Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 55 (всего у книги 96 страниц)

XXXІІ

На світанку Григорій з Володимиром Івановичем пішли трусити жаки.

Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, і тільки на сході хтось просипав з мішка добірну пшеницю; так і лежала вона, дорога, не зібрана, як найкращі спомини в тривожному серці.

Там, на сході, лежало його село. В неясному, притихлому світанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будівель, що зараз здавались такими недосяжними, як оті зорі в попелястому приску. А до них же тільки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дітей, до Софії, а здавалось, наче тисячі доріг розрізали і віднесли в несходиму даль отой болючий шматок рідної землі. Скільки він думав про нього, днями і ночами, лежачи на сіновалі, ідучи в ліси. І тільки тепер розпізнав, наскільки дороге йому те привілля, що раніше здавалося звичним, простим.

Він ніяковів перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотів повернути роздуми в інше річище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе місце, немов птиця в гніздо.

Не виходила з голови розмова з Катериною і менш боліла душа, коли бачив перед собою затуманені любов'ю карі очі Софії, її строге і водночас ніжне обличчя, і усміх, то лукавий, задиристий, то чистий, довірливий, мов у дитини.

Як життя сміялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тоді про Дмитра казати? Е, ні, воює певне, як і працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.

І мимоволі випливало то спокійне, в задумі, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гніві, коли чорні очі темним блиском палали на обвітреному виду, тремтіли ніздрі і вздовж обох щік вирізьблялись рухливі, немов ласиці, м'язи.

«А колись ми друзями були, – зітхнулось. – Скільки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на одній цілі, яку поділити не можна порівну, від якої і відступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, і її без болю не буває.

– Чого задумавсь, чоловіче? – Володимир Іванович перекидає весло на друге плече і допитливо дивиться на Григорія. З-під засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рівно, кружечком, спадає обстрижений чуб, виділяючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. – Усе про домівку? В очах стоїть? Вгадав?

Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:

– Ні, не вгадали. Про інше думав.

– Про що? Інтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислі?

– Про друга свого, колишнього… Про давні діла…

– А-а-а, про друга. Що, глек розбили?

– Та розбили, – відповів неохоче.

– І, мабуть, за дівку?

– Еге ж! – здивувався.

– Буває, що спідниця, ревнощі довічну дружбу затемняють. Це коли дружба дрібненька. А справжню вірність ніщо не притьмарить. Тінь відскакує від неї, наче сова від сонця.

– Вірно, діду! Наче в моїх думках побували, – здивовано і щиро вирвалось у Григорія.

– Спихай! – Вмостився Володимир Іванович на кормі. Зашемрів, захрустів вогкий пісок, і човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слід, що почав підпливати водою.

– Тю ти чорт! – вилаявся Володимир Іванович. – Зразу прикмета на невдачу.

– Хіба що? – запитав Григорій, сидячи обличчям до рибалки.

– Та нічого. Каленик з берега рукою махає. Він добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивців, що гріхи на душу приймають.

Біля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскіс очима.

– Візьміть і мене з собою, – привітався він.

– Сідай.

Каленик навпочіпки сів на ніс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної міді борода, обпалюючи розстебнутий піджак, вперлася в білу сорочку; зв'ялений чуб спадав набік, навскіс розсікаючи високе чоло, порізане дрібними зморшками. Обличчя мав розумне, тільки стомлене і сумовите. Коли ж біля невеликого острова Володимир Іванович почав витягати жаки, Каленик пожвавішав, немов прокинувсь од задуми, і сам засунув руку в горловину, щоб дістати рибу.

– Добра риба, карасі – або продаси, або сам поїси, – всміхнувся, виймаючи великого, з потемнілою лускою карася. – О, яка щука вскочила!

По тому, з якою любов'ю він витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпізнати старого завзятого рибалку. І тільки вже на березі запитав Григорія:

– У діда живеш?

– Ні, – зам'явся Григорій.

