Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 96 страниц)

– А потім, як повертались, наш човен на бистрі перекинувся, і ми на березі сушились біля багаття. Пам'ятаєш?

– Ні. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побіжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене.

– Льоню, а чого тобі так спішно треба? Це так ти скучив за мною? – удавано нахмурила обличчя і гордовито відхилилась од хлопця.

– Діло є. Завтра вдосвіта ми траву коситимемо на лузі. Наш бригадир таке надумався… Хороше це діло, Надійко. Живе, – навіть не помітив розгніваного виду дівчини.

– Зимою косити!? І я з вами піду. Громадитиму! – зразу забула, що хотіла розсердитись на Леоніда.

– З дороги відпочила б.

– Устигну. Соромно від своїх комсомольців відставати. Там їх певне всіх і побачу?

– Усіх. Я тебе на ранній зорі розбуджу, як колись у жнива.

– Сама встану.

– Сама? Ну, для чого тобі в чоловіка хліб відбивати? Я з тобою хочу разом піти.

– Тоді приходь. Не забув, у яке вікно стукати?

– Хіба таке забудеш? До кінця віку не забуду.

– А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив?

– В косовицю?

– В косовицю.

– Ні, щось такого не пригадую, – і обоє весело розсміялись.

– Так разом завтра підемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? – Ясно і щасливо поглянула на хлопця.

– Де б не були, ми завжди разом. – І Леонід знову пригорнув дівчину. Потім узялись за руки і, гублячи дзвінкі разки сміху, побігли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрічався на шляху, вони опускали руки, а потім знову міцно і надійно сплітали їх. Раптом Леонід зупинився.

– Надіє, здається, мій старий іде. Ну да, він. І треба йому саме в такий час на шляху з'явитися.

– Ой, Льоню, біжимо назад, – поблідла дівчина.

– А може підемо назустріч? Треба ж колись і батькам про нашу любов сказати.

– Льоню, я соромлюсь. Побігли…

– Ні, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга і заскочу до Карпців.

Хлопець швидко зник за хатами, а дівчина нерішуче пішла шляхом, на якому самотньо чорніла чоловіча постать, переганяючи поперед себе довгу тінь.

Порівнявшись із дівчиною, Полікарп радісно привітався.

– Надійко! Приїхала! На канікули, значить?

– Приїхала, – відповіла тихо.

– Хто ж тебе привіз?

– Григорій Шевчик. Він був у контрольно-насінневій лабораторії.

– Григорій Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонідові дихати не дам. Проворонив тебе… Не бачила його?

– Ні… – Дівчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити ні слова, ні подивитися у вічі Полікарпові.

– Ну, чого так спаленіла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся від старших. Думаєте, наче ми нічого й не знаємо, нічого не бачимо. Моя стара – вона оце тільки почула, що ти приїхала – так і сказала: «Побачиш Надійку, перекажи, щоб у гості зайшла. Бо той шибеник – Льонька, значить, – і досі криється з усім од нас… Тільки ти, Надійко, за чуба його таскай, щоб він скоріше у військову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо він як почне оце вичитувати «а» плюс «б», то і я догадуюсь – ні «а» ні «б» він і досі не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всі другі науки, вчителі кажуть, толком знає… Ну, чого ти, Надійко?

Дівчина поглянула на сухорлявого літнього чоловіка, і той помітив, як затремтіли на її віях молоді сльози хвилювання, вдячності і радості.

– Ходімо, Надійко, до нас, – ближче підійшов до неї Полікарп.

– Так Льоня мене шукатиме.

– Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном… От коли я молодим був, від мене дівчина і в землі не заховалася б. Хіба тепер парубки? От як ми парубкували… Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку… – Полікарп, випростовуючи зігнутий стан, гордовито пішов по-із дівчиною, що вже ледве стримувала сміх.

* * *

Коли Дмитро, Василина та Югина увійшли в колбуд, до них підійшов заклопотаний Варивон.

– Як убрався женишок, – окинув оком нове пальто Дмитра. – Тепер, Югино, твоєму милому відбою від молодиць не буде.

– Патякай мені, – примирливо промовив Дмитро.

– Ні, ні, Югино, ти слідкуй за ним – він потайний у тебе. Він не тільки гречку вміє сіяти… Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм – скоро вистава почнеться.

– Кого побачимо, тому й скажемо, – спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.

– Хай буде так. Був я в правлінні. Твоя радість приїхала з району.

– Крамовий? – насупився Дмитро.

