Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 96 страниц)

На подвір'ї біля квітника поралась Югина, до неї напівзаплющеними устами тягнулися барвисті квіти. З легким усміхом подивилась жінка на дітей, чоловіка.

– Давно з Городища приїхала?

– Нещодавно, Марко Григорович і Соломія привіт передали тобі, запрошують до себе, – подивилась на Дмитра. І той голубий погляд, не вицвілий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять років тому.

У хаті коло вази з квітами лежав невеличкий, очевидно Від пістолета, набій; по ньому корінчиком покрутився розбухлий слід іржі. На обідку біля капсуля двома мурашками чорніли чужі літери.

– Югино, звідки ця погань взялась?

– В Городищі знайшла, – відповіла безтурботно, а Дмитро Замислився.

ІІ

Нарешті Андрій упросив батька піти в яр, щоб побачити старе Городище.

– Далеко йти, пристанеш.

– Не пристану, – уперся хлопець на своєму.

В неділю, після сніданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик і пішов з сином в чорнолісся.

Вночі пройшла гроза, і тепер в дорожних вибоїнах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.

За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої землі, оповив сизою вологістю сліпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вітром і негодою привілля, що курилось на сонці, мов пожарище. І раптом на очах почала оживати долина. Заспівали, затукали тяжкі краплини, спадаючи з листя і квіту на землю, заворушилась, без вітру зашуміла трава, зводячись і підстрибуючи вгору. Спочатку підводились окремі кущі, зелені і свіжі, міцніші в корені і стеблі, а між ними сіросизуватими западинами ворушилась неспокійна луговина. По ній, мов рибини, скидались зернисті покучерявлені кетяги квіту, довго перехитувались і гордовито стихали, п'ючи густе сонячне проміння. А потім, зразу, пружно підводились цілі прогалини, даючи знак іншим, і весь простір, міняючи барви, підводився міцно і вперто, розливаючи навколо п'янкі пахощі.

– Дивіться, тату, – не так захоплено, як здивовано промовив Андрій, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.

– Оживають, сину, бо таку породу ми сіяли, міцну, – задумливо промовив, дивлячись в далечінь.

Прісною прохолодою повіяло з лісу. На прогалинах так пахли голубі шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-під кущика пурхнула довгонога поцябрушка і, дрібочучи продовгуватим, сизокрапчастим тілом, побігла, цінькаючи, по вигнутій оброшеній стежці. Могутнім спокоєм дихало чорнолісся. Вузлуваті натруджені дуби важко розкинули нерухомі шатра зубчастого листя. У гущавині чорних стовбурів блискавицями спадали білокорі берези, без вітру шумів полохливий лист на осиках.

З неприхованою цікавістю оглядав Андрій лісову красу, обминаючи прогалини, засіяні просом, пшеницями, яблуневі сади, огороджені воринами або просто обсаджені вишняком і черешнею.

Ледве помітною стежкою вийшли на пасіку. По траві і в блакиті синяка та фацелії довгими рядами бігли червоні вулики. Біля контрольного, навпочепки, сидів старий Марко Синиця, курникаючи під ніс якусь пісню.

Найменша дочка його, Соломія, студентка сільськогосподарського інституту, підвівши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить білоголовий Марко Григирович, Андрій, не здоровкаючись, зразу ж гукнув:

– Діду, дайте меду!

– Якого тобі, вражий сину? – підводячись, поздоровкався з Дмитром.

– Щільникового.

– Зараз не можна меду їсти.

– Чому, діду?

– Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, – промовив безперечно, стримуючи осміх в розкішній сивій, аж позеленілій броді.

– Ой, діду, а самі просили, щоб на пасіку прийшов.

– Так то ж щоб прочитав мені, старому, яку книжку, розповів про свої одноманітні оцінки. І тепер вони в тебе не змінились?

– Не змінились, діду.

– Все п'ятірки?

– П'ятірки.

– А б'єшся теж на п'ять?

– Всяко буває, діду.

– Соломіє, принеси гостям свіженького.

– Зараз, тату, – майнули між деревами дві чорних коси і синє плаття.

– Не треба, Марку Григоровичу. В нас і свого хватить.

– Як так – не треба? На пасіці бути і меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?

– Та нам на Городище треба попасти, не близький світ.

– Успієш іще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Війною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?

– Хто його зна, – неохоче відповів.

Отут, в лісах, в зеленому і блакитному світі, наповненому співом птахів і бджіл, не хотілося зараз думати про страхіття, що висувалось із далеких країв.

– Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по світу, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш – і в наших лісах якась лиха година воду каламутить. Я разів зо два чужих людей здалеку бачив. Не мішало б облаву зробити.

– Дмитре Тимофійовичу, погляньте на нашу яблуню, – підбігла Соломія.

Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юності, коли світлі надії скрізь стелять добрі шляхи. Була дівчина середнього зросту, високогруда і гнучка, мов лозина. У кожному русі вчувалася пружність і сила.

«Яку доньку викохав у лісах. Очі аж світяться розумом». – мимоволі задивився на дівчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду і на пасіці тепло писалося в газеті. Обережно пішов поміж вуликами до яблуні. Молода крона аж угиналася від плодів, на яких пробивалися перші промінці рум'янцю.

– Це такі яблука в червні? – здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.

– А вона думає виростити яблука, мов кавуни, – обізвався Марко Григорович.

– Ні, трохи менші, – серйозно відповіла Соломія. – А от якість кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.

– Яку саме? – недовірливо запитав Дмитро.

– Щоб вони цвіли і плодоносили кілька разів, до самого морозу.

– І це можливо?

– Можливо, Дмитро Тимофійовичу. Наука не знає слово «крапка».

«Селянські діти», – згадав твір Некрасова і усміхнувся сам собі.

«Селянські діти», – як музика обізвалися схвильовані думки, широко розкриваючи новий світ. Прислухався до них, мов до свого весілля, і добрів, і радів, дивлячися то на Соломію, то на Андрія.

Дівчина з подивом бачила, як мінилося обличчя Дмитра.

«Ех ти… маленька, – подумав, ніби про свою доньку. – Селянська дитина… А в інституті вчишся, готуєшся науковим працівником стати. Ти розумієш, що це значить? Певно і не розумієш, бо це тобі звичним здається».

– Дмитре Тимофійовичу, що ви подумали? – червоніючи, запитала Соломія.

– Багато чого… Про державу нашу. Як підносить вона нас. Розумієш, – наче матір дітей на руках.

– Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофійовичу. Навіть не думала, що ви такий… ліричний.

– Прямо не бригадир, а типова… лірика.

Обоє розсміялися.

– Ні, Дмитре Тимофійовичу, то ви сильно передали… Скажіть: у вас є таке відчуття, що наші люди – рідня вам?

– Це ти теж хороше… Велика рідня, – задумався.

– Вірно – велика рідня! Не раз, буває, ідеш містом; ріки людей протікають, а тобі здається – всі вони твої друзі, всіх ти їх знаєш. І ще краще жити і працювати хочеться. І, правда, це анітрохи не дивно!

Повна і чиста довіра якось зразу поєднала літнього чоловіка з повівом самої юності. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодійного голосу Соломії. Було приємно, що багато її юних поривів також жили і в його серці; було хороше, що з кожним новим словом дівчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотілося бачити молодість.

Селянська дитина… Як це вузько. Та таку дівчину і всьому світові не соромно показати… Ні, це не селянська – це наша, радянська дочка.

– А ти не боїшся тут, в лісах, жити? – запитав, коли попрямували до хати.

– Чого мені боятись? – здивувалася. – Дробовики є і в мене, і в батька. Вовків завжди одженемо.

– Стріляти вмієш?

– В лісі жити й не вміть, – засміялась, блиснувши двома рядками сліпучих зубів. – Торік із батьком двох вовків убили. А в Городищі, біля Білого озера, на виводок напали. Спіймали його.

– Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною – хоч із пасіки тікай. Тільки й спокою, поки в тому інституті вчиться. А приїде – і почне тобі свої порядки заводити. Словом, доп'яв собі помічницю, як отой грець дуду на свою біду.

– Так проженіть мене з пасіки, – осміхнулася дівчина.

– Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось заміж вийдеш, що батько на весіллі й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасіку ходить. Може хоч бджоли добре покусають.

Тільки темними очима повела дівчина і пригасила усміх віями.

І добрий спомин, і чисту радість залишає в душі оцей віддалений куток його рідного колгоспу, оце оновлене яблуневе привілля з червоними вуликами на лискучих травах, з сивим балакучим дідом і молодою дівчиною, що з розумним, трохи насмішкуватим виразом прислухається до батька…

Високо піднялося до неба співуче чорнолісся, могутнє і рідне, як материна пісня, як вірна дівоча ласка.

Уже й стежки нема, тільки зелено знизу, тільки блакитно вгорі.

А він іде зі своїм сином цим ясним світом до Городища, де колись партизани били ворогів революції. Може в Городищі Лежать кості його предків, що боронили вольну волю і за життя – життя віддали.