– В Мотрі квенчихи, – відповів старий – Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подітись?

– Звідки родом?.. Григорій Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?

– Еге ж.

– Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер інший чоловік своєї тіні остерігається, – і зітхнув. – Ну, що ж, живи у нас, тільки на цих два дні змотайтесь десь подалі – облава буде. Ти б додому навідався, узнав би, як діла. Неважні – на хуторі будеш, а потім діло дорогу покаже… Подивлюсь я – скільки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових – самий цвіт – між небом і землею бовтаються. А треба ж зрештою до землі опускатись, хоч яка вона гірка та тяжка тепер стала. Земля без чоловіка не може бути, та й чоловік без неї не проживе. Таке-то.

Під'їхали до берега.

– Рибки ж візьми, – звернувся Коваль до Каленика.

– Не хочу.

– Як не хочеш, то і їсти не будеш, а своїй дитині неси, – поклав на землю рибалка кілька рибин.

Ідучи додому, говорив старий:

– Журба поїдом їсть чоловіка. То раніше ретельнішого колгоспника на селі не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синів і дочку викохав. Всі на війну пішли. І остався старий, як пень на дорозі, з одним малям, не знає, де руки і голову притулити.

І Григорій мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались ніздрі, чуючи дорожній пил знайомих шляхів. Усе більше та більше находилось виправдувань і перед собою, і перед Федоренком. І тільки в холодну безвість тепер кидала єдина думка:

«А що коли нікого вже дома нема?»

Товариша найшов на леваді – косив корові отаву.

– Хватить, Петре, косити. На зайців облаву влаштовують.

– Хто сказав?

– Чоловік вірний.

– Тоді треба тікати. В ліси підемо?

– Я… додому думаю. Через три дні повернуся.

– Ну, що ж, іди додому, – після довгої мовчанки пильно подивився на Григорія. – Може зовсім думаєш? По совісті скажи!

– Що ти, Петре? – злякався Григорій. – Мені біля жінчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач… Одначе відчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язані ми. До останнього подиху Батьківщину захищатимемо. Одна вона в нас…

– І я так думаю… Звик до тебе, – поглянув довірливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече і пішли на подвір'я.

В хаті, на самоті, Григорій довго і уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товсті вуса, що двома корінцями вростали в бороду, постаріле обличчя – все було дивним і чужим. Глибоко запалі в темних западинах голубі очі здавалися темними, неспокій поширив їх, зробив більш рухливими. На високому лобі різкіше окреслилися зморшки і в скроні вплелися нитки павутиння.

«Увалиться в хату дідуган – дітей перелякає», – усміхнувся, розчісуючи бороду і переносячись думками до своєї сім'ї.

Мотря Іванівна викопала із землі діжечку з салом, наладнала торбинки Григорію і Петру, вивела їх аж на край города.

– Щасти вам доля, хлопці. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх синочків, хоч на чужих подивлюся. – І, низько нахиливши голову, пішла до хати, жмакуючи рукавом підібраний хвартух.

– Зажурилась стара, – співчутливо обізвався Федоренко. – Ще надокучать їй такі гості.

У лісі попрощалися друзі.

– Ждатиму тебе, Григорію, – не здіймав міцної руки з плеча Шевчика. – Тепер маги коло себе друга – велике діло. Роботи ж нам – гори. І за мене дітей приголуб.

– Спасибі, Петре, – розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рівним прямим носом обличчя Федоренка. Несподівану добрість побачив у насмішкуватих, гострих очах, напівприкритих припухлими повіками. – Через три-чотири дні, як часи, прибуду до тебе.

І пішли – Григорій, тримаючись узлісся, а Петро – в глибину притихлого осіннього лісу.

XXXІІІ

З кожним кроком все більше оповивала тривога Не вірилось, що прийде додому, побачить село, рідню, бо здавалось, що лежать його рідні місця по той бік світу. А коли ступив на дільницю свого колгоспу, повірив: не втекла у безвість земля, не заховала її темна ніч од людського ока.