– Він самий. Знову у нас уповноваженим по сівбі. Про тебе згадував.

– Він згадає, – злісно процідив. – Обіцяв і на тому світі згадати мені минуле До моєї бригади присікався?

– Ні. Кушнір, значить, почав йому скаржитись, що ніяк не може відділити овес від вівсюга – трієр не одвіває його. Поміркували, поговорили і ні до чого не дійшли. Тоді Крамовий і кинув, як він уміє: «Чого ж ваш агроном. Горицвіт, ні до чого не додумається?»

– Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорінилася жаба в нашому районі. Скільки років сидить і нікуди не щезне з очей… В тридцятому році були присадили його, так знову почав видряпуватися…

– Дмитре, – м'яко торкнулась його руки Югина. – Сідаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться…

Вибілене невелике сонце, як тільки воно зимою уміє, вибігло з-за хатів, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима і косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою він обігнав кількох колгоспників своєї бригади, а з Варивонової не зустрів нікого. Викручуючи зигзаги поміж деревами, проворно спустився до ріки і здивовано зупинився на льоду. Проти нього біля фоси височіло три високі стіжки сіна, а в глибині лугу чорніло два ключі косарів.

– Добрий ранок, Дмитре Тимофійовичу, – радісно привітався з ним Леонід Сергієнко. – І ви косити? Непогано придумав наш бригадир.

– Він придумає, – невиразно промовив Дмитро, і Леонід не розібрав, чи насмішка, чи злість була в його голосі. – «Невдоволений видно, що випередили його», – усміхаючись в душі, вирішив Леонід і знову почав згортати у валок тонкі покоси.

Кушнір, довідавшися про хитрощі Варивона, довго вичитував йому в правлінні і пригрозив повідомити про недостойний вчинок загальні збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районній газеті несподівано з'явилася невеличка замітка… про ініціативу бригади Варивона Очерета. Листоноша приніс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспів, і Варивон, ледве втискаючи неслухняний сміх, здивовано і обурено говорив Дмитрові:

– І як тебе в газеті не згадали – голови, значить, не прикладу. Всі ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. І сам не знаю, за що така напасть і почесть?

– Досить, досить мені… І-ні-ці-атор, – насмішкувато протягнув Дмитро.

– Нічого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острівка – там, по-моєму, повинні зайці бути. Дмитре, а дуже в тебе на серці… того? Дуже шкрябає?

– Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?

– От і виступай після цього на сцені. Свої проходу не дадуть. Я пішов у обхід. Гляди, не промаж. – Варивон, задоволено наспівуючи пісеньку, широкими і важкими кроками пішов до острова. Незабаром його міцний, басовитий голос обізвався у високих моложах і, посилений луною, загримів у кручі.

Не встиг Дмитро зірвати з плеча рушницю, як очманілий заєць вискочив із кущів і помчав через Буг.

Кров з гулом вдарила в голову, занило біля вух. Не цілячись, вистрілив Дмитро і промазав. Не присів, а впав на коліно і знову вистрілив. Заєць, чудернацько блиснувши білим підбоєм, перекотився через голову і незграбно ковзнувся по льоду.

Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рівновагу і ще скоріше побіг. Він не почув, як засичав і увігнувся під ним яснець, тільки раптом побачив перед собою живе сяйво кількох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лід.

«Бистра!» – обухом гупнула догадка. Хотів зупинитись і, зразу ж зрозумівши свою помилку, побіг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лід вислизнув з-під ніг.

Дмитрові раптом здалося, що високий берег Бугу підскочив і злетів угору. Пірнувши з головою в пекучі, як окріп, хвилі, Дмитро почув, що течія міцно вдарила йому в груди.

«Це ж зараз під лід затягне». – Надлюдським зусиллям, усім тілом рвонувся з холодної купелі, високо піднявши руки. Головою і щиколодками лівої руки вдарився в податливий лід, а кулак правої, різнувши шершаву лінію ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це відчуває усім тілом, напружено борючись проти течії, що люто тягне, рве його під лід. Покаліченими пальцями правиці, обережно і легко, щоб не обломитися, впивається в кригу і вже, задихаючись, підводить голову над водою. Тепер і сонце, і дерева, і берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лід, він намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається під руками, і Дмитро ледве не з головою опускається в ріку. Знову схоплюється за шершавий виступ і знову обломлюється. Він уже ледве чує пальці. Противний важкий і сирий холод стискає, крутить кості. Вода підбиває обважніле тіло, туго повертає його, трохи опускає донизу і знову рве в густу бистрінь.

