Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 69 (всего у книги 96 страниц)

XVІІ

Вранці попрощалися із Туром, виїхали з подвір'я.

В долинах співали струмки, і кожен із них мав свій голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злітали і опускались додолу напіврозквітлі яблуні, оповиваючи усе село. Навіть промені сонця, проціджуючись крізь яблуневий цвіт, ставали блідішими і м'якшими.

За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кістяками мертвих дерев, і виїхали за село.

Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небі, заваленому білими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотні дзвінків крихітні жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, біля заводі керкнула чапля, а потім загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетів куцохвостий крижень і, неначе осколок, з фуркотом впав у зарості. На бистріні викинувся сом, і довго по воді аж до самого берега розходились широкі круги.

Праворуч луги круто підіймалися вгору, і руді обвітрені пагорби, покриті рідким чагарником і травою, красувалися зморшками і глибокими рубцями, як бувалі в походах вояки.

На пагорбах біліли невеличкі хати, а в долинах тіснилися кучерявими отарами скам'янілі верби. І раптом один вибалок до самого Бугу задимівся червоною рікою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долині щільно і невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку піддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.

«Бузьків огонь цвіте, – нарешті зрозумів, але тривожне порівняння довго іще стискало серце: – отак наша кров тече».

В сусідньому селі їх зупинив загін самооборони – селяни, озброєні мадьярськими «пушками», берданками і допотопними кремнівками. Небезпремінно бажаючи показати свою владу, вони хотіли повести командирів до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобріли і попросили, якщо є, набоїв до рушниць.

– Якими ви стріляєте? – показав Дмитро на мадьярську гвинтівку.

– Якими доведеться, товаришу командире. При наступі на місто стріляли нашими. Трьохлінійними краще – набій менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цілий мішок нагонить: за міну вважає, – весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.

Чим більше наближалися до села, тим сильніше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налітали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив міцний порив вітровію. Здавалося, що з роками повинні були улягтися почуття, як після повені ріка, що увійшла у береги, мала б зменшитись гострота болю і радощів, а переживання – поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловіка, як Дмитро. Іноді й самому здавалось: він стільки пережив, стільки побачив лихого і страшного, що душа його більше не зможе вмістити в собі тих дивних хвиль, які сповнюють очі, серце і розум новим багатством і красою. Одначе то тільки здавалось.

Досить було короткого відпочинку, досить було зіткнутися з наболілими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить і радує.

Дужче забилося серце, коли попереду дрібними димчастими кучерями почав повівати рідний шлях. Неначе з побратимом, привітався із ним. Більше не в силі стримати хвилювання, потріпав Орла по шиї, і той, прищулюючи вуха і розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано і радісно пізнала Дмитра. Хотілося зіскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовірним зусиллям стримав себе: що ж йому тоді робити, коли нікого нема дома? Вклонився селянам і поскакав далі.

Созінов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом і радістю пізнавав це село, пригадав образ незнайомої жінки з дочкою, що лікувала йому рану. Ось і хата її показалась на розі.

«Де не будете, а до нас після війни заїдьте», – неначе зараз почув мелодійний голос русокосої дівчини.

– Дмитре Тимофійовичу! Рідня моя тут! – гарапником показав на Мартину хату.

– Яка рідня? – здивувався і в уяві побачив Марту такою, якою вона була у млині.

– Одна жінка тут мені рану перев'язувала. Як її?

– Марта Сафронівна?

– Вірно. Заїдем до неї?

– Заїжджай Я пізніше прибуду. Про своїх довідаюся. Коли довго не буду – розшукаєш мене.

Біля самих воріт він побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершників. Вона його, видно, не пізнала, бо навіть з місця не ворухнулась. А коли Созінов зіскочив на землю, молодиця пішла йому назустріч…

Дмтро летить тихими вулицями. Ось і його подвір'я шумує дрібним світлозеленим мереживом молодого тополиного листу, білою хвилею підіймається розквітлий сад. Орел легко перескакує рів, і Дмитро, уже не чуючи ваги свого тіла, притримуючи рукою шаблю, біжить до своєї хати, що, здається, сама, похітуючись, наближається до свого господаря.