Зупинився, для чогось скинув картуз і довго не міг перевести духу. Нахилився до самої землі. Вона, розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів. Згадки минулого болем перехопили горло Григорієві. Ще для чогось похапцем широко провів пальцями по ріллі, надіючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистріляний, зашершавлений негодою набій холодним жалом пробився з осиротілої ниви.

Простоволосий, озираючись навколо, Григорій ще постояв трохи і, відриваючи ноги від вологого поля, знову пішов у ліс, щоб вийти на городи свого села.

Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Під ногою часом трісне огірок-насінник, і Григорієві здається, що той постріл можуть почути в селі. Обережно, стримуючи подих, він входить на своє подвір'я.

Тихий стогін пришиває його до високого плота. Перебіг подвір'ям вітер, зашуміли попідвіконню вишняки, і знову довге зітхання обізвалося з повітки.

«Та це ж корова» – зрештою догадується Григорій і, пригинаючись, починає оглядати подвір'я: чи нема німецького сліду.

Десь на шляху пролунав постріл, загалакали голоси. І коли розколихана вітром ніч притишила вулиці, Григорій, не чуючи власного тіла, добрався до хати і припав до вікна.

Довго вдивлявся в непроглядну темінь, потім обережно стукнув пальцем по шибці. Напружено вслухається, та німує кімната, причаївшись у темряві. Ще раз постукав, сильніше. Щось скрипнуло в хаті, і тінь метнулась, наблизилась до вікна.

– Хто там? – дрижить переляканий голос Софії.

– Німців немає? – чує, як одерев'янілий голос витискає з себе хриплуваті слова.

– Нема.

– Пусти до хати, молодице.

– Хто ж ви будете? – чути, як цокають зуби в Софії.

– Свої. Від облави тікаю.

– Горе та й годі, – з зітханням відривається Софія од вікна. У сінях довго не може відкрити засув, нарешті відчиняє двері, і Григорій входить у хату.

– Добрий вечір, молодице, – усміхаючись сам собі, говорить хрипким простудженим голосом. І здається, що стіни напливають, тиснуться до нього, вітають свого господаря.

– Доброго здоров'я, – Софія починає похапцем закривати вікна. Він бачить у темряві тільки рухливу білу сорочку, поверх якої, очевидно, надіта спідниця. Дружина коцюбою з печі вигрібає присок і довго дмухає, поки від жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий підсліпуватий каганчик затремтів у руках, і цятка відблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвілій квітці електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорія.

– Оце така тепер культура настала, – наче відгадала його думки Софія. – Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.

– Коли є що – не відмовлюсь, – ледве стримуючи любовний осміх, оглядає заклопотане і зажурене обличчя Софії.

«Невже не пізнає?»

Хотілося підійти до неї, несподівано пригорнути, поцілувати. «Як би вона перелякалась тоді?» – уявив на мить перелякане обличчя дружини.

На тапчані лежала, підклавши ручку під себе, Катерина, на ліжку чулося рівне дихання Люби.

– Ваші діти? – підійшов до ліжка і тапчана, не можучи відірвати очей від своїх дочок.

– Мої, – тяжко зітхнула.

– А чоловік де? – не обертає голови до Софії.

– Де всі тепер, – поставила на стіл тарілку з кашею. – Сідайте, попоїжте трохи, хоч і холодне.

На тапчані ворухнулась Катерина, підвела голову.

– Спасибі. Немає в селі німців?

– Виїхали днів зо три вже. А так щодня наїжджають.

Катерина скочила на підлогу і витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось і стало напруженим.

– Не зачіпали вас німці?

– Чому ні…

І не встигла Софія доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з місця, скрикнула Катерина:

– Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!

– Що ти!? – і собі скрикнула і скаменіла біля печі Софія, широко дивлячись на Григорія. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи і перебираючи своїми руками руки Григорія, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорій на руки свою дитину, підніс її високо над головою, опустив нижче і припав довгим поцілунком до рожевого личка.