– Дмитре! Держись, Дмитре! – розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. – Завісся руками.

Поволі витягає червоні, як перепечені раки, неслухняні руки на лід. Сп'яніла голова хилиться донизу.

– Держись, дружок! – і Дмитро із здивованням бачить незвично сіре обличчя і вогкий блиск в очах Варивона. – Лови! – кидає кінець ремінця.

Але вже руки так заклякли, що не можуть зігнутись. Витягаючи шию, міцно впивається зубами в солонувату шкуру, неймовірним зусиллям подається вперед, і Варивон витягує його на кригу.

– Дмитре, дружок, – тремтять побілілі товсті губи, і ясні сльози радості течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрісканими пальцями він зриває з Дмитра піджак, сорочку і ніяк не може вдягнути в свій полушубок напівпритомного товариша.

Швидко проходить хвилина якогось оціпеніння чи напівзабуття. Дмитро, стікаючи струмками, вперто підводиться з криги і, похитуючись, біжить до своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода.

– Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, – поспішає слідом в одній сорочці Варивон.

– Поки ти запряжеш коні… – застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижі і, пригнувшись, уперто піднімається на крутий берег. За ним вода вишиває на рожевому снігу дві химерних манишки. З кожним разом узор стає рідшим і рідшим. І незабаром Дмитро у зосередженій і лютій напрузі чує дзвін перемерзлого одягу і холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависає на брови.

«Коли це так було зі мною? – прикусив нижню губу, і пріснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась під зубами. – Увесь берусь кригою».

І він, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усієї сили мчить до села, що піднімає в золотисте повітря голубі вежі диму.

ІІ

Іще в напівсні Дмитро чує, як за вікнами лікарні важко зітхає машина і на її зітхання обзиваються тремтінням співучі шибки; чує сердечний біль і млость. Потім щось темне нависає над ним, і він прокидається, зразу ж мружачи очі від веселої зливи сонячного проміння.

– О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тільки обличчя, значить, і посиніло, і пожовтіло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синиці в ліси приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобі ж не на весілля іти. Як воно чуєш себе? – Варивон у широкому халаті тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвін.

– Нічого. Серце тільки часто болить, товаришу ініціаторе.

– Це мені слово більше подобається, ніж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце і бережи здоров'я. Да, – раптом поважніє Варивон. – Крупозне запалення – це не жарти. Недаром кажуть: риба і зайці заведуть у старці. Вони і до смерті можуть завести… Ех, Дмитре, яких я вчора меньків наловив. Розумієш, найшли собі схованку внизу біля гатки, де млин стоїть. Там я їх і накрив. Наловив, іду додому і дивуюсь: чого радості на душі нема? То, бувало, як спіймаю щось путяще, аж затанцюю. А це – і меньків повно, а веселості ніякої. Сів собі, задумався: що воно за знак питання? І зрозумів: тебе нема.

– Багато наловив? – запитав подобрілим голосом.

– Пудів із два, – рішуче мотнув головою Варивон. Дмитро засміявся.

– Не віриш? Ну, може на яке кіло менше.

– А по правді?

– З пуд спіймав.

– В пудові ж скільки фунтів було?

– Скільки! Не знаєш, скільки? – хотів обуритися Варивон, але передумав і підморгнув: – Скільки не було, а нам би до чарки хватило.

– Отак би ти й давно сказав.

– А тобі й шкода, коли чоловік щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосібник. Це і серце в тебе, певне, від скупості болить.

– Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас із снігозатримуванням? Тільки правду кажи, – допитливо поглянув на товариша.

– Казали тато, поганувато. Непривичні колгоспники до цього діла.

– Так і знав, що ти нічого не зробиш, – розсердився Дмитро. – Секретар райпарткому, Марков, навідувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними і чаркою часу не було. Марков снігозатримуванням інтересується, партія про це говорить, хоче, щоб такі тюхтії, як ти, хліб їли, а вони за меньками світу не бачать.

– Чого ти кип'ятишся, значить? – здивовано подивився на Дмитра.

– Знаю чого. Потім, як ударить засуха, і ти закип'ятишся, застрибаєш, як твій меньок на сковороді. Та пізно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє? Чуєш, як воно пахне? От вдихни повітря на відсонні.

– По-весняному, – погодився Варивон.

