Іоан Васильович, а потім почав вручати бойові ордени та медалі.

– Горицвіт Дмитро Тимофійович!

І вперше за півтора року партизанського життя пішла обертом земля і під ногами і в очах командира, його нагороджувала Батьківщина! Вона не забула колишнього простого хлібороба.

І тепер, коли прийшла його пора, він знову в якусь мить побачив усе своє життя, усе привілля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. І схотілося стати кращим, більше зробити добра, міцніше пригорнути до себе дивний світ та бити, бити ворога, аж поки знову не заспіває уся земля і колосом, і сонцем, і піснями…

– Нагороджується орденом Леніна.

Неначе крізь сон, він чує вигуки «ура», бачить, як полетіли вгору шапки партизанів в честь свого командира, бачить обличчя Івана Васильовича і шматок голубого сліпучого неба, що пробивається поміж деревами, як степове озеречко, його цілують терпкі губи Кошового, і він невміло, невпопад відповідає на поцілунок і вже бачить дорогий профіль в золотому колосистому обідку.

Дмитро повертається до своїх партизанів і раптом приходить до пам'яті, помічаючи їхні добрі очі, радість на шорстких обвітрених обличчях. Уже, усміхаючись в душі, бачить із новим автоматом Пантелія Жолудя, що з захопленням і відданістю стежить за своїм командиром, бачить Соломію, спокійного Лазорка Іванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вікторівну. От вона, вірна кров землі – його велика більшовицька рідня.

Що ж йому сказати? Усі слова розбігаються від тиску почуттів. А його слова чекають воїни – це він відчуває кожною своєю клітиною. І, заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помічаючи окремих облич.

– Товариші партизани! кдина мета у нашім житті: жити вільно і щасливо, по-братерськи жити з братами, з великою ріднею всієї нашої землі. А ключі від щастя у наших руках. Зараз строгі ці ключі: один – на п'ять набоїв, другий – на десять, третій – на сорок сім. І всі вони дуже хороші, коли ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклі було завидно… Рука моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дітей, матерів, за свою радянську владу, за свою рідну Вітчизну. Спасибі за нагороду нашому великому народу, спасибі тій людині, що все своє життя і сили віддає за нас, простих тружеників, – великому Сталіну спасибі!

І знову «ура» прокотилося лісом. Схвильований Дмитро підійшов до своїх воїнів.

Були нагороджені орденами і Тур, і Созінов, і Гоглідзе, і Жолудь, і Дуденко, і Іванець, і Соломія, і Слюсар, і Ольга Вікторівна, і всі старі партизани, що відзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю, коли Іван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зірки нагороджено Степана Синицю і Андрія Горицвіта.

«Син», – не стримуючи усмішки, побачив перед собою струнку, трохи сухорляву постать Андрія, обняв хлопця, поцілував.

– Звідки ж такі відомості були про них? – запитав Кошового після того, як були вручені нагороди.

– Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дітей, а тому більше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякі батьки.

– Товаришу командире! – підійшов до Дмитра Пантелій Жолудь, сяючи орденом Червоного Прапора. – Відпустіть до завтрашнього дня додому. Матір, сестричку хочу провідати.

– Аж коли про них згадав. А насправді?

– Матір, сестричку і ще одну сестру.

– Двоюрідну?

– Так, здається.

– Їдь, тільки щоб завтра увечері був.

– Як із пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогодні, товаришу командире! Півжиття віддай – і мало!

– Хороший деньок, – і заслухавсь, як на прогалині, зімкнувшися тісним колом, спираючись на зброю, заспівали партизани. Переливчастий міцний тенор неспішне і привільне вивів перші слова величної пісні, і всі підхопили її міцними, по-степовому широкими голосами.

Безмежне роздолля, що не знає кінця-краю, і роздум, і відвага, і глибинний сум так переплелися у пісні, що Дмитро не витримав – підійшов до співаків, сів біля них, увійшов і чуттям, і думою, і голосом в пісню. «От де вона – вірна кров народна», – задуманими очима оглядав своїх товаришів по зброї.

Та недовго довелося співати: підійшов Тур, і вони обоє попрямували в штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-політичну роботу серед населення партизанського краю.