– Ой, не лоскочи, татку! – щасливо сміялась дівчина, відгортаючи рукою бороду.

– Григорію! Грицю! – і повні сліз очі наближаються до його очей, усміхнених і теж вогких. – Як же я тебе не впізнала… Ой! – вона цілує його, осипаючи бороду сльозами, потім схоплюється руками за серце так, що лікті її, немов невеликі крила, відділяються від стану. І знову цілує свого Григорія, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкі пальці до його зарослих щік, то прихиляє ними до себе чоловіка.

– Не думала, не сподівалась?

– Де там сподіватись було… Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи ні?

– Тату, це твоя борода чи приліплена? – смикає батька за м'який волос Катерина.

– Сама ти приліплена, – ще міцніше притуляє дочку до себе. – Бач, як приліпилась.

– Ой, Грицю! – не може знайти собі місця Софія. І її обличчя горить такою любов'ю, що Григорій, посміхаючись, спускає на землю Катерину, а сам міцно обіймає дружину. Потім садовить коло себе її і дочку, не в силі надивитись на них.

* * *

Другого вечора попрощався Григорій зі своєю сім'єю, несучи у серці тривожну радість і невсипучий біль. Тремтіли на його шиї руки Софії, зі стогоном одірвалась від нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах і щоках Григорія (Софія настояла, щоб збрив бороду) ще й досі пашіли поцілунки і сльози.

Теплий осінній вечір небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвір'я. Григорій зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звуків, потім попрямував не до лісу, а до хати Дмитра Горицвіта. Ще дома, коли дружина мимохідь обмовилась про Дмитра, твердо вирішив провідати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софії нічого не сказав про свій намір – чи ж зрозуміє вона його.

І коли Югина кинулась од вікна відчиняти двері, він почув болючий повів давнини. З темної глибини минувшини випливали молоді роки, і Григорій побачив себе парубком на достиглому полі, коли вперше зустрівся з юною соромливою жницею. І спогади з такою ясністю різьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осінній вечір…

Забряжчали двері, і він, охоплений спогадами давнини, знаходить в пітьмі руки Югини і, наче п'яний, переступає поріг. Рука його так торкається руки молодиці, неначе перед ним була та сама Югина, яку він зустрів у полі.

– Григорію, ти про Дмитра звістку приніс? – задихаючись від хвилювання, з мукою і пристрасним сподіванням питає його, слідкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освітленого блідим світлом каганця.

Йому так стає жаль молодиці, що в душі почуває себе винним перед нею.

І все далі і далі, затьмарюючись і пригасаючи, відпливають вдалину розколихані спогади молодих років.

– Ні, Югино, нічого не чув про Дмитра.

– Нічого? – задумується молодиця і дивиться вже поверх нього. Заскрипіли двері, з другої хати виходить Докія.

– Добрий вечір, Грицю, – підходить до нього, і її очі теж горять пожадливим вогнем сподівання.

– Доброго здоров'я, тітко Докіє, – цілує її в зібрані зморшками сухі, зашерхлі уста.

– Додому прибув?

– На день добрався, а це знову в дорогу.

– Куди ж? Від німця подалі?

– Еге ж. Щастя шукатиму свого.

– І Дмитро поїхав за ним. Нічого не чув про сина мого?

– Ні.

– Розлетілись соколи. По яких вони світах літають? – сіла Докія біля Григорія, схрестила руки на колінах. – А от круки недобиті повиринали та й клюють нас, очі живцем видирають.

Щось стукнуло біля хати, і Докія безшумно вийшла в сіни, а потім, очевидно, знову пішла у другу хату.

XXXІV

Дмитро передав командування загоном Турові, а сам, непомітно для інших партизанів, пішов у село. Мав побачитись з Іваном Тимофійовичем. Нетерплячка гнала його, як вітер хмару. Розумів: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливі є діла. Які ж? Надіявся і тривожився. Розступились ліси, і дорога ясніше замерехтіла зерном піску. Горбатою птицею засірів придорожній камінь, і знову згадались каменоломні. Ніяк не йшла з пам'яті і очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрі на камені. Оті сльози, що сочилися з мертвого тіла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залізом.

– Їм, фашистам, смерті мало, – кипів, розповідаючи Турові про те, що бачив. – Жалію, що трьох так легко скарали… Різати б по шматках.

– Для чого? Хватить з них і кулі.

– То легка смерть. А ворогам, запроданцям ні в чому не повинні давати полегкості, ні в чому! Хай більше бояться нас…

Перед тим, як зайти до Івана Тимофійовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось він, з автоматом у руках, пістолем за поясом, підходить до хати.

Тихо шелестить його сад і сумовито шумлять тополі.

Припав до вікна і відсахнувся.

«Що це? Чи то так здалося?»

Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами і ясно чує голос Григорія Шевчика.

«Так ось де ти воюєш! З армії втік. В найтяжчий час заховався від боротьби – і до жінок!» – відхиляється від вікна.

Від сплетення, вибуху різнобійних почуттів не знає, що йому робити. Тільки кров кидається в голову, а в руках сама підскакує зброя.

«Невже Григорій боягуз, той мерзотник, який лише умів округлими слівцями маскувати гниле дупло своєї душі? Невже такий Григорій? – вірить і не вірить. – І як Югина могла пустити його до хати?»

Глибоке обурення, злість, ображена честь б'ють водночас у груди і голову Дмитра, і він аж перехитується. В умовному місці, біля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Відчинив засувку, тихо увійшов у сіни і з силою рвонув до себе двері.

Світло вдарило в очі, і Дмитро, як привид, застиг на порозі, наводячи автомат на Григорія.

– Ну, здоров у моїй хаті! Не ждав гостя? – пронизує примруженими очима Григорія. Але, дивно, той не розгублюється, рівно підводиться з лави і якось чудно всміхається.

– Таки не ждав. Радий, що зустрівся.

– Не дуже радій.

– Дмитре! Рідний!

– Почекай! – краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. – Почекай, сказав. Що тут робиться?..

– Дмитре! Чого ж ти такий? – Югина прикладає руку до грудей і з мукою дивиться на чоловіка.

– Яким був, таким і зостався. Не взнала іще який за півжиття!

– Дмитре, чоловік попрощатися прийшов.

– А ти й рада по ночах прощатись… Ну, чого прийшов? – звертається до Григорія. – Це так ти воюєш? – не опускає зброї.

– Ні, не так, як ти думаєш, – спокійно і насмішкувато відповідає Григорій. – Погаси зараз своє полум'я: не в той бік воно метнулося.

– А це ми побачимо.

В цей час на порозі виросла Докія.

– Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти мені зараз же свою пукалку, чуєш? – підходить до нього мати. – Чоловік до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, він із Варчуком прощатися піде? З Созоненком? А ви ж товариші були. В тяжкі години всі досади прощаються своїм. Чого ти на матір так дивишся? Не пізнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорій поранений був… – і вона припадає до його великих чорних рук, які ще міцно стискають зброю.

– Поранений. Тоді так…

І Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись і ніяковіючи. Прокинулась і заплакала Ольга. Довго пізнавала чужого бородатого чоловіка, а потім кинулась до нього.

– Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?

– Бач, усіх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, і вдача ж у тебе.

– Вдачу ж ви мені вділили, – ще хотів чимсь відговоритись, але зразу подобрішав, зрозумів, що дарма він так розходився, і вже спокійніше додав: – Риба не без кості, а чоловік не без злості. Хай пробачить Григорій. Де Андрій?

– У тій хаті спить. – Докія прихилила бородату голову сина до себе. Поцілував Дмитро матір і дочку, тільки Югину обминув, почуваючи перед нею незручність, збільшену до того присутністю Шевчика.

– Перекипіло, виходить? – усміхнувся Шевчик.

– Як бачиш… І найбільша досада вчепилась, бо така думка налетіла: обманув ти нас всіх, воювати кинув.

– Ну, мені пора в дорогу. Всього доброго вам, – підійшов Григорій до Докії.

– Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, – поцілувала його в чоло. – Попрощайся ж, Дмитре, з чоловіком. Не на прогулянку йде.

Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорія і знову одвів погляд від нього.

– В партизани ідеш? Чи на схід пробиратимешся? – незручно стало за все.

– В партизани.

– В партизани? – строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер він іншими очима дивився на Григорія. Рештки гніву розвіювалися, мов останні клапті туману при сонці. Затремтіли і стіни задавненої неприязні. – Григорію, ти вже в якомусь загоні? Чи може?.. – завагався на мить і вже, рвучи натягнені в душі та голосі нитки, зовсім тихо промовив: – Тоді приймемо тебе до себе… Спільна робота, діла наші вище наших… Ну, сам розумієш. Ти ж кандидат партії. Ти завжди далі бачив, ніж я.

Після цих слів гора звалилась із плечей, тільки дихати стало важче – серце поширшало.

Григорій здивовано поглянув на Дмитра, біля очей затремтіли тоненькі пучки зморщок.

– Ну, спасибі, Дмитре, за справжнє слово. Обнадіяв ти мене – ясніше тебе побачив… Іду в загін. Чекають там мене.

– Де?

– Далеченько звідси.

– А зв'язок нам треба мати. Чи на поміч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке…

– І за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.

– Повечеряємо разом?

– Ні, мені треба поспішати. Далека дорога.

– Берестом не йди. Там, коло ярів, заміноване поле лежить. Дуже хитро заміноване.

– Звідки знаєш?

– Думали міни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технічну новину напоролись.

– Щасливий будь. Бий ворогів невтомно. Щоб не довелося червоніти перед своїми людьми.

– Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, – подав тверду руку.

Провів його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорія, і незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увійшов до хати, пригорнув Югину.

– Налякав? Дуже? Пробач.

Дружина, відхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими і щасливими очима.

– Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скільки років прожили. Хіба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що… Хіба навіть в думці можу когось до тебе прирівняти? До такого… вредного, а ти наче… – притулилася до його грудей.

– Ну, не буду вже більше, – підвів рукою підборіддя дружини і поцілував наймиліші уста.

– Ще й досі не відійшло, – притулила сплетені пальці до грудей і сіла на лаві. – Де ж ти тепер? Надовго до нас?

І застигла в чеканні.

– Тільки на часинку заскочив.

– На часинку тільки? І ту треба було скаламутити. – Вона притулилась до нього всім тілом, а потім глянула в чорні, зм'якшені очі. – Тяжко тобі, Дмитре?

– Тяжко, Югино. І найважче – за людей відповідати. Багато легше б бути тим, «куди пошлють». А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке діло. Тепер хватило сміливості.

– Так ти командиром?

– Командир.

– І оце так уриватися в хату… – усміхається, ще тісніше прихиляючись до Дмитра.

– Здаюсь! – жартівливо підводить руки вгору. – Погарячився. Подумав, що Григорій обмілів… Хороший він, твердий чоловік.

– Твердий, не зігнеться лозиною.

В хату входить мати з Андрієм, що весь горить і сяє від радості. Проте підходить до батька поволі, з повагою, і щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.

– Ну, сину, як живеш?

– Погано, тату.

– Чому?

– Самі знаєте чому. Горе кругом ходить… Візьміть мене, тату, з собою.

– Не мудруй, Андрію. Не на твої роки і сили наше діло… Бач, якого викохала – в партизани до батька хоче, – звертається до Югини. – А ти ще не думаєш партизанити? – ловить Ольгу за ручку.

– Чому не думаю? – відповіла дівчинка. – Аби тільки взяли.

– Ну, думай. Тільки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тоді всіх фашисти повісять.

– Ніби я маленька, не знаю, – так само тихо промовляє Ольга. – Мовчатиму, як камінь, поки наші не прийдуть.

– Вечеряй, сину, – приносить Докія яєшню, а сама спирається ліктем на скриню і не спускає погляду з сина.

– Сідайте ви, мамо, Югино, діти.

– Ми недавно повечеряли, – слідкує за незвичним бородатим обличчям і зітхає.

– Чого ви, мамо?

– Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, – тільки тебе бачу. І от прийшов ти, а мені не віриться.

– А може то не я? Якийсь дядько бородатий… – і течуть слова про все, все, такі дорогі, несподівані, як тільки буває при нежданих зустрічах.

Знову хмурніє Дмитро, коли Югина розповіла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, і вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.

Прощання… От воно підводить чоловіка і він, наближаючись до дружини, уже віддаляється від неї.

– Дмитре, рідний, – задихається Югина і прикладає руку до своїх грудей.

«Що, маленька?» – одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.

– Дмитре, коли можна, бери і нас із собою… – швидко шепче вона, боячись, що він зразу ж обірве її. – Хоч хліб пектиму у вас – і то полегшає на душі… Вам все одно без жіночих рук, певно, не обійтись. Правда? Він мовчки вислухує дружину.

– То як, Дмитре? – тремтить її голос і тремтять сльози на віях.

– Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час…

– А коли ж?..

– Дай з силами зберемося… Пиху з фашиста зіб'ємо, так зіб'ємо, щоб він, тхір двоногий, навіть курку боявся зачепити.

– Коли це буде?..

– Незабаром! – пригадує гарячі слова Тура. – Скоро Червона Армія своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять наші ліси, уже ломиться розгубленість і страх перед ворогом, першими партизанськими пострілами ломиться. А як підведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого – буде без пам'яті летіти фашист. До своїх кордонів і далі мазатиме п'яти…

– Коли б то скоріше цієї години діждати, – проводить його до дверей.

– Не забувай же, сину, нас. Частіше навідуйсь, – сумовито шелестять слова матері; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрія, а вже ніч огортає Дмитра. І притишені зітхання ще довго йдуть із ним, а рука тугіше стискає потеплілу шершаву ручку пістоля.

Він довго не може перебороти спокуси: піти у криваві гості до Варчука. Навіть прямує з двоє гін, обмірковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.

Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу… Він тепер командир загону, що знає всі ходи і виходи в рідних місцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. І він рішуче повернув до хати Бондаря.

Марійка, хвилюючись, довго не могла відчинити двері.

– Дмитре, синку, – зашепотіла, припадаючи до зятя. – Живий, здоровий? А мій старий так тебе хотів бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобі рукавиці виплела… Нічого, синку, доброго не чути?

– Ви про що?

– Про нашу армію. Дороги ж їй тільки до нас лежать. Правда?

– Правда, мамо.

– Ну, ходім до старого. Почув твій стук – і вже місця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кілька разів… Ех, діти, наші діти! От уже відживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову під серцем носиш.

– Вона тобі ще й не те скаже, – обізвався з темряви тихий голос Івана Тимофійовича.

– І сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жінка нічого не почула. Вишептуйтеся вже, тільки добре плануйте, – вийшла на кухню, закриваючи за собою двері.

Іван Тимофійович обома руками потягнувся до зятя.

– Яка радість у нас, Дмитре, – зашепотів біля самого вуха командира.

– Невже?.. – одним словом вирвалося те, про що стільки думалося.

– Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по організації підпільної патріотичної групи.

– Тепер нам ширша дорога відкривається, – захвилювався Дмитро, пройшовся по хаті.

– Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.

– Це зробимо. Спасибі, тату, за добру звістку… Аж наче зорі ясніше засвітили, – глянув у вікно.