Розступилася велична брама столітніх дубів, і перед ним вигнувсь окраєць глибокого несходимого яру. Кількома поверхами підіймались у величезній улоговині молоді дерева і чагарники, перемежовані озерцями і болотами.

– Тату! – схопив батька за руку Андрій. – Хтось у гущавині причаївся.

З несподіванки йокнуло серце. Справді, внизу, в заростях широколистої вільшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту зелень.

Не розмірковуючи для чого, петляючи між деревами, Дмитро великими кроками спускається вниз. Невідомий зникає в чагарнику.

«Еге, чого б йому тікати?» – пробуджується підозра, пригадуються слова Марка Григоровича, і Дмитро зриває з плеч дробовика. Невідомий проскакує між тонкими деревцями і знову зникає в рухливій зарості.

– Стій! – злякано стрибає яром луна і дзвінко б'є десь угорі біля дубів.

У відповідь лунає сухий постріл; куля свистить над головою Дмитра.

«Он як!» – аж гуде міцне тіло.

Забувши про все на світі, зрізає він прямою лінією хистку віддаль, не випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить між деревами. Знову лунає постріл, але тіло сповнене несхигною певністю, що кулі не візьмуть його. Чим більше зменшується віддаль, тим частіше лунають постріли. Кулі зривають листя і кору з дерев, чмокають в болоті, але не зачіпають Дмитра.

– Стій! – підводить дробовик. І в цей час різкий біль обпікає йому ногу вище коліна.

«Брешеш, не втечеш!» – схитнувшись, спускає курок – і невідомий падає лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.

Зопалу Дмитро біжить за ним ще трохи, але падає в траву і руками схоплюється за ногу.

Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорні великі руки, проціджується крізь щілини пальців. Перемагаючи біль, він боком повзе за невідомим. В цей час насупроти нього затріщали кулі.

«Напевно, інший, напарник, спішить на виручку», – впивається руками в рушницю.

Розводяться кущі. Ще мить – він опустить курок. І раптом з острахом, аж заскреготівши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на землю: в кущах зупинився Андрій з пістолем у руці.

– Тату! – більше нічого не промовляє, біжить і опускається на землю біля батька, – очі хлопця поширились і, здається, аж задимілись великі синюваті білки.

– Як же ти мене налякав. Ще хвилька і я… Де той? Утік?

Ні, я зв'язав йому руки ремінцем… Усю спину дробом зрешетили. Кров так і юшить, – насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.

Зв'язав? – довго дивиться на сина.

Ой, що з вами? – тільки тепер побачив кров і припав і батька.

– Нічого, синку, покажи дорогу до того. Андрій, повертаючись, іде попереду, але плечі його раз у в починають дрижати – він бачить, як батько кривавить лист і траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.

На прим'ятій траві куцьорбиться чоловік. Великі темносірі очі, перекривлені болем і злобою, впиваються в Дмитра. Голова відомого продовгувата; підборіддя різко випнуте, клинцювате і заляпане болотом; уста стиснуті в тонку білу смужку.

3 полегшенням зітхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвіявся сумнів, що кілька разів холодив його – а може даремне пролилася кров.

– Біжи, Андрію, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня і приїжджає сюди. Не заблудиш?

– Ні. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.

– Я сам. Біжи скоріше. Біжи, сину!

– Стогнучи, звивається на землі невідомий.

– Нічого, не здохнеш, – злісно слідкує за побілілим обличчям, на яке спадає ріденький, пітний чуб кольору перегнилого лика.

Дмитро ножем розрізує штанину біля рани і починає перев'язувати її.

* * *

Хтось схиляється до нього. Він відчуває це, не розплющуючи очей, – тільки по тому, як згустилась темінь над ним.

Куди ж він пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в голові, і все тіло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпечені обручі. Ще неясно віє над ним широкими крилами світ, і в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлів, то якесь слово, значиме і таємниче, то признаний форкіт коня, то зміну теплих струмків, то повів розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вітер в привіллі, і щось нове випливає – тільки напружити пам'ять і вловиш його.

І раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня річка. Вона звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвічується осторонь, переливається м'яким сяйвом великих зірок. То Чумацький Шлях пливе над ним, розділяючись на дві дороги.

Тихo шумлять розлогі дерева. Часом на чорному тлі різне око тендітний стовбур берези, і знову перехитується річка, глибинна, спокійна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корінь, забряжчали орчики, біль терпко обізвався в нозі. Дві голови нахиляються до нього, і він скоріше відчуває ніж пізнає Андрія і Соломію.