Мертво навкруги, тільки вітрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Біля порога згустком крові червоніє округлий розбитий замок, двері забиті лише невеличким кілком. Рвучко зриває з прибою клямку і входить у хату.

Пусікою віють осиротілі стіни сірий пил пухнастою скатеркою застелив стіл що стоїть посеред хати, зів'яли на вікнах неполивані вазони, а з підлоги, між двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травиці. Промінь сонця гойдався на світлому зелі, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.

Оце і всього живого було в хаті Дмитра.

XVІІІ

Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тіло. пдким туманом парує болото, і крізь мряку видно, як рожевіє на сході – певне, сонце сходить Югина поглянула на дітей і раптом завмерла: біля Ольги, скрутившися плегеними кільцями, лежить гадюка. Близькість небезпеки зразу ж виводить молодицю із заціпеніння; вона, боячися навіть дихнути, відступає назад, де між кущами вільшаника то тут, то там чорніють вогкі, набубнявілі штурпаки. Схоплюється руками за один, і він притишено хрупає в землі, біля кореня.

«Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись», – благає усе її тіло, а в очах аж темніє, бо вони бачать тільки потворні темні кільця гада.

З силою вдарила дрючком, і здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потім швидко загупала вузлуватим кінцем по осоці, не помічаючи, як чорна вода, замішана дрібними ниточками корінців, заляпувала одіж і обличчя.

– Мамо, що ви? – прокинувся Андрій і сторопів, бачачи поширені од переляку, напруги і хвилювання великі потемнілі очі.

– Ой, – схопилася за груди. – Так перелякалась, так перелякалась! – і, кривлячись від огиди, відкинула палицею гадюку в болото. – Ходімо, діти мої, подалі від цього проклятого місця.

– Куди ж підемо? – запитав Андрій.

– В Майдани помандруємо. Нема моєї сили більше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукіяна Зарембовського.

– Її гадюка вкусила, – прокинулась Ольга, протираючи очі кулаками.

І мати тісніше пригорнула дочку до грудей, мимоволі, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхітне кільце.

Зібрали у вузлики убогі пожитки, з'їли по невеликій скибці вже зацвілого хліба і обережно пішли купинистим болотом до Майданів – невеликих хуторів, що розташувалися в лісистих яругах далеко-далеко від битого шляху.

В кущах то там, то тут сиділи люди; вчуваючи кроки, злякано підводились і застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гіркувато курилися дими; запасливіші втікачі пекли картоплю; зрідка на жару якийсь рибалка піджарював рибу.

Де-не-де форкали коні, мукали корови – дехто встиг вигнати худобу.

Андрій розшукав коня і наздогнав своїх на лозовику. Мати підсадила Ольгу, а брат повів за повід коня, ідучи тихою ходою по чорній податливій стежці. Підводилось сонце, і туман, осідаючи, відкривав шапки верболозу і вільхи; чіпляючись за трави, він поволі котився за вітром і розходився, неначе важкий сон.

Знову білогруді чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрівників:

– Чиї ви? Чиї ви?

«Отця і неньки», – так само відповідала у думці Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докії.

«Великий світ, а нема де дітися в тобі, нема де заховатись од ненависного ока; Може і в Майданах на нас чекає невблаганне лихо». І знову ворухнулось те саме рішення: треба послати Андрія розшукувати чоловіка. Хай забирає її у партизани. На миру і смерть красна.

Болота і болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнілим оком покійника, то несказанною голубінню, до якої тягнуться квіти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гніздо з великими світлозеленими крашанками Андрій побачив у кущі червонолозу. Нахилився над ним, але Докія насварилася на нього:

– Не чіпай! То тільки фашист проклятий руйнує все життя.

– Я Ользі хотів… голодна вона.

– Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечері прим'яли кущ ліщини, настелили трави і полягали спати. Та не спалося молодиці. Далеко в рудавозеленому мареві сходив повний кривавий місяць. Тонко і в'їдливо дзижчали комарі, а байдужі хмари висіли над головою, неначе брили каміння.

– Не спите, мамо? – торкнувся плеча Югини Андрій.

– Не сплю, дитино, – почула, яка міцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тільки трохи менша. І знову ворухнулися ті самі думи.

– Не журіться, мамо. Доберемось до Майданів, і я поїду шукати батька, – неначе вгадав її думки, подивився вдалину.

І здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася поміж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стриміло дуло гвинтівки.

«Ні, це не облава», – відлягло трохи од серця, бо більше ніде ні звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме і недобре було в цій високій, наче тінь, зігнутій поставі. Осьвона взяла трохи ліворуч, і Югина, відхиляючися назад, пізнає Сафрона Варчука.

«Кого ж він шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нікого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичі», – і полегшено переводить дух, коди Варчук відходить далі від них, обминаючи озерце.

– Мамо, не пізнали? – гаряче дихнув їй в обличчя Андрій, і його бліде лице аж стужавіло від хвилювання і непокою.

– Пізнала. Чого він тут ходить?..

– Це неспроста, мамо. Сам він без фашистів чи поліції ніколи б сюди не забрів… Мамо, – голос його аж переривається. – Це, може, наші прийшли?

– Що ти, сину? – злякано і радісно промовляє.

– Я зараз дізнаюся, – рішуче підводиться хлопець.

– Куди тепер, вночі? Заблудишся, в драговину вскочиш, – пригортає сина до себе і не помічає насмішкуватого блиску в очах: хіба ж він маленький?

– Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б наші повернулися. – І він зникає в кущах, пругкий і дужий, мов дубок.

– Коли б наші повернулись! – ще бринять у вухах, як пісня, останні синові слова. І вона хоче і боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не «наврочити» собі, ті люди, у яких, хай невидимою тінню, а таки збереглися рештки підсвідомих забобонів.

XІX

– Добридень, Марто Сафронівно! Пізнали?

– Ні, – здивовано подивилася, відкриваючи ворота.

– Ви ж мене лікували.

– Не одного вас довелося, – тихо, з прихованою радістю відповіла. – На горищі ми, жінки, цілий шпиталь відкрили.

– І я в тому шпиталі лежав восени сорок першого… Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: біг пес через овес…

– Ой, пам'ятаю! – скрикнула і засміялась молодиця. – Це ви у руку були поранені.

– Нарешті призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.

– І таке скажете, – похитала з перебільшеним докором головою. – Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?

– Він місцевий. Поїхав додому.

– Хто ж то такий?

– Командир наш. Дмитро Горицвіт.

– Дмитро?! – бліднучи, зупиняється молодиця серед подвір'я і руку прикладає до грудей.

– Що з вами?

– Нічого, – неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку і тихо додала: – Сім'я його кудись утекла від гестапівців і досі не повернулась у село.

Але Созінов підсвідоме відчув, що за цими словами криється інше почуття. Тепер, коли він уперше і так нещасливо був покохав дівчину, якось глибше і ясніше почали відкриватися душевні рухи людей: і в блискові очей, і в грі обличчя, і в прихованих словах, і навіть в ході. У дні війни, багато переживши, передумавши, він став ближчим до течії людської душі, став більше спостерігати навколишнє – не тільки зовні, а й з глибини.

І молодиця лячно одхилилась од нього, розуміючи, що не зможе словами прикрити правди від цього допитливого і трохи сумовитого ока.

Ніякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фізичну неприязнь, чи щиру довіру людей, які гостро все відчувають, треба було розвіяти зараз же, і так, щоб ні одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим містком для батьків, що люблять своїх дітей, – він знав, а може тільки здогадувався, – були діти. І встановлюючи в пам'яті образ вугластого підлітка, з якого вже формувалася справжня дівчина, він приязно, навіть надавши голосу прихованого радісного звучання, як буває од дорогого спогаду, запитав:

– Де ж ваша дочка, Марто Сафронівно? Уже дівчина, певне, хоч куди – на виданні, – і пересмикнуло від несподіваної думки: «А що коли в Німеччину забрали? Як я скривджу матір».

Будучи м'яким на вдачу, Созінов нікого (крім ворогів, яких знищував, як щось не життям створене) не хотів і не умів ображати. І йому колись було остогидли і заздрісники, і базіки, і просто недалекі люди, що замурувалися тільки в своїх вузьких інтересах. Але навіть там, де міг, не відплачував їм тією самою міркою, бо вважав, що і так вони скривджені своїм здрібнілим зором і розумом. Коли ж мимоволі доводилось комусь із своїх друзів зробити якусь прикрість, переживав гостро і важко.

– У хаті сидить, – перемагаючи себе, посміхнулася Марта і допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокі, трохи сумовиті очі… Ні, не стежать. А наче добріють од згадок чи від чогось іншого.

Ось він прив'язав коня до плота, погладив його по голові і, трохи накульгуючи, іде до хати.

Марта відчинила двері, і командир переступив через поріг освітленої сонцем кімнати.

– Добрий день у хату!

– Доброго здоров'я. – Дівчина війнула косами, пильно подивилась на нього і раптом радісно вигукнула:

– Це ж ви у нас були! Ми лікували вас! Еге ж?

– І сам не знаю: був чи не був, – поздоровкався щиро і довго не випускав дівочої руки, сухої і теплої, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь півтора року прибрала дівочою красою трохи незграбного підлітка.

Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дівочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блідуватим, і тому ще чіткіше окреслювався різкий розмах крилатих брів, з-під яких допитливо і сміливо дивилися сірі виразні очі. Ніс був прямий і красиво заокруглений, материнський. В кожному русі була настороженість, швидка і рішуча, її погляд наче передався командиру, і він здивовано помітив, що не може одвести очей від строгого і довірливого обличчя. Одразу почув, що на серці стало спокійніше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снігова брила од весняного сонця.

– І як ви потрапили до нас? – ніяковіючи од його погляду, запитала дівчина.

– Бо зі мною всюди твої слова мандрували: «Де будете, а до нас після війни заїдьте». Тільки, бачиш, війна не закінчилась, а я не витерпів і заїхав. Може не рада? – напівжартома, напівсерйозно відповів.

– І добре зробили, – всміхнулась дівчина.

– Бачите, яка вона у мене, – підійшла Марта до столу.

– Справжня дівчина, хороша.

– Тільки яка її доля у цьому нерадісному світі, – важко зітхнула і почала застелювати стіл для гостя.

– Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало із головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дівчино? – почуваючи приплив сили од звичних і тепер таких хвилюючих слів, подивився на Ніну.

– Правда, – так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всі свої турботи.

XX

Поволі, один по одному, збиралися люди. Прийшов і Василь Карпець, що вдосвіта повернувся з болота, прийшла і Катерина Прокопчук і старий Киринюк, але ніхто не знав, де сім'я Горицвіта. Одні бачили її востаннє на поставнику, інші – на лозовику. Пішли здогадки, що, може, десь їх зустріли і знищили недобиті фашисти, які порозбігалися в безвість. Або, може, сказано – жінки, дороги не знають – попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всі.

Спираючися на палицю, придибала і Марійка Бондар. Як вона постаріла і почорніла за останній час! Ніхто у цих ходячих мощах не пізнав би завзятої до всякої роботи жінки, що за іграшки нажинала півтори копи дорідних снопів, ціле літо від рання до смеркання не випускала з чіпких чорних, як залізо, пальців то проворної сапки, то граблів, то серпа.

Побачила Дмитра – заплакала і дугою заходила над палицею перегнута суха спина.

– Синочку мій! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини і діток. Чи буде божий суд над людськими мучителями!

– Буде, мамо, суд. Тільки не божий, а людський. На край землі не заховається од нас ворог, – міцнів голос Дмитра, і чув у собі таку силу чоловік, що, здавалося, само б залізо розступилось перед ним.

– Дітей попалити, Шевчикових, Булахових… Це навіть подумати страшно. Наче вони, вороги прокляті, не материні груди, а гадюче жало ссали, – задумливо, ні для кого, промовив Карпець. – Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких… таких паразитів хоч у книгах знаходив? Мій батько колись писання читав, де про всяких кровопивців, про всяку погань писалося, а й там такої підлоти не було. Або візьми «Війну і мир» Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони бліднуть, трясуться. А ці душогуби вбивають людей і регочуть… Що тут смішного є? – і страшний, запитливий погляд він переводив з одного слухача на іншого…

Ще довго текли сумовиті розмови про живих і мертвих. І вперше наговорився Дмитро із людьми свого села. Та й поради дав загонові самооборони, як найліпше налагодити варту і зв'язок з іншими повстанськими селами.

Аж надвечір виїхав із двору, бажаючи трохи побути на самоті. Край села на стовпі побачив оголошення: «Фашистам і всякій іншій сволоті в'їзд суворо заборонено». А внизу хтось хімічним олівцем дописав: «За порушення цього правила знімається штраф – одна голова з недолюдка».

– Партизанська влада діє, – схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги.

При дорозі пишно почали розцвітати кущі шипшини. Рожеві квіти підіймалися з ряботіння тернин, і луги сповнилися тими ніжними і п'янкими пахощами, не рознесеними вітром, що бувають тільки у необвіяних складках долин.

Дорогою, з гвинтівками навпереваги, пройшла група партизанів, ведучи поперед себе ландсфюрера і інших фашистських чиновників.

– Підіймайте, свині, хвости, бо далеко водою брести! – промовив біля ковбані молодий вояка в збитій на потилицю кубанці.

Дружно засміялися партизани, а полонені почали обережно, обабіч, обходити перепону.

Перед заходом сонце пірнуло у хмари, і димчастий небесний малюнок почав мінитись, оживати, гаптуючи шовком дивні прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитрові здавалося: зараз він з конем потоне в цій повені.

Од Бугу повіяло прохолодою. Лунко ішли над водою голоси, гучно бились в уключини весла – рибалки, жартуючи і пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнів і боліт. Дмитро постояв біля перевозу, вдивляючись в змучені, почорнілі, припухлі, та веселі обличчя. Потім поїхав понад рікою в гомінкі сутінки.

Вже далеко від перевозу він помітив на тому березі чорну постать жінки з дитиною. Жінка шкандибала і раз у раз зупинялася, – відпочивала, видно.

– Дядю, перевезіть! – почув застуджений дитячий голос. Жінка зупинилася якраз напроти нього; він зіскочив з коня і почав шукати на березі човна. Найшов біля кручі, а замість весла взяв довгу ломаку і навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода світлішала на піскуватих перемілах, і недалеко від берега човен врізався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотів об'їжджати перемілу.

– Готуйтесь! На руках буду переносити, – водою побрів до жінки.

І не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподівано кинулась до нього, обняла і почала засипати поцілунками.

– Таточку, це ви? – повисла на його поясі Ольга.

– Оце так! – тільки й зміг вимовити Дмитро. І, підхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пішов водою до човна.

– Дмитре! Куди ж ти? Ми самі перейдемо! Дмитре…

– Ану цить! Не командуй мені, а то зараз на бистрінь викину, – жартівливо пригрозив, чуючи, як дивною силою і радістю наливається все його тіло.

– Це тобі, може, Андрій сказав, що ми ідемо позаду? – задихаючись від щастя і хвилювання, заговорила Югина.

– Ні, не бачив сина.

– Послала його із мамою вперед… Я ногу на болотах пробила, покалічилась трохи… Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе… Як же ти найшов нас?

– А як же? Чую – говорить мені серце: їдь на луг, там знайдеш свою жінку, посадиш її на коня, а сам і пішки дійдеш…

– Радість моя… Дмитре! – оповила руками дорогу голову, коли він нахилився над човном. – Сонце моє!

– Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, – усміхнувся, цілуючи дружину в просвітлені од хвилювання і сліз очі…

Хай ненадовго щастя переступило поріг Дмитрової хати, хай ущерблене було воно, бо на серці осіли людські болі і тривога за майбутнє, але то було щастя. І кожному, хто чесно боровся за рідну землю, переніс на своїх плечах роки лихоліття, злигоднів, мучився, карався, потом і кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя…

І тепер, сидячи біля напівпрочиненого в сад вікна та вслухаючись в несказанну музику рідних голосів, спів солов'я, мимоволі порівняв давні дні з сьогоднішнім і усміхнувся. Колись, будучи чіпким, як справжній господаровитий хлібороб, він жадібно вбирав у себе все, що вважав за потрібне, а віддавав скупо, неохоче, інакше кажучи – і в самій суті життя залишався тим сіячем, що бере з землі багатий врожай, а висіває невелику частину. Він колись підсвідоме почував, що життя переганяє його, що він може зробити більше, але боязко було порвати ниті уже витканої пряжі, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Він рівнею почував себе із кожним знавцем діла, сяяли очі в роботі, але іноді не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширші плани. Тоді він неясно відчував якісь свої провини А тепер це відчуття зійшло як торішній сніг. І ніяка тінь досади не могла притьмарити, зігнути його, підсвідоме смоктати серце І тому в нього знайшлося вірне слово і для своїх партизанів, і ще більшою стала любов до сім'ї. Найголовніше – він кожному прямо міг подивитися в очі, і не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужі і сміливі крила.

Сидів біля напівпрочиненого вікна, і добрі думи охоплювали Дмитра, сіяли очі, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.

На машині до його дому під'їхав начальник АХОХ, як жартівливо прозвали партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО іще одно «х». І хоч як старався справитися зі своїми завданнями господаровитий Віктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбільше анекдотів і уїдливих запитань на зразок: чим відрізняється бичок від нашого АХОХ.

– Товаришу командире! Така розпуста пішла, – незадоволено забасив Віктор Михайлович. – Просто добро із рук вирвали.

– Вирвали, а нас навіть в пайку не прийняли, – сердито сплюнув Пантелій Жолудь, що ці дні, покинувши в штабному взводі свого білокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машині, звісно, ніде не відмовляючись від частування.

– За невміння деруть реміння І як тебе, Пантелію, обкрутили навкруги пальця, – голови не прикладу? – вдавано здивувався Дмитро, іще не знаючи, про що має йти мова.

– Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жуків, сам був жуком, а таких жуків не стрічав. Сказано: з жука меду не наїсися, – все більше хмурнів Пантелій, очевидно знову переживаючи невдачу.

– Чи не на пасіку їздили? – догадався Дмитро.

– Точно. На пасіку. Хотіли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону імені Леніна. Сидять біля порога і хліб в полумиски з медом умочають. «Хлопці, відпустіть нам трохи цього дива», – кажу їм.

– А ви з якого загону? – питають мене… – Еге, та ви до нашого села не прикріплені. Шукайте собі в своєму. Коли ж перекусити хочете – сідайте до гурту.

– Що ми не говорили – не помагає, – втрутився в розмову Гаценко. – Пантелій хотів був сам знести діжку на машину, так не поцеремонилися з ним…

– Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, – безпорадно і зло розвів руками Пантелій. – А найголовніше, товаришу командире, що пасічник – батько нашої Соломії. А такий вредний, в'їдливий дідок, тьху! Усе добро, вражі діти, розберуть.

– І навіть командиру не привезли покуштувати меду? – засміявся.

– Не привезли. От до чого свої хлопці доводять.

– Це називається – наводять порядки в партизанському районі.

– Не дуже вони, ці порядки, тішать мене, – похитав головою Жолудь.

– А меду дуже хочеться?

– Полюбляю таку штуку, – аж губами повів Пантелій.

– Ну, добре. Дам вам записку до пасічника – відпустить на загін.

– Ой, не відпустить… Вредний дід!

– Відпустить! – приклав блокнот до коліна…

І незабаром авто, піднімаючись на Великий шлях, зникло в м'яких і чистих сутінках.

Яким дивом, хвилюючим і радісним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегріта пила далекого лісу і небо, що опускалося аж за ліс.

Трах-тах! Трах-тах! – ударило на леваді, і Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радістю зрозумів помилку: то не постріли були, а якась жінка праником лунко вибивала шмаття.

Вечірні барви тихо облягали село; над Великим шляхом тріпнулась зоря, і десь далеко-далеко запечалилась пісня. І світ був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в нові бої, щоб знову кувати щастя на землі, бачити голубу і зелену весну, почути пісню солов'їну, і віковічний шум широкої дороги, і велику радість вільної землі.