Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 96 страниц)

ІV

Ранки випадали росяні; вийде вона з дійницею на подвір'я, а на моріжку краплинки срібляться перлинами; потім заіскряться, почервоніють, наче кетяшини доспілих порічок.

За селом на пагорбі м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долині диміли широченні три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвеніти в денце перші струмки молока, Дмитро скрипне сінешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засіку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її і почне дорікати:

– Чи ж так добрі господині роблять? Самі встають, а сіяча не будять: хай поспить собі, а просо само посіється. Від сну кінську голову виспати можна.

– Хіба ж такий, як ти, проспить грушку в попелі. Ходім, молока вип'єш.

– І чого б це я до хати ходив, коли дійниця переді мною.

– Люди ж сміятимуться. – Нічого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю… Весна принесла чималі одміни в її серце – найбільш за Дмитра раділа. То раніш, за якимись думами, рідко і на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмірковує все до ладу, по-господарському, а не зогріє слова усмішкою. І боляче було матері, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; він якось зразу ж після смерті Тимофія зробив хлопця похмурим і старшим.

А тепер посвітлішав Дмитро, в очах заграли блищики, подобріли вони. Стриманий усміх на вустах і розмови стали довшими, веселішими. То бувало відріже коротко на ходу: «У кадібці посіяв. На помірках земля ще не протряхла». Та й годі. А тепер не раз і сяде біля неї, порадиться, поміркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмішка і затремтить на вустах – щось інше думає.

– Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулім році як молотив – три дні, наче комин, сажею плювався. В одній книжці вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.

– На вогнику? Луска відскочить.

– Коли через солом'яний віхоть струмок пропустим – тільки головня згорить. Про це й в сільраді гомоніли. Агроном з району приїжджав. Ох, і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!

– Сміятимуться сусіди.

– Сьогодні посміються, а завтра самі так зроблять. Як ви думаєте?

– Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм гроші платять.

– І я так думаю, – подивився насмішкувато і прикусив губу.

«Вилюднюється хлопець, вилюднюється», – раділа всією душею.

«І коли воно почалося в нього?» – перебирала в пам'яті перші прояви одміни. І зовсім несподівано взнала, що син її вміє не тільки мугикати, а й співати неабияк.

В неділю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусіднє селище, пішла оглядати поля.

Вогкий і теплий день затуманив сонце, і обриси дальнього лісу, хат були чіткими, наче свіжа різьба.

Сизим переливом колихалась озимина, важкі жита потемнішали, погрубішали стрілами, і в них уже дрімав сповитий зеленим шовком колос. Усі свої чотири десятини, розкидані у, п'яти руках, обійшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена і радісна. Біля повітки стояв віз, в оборі занепокоївся карий.

«Приїхав Дмитро з ярмарку». – І в цей час почула, як тихо забриніло причілкове вікно, міцним обвітреним голосом заспівала неосвітлена хата:

 
На добраніч та всім на ніч
А я чи не піду та вже спати.
За ворітьми зелен явір,
Там я тебе та буду ждати.
 

Здригнулася і прихилилась до одвірка.

З-за Великого шляху випливав місяць; вечір розколював і устеляв синіми стежками горбовини неспокійних хмарин, і дерева в садку розтрушували проміння та роси.

«Цю ж пісню співав Тимофій таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечері. Відходив, дружино моя, по зеленій землі… Тільки й живеш у серці моєму».

 
Ой чи явір, чи не явір,
Чи зелена яворина,
Поміж всіма дівоньками,
Тільки ти мені одна та мила.
 

Бринять мелодійно шибки.

«Може, десь і виглядає тебе твоя яворина, а може, і росте тільки Сказано: хлопець на коні, а дівка в колисці». Увійшла тихо в хату.

– Як ярмаркувалося, Дмитре? – засвітила каганець.

– Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.

– Тільки трохи? – весело усміхається. – Що ж ти придбав?

– Це, мамо, вам, може, і не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привіз ластику на сачок, – недбало подає, а сам пильно дивиться на неї – чи вгодив?

– Спасибі тобі, сину, – аж затремтіла вона. «Нічого ж не казала – сам догадався. Син. Не так дорогий набір, як увага твоя».

І той вечір ше більше зблизив матір і сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготіла на першому дарунку А сина заспокоїла.

– Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осіння година. А серце мав людське.

V

Спокійно й широко тече дорога в іскристий південь. За селом, неначе в один день саджені, звелися могутньою брамою два дуби, на плечі лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собі скарби, одначе досить вітерцю пробитися крізь живі кучері, як цілі потоки сонця спалахнуть і бризнуть в усі сторони й зніжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.

Навколо, скільки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остисті і безості пшениці, перехитується довгими вусами ячмінь, куріпкою щулиться по борозенках несмілий наут, усміхається темноблакитними очима зелена вика, рясніють краплинки крові на кучерях гороху.

Край дороги гаряче спахнув сніп мерехтливого проміння – з серпом у зігнутій руці випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла піт з чола… Срібний молодик гребінцем оповив її коси, обвіяні степовим пилом. На хвилинку застигла біля снопа, немов коло дитини.

«Сафронова наймичка Софія, – пізнає Дмитро. – І ч, сама горює на чужому полі. А жне – як вогонь. Золоті руки у дівчини. От і заробляє за сочевичну юшку золото тому… дідькові чорному», – з злістю подумав про Сафрона Барчука, і аж пересмикнулось обличчя.

Жовтогаряче поле загордилося полукіпками, співає косами, сріблиться серпами, цвіте жіночими спідницями.

З широкого шляху Дмитро звернув на гони, і зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на віддалі. То тут, то там пісні нивки заряботіли лисинами, сиротливий колос злякано щулився поміж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобілим пухом і руді спечені межі ворушилися крапчастою гусінню.

Заплющити б очі і не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрібається з пирію, скаржиться своєму господареві: «Що ж ти забувся за нас? І нас скривдив, і себе скривдив…» То дуже часто довелося б заплющувати очі.

На бурому, навпіл з пашею снопі полуднує Мокрина Карпець. У чорній руці чорнів, як камінь, шматок черствого хліба. Закушує молодиця огірком і не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених піддашком снопів, під якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається, взялося за якусь надсильну роботу і аж крекче в напрузі, та діла не кидає.

– Добрий день, тітко Мокрино. Де дядько Василь?

– Занедужав, Дмитре. Чи то на холодній землі слабості дістав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копійчину в куркульні. Так останнє тепер збуваю на лікарство та натірки. Горе, та й годі! – Жилавою натрудженою рукою бере з стерні серп, і він гасне в рідкій миршавій пшениці.

«Наїсися хліба з такої ниви. Як стане до різдва, то й добре. А потім на морозі поденщиною хворобу заробиш – задумується Дмитро над чужою долею. – От двоє дітей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомніють, смокчучи кислу ганчірку з м'якишем. І землю май, а без худоби…»

Недалеко від дороги грабкує ячмінь молодий косар. Наскрізь пропітніла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє – махає грабками.

– Е-е, Грицю! Який же ти рідкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! – зіскакує поволі з полудрабка й підходить до Гриця Шевчика. Той обтирає піт рукавом, але зразу свіжі краплини заливають чорні щоки й лоб. – Зовсім рідкий, мов панич.

– Втомився, нехай йому біс. На обід не ходив – добити хочеться. А косар, сам знаєш, не поїсть туго – ребро за ребро заходить. – Він кладе грабки, просуваючи косу під покіс. – Ви вже ячмінь кінчили?

– Який швидкий. З неділі почну – мій в долинці.

– Чи не Марійка Бондариха з Югиною іде в село? – Григорій переводить погляд на дорогу.

– Може й вони, – байдуже відповідає Дмитро. Він живе далеко від Бондарів, мало знає їх. От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз. І які тільки поголоски не полетіли з хати в хату про товариство спільного обробітку землі. І про ковдру на всю хату, і про усуспільнення жінок, і про печать анцихриста. Налякана Марійка тепер життя не давала чоловікові: випишись і випишись з того гурту.

Коли мати з дочкою, обминаючи віз, обертаються до парубків, Дмитро стрічає їх швидким поглядом.

– Добрий день, хлопці, відпочиваєте? – вітається, не спиняючись, Марійка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кібцюватим носом.

На хвилину із-за плеча Марійки виглянула Югина і знову заховалась за матір'ю. Вона білява, середнього зросту, з цікавими і ясними очима, з напівдитячою радісною усмішкою.

«Любить попустувати, а коли сміється, на щоках, певно, підстрибують ямки», – помічає мимохіть Дмитро і починає дивитись у далечінь.

– Славну дочку Бондарі викохали. – Грицько проводжає жниць довгим поглядом.

– Здається, славну, – відповідає Дмитро, відновлюючи в пам'яті образ дівчини. – Всього доброго, Грицю.

– Всього доброго, – з чуттям стискає руку міцними пальцями. Він знає, що Дмитро поважає його більш, ніж кого з парубків, і дружбу старшого парубка приймає за честь.

Поважно поскрипують колеса і чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постаті Марійки й Югини. Віддаль зменшила їх, зробила темнішими.

«Справді славна дівчина. Очі аж світяться. Правдиві». Хлопець поринає у спогади і не помічає, як підручний Ласій, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою і швидко кинувся вперед.

– А щоб він тобі здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!

Недалеко від дороги по пояс у вівсі стоїть Сафрон Варчук і розмахує грабками, відганяючись від розлюченого Ласія.

Подивився Дмитро на округлені від несподіваного страху і злоби очі Сафрона, на неспокійні помахи важкої, наче вилитої, голови вола – і все зрозумів.

– Таких, як ви, ревучих навіть тварина терпіти не може, – . злісно відкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.

– Щоб тебе трясця вхопила, дідькового сина! Щоб тебе!.. – стихав позаду охриплий голос Сафрона.

Дмитро погладив підгарля Ласія, і той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтіння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-під якої ворушився синій димчастий, білок.

«Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному», – криво усміхнувся Дмитро, сідаючи на полудрабок, його спокійне обличчя стало злостивим, недобре засвітилися темні очі.

«Випустив би кишки – і господареві вини не пришиєш – хай остерігається. І худоба розбирається, де погань, а де порядна людина».

Пливе обабіч шляху жовта і червона пшениця і аж на горбку зупиняється біля озерця рожевого маку. Тільки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дітвора у високі жита.

VІ

…Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода біля греблі, навколо торішній очерет шумить сухими стрілами, а з-під коріння пробивається свіжа зелень; одцвітає ліщина, рясно повикидала червоні кетяги гірка осичина. І серцю без причини радісно стає – чи то від того, що вода подзвонює, чи тому, що на ліщині не тихне соловей, чи тому, що зорі прихиляються зовсім низько, плещуть під ногами, і людина йде по стежці у зоряному колі. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привільне і тоскно трохи – чогось воно жде. Якоїсь іще невідчутої великої радості, що десь наче поблизу ходить, та не вмітиш її.

Біжить стежка понад ставом, пахне смільними молодими бруньками. Перейти рівчак і тут дві стежки перетнуться – одна в село, друга на хутір.

Скинувши з плеча габлі, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох підпорках посередині кладку.

«Впаду чи не впаду?»

– А я думала – шубовснеш у воду. Ішов, наче глек з сметаною ніс! – сміється дівчина на березі.

– Марта!

– Нарешті побачив. Спасибі і за це.

Перетнулись дві стежки – одна в село, друга на хутір. «Куди ж піти?»

Воркує голубом рівчак, усміхається Марта, і незвично хороше і неспокійно стає хлопцеві. Переминається з ноги на ногу, габлі то на плече положить, то зубцями в землю зажене.

В одсвіті зорі пролетів селезень і незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.

«Ну його к бісу, – нарешті сердиться сам на себе, похапцем прощається і йде в село, а Марта – на хутір.

– Дмитре, ти нічого не чув? – озивається невидюща – темінь.

– Ні.

– Вовки в лісі з'явилися. Не чув? Думаєш, мені тепер не страшно на хутір іти? Зуб на зуб не попадає!

– А коли не попадає, то друге діло, – не знає, що відповісти, і прямує на стриманий насмішкуватий голос…

Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбільше боялись Сафрона Варчука. Стрічались біля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофійовим дідом. Всихаючи, вони розчахалися на вітрах, трухлявіли, запалими гніздами сумовито дивились на світ, дотлівали іржавим огнем. Після осінніх робіт Дмитро повикорчовував найстаріші дерева, а навесні половину землі засадив щепами… Як поснуть всі дома, крадеться Марта між деревами і дух затаїть. Розстелить він піджак на траві, посідають біля старої, навскіс перевислої дубівки. І мовчить Дмитро, хоч би слово тобі. Знала, всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка і дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає віддати за пихатого Ліфера Созоненка, який у крамниці людей обважує, – аж здригнеться.

Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тільки позаряться усі домашні на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.

– Що будем робити, Дмитре?

– Я знаю?.. Коли твій хапун з глузду не з'їхав, віддасть за мене. Хіба ж то жених – пеньок гнилий, всякому видно.

– Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?

– Про що говорити? Добре мені, Марто, з тобою. Коли б одружився – жили б… По-справжньому жили б, – так усміхнеться, що і гадки сумні відляжуть від дівчини.

– Любий мій, пора бігти, – підводиться на ноги. Згинаючись, спішить по холодній траві, і темінь поволі сходиться, замикається за дівчиною, мовчазна, нерозгадана…

VІІ

Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою, вогкими пахощами грибів.

Давно вже погас останній вогник у Сафроновому домі, а Марта не виходила. Сердився і тривожився: чи не довідались батьки або Карпо? А й справді. В ту неділю на гулянці Карпо пильно-пильно подивився на нього сірими великими очима, розуміюче підморгнув, вишкірився усмішкою і пішов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах і губах, червоний чуб вогником підсмалював стрибаючу пухку щоку, а потім, наливаючись потом, почав темніти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тісного кола і знову зупинив погляд на ньому.

– Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? – похитнувся назад. – Щось у мене з очима робиться, – стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.

– Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, – душу витрясу.

«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! – подумав тоді. – Чого ж Марта не виходить?»

З туману чути, як зітхає діброва.

Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.

Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко – і тиша… Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.

«Це треба, щоб завтра мати прийшли – яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.

– Но, Карий!

– Кому що, а курці просо.

Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.

– Вставай, лежню, ранок недалеко, – сміється дівчина, тягнучи його за руку. – Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.

– Я – увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, – не знає спросоння, що сказати.

– Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! – обвиває руками пругку парубочу шию.

– Хоч не задуши, – хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! – нарешті зовсім прокидається.

– А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.

– Яка?

– Відгадай.

– Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?

– Мало не вгадав, – щасливо пирхає в руку. – Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли – Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!»

– Так і сказав?

– Так і сказав.

– А Созоненко що?

– Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я – дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі», – перекривила Созоненка.

– А Сафрон що?

– Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.

– Попав? – сміється Дмитро.

– Жаль, що не влучив, – щиро жалкує дівчина. – Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животі затис.

От і поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек між собою розбили.

– Гляди, чи ворон ворону око виклює… Не віриться щось.

– Який ти Хома невірний! Мій старий норовистий. Як підскочить що – за найбіднішого віддасть… Біжу, біжу, бо скоро вже світатиме. Кинуться мене шукати…

Міцно пригортає парубка, ще міцніше цілує в уста і біжить по росі, шарудячи широкою спідницею.

– Почекай, Марто.

– Потім, у суботу дожидайся.

Клубляться тумани в долині і непроглядною пеленою закривають дівчину від хлопця…

VІІІ

Надвечір, стримуючи запінених вороних, прямо з ярмарку, підкотив до його воріт Карпо. Натягнувши віжки, міцно стояв на бричці, вигнуті дужкою ноги вище кісточок вгрузли в сіно:

– Дмитре, чорти б тебе брали! – і зразу ж змінив голос, побачивши матір.

– Добрий день, тіточко Докіє, з празником вас. – Низько вклонився, схрестивши руки на животі.

– І тебе з празником, – строго подивилась на парубка. – Катаєшся?

– Як сир у маслі, – віджартувався. – Катався б ще краще, та совітська власть тпрру каже. Навіть права голосу позбавила. Доведеться либонь півнем кукурікати. Пустіть Дмитра зі мною.

– Не знаю, він, здається, мав до вчителя іти, – завагалася. «Хай побачить Марту. Чи к добру це тільки?»

– Успіє. Мені саме головне, щоб Дмитро коні оглянув – він у них лучче доктора розбирається.

– Як має час, хай подивиться.

– Сідай, Дмитре! – крикнув, не питаючи згоди, блиснув сірими очима, і різкі півкола вій пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брів.

Не вспів ухопитись парубок за залізні бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, і вороні, розкидаючи стужавіле болото, витягнулися в шаленому галопі.

Порізана на пасма закружляла земля. Наче живі, чудно відскакували осторонь хати, клуні; сильний вітер гостро врізався в лице.

– Вйо, коні, матері ковінька! – шаленів Карпо. Коливалися повні рожеві щоки, пухнастий чуб підсмалював відстовбурчене вухо, неспокійна кров заливала тугу шию. В кожному русі Карпа чулась невироблена сила, зла, напівдика завзятість. У великій руці гадюкою звивався і відскакував назад ремінний нагай.

Бричка, перехиляючись з боку на бік і якимсь чудом ще не перекинувши їх, влетіла на вуличку, обсаджену вишняками. Крізь голе галуззя вдалині різнув очі свіжою синню великий, під бляхою, дім Варчуків, неначе втиснутий у вигнуте півколо лісу.

Коні підлетіли до будинку.

Привільне живеться Сафронові, хоч і відрізав комнезам у нього в 1920 році тридцять десятин біля Бугу.

Коли раніше висока постать Сафрона чорною тінню нависала над селом, з м'ясом вириваючи бідняцькі четвертинки і десятинки, то зараз він причаївся в лісах, багатів і розростався, мов корінь, – так, щоб менше було видно людському оку. Годі тепер було думати стати паном на всю губу: землі не прикупиш, маєтків не поставиш, дворянства – про що стільки думалось – не доб'єшся.

Тільки й залишилась єдина відрада – збивати гроші. І він збивав їх з усією куркульською хитрістю, винахідливістю і скаредністю. Один ліс золотими листками осипався в тонкі, але цупкі пальці Сафрона. Мало не щоночі він з Карпом на двох підводах виїжджали у чорнолісся, і найкращі гордовиті ясени зі стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну землю. З їхнього ще живого тіла відрізувались чотирьох-аршинні шпони. І пливли вони лісовими дорогами до великої парні сутулого і завжди покритого сирим, як переварені ясенові штуки, рум'янцем Івана Січкаря. Той пильно оглядав кряжі, бракував за найменший сучок, а потім середнім, туго налитим жиром пальцем, ніби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золоті п'ятірки чи срібні карбованці – Сафрон папірців ніколи не брав.

– Ти скоро, Сафроне, за один ліс срібний будинок збудуєш, – усміхався Січкар одвислою нижньою частиною обличчя.

– Золотий! – сердився Сафрон.

– Може, на золотий і невистачить матеріалу, а на срібний повинно хватити. Може, брешу? – і дрібні зіниці Січкаря, як дві краплини олії, задиркувато грали на сірих, наче притрушених попелом білках. – Свині ж і гуси вагонами возив в Одесу?

– А скільки за ті вагони злупили? А скільки на могоричі пішло? – гарячився Сафрон. – А як податками душать тебе?!

– Душать, що спасу нема, – погоджувався Січкар. – І нема тобі у цій власті ніякої підтримки. В революцію Військово-революційний комітет за торгівлю до стінки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки. Все власті і власті, а коли ж собі що в калитку покласти? – і вогкі, блискучі, наче намазані смальцем губи Січкаря вже не відстовбурчувались в усмішку, а злісно вигинались униз. – Хіба б так жити нам…

– Да, живеш, аби світ не без тебе… Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала…

Проходили літа, з поділеної землі покуштували хліба злидарі, заросла стара межа, та злість Сафронова змогла тільки з ним зотліти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тіло і поїдом їла.

«Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлібом, а цією землею напхають. І більше нічого мені не треба», – говорив Сафрон куркулям і жив цією сподіванкою та спогадами минулого…

– Ну, як мої нові? – осадив Карпо біля брами вороних.

– В борозного копита нікудишні, шльопає, наче підпалками. А так, збоку, показують нічого. Стрілки треба розчистити.

– От чорт, успів уже придивитися, – скочив Карпо з брички. – Циганом би тобі бути.

– І то хліб.

Клацнула клямка, і в голубому просвіті, між напівпрочиненою хвірткою і тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленіло округле лице, тріпнулись пелюстками рожеві ніздрі прямого, красиво закругленого носа; сірі виразні очі світились цікавістю і щастям. Притримуючи рукою хвіртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебеніла вся молодим здоров'ям, пишною дорідністю.

Глянув Дмитро на дівчину, застиг, занімів, тільки очі заясніли чи від подиву, чи від радості.

– Чаго очі витріщила, як теля на нові ворота? – замахнувся гарапником Карпо. – Відчиняй браму! Де-легатко! Це тобі не на зборах гораторствувати. Бач, – звернувся тихо до Дмитра, – на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько їй приписав такі збори, що й сісти на лаві деякий час неспідручно дівці було… Та швидше там! – гостро зиркнув на Марту.

«Розкричався лупатий, – сковзнув очима по спині Карпа, – крізь вигнуті ноги хоч свиней проганяй».

Широке подвір'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори. Як цяцька, красувався на цегляному підмурку будинок з ганком, оторочений навкруг дерев'яною різьбою. Біля причілкового вікна розрісся волоський горіх.

З баняком до сажа пробігла Софія Кушнір, лукаво блиснувши очима на Дмитра, і зразу ж її обличчя набрало виразу перебільшеної скромності, за якою приховалась значуща усмішка.

Коли відкрили двері, з світлиці вдарило міцним самосадом, самогоном, яблуками і розпареним їдким потом.

Гості щільно затиснули три столи. Від божниці через дві стіни потекло потемніле золото і срібло образів, під образами у великих рамках тиснули одна одну старі фотографії, на комині витрішкувато дивились червоні голуби з підведеними білою глиною ногами.

– Наче Дмитро прийшов, – підвівся з покуття господар і схвально подивився на Карпа.

– Добрий день! – зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Біла, підперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тіло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчі гостро горбився, зразу ж біля надбрів'я, великий ніс і обвислим тонким косяком вростав у смолисті хвилясті вуса. Під чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фіолетові підтьоки.

– Знав я твого батька покійника Тимофія. Топковий хазяїн був. Правда, революція виділила йому поміщицької земельки, – стишив голос. – Але чого ж не брать, коли дають. Правду я кажу? – звернувся до гостей, а рука чогось затремтіла і пальці неспокійно, павуком, забігали по скатертині.

– Коли поміщицьку – можна, а коли нашу, то другий вопрос, – запустив покриті топленим салом довгі пальці в буйний каштановий чуб Яків Данько. – Від поміщицької і я б не відмовився.

– Чому не так, – засміявся хтось з гостей.

– Сідай, Дмитре, гостем будь, – запрошувала Горпина Варчук, пишнотіла, білява молодиця, розгойдуючи широкий дзвін тютюнової спідниці.

Сидіти випало насупроти Карпа і щасливої, розчервонілої Марти. Почував себе ніяково, бо чомусь здавалось – всі дивились на нього. Був важким і незграбним та, випивши дві чарки, посмілішав і знову перелякався, почувши під столом приторк дівочої ноги.

– Марто, чи це «гусак, чи гуска? – строго допитувався Карпо, роздираючи руками тлусту гусятину.

– Сам ти гусак, – пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було досить, і стриманий вулик загудів сильніше і знову притих, коли господар з чаркою обійшов усі столи. Ішов поважно, заховавши під чорними вусами владну усмішку.

– Пий, Сафроне. Хазяїн як п'є – про нове дбає, харпак – останню сорочку пропиває, – дзенькнув чаркою в чарку сп'янілий Данько, і самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину.

– Не галасуй, Якове, – поморщився Сафрон. – П'єш ти, як… Половина витече. Бочку випий, а краплі не пролий. Так господарі п'ють. І не базікай лишнього, – заокруглив тонкими губами всю чарку і так різко відкинув голову назад, що вуса, надламані над куточками вуст, охопили вилками загострений клин підборіддя.

– Яків свого не проллє, то він чуже тільки може.

– Не пащекуй! – гаркнув Данько на Денисенка. – Не раз тебе з біди вивозив. – І його вилицювате обличчя налилося кров'ю.

– Ти і добро поміщицьке вивозив, аж коні з шкури вилазили, – невгавав підпилий Денисенко.

Данько сердито подивився в куток, швидко провів пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зірвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсміявся і очі налились самозадоволеною втіхою:

– Навіть піаніну вивіз. Курям за сідало стало. І такою в мене одна курка, рябенька, була інтересанкою, ще тільки їсти злазила з клавишів – грала все. Тіатр та й годі. Ну, потім чортів сельбуд таки забрав піаніну в мене… А хто в ті часи не вивозив? Не зівай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тоді комітетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возі – і, скажи, в усі економії і панські маєтки почали пропускати без слова. Хоч цілий будинок вивозь…

– Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!

– Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..

– Сільрада наша… Мірошниченко, значить, страшніший за це начальство, – заспокоїв жінку Данька підпилий Січкар.

– Цей Мірошниченко домірошникується, – похмуро пообіцяв Данько.

– А мене не зобидили? Душа перетліла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. – Руді вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось – підпалили її, голосно чмокнулись уста.

– Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, – спинив їх Сафрон. Він пив і не впивався. Великі очі насторожено і зверхньо оглядали гостей.

– Таку скриню своїй дочці приготувала, що парою коней з місця не зрушиш. Одних кожухів… І червоний романівський, і білий, і чорний, і критий…

– І я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батьків.

– Купував мій старий коня, і купив, приїхав додому – аж це кобила.

– Га-га-га!

– Цить, стара, не страми серед людей. То кінь новомодний.

– За твоє здоров'я, Дмитре, – зупинився Сафрон біля їхнього столу. – Чував, чував, що у батька весь пішов. Господарюй, корінням в землю вростай – це сила наша, – і чокнувся чаркою.

Марта ледве не вискочила з-за столу і, приховуючи радість, подала голос:

– А зі мною?

– Можна й з тобою, мазухо, – звузились очі Сафрона. – Щоб щасливою була.

– У ваших руках моє щастя, – встала і вдавано зітхнула.

– У господніх, – підвів угору чорний вказівний палець. – Я не ворог тобі – І знову голос став розважливим і строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помітила цього.

«Чуєш, любий мій?» – говорив погляд дівчини.

– Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? – підштовхнув її трьома пальцями Карпо.

– Подивись, як Ларіон Денисенко «вісімки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнілий чолов'яга пильно цілиться очима в двері, але, зробивши два кроки вперед, невідомою силою відштовхнувся до лави.

– Ух, ти, холеро, – насторожено дивувався Ларіон і знов пильно цілився на клямку.

У сінях Марта обвила руками Дмитра:

– Чув, чув, що сказано?

– Та чув же. Побачать іще, – одхилив дівчину від себе. Над ганком висіли важкі кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечірній промінь сонця з відчиненої хвіріки освітив Марту, Дмитра і погас – хтось з вулиці зачинив хвіртку.