– Дмитре Тимофійовичу, ми вас на ніч в нашій хаті залишимо, – торкається дівоча рука його руки.

І він заплющує очі, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його житті трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, він житиме! Ні, не те, не те. Він добре діло зробив. А люди, які ж люди з ним… Соломія, Марко Григорович, Андрій… Все стає незвично хорошим, і чуже життя розстеляється так само близько, як і своє. Він хоче навпомацки найти руку Андрія і не знаходить. Син! Дванадцять років, а він біжить на поміч. І постріли не спинили.

– Андрію!

– Що, тату? – нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.

– У село поїдеш, тільки маму, бабу не перелякай. То у мене крові багато витекло.

– Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича і я – верхи додому. Болить у вас?..

Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його житті сталися нові події. Хай ніхто не знає про них, тільки його серце – і це вже добре. І поки що сильне почуття, що радісно зв'язує його з усією країною, з усіма рідними людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову підкрадається, вогнем наливає тіло, стискує серце; тяжко віддаляється небесна ріка, плямами розтікається, тільки шум, невловимий, тривожний, все плеще і плеще, неначе невсипущий колос…

У хаті біля нього сидить Соломія, але Дмитро настороженим слухом відчуває присутність ще якоїсь людини.

– Тут хтось є?

– Це Степанида Сергієнко, моя подруга.

– Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофійовичу, – з просвітку напівпрочинених дверей насувається чорна брила і зупиняється біля Соломії.

– Завдав людям клопоту, – щиро жалкує і виразно пригадує завзяту Степаниду, студентку університету.

Млосно шумить в голові, така слабість у всьому тілі, що навіть дивитися тяжко на блищик зорі, яка тремтить і тремтить у невеличкому шматку неба.

– Що ви, Дмитре Тимофійовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати, життя не шкодували, – гаряче заговорила Степанида. – Коли б я Могла вам чим пособити, коли б я могла ваш біль перетерпіти…

І добре Дмитрові слухати схвильоване слово дівчини, хоча не забуває з насмішкуватим співчуттям відмітити: м'яко говоріть, а характеру твердого – не в батька вдалася.

Світанком приїхали Югина, мати, Андрій і лікар.

– Дмитре! – припала жінка до чоловіка і не могла одірватись, обдаючи його сльозами і гарячим диханням.

– Хоч би людей постидалась, – спробував оджартуватись. – І не вмивай мене сльозами. Ну, не треба, Югино.

– Через місяць брикатиме ваш вояка, – відповів після перев'язки лікар на німе запитання Докії. – Кість не зачеплена.

– І то вже гаразд, – зітхнула мати, її запалі очі просвітилися вогким блиском.

І знову гойдалась перед ним просвітлена ріка, а потім рознилась вона безмежним морем; росистий житній та пшеничний колос перехитувалися з ниви до нього, шукали рук його, і невимовно добре було їхати своїми рідними полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка поріднена якоюсь згадкою чи то дитинства, чи то юності, чи уже середніх років, коли на скронях починають сріблитися перші ниточки.

І ні разу Дмитрові не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер підійшло впритул до нього, ні разу не подумалось про той лихий дикий корінь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, ні разу не подумалось, що цим пострілом обривалось його мирне хліборобське життя. Нове почуття полонило його, давало ясність думкам, як сонце дає тепло багатій ниві. І як ніколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до праці. Тому й лежали поруч із ліками безості й остисті колоски, розповідаючи про ті дива, що робились без нього на ланах.

Третього дня, коли він лежав після перев'язки на високому ліжку, в хату вбігла Ольга:

– Таточку, до нас дядя Іван Васильович на машині приїхав і знову мені книгу привіз. Дивіться!

Пригинаючись у дверях, увійшов Кошовий.

– Добридень, бригадире. Як здоров'я? – підійшов до ліжка і поцілував Дмитра. – Велику птицю спіймав, Дмитре Тимофійовичу. За її польотом давно слідкували. Більшовицька подяка тобі. Одужуй скоріше. Що колоски розповідають? – усміхнувся і присів у головах.

– Різні новини розповідають. Перехресний спосіб сівби порадує нас, Іване Васильовичу.

– Марія Опанасенко тобі привіт і найкращі побажання Передавала, а в Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.

– Що він тепер робить?

– Нові гатунки жита виводить. Захопив собі таку площу, що на ній і дослідна станція вмістилася б.

– Цей захопить. На рибалку не їздили?