– По-весняному, по-весняному, – перекривив Дмитро. – Щуки вже скоро почнуть нереститися, і знову декому з бригадирів не до снігозатримання буде. Ні, будь вона неладна ця лікарня, завтра ж випишуся із неї, – кривлячись і крекчучи, підвівся із ліжка і опустив босі ноги на долівку.

– Сказився чоловік. Завтра я наші бригади до останнього чоловіка на ноги поставлю. За три дні поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в ліжко, бо вже зеленіти починаєш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе – ніяк толком не доберу? Я думаю від тебе і камінна фігура на другий би день утекла. А я дурний іще міркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати.

– Я тобі поміркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три дні усе зробиш? Ініціатор.

– Пішов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, – раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, він в душі почував, що той багато йому чим зобов'язаний, і ніколи не сподівався такої невдячності.

«Ну, й чоловічок!»

– А упораєшся? – запитав більш стримано.

– Упораюсь.

– Правду кажеш?

– Я тобі що – слова на вітер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-інакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає.

– Добре. Через три дні я приїжджаю з лікарні. Подивлюсь.

– Тьху на тебе! Потім на місяць звалишся. Герой!

– І горе буде тобі, коли не виконаєш слова.

– Так ти що, мені, другові своєму, бригадирові, не віриш? Я тебе, можна сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смерті врятував, а це гілляк не зумію на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба.

– В івчанців, напевне, поле, мов діброва, стоїть, – ні одна сніжинка не розкотиться?

– Не додивився.

– Додивишся, коли наші замети – перекотиполем розвіються.

– Ох і в'їдливий ти, як оса. Сказав тобі!.. – з серцем відрізав Варивон.

Дмитро помовчав, слідкуючи за рухливою пряжею сонячного проміння, що тремтіло і струмувало на воскових прожилках свіжої соснової підлоги. «Весна прямує». Знову заболіло серце. Поморщився і ліг на ліжко. Варивон у задумі сів на краєчок крісла.

– Що, болить?

– Якийсь дідько серце розпирає.

– Ти ще побільше злися, то може якраз на посівну з лікарні випустять.

– Через три дні буду дома, і передай Югині: хай не приїжджає.

– Марія Іванівна сказала, що тобі ще два тижні треба лежати.

– Вона може й не те наговорити. За це й гроші получав.

– Ну, як ти собі хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слідкує і як ти на медицину нападаєш. Марія Іванівна і так зобижається на наших односельців, що непосидющі такі. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич – вона тоді санітаркою була – з усякими досвідами не давав їй спокою. Словом, ніхто тебе без дозволу лікаря не привезе.

– Ти привезеш.

– Та нізащо в світі, нізащо! Хоч і вредна ти штучка, але хочу, щоб іще прожив на світі. Саме на життя повернуло.

І ці слова хвилювання пройшлися по кожній жилці Дмитра. «Саме на життя повернуло, – віддалося у серці: – це ж так після довгої зими селяни, радіючи, говорять: саме сонце на весну повернуло».

– Це ти правду кажеш, – хитнув головою.

– Ще б неправду, – зручніш умостився на кріслі Варивон. – Отак, коли працюєш, по шию своїми ділами, значить, зайнятий, то все, здається, іде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дівчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є гріх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад – ого-го яку дорогу ми пройшли, через які гори перевалили. То раніше у мене одна була сорочка і в будень і в свято. Так і згнивала вона, по ниточці розлазилася на плечах од поту і солі. За версту від тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчуків та Денисенків, як ота наймитська сорочка! І ніхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку приніс – складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Поміж людьми живу… Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, – все міркую, як би такий урожай проса зібрати, щоб усі сусіди роти пороззявляли. Навіть у сні бачу такі зерна проса, немов коралі. А всі коло нього тільки ахкають. І ти також.

– Воно ж і видно, що всі заахкають, як один мишій вродить. Снігозатримування провів…

– А ти помовч… Ет, і настрій зіпсував – уже і говорити, значить, не хочеться, – аж зітхнув Варивон. І зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цідилося крізь позіхання.

Дмитро дорікнув себе за зайве слово: чоловік про життя почав говорити, вірно говорити, і так по-дурному обірвати його думки.

– В завідувача контрольно-насінневої лабораторії був? – запитав після мовчання.

– Був. Зразу ж після районної наради агітаторів заскочив. Кондиційність твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти діло, Дмитре, зробив. В колгоспників з Івчанки, як побачили твоє насіння, аж очі загорілись. А вони толк розуміють. Господаровиті. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки ні в кого нема.

