Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 96 страниц)

LV

Погожого ранку вирушали хлопці у місто на терзбори.

Іще звечора, змовившись іти разом із Варивоном, Дмитро приготував немудрі пожитки, розказав матері й дружині, що робити без нього. Люблячи військову справу, будучи зразковим кіннотником і стрільцем, він цього разу неохоче збирався йти на збори: не хотілося покидати молодої дружини, з якою не встиг не то що порозумітися, а й наговоритися.

Не стала Югина за ці дні після одруження ні веселішою, ні ближчою до нього. І вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи дружину до Григорія, він іноді мимоволі обпікав її таким поглядом, що та злякано відхилялась од нього, спішила під захист матері.

Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотілося зустріти не сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотілось почути добрий сміх і дотик милих рук і вуст, що самі шукають і знаходять його руки й вуста. Та все це було далеко від нього. Осіннім приморозком віяло від дружини і, пильніше придивляючись до неї, не помічав теплої години, що могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навіть вдячна, що так шанує її, та й, здається, більш нічого.

Вдосвіта Варивон, розвихрений, веселий, влетів у хату.

– Господарі вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по чарці та в дорогу. Югино, чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби починають плакати: хата реве, сльози по долівці рікою течуть, очі спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, героєм почуваєш – за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очі пухнуть. І ходиш важно, мов індик, та потішаєш: «Та не вбивайтесь, та не печальтесь, нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду», – і під шумок, значить, горілочку цмулиш.

– Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? – усміхнулася Докія, ставлячи миски на стіл.

– Скоро, тіточко. Коли б ви знали, яка в мене дівчина. Усе віддай і мало… Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай.

– Яка дівчина? – поцікавилася Докія.

– Скажу, тільки глядіть, значить, нікому: Василина Приваривона, чи то, пак, Підіпригора.

… Всі засміялися.

– А щоб тебе, лепетуне, – сіла Докія поміж сином і невісткою.

– Дівчину я, тітко Докіє, вибрав – кращої не треба. Усіх красунь позбирайте до однієї – не віддам за неї. Іду, значить, до неї як на свято, а вона мене стрічає як празника.

– Святого Варивона? – покосився Дмитро і поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумівши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем.

– Іще краще. Одне тільки погано: не дасть мені слова промовити – верховодить. Ну, я їй на першій порі, значить, піддаюсь, а потім побачимо, чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро міцно поцілував дружину і вперше з подивом і хвилюванням почув одвітний поцілунок. Аж просіяв і до самого перелазу не випускав дорогої руки із своїх пальців.

* * *

Недалеко від старовинної, напіврозваленої фортеці, збудованої ще за часів татарської навали, кіннотники і піхота провадили учобу. На зеленій толоці біліли березові бар'єри, чорніли неглибокі та широкі рови, тягнулися переплетені лінії Чорного телефонного кабелю. Поперед кіннотників простягнулася неширока вулиця свіжо виструганих стовпчиків, на яких злегка похитувались довгі прутики жовтої лози.

Відділившись од взводу, Дмитро міцно пружинить ногами сліпучі стремена і дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе приріс до рослого жеребця.

– Риссю марш! – махнув рукою командир.

Дмитро, забуваючи за все, одним рухом ніг пускає коня уперед, а сам не відриває погляду од неширокої вулиці. Розгарячений кінь уже бере галопом, і Дмитро з неприємністю відчуває, як у чистий дзвін копит зрідка вплітається металевий перестук, начеб коваль відривчасто б'є молотком по ковадлу: задні підкови досягають передніх.

Наближаючись до білих стовпчиків, Дмитро легко випростується і звичним рухом вихоплює з піхов гостру шаблю.

Тонко свиснувши, криця засліплює очі голубою блискавицею і, легко скоряючись непомітному рухові зап'ястка, навскіс підтинає першу лозинку. Рівно поруч із стовпчиком гостро зрубаним кінцем упав прутик, завмер на мить і похиливсь до сухої землі.

Примружені очі швидко і гостро косують на дві сторони, і шабля, наздоганяючи зір, легко стинає негусті ряди верболозу. З кожним ударом шаленіючи, відчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловік.