– Ніяк не зберусь. З тобою хотілося…

– Поїдемо, Іване Васильовичу. Одне місце я таке намітив.

– Знову цілу ніч протримаєш на воді?

– Цілу ніч, – і захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.

ІІІ

– Ти чого?

Він прокидається від знайомого ласкавого дотику невеликих пальців, від повіву гарячих краплин, що падають йому на щоки. І раптом з острахом підводиться з постелі.

Очі в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрі вії, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерівно перекочується підборіддя. Вона мовчазно охопила руками його шию і обличчям притулилась до шорсткої, зарослої щоки. Сльозина падає Дмитрові в очну западину. І куточок його ока починає часто пересмикуватися.

– Ти чого? – перепитує, і самому стає моторошно від власного голосу. Біль починає підбирати ногу, підводити вгору.

Тиша.

На вікнах погасло сонячне проміння. І настороженими тінями наливається хата, немов перед бурею.

Зашумів надворі вишняк, і вже не було у вікнах зеленого і блакитного світу – тільки сиза мла звужувала день. Дмитро відчуває, як на його грудях швидко б'ється серце дружини, і терпляче жде, поки вона заспокоїться.

В просвітку між двома вишнями бачить: вулицею поволі ідуть жінки та чоловіки; споважніли зразу діти, і по ході, по обрису людей, чіткому і незвичному, він розуміє, що трапилося щось неповторне, страшне.

– Війна? – впивається в голубі блискучі озерця.

– Війна! Фашист напав. – Ще міцніше припадає до нього, ще міцніше затискає його шию теплими руками.

Більше не треба слів, більше не бачить він ні блакитного погляду, ні самої Югини. Може вона тепер відійшла від нього? Ні, певне злилася з ним в єдиному подиху. Оті радісні, невловимі хвилі, що цими днями переповнили його душу, раптом обриваються, і холод просочується аж до мозку.

«Війна! Яка ж вона?» – уявляє розпливчасті тьмяні картини, що заворушилися десь біля обрію.

Бачить їх по-своєму, як бачить хлібороб, що викохав щедру ниву не на радість, а може на поталу.

Який урожай у цьому році! Найстаріші люди не пам'ятають такого. Оновлена земля, наче з глибин своїх, підняла могутню сілу, і закрасувалися жита, вищі росту людського; в садах дерева ломилися від буйного плоду, пасічники ніколи не брали таких узятків. І цю землю, родючу і добру, пригасить, запечалить повів війни…

Бачив на полі бою, як злобне залізо розорювало ниви; не сонячні вінки, а пожежі клубилися в небі, і не радісним перепочинком чи турботою, а кривавим трудом і вічним спочинком віяло з нахмурених ланів.

Як багато того дня промайнуло картин – одна сумніша за другу. І хіба він міг знати, що ця війна буде страшніша за всяку картину, яку може породити людська уява.

– Дмитре, що ж ми будемо робити?

– Що? Воювати будемо з фашистами, Батьківщину боронити. До останнього подиху захищати, Югино.

– Правда, мій любий… А як же ти?

– Вилікуюсь – і на фронт. Не буду коло твоєї спідниці сидіти. – І зразу ж подумав, що дружина може його гіркий жарт прийняти за докір; та вона, видно, так і зрозуміла, бо, приглушивши зітхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Він довго відшукував потрібне слово, щоб зм'якшити свій докір, та не зміг відшукати і, непомітно, забуваючи за дружину, знову перенісся думками в оту невідому далечінь, що і йому десь готувала своє місце і долю.

У хату увійшли Докія і Андрій. Обличчя матері було чорне, як ніч – глибокою темінню віяли запалі скорботні очі, рясні зморшки, уста.

«Як може зразу змінитись людина», – перевів погляд на Андрія, що стояв біля дверей, стрункий, задуманий, білявий, ще більше відтіняючи згорьоване обличчя Докії.

– Де Ольга? – йому хотілося в цю хвилину бачити всю сім'ю. Югина вийшла з хати і незабаром повернулася з дочкою. Тихо підійшла дівчина до батька і стала, похнюпившись, коло ліжка.

– Ти чого, донечко?

Дві волошки глянули на нього і знову сховались під темними віями.

Мовчки зійшлась вся родина біля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвів усіх і тихо промовив:

– Журбою біді не пособиш і голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильніші всякого лихоліття. – І замовк – нехватило слів. Щось стиснуло йому горло і, охоплений думками, згадками, не міг умістити в серці усього життя, що прорвалося густо і боляче.