– Ну, так уже й ні в кого, – аж захвилювався, і рум'янець нерівними смугами прорізав жовтизну на щоках. – Чував, Дмитре, що в Жданівці один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивів – таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!

– Оце б собі кілька таких насінин дістати. Для дослідів! – загорілись очі в Дмитра.

– Не дістанеш! – рішуче запевнив Варивон. – У нього зерна було трошки. Частину висіяв, а частину роздав агрономам і рільникам-агротехнікам.

– А може щось таки залишилося? – з надією поглянув на товариша.

– Не віддасть же він тобі останнє.

– Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку зміняє?

– Про гроші – і не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбільшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький.

– Уже всі справки навів?

– Та ще не всі.

– Ех, Варивоне, задав ти мені задачу. Вредний, кажеш, дядько?

– Трохи на тебе схожий! Ну, пора мені в дорогу. Що тобі привезти?

– Заскоч в книгарню – може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полінуйся заглянути – чи нема де його статті. Інтересно пише… широко думає чоловік.

– Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить… Ще тобі чого?

– Привезеш з села трохи вівса, того, що з вівсюгом.

– Вівсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, – зразу брикати почнеш, – ожив Варивон. – Чи трієрувати думаєш?

– Думаю.

– У лікарні? – засміявся.

– У лікарні.

Варивон вийшов надвір, в задумі насвистуючи якусь мелодію. «Чортів Горицвіт! дуже просто – візьме і найде спосіб, як очистити овес од вівсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?» – зручно приліг на сани, і добрі коні понесли його в широкі іскристі далі зимового надвечір'я.

Село здалеку зустріло Варивона веселим гомоном і сміхом: на широку, перерізану місячним стовпом ковзалку висипала молодь. Під ковзанами шипів і попискував лід, з пагорбка одні за одними летіли гомінкі санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, і увесь прозорий вечір зачаровано кружляв навколо рум'яної юності. Утікаючи від хлопців, на берег зі сміхом вибігло кілька дівчат.

– Варивон Іванович! – раптом пізнала одна свого бригадира.

– Варивон Іванович! Варивон Іванович! – загомоніло навколо, басовито обізвалась луна, і молодь кинулась на греблю. Не добігаючи до Варивона, три ланкових, мов по команді, вирівнялись в одну лінію і гордовито, задьористо попливли легкому білоруському танці «Бульба». Ось вони зігнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись і почали обмотувати живою вервечкою хлопців та дівчат, збиваючи їх у тісний клубок. Величезний кущ живої «бульби» докружляв до свого бригадира і весело розсипався на греблі.

– Спасибі нашій бульбі, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднішній день, – підвівся на санях Варивон і став у позу розгубленого оратора.

Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого.

Варивон діловито прокашлявся, оглянув усіх і серйозно продовжував:

– Воно річ, з одного боку, все-таки така, постільки по-скільки, позаяк взагалі зокрема і частково, бо часто-густо трапляється, зустрічається сеє, теє, другеє і сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нічого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кінчати…

Гребля заколивалась од сміху.

– Варивоне Івановичу, післязавтра репетиція буде?

– Аякже! Тільки в лісі проведемо.

– Оце добре! – усміхнулась Степанида Сергієнко, сподіваючись, що за словами Варивона Івановича криється якийсь жарт.

– Репетиція в лісі! – загомоніло навкруг.

– Точно. Таку репетицію влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снігозатримування.

– Варивоне Івановичу, попередити всіх їздових? – виступив наперед Леонід Сергієнко.

– Усіх, Льоню, особливо горицвітівських: сам знаєш – хворий бригадир. А дівчатам треба буде мати плести. Да такі красиві, як придане. Чи ви тільки танцювати та ковзатись умієте? – жартівливо нагримав на своїх ланкових.

– Ми і їсти вміємо, – прибіднюючись, лукаво відповіли ті. – В свого бригадира науку проходили.

– А-а-а! Тоді я за наші діла не боюсь. Ну, летіть, зозулі, на коток.

Приїхавши додому, Варивон розшукав комірника, і пізнього вечора обсіє пішли до зерносховища.

– Чого ти таку нетерплячку пореш? – обурювався дорогою комірник, якому Варивон навіть повечеряти не дав.

– Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру.

– Державного характеру? – зразу подобрішало перепечене морозом зморшкувате обличчя.