Коли кінь вискакує на широкий простір, шабля сама красиво виривається з руки і летить у піхви, гасячи сліпуче сяйво, що переливається і ломиться на вирізаних долах. Пружне тіло з насолодою підводиться і опускається на сідло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрісний шепіт:

– Рубає ж чортяка, як ложкою орудує.

– Попадись такому, довіку макітра не зростеться. Після денних занять, викупавшись в неширокій річці з кам'янистим дном, Дмитро поспішає до просторої ленінської кімнати вивчати підривну справу.

– О, за тобою і тут, значить, місця не захопиш, – підійшов Варивон, тримаючи в руці згорнений трубкою школярський зошит.

– Ледачий може й не захопити, – серйозно відповідає, сідаючи на сосновий ослін, що іще віяв бором і живицею. – Недарма ж прийшов червоноармійський хліб їсти. Чи як ти думаєш?

– Що правда, то не гріх, – погодився Варивон. – Вояцьке діло треба, значить, як ріпу гризти. Без цього нам не обійтися. Тільки зобижаються на тебе кіннотники.

– На мене? – здивувався, насупився, пригадуючи і не можучи пригадати, чим би він міг досадити своїм хлопцям.

– Авжеж не на мене, – звузив лукаво очі Варивон, і по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.

– Знову щось вигадав?

– Яке там вигадав. Усі із вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Віктор Сніженко, – кіннотник теж не з останніх і до того ж голова супрунівського созу.

– Рубака добрий. На коні сидить як вилитий і чоловік хороший, – погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як ліпленими, бровами обличчя завжди зібраного і тугого Сніженка.

– Ну от бачиш. Чоловік хоч куди, а ти йому свиню, значить, підкладаєш.

– Мели, мели, може до чогось домелешся, – уже почав здогадуватися, про що має йти мова.

– От тобі й мели. З-під самого носа у чоловіка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортів похожих.

– Ну, коли б не спіткнувся кінь під Сніженком, може б і він одержав приз. Вояка – кругом шістнадцять, – великодушно заступився за свого супротивника.

– За тобою похопишся. Руки в тебе самого місяця з неба б дістали.

– Чи місяця дістануть, чи ні – не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки.

– Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, і на подвір'я не пустить, – і при згадці про дівчину Варивон подобрів, просвітлів, усміхнувся.

– Любить вона тебе?

– Я тобі й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бідний, а вона… От, Дмитре, на дівчину напав, без неї, значить, і життя не життям було б. Для неї б душу вийняв і на тарілку положив би, бо є за що. – І чим довше Варивон розповідав про Василину, тим більше хмурнів і супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.

– В неділю до перемінників почали приходити і з'їжджатися жінки, батьки та рідня.

Дмитро і Варивон знали, що до них ніхто не прибуде. Забравшись у розкішний липовий парк, що розташувався недалеко від дороги, полягали на сонці, поговорили трохи, а потім Дмитро вийняв топографічну карту, розгорнув на траві і обоє з цікавістю почали вивчати «легенду» та розшифровувати місцевість рідного Поділля.

– Дмитре, ну, а ти по карті дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там біс? – з прихованою повагою і недовірою подивився на товариша, що на кожному кроці виправляв його.

– З картою – і заблудить? Куди воно таке діло годиться!

– Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..

– З зав'язаними очима не знайшов би, – перебив Варивона, – а без зав'язаних – діло наше. Поміж деревами з'явився вістовий.

– Варивоне Очерет, до тебе жінка приїхала, – гукнув здалека, витираючи рясний піт з веселого, перепеченого сонцем чола.

– Нас не купиш, не на таких, значить, напали, – насмішкувато відповів Варивон. – Тютюнець у тебе є? – Я йому про ремінь, а він мені про луб'я. Кажу, жінка приїхала – значить, приїхала.

Варивон насторожено подивився на вістового: чи не перекривлює його, вставивши слово «значить». Але той, опускаючись на траву, усміхається повною соковитою усмішкою, лукаво натякаючи «на жіноче питання», підморгує широкими – в сосонку – бровами.

– Яка ж вона із себе? – обережно запитує, боячись потрапити на вудочку.

– Невелика, чорнява. Коса – як праник, а губи – що вишні, хоч їж, хоч цілуй… Тільки гляди, щоб оскома не напала, – добродушно сміється вістовий.

– Їй-право, напевне, Василина приїхала… От дівчина. А ти не брешеш? Бо тоді в'язи скручу, – люто накидається на вістового.

– Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Біжи, невіро, скоріше, та Сидором не забудь поділитись. Жде тебе біля прохідної будки і соромиться страх як.

Варивон зривається з землі і біжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиляється над картою. «Привалило щастя чоловікові. Як зрадів», – мимоволі ворушиться заздрісна думка.

Не скоро на стежці з'являється Варивон із невеличкою торбиною в руках.

– Значить, моя приїжджала. Це тільки подумать треба, їж, Дмитре, пиріжки, – моя пекла, – розв'язує торбину. – А смачні, ну зроду не їв таких. Може, неправду кажу?

– Та правду.

– Ото ж бо і є. Знаєш, провів я її, а біля яру й питаю: «Ну за що ти мене, Василино, полюбила?» Подивилась так, як вона тільки уміє, і як різоне мені: «За те, Варивоне, що ти такий вредний і пащекуватий». Засміявся я, потім вона, а потім обоє разом… Ні, ти що мені не говори, а полюбиться правдиво – велике діло. Це, значить, треба понімати. Я сам до цього часу понятія не мав. А тепер наче світ в очах перемінився – покращав. І сам, значить, кращим стаю… Ех, аби тільки з своїх злиднів вилізти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справні коні дали – зароблю свіжу копійчину… А ти знаєш, яка новина: куркулів судили!

– За бійку на горбку?

– Еге. Одні попали в допр, а інші відбуватимуть примусові… Лише Варчуки викрутились.

– Жаль.

– Жаль. Чорні вони, як грязь.

І Варивон так уминав пиріжки, що торба на очах меншала і меншала, а потім зовсім безсило опустився на траву.

– Да, Дмитре, – раптом спохватився. – Там, на селі, побрехеньку пустили, так ти не дуже, того, вір. Чого язики не виляпають…

– Яку побрехеньку? – насторожився.

– О, в тебе вже зразу зміна клімату. Кажу ж тобі, що наші деякі людці вміють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що Григорій був до Югини увечері зайшов… Ну, може й зайшов. Та Югина ж знаєш яка… – І осікся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь побілів, як крейда, тільки чорні очі засвітились двома лихими вугликами; пересмикувались уста, тріпотіли поширені пелюстки ніздрів. Кудлаті брови докупи зібрала сітка поперечних зморщок. На мить, наче засліплений, закрив усе обличчя великою рукою, потім одним швидким ривком підвівся з землі, і безкровні уста, опускаючись куточками донизу, прошепотіли єдине слово:

– Уб'ю.

– Кого ти вб'єш? – хотів заспокоїти Варивон товариша, але мимоволі здригнувся, побачивши, яка сила і ненависть заклекотіла в тому єдиному слові.

– Обох, – сліпими очима глянув поверх Варивона.

– Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а він уже розбух од злості. Ти сільських брехунів не знаєш? Про щось добре тобі або крізь зуби процідять, або зовсім промовчать. А чуть що-небудь – так роздзвонять по всіх кутках. Людина ще не подумає, а вони такого приточать, як отой німецький барон-брехун, про якого ти казку читав…

– Відійди. Не мозоль мені душу, бо й тобі перепаде.

– Тю на тебе, божевільний!

– Я як дам тобі «божевільний!» – рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон вчасно відскочив назад і, лаючись, пішов до табору. Кілька кроків, нічого не бачачи перед собою, пройшов Дмитро і похитнувся.

«От як воно буває. Обох уб'ю. Хай тоді хоч чорту в зуби. А щоб хтось насміявся з мене, з моєї честі, з моєї любові – а не діжде».

І швидко почав розшукувати командира ескадрону – хотів попросити, щоб відпустили його додому. Але командир кудись виїхав, а на завтра мали початися маневри, і піти в село не вдалося…

Засліплений злістю, він раптом похудів, почорнів, а очі, увалившись в глибину, втратили світлі іскорки: були або зовсім непрозорі, або загорялись лихими кружельцями.

LVІ

В долині созівці орали на зяб.

Коли Григорій узявся руками за чепіги і з-під натертої до блиску полиці з смачним хрускотом і шипінням почала одвалюватися лискуча шоколадна скиба, він почув незвичне хвилювання і мінливу розмивчасту радість, що наповнювала все його тіло то добрим спокоєм, то тривогою. Приблизно таке почуття переживав у дитинстві, коли вперше батько підпустив його до плуга, а сам почав поганяти коні… І боязко було, що не втримає плуга, зробить огріха, і веселилося серце, очі, коли тьмяним сріблом заблищала свіжа борозна.

По ріллі, вишукуючи борозняків, статечно ходили ворони; круті, навсторч поставлені скиби (щоб вільгості більше приховати), курилися легким димком і, відполіровані синюватою крицею, сіяли негустим розсипчастим сяйвом.

Оралася найкраща земля, що споконвіку належала багатіям.

Омріяне добро підійшло до порога бідняцької хати і за цими чорними скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя.

Григорій недавно записався в соз. На тому тижні дряпакував, сіяв, а сьогодні вперше вийшов орати на зяб. Цілоденна праця і новизна гуртового діла втихомирили його сердечний щем, одначе він не забувався, мов глибока рана, що іще не загоїлась і нагадує про себе якимсь одерев'янінням. До того ж майже в усіх думках із ним була Софія.

Чи любив її? Може, тільки поважав? Ні, дівчина подобалась йому. З радістю стрічався із нею, але прощався рівно, спокійно. А може просто його серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання. Доброю дружиною буде. Така, що знає ціну шматкові хліба, і чоловіка більше шануватиме, любитиме.

Золотим колесом закотилося сонце за ліс; опустіло, німуючи, поле, і в долині зітхнув старий і недужий туман.

Созівці поскладали на вози плуги і тихою ходою поїхали на горбок. Іван Тимофійович скочив на землю і підійшов до широколистої пшениці, що жадібно вбирала з надвечір'я сизозелені барви. Кущуваті, окріплі посіви порадували серце хлібороба.

– Як посходило. Неначе барвінок, – простягнув руку вдалину.

– Гарна пшениця, гарна, – нахилився до землі Степан Кушнір, рідний дядько Софії. – Коли б діждатися хліба із неї.

– Діждемося, – упевнено мотнув висушеною головою Полікарп Сергієнко. – Земля ж яка. Яка пшениця! – Він зірвав одну зілинку, вогку, в краплинах роси, поклав на суху кістляву долоню і довго роздивлявся на неї, мов на найдорожчий скарб.

– Це настануть жнива. Заскриплять підводи шляхами… І не голодуватимуть більше діти, не сушитиме голову почорніла жінка, – підійшовши до Полікарпа, тихо промовив Іван Тимофійович.

– Іване, – з подивом поглянув на нього Полікарп. – Як ти всі мої думки, всю душу взнав? Тільки що думав про це… і про жінку, і про дітей подумав, і про жнива, і про підводи… Справедливий ти чоловік, Іване… Без насмішки людей узнаєш… – І Бондар побачив перед собою не того затурканого, прибитого злиднями, недоїданням Полікарпа, що був посміховищем усього села і в хвилини забуття скрашував побрехеньками своє безвідрадне життя.

Налиті вагою цілоденної праці і спокійною радістю, запалюють цигарки і мовчки йдуть в село. Натомлені, спітнілі коні, чуючи домівку, веселіше помахують хвостами і самі беруть риссю по неширокій 'польовій дорозі, до якої, темніючи на вітрах, підбігає широке плесо гуртової праці.

– Чого задумався, Грицю? – тихо питає Іван Тимофійович, і в його голосі нема тої байдужості, з якою ми часто кидаємо перші слова. Він, певне, помічає, що нелегко хлопцю на душі, але не надокучає зайвими балачками і не сторониться свого невдалого зятя. – Тобі худоби треба буде чи город зорати, чи дров привезти?

– Треба буде, Іване Тимофійовичу, – і в задумі, принесеній осінньою вечориною, знов починає ворушитися той самий неспокій.

Попрощавшись, він темними шелехливими городами йде додому, різкіше відчуваючи приплив самотності і невдоволення. І сам не помічає, як підходить до хати Дмитра Горицвіта, довго й нерішуче стоїть недалеко від шляху, вдивляючись у невелике вікно, налите жовтим, неярким світлом. Він знає, що Дмитро тепер на терзборах і після вагання вирішує провідати Югину. Пригинаючись, легко переступає перелаз. З вікна видно, як Югина в хаті січе капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-під хустки, і знов узялася за ніж.

І пригадалось, як уперше він, ніяковіючи, незграбно поцілував її, пригорнув пругкий дівочий стан і як випурхнула вона з його рук.

– Не чекала? – зачинивши двері, зупиняється на порозі.

– Не чекала, – блідне Югина. Ніж випадає з руки і глухо стукає ручкою у вогку клепку.

– Скучив за тобою. Провідати прийшов, – винувато посміхаючись, порушує насторожену і ніякову тишу.

– Спасибі, – одними устами промовляє, гірка посмішка освітлює її обличчя і сумовиті очі. І дивно: Григорій, вдивляючись в побіліле та помарніле обличчя молодиці, раптом пригадує Софію і, захлинаючись од нових почуттів, безповоротно вирішує, що цими днями одружиться з нею. Він уже кається, що зайшов до Югини. Якийсь насторожений тяжкий мур невидимо ліг між ними, і хлопець знає, що вже не переступити через нього, як не повернути вчорашнього дня.

– Як живеш, Югино? – запитує, аби запитати.

– Добре, – коротко відповідає.

– Шанує тебе чоловік?

– Дуже.

– І я вирішив одружитись. Не вдалось з тобою…

– Не треба про це, Григорію… – просить тихо, співуче.

– Думаю, з Софією Кушнір…

– Вона славна дівчина. Будь щасливий із нею, Григорію. Іще перекинувшись кількома реченнями, вони затихають, і довго обоє не можуть порушити мовчанки.

– Піду я, Югино. Пробач, що потривожив. Буває так на душі.

– Буває, Григорію. Знаю.

І йому здалося, що сльози блиснули в її очах. А може то відблиск світла? У сінях він ловить її руку, але та зникає в темряві, і тихий шепіт обпалює його:

– Не треба, Григорію. Будь хорошим. Шануй Софію, вона – твоє щастя.

Дивуючись, звідки у Югини взялася така розсудливість, він несподівано помічає, що йому стало значно легше і світліше на душі.

«А Югині не так добре живеться… Щастя не розсудливістю стелиться, а само світиться. Ну от як ця зоря», – тихо повертає додому, і знов прокидається дрож, як вередливе дитя.

LVІІ

Від криниці залишилось півдороги до лісу, де, можливо, уже засів «ворог».

Погожий осінній ранок покотив над деревами вибілене сонце, низько полями розтікався туман, наливаючи зібраним молоком долини й яруги. На потемнілих стернях рожевіло вогке павутиння з нанизаними дрібними ягідками роси. А над усім привіллям жовтозеленою хвилею здіймався Великий шлях, впливаючи високим гребенем у синій ліс.

Коні дружно клепали суху дорогу, низькою октавою озивалися непєресохлі видолки, залізом передзвонювали пагорби, і на них залишалися синюваті сережки підків.

Наближаючись до лісу, Дмитро повернув коня на ліву, зарослу дерном обочину і, немов крізь нескінченні зелені брами, поїхав поміж склепінням саджених в два ряди лип. Віктор Сніженко зрозумів, що дерева захищають їх від «ворожої» розвідки, і собі повернув на праву обочину Різьблені тіні, плямисто перемежовані із сонячним сяйвом, швидко мерехтіли. грали на міцно натягнутій короткогривій шиї коня, яскравим ліхтариком спалахували в розумному синьому оці.

Пильно вдивляючись у далечінь, Дмитро не забував про своє горе, що обплутало його, як павутиння стерню.

«Бути посміховищем села, половинити свою душу. І за кого?» – їжаком ворушилася всередині злість. Підпирало серце до горла. Коли б йому сказали, що згоріло усе його добpo, померла дружина, – він не так би уболівав, як тепер. Зараз була кинута грязь на його ім'я, честь, гордість, любов. І тому Дмитро не міг опанувати свій розум.

Шляхом пройшло кілька подорожан, прогуркотіли дві підводи, а потім, біля самого лісу, забовваніла самотня постать. І враз Дмитро гострим оком упізнав Григорія Шевчика. Владним рухом повернув коня на шлях і галопом рвонувся наперед.

Сколихнулась уліво, вправо дорога, немов береги, а потім, прискорюючи біг, почала креслити плямисті кола. Гудуть і дзвенять копита, поскрипує нове пахуче сідло. А неспокійне серце вершника розпирає стіни грудної клітини.

Григорій на момент зупинився, і його очі засліпились голубим сяйвом вихопленої з піхов гострої шаблі. Наближається перекошене злобою обличчя Дмитра. Шевчик зразу здогадується про все. Змахнувши руками, як птах крильми, легко повертає назад і стрімголов летить по лісу. Дмитрові добре видно чорні кульчики, що густо перехитуються на парубочій потилиці, міцну шию, заокруглені лопатки, і перші кільця хребта, що різко виступають з-під сорочки.

На спині Григорія виступає піт, і сорочка темніє великою плямою.

«Рідкий же ти, рідкий». Наближається до ненависної постаті. Пружно піднімається Дмитро на стременах, готуючись до вдару. І в цей час чує клекіт копит і голос Сніженка:

– Горицвіте, чи ти не сказився?

«Ні, не сказився», – чує як владні слова охолоджують його, проте повертає коня ліворуч від Григорія, щоб вдарити правою рукою, не через шию, а від шиї коня. Григорій чує на собі важкий і вогкий подих. Розуміючи, що не встигне добігти до лісу – він уже простягнув до нього свої обійми, – раптово круто звертає праворуч до високої обочини, з якої висунулось потріскане, покалічене коріння лип. Схопившись обома руками за напівживе плетиво, він злітає до дуплавого дерева і кидається в ліс. Кінь Дмитра, свічкою звившись на диби, не вискочив на насип і зупинився на окрайці шляху.

В цей час гнучкі й міцні руки перехопили Дмитра. Шарпнувся він, але вирватися не зміг.

– Ти чого розвоювався? – різко дивиться блідий од хвилювання Віктор Сніженко. На його високому лобі спухає і тремтить продовжня прожилка.

Дмитро, стихаючи, нічого не відповів; слідкував за густоліссям, що закривало Григорія. Звідти незабаром пролунав гнівний голос:

– Ідоле ти! Розбійник з великої дороги! Була б у мене зброя – тоді помірялись би, хто – кого. Послухав дурних язиків і голову загубив. Не твоя у мене вдача!

– Поговори мені ще, – злісно засичав, але останні слова Шевчика зменшили його гнів і ворухнули іскорку надії, що і справді, може, нічого особливого не трапилось.

– Ти чого розвоювався? – вдруге перепитав Сніженко.

– Одного земляка заманулося провчити.

– Так шаблею захотів провчити?

– А чого ж… інструмент підходящий, – перекривились уста.

– І зарубав би? – ще сильніше обрушується на нього Сніженко.

– Навряд. Але помережити спину синцями – помережив би… Не дивися так. Шабля ж і тупу сторону має.

– Ну й штучка ж ти, скажу тобі. Я й не знав, що стільки сільського ідіотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку – чоловік – чоловіком, а роздивишся – свистун – свистуном.

– Ти мені не дуже свисти, бо за це і з тобою можу шаблю схрестити.

– Невже схрестив би? – злостиво примружився. – Ну й характер у тебе, скажу, як у норовистого коня. Куди там – ще гірший.

– Добрий для мене буде.

– О, – насмішкувато скривився Сніженко, – виплила поганенька власницька закваска: «Аби мені було добре». З такого «аби мені» знаєш, що виростає? Мовчиш?

– А що я тобі, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не розірветься, а він…

– І хай порветься трохи, – промовив Сніженко. – Може, погані корінчики полопають, оті, що заважають тобі ясніше на світ дивитися.

– Ти про що це?

– А про те саме. Про ті ворсини, з яких «аби мені» виростає.

– Так ти до кого мене рівняєш? – знову спахнув Дмитро. – Ти життя моє знаєш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина моїм потом зросилася. Хліб мені поперек горла не стане, бо в ньому нема зерна неправди.

– Хм. Я й не знав, що так умієш говорити. Це ти красиво сказав, але через власницький тин не перескочив.

Напівосліплий Дмитро рвучко відкинувся назад і гостро поглянув на Сніженка, який, збільшуючись в очах, пружньо підводився на неспокійному коні.

– Не тільки один ти можеш сказати: хліб мені поперек горла не стане, бо він потом підплив. Гляди, щоб цей піт брудною калюжкою не став, коли огородишся ним від великого життя. Тоді зачервієш, наче бур'янина на межі… Зараз ти відмахуєшся від мене своїми власними турботами, своєю працею. Добре працювати – велике діло. Але цього мало для тебе, для мене, для Варивона, для нас, вихованих революцією, Жовтнем… От на змаганнях ти переміг мене. Думаєш, позаздрив тобі? Ні. Правда, оберігайся, щоб позаду не залишився. Кінь мій не завжди спотикатиметься.

– Постараюсь.

– Старайся, бо нелегко буде.

– Знаю.

– А коли побачив тебе, що почав підривне діло вивчати – зрадів. Чоловік із толком, подумав. От скажи: чому ти так за військове діло взявся?

– Що ж я, думаєш, кріт незрячий? – сердито заговорив Дмитро. – Не бачу, скільки гадюк, і то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один Чемберлен виплодився на Заході. Так що дати кілька карбованців на ескадрилью «Наша відповідь» – це крапля у морі. Воювати за мене дядя не буде. А я не той олов'яний солдатик із казки, якого рибина проковтнула – і хоч би тобі що. Боюсь, що мною навіки можна подавитись. Не знаю, яким був рубакою Богун, але покалічать мені праву руку, то шаблю зумію і в лівій тримати. Мені своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з тобою зараз буду говорити, коли ти не розумієш, що в мене ось на душі робиться?

– Трохи розумію, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу бачити. Ти розумієш, як тобі зараз необхідно ширше входити в життя, ділами ворочати…

– Ну, знаєш, я в чини лізти не хочу. Моє діло мале: ори та сій. Я тільки трудівник, справжній трудівник.

– Довбня ти вперта, одноосібник, – роздратовано відрізав Сніженко. – А ти стань господарем землі. Чуєш, господарем, почесною людиною, що своїй рідній державі увесь талант, усю силу, усе серце віддає. То коли війна буде – одне діло, а зараз теж війна іде за соціалістичну перебудову всього нашого народного господарства. Без цього ні прожити, ні дихнути нам, ні оберегти надбань революції. Коли ти вчепишся в хвости своїх шкапин, то, гляди, ці самі чемберлени, гірше турецької орди, і нас, і дітей наших у ясир поженуть, немов отих чаєнят, в огні попалять, залізом усі кісточки розчавлять… Ти бачиш, що зараз у нашій країні робиться? Як ми будуємося, ростемо, як промисловість підводиться, як робітничий клас допомагає спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумієш, як партія, Сталін нас виводять у ясні світи? В цьому наше майбутнє. Ось де тепер і твоє місце, широке, як світ. І подивись, Варивон Очерет без всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чуєш?

– Та чую, не позакладало. – Відціджував з різкої напруженої мови правдиві слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Сніженка.

– Ні, позакладало. Власницький леп, скрипливий віз звузив тобі очі. Бач, я в чини лізти не хочу. Я труженик. Я сіренький мужичок. Я тільки цабе, рябий, – знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лізе, син поміщика, вчорашній бандит, петлюрівець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролізти. І їм твої слова солодше меду. Зрозуміло?

– Я не подумав над цим!

– Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький.

– Постараюсь, товариш голово, – сказав насмішкувато, але на самоті замисливсь. Розумів: велика правда життя піднімалася в суворій мові Сніженка.