Дома Варивон висипав на стіл насіння і довго розглядав зерна вівса і вівсюга.

– Нічим тобі не відрізняються, значить, ні формою, ні розміром.

– Нічим, – піддакнула Василина, схилившись над столом. – Вівсюг тільки шершавий, а овес гладенький-гладенький.

– Що гладенький, то гладенький. А чого ж трієр не розбирає цього? Непутяща машина. Треба собі кращу збудувати.

– Конструкції Варивона Очерета, – розміялася Василина.

– Іменно так, стара. Що ж його вигадати? Сідай, стара, і разом подумаємо: одна голова добре, а дві – ще гірше.

– А ну тебе!

– Що, не подобається тобі твій чоловік?

– Варивоне, ну, не мели.

– А ти мені й досі подобаєшся. Іноді зиркнеш оком на якусь молодичку, а згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш мені за мою любов поораторствувати на загальних зборах своєї сім'ї.

– Ти ще більше поораторствуй, то й дітей розбудиш.

– Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька рівняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспіваємо. Коли співаю – думки в мене так легко пливуть, наче по якійсь канві невидимій. От воно може зразу ж і про вівсюг надумаємося.

– Охрипла я, Варивоне.

– Усе в тебе сьогодні, як в турецькому меджлісі… Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мізкуй, бо не буде тобі спокою, аж поки винахід не виллється, як говорять учені голови, в гармонійну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб мені більше не ходити на річку шмаття прати, а то зовсім голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми після жнив поверталися з поля? Як заспівали: «Ой, зима, зима ще й мороз буде…»

– І не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кінчили пісню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, – просвітилося радістю вибілене першими снігами спокійне обличчя Василини.

– Артисти, що й казати. – Варивон підійшов до радіо. – Знову діти поралися. Доведеться їх ще ремінцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. – Поліз під стіл, де стояли сухі батареї, навпомацки перевірив контакти, повеселішав.

Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, і вже, стогнучи, просилась на привілля, наповнене симфонією вечірніх зір, іскристого снігу і пругкого синього вітру.

– Чайковський, – тихо підійшла Василина до столу. – Мій любимий композитор.

Варивон сів поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осінній день, відпливла музика і молодо бризнула дівоча пісня, а Варивон не відривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пісень, піднімались над ними, як зелене руно над землею…

– Василино! Ідея! Подай-но сукняну ковдру, – раптом вигукнув і нетерпляче підбіг до ліжка. Ковдру він так приладнав до скрині, що вона похило опустилась на землю. Аж бліднучи од хвилювання, сійнув жменю зерна по ковдрі і напружено застиг, поки овес не осипався на підлогу. На ворсистому сукні забіліло кілька зернин, їх і почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потім підніс до світла і захоплено вигукнув: – Василино! Ні одної зернини вівса не залишилось на моєму трієрі – самий вівсюг. Ну, як тобі трієр конструкції Варивона Очерета? Подобається?

– Подобається, – почала Василина розглядати зерна вівсюга.

– А сам винахідник подобається? – запишався Варивон. – І після цього не догадаєшся щось на стіл поставити? Не буде з тебе справжньої господині. Ніколи не буде… Як це мені патент на винахід придбати? – І на обличчі Варивона відобразилась така нарочито перебільшена задума, що Василина розсміялась на всю хату.

– Смійся, смійся, а винахід хоч і кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газеті твого чоловіка пропечатають. Дмитро тоді лусне із завидків. Ну, мені пора ще до своїх хлопців, – швидко почав збиратися Варивон. – Треба сказати, щоб завтра всі по хворост їхали.

Але Василині і догадуватись не треба було, що Варивон аж горить від нетерплячки розповісти усім про свій дослід. Та навіть словом не обмовилась: знала – не любить чоловік, коли хтось наперед угадує його думки.

В правлінні Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушніреві й для більшого доказу урочисто вийняв з однієї кишені жменю вівса, а з другої – пучку вівсюга. Кушнір зрадів, але діловито перемішав обидві купки зерна і перевірив дослід на своєму піджакові; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризкані вівсюжинки, він, навіть не обтрушуючи їх, підбіг до телефону й подзвонив у райземвідділ.

– Це діло усім, усім колгоспам згодиться! Удосконалимо твій почин. Як не ми – народ удосконалить. Бо цей вівсюг у печінках нам сидить. Правду кажу?

– Хіба ж ви можете коли щось не так сказати, – перебільшив заслуги свого голови і, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова.