Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 96 страниц)

Х

Не одна є на Поділлі Сокіл-гора. Зеленим морем підіймаються вони поміж яруг і горбовин, покриті гайками чорноклену, дубняка, зарощів дикого дерну. По кремнистих схилах токують і срібляться в'юнкі струмки, і вода в них як сльоза.

Колись ледаще панство околишніх сіл тільки й пило воду з цих струмків – на вазі виважувало, в якому джерелі мала найменшу вагу рідина, і ту споживали. Устим Кармелюк заказав поміщицтву дороги на красуні-гори; там з'явились повстанці, і в глибоких просторах ночей похоронними свічками запалали панські маєтки. Приходили на Сокіл-гору замучені кріпаки і розлітались з Кармелюком по всьому Поділлю, несучи помсту і смерть лиходіям. Ще й досі передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокіл-гори лежать і сини, і скарби Кармелюка.

Біля однієї з таких гір, що обривисто спадала до невеликої річки з покрученими берегами, і довелося захищати рідну Батьківщину сержанту енського стрілкового полку Варивону Очерету.

У першій сутичці з німцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди краще орудувати автоматом, аніж гвинтівкою, і сам попросився піти за «язиком».

До операції він готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий передній край. Вночі горбатились, крутішали, мінялись його контури, але це вже не могло обманути ока Варивона. На фоні небокраю тінями іноді ворушились чорні силуети, вони, як нечисті душі, раптово провалювались у землю або розпливалися в противному мертвотному світлі вгвинчених в небо «ліхтарів».

«Язика», здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового і, не пригинаючись, побіг до своєї частини. «Язик» попався сержантові не стільки говіркий, як важкий – пудів на шість. І всю дорогу, обливаючись потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останніми словами. «І ч, як від'ївся на дармовому харчуванні. Такий свинячий кендюх усе твоє ліричне серце підірве», – перекидав з одного плеча на друге «свинячого кендюха», який тільки зрідка охкав, очевидно, не зовсім зручно почуваючи себе в могутніх руках солдата…

– Ну, що? Приніс німця, чи без пам'яті дряпав? – Карпо Варчук поганеньким смішком зустрів Очерета, коли той повернувся з штабу.

– Пішов ти під три чорти і далі, – раптом розсердився Варивон, кидаючи на землю торбину з гранатами. – Чоловік цілу ніч не спав, а він хіхоньки та хахоньки починає заводити, – і, поклавши в головах автомат, ліг біля підніжжя Сокіл-гори.

– Не чіпайте їх, вони сьогодні дуже нервенні, – з уїдливою покорою промовив Прокіп Денисенко.

Наливаючись злістю, підвівся на лікті Варивон, охопивши рукою автомат:

– Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш, ховаюсь, як ти, по затишних місцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До баби захотілося!

Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блідніти, за руку, і вони, стиха розмовляючи, пішли в кущі ліщини, що розрослися над самою річкою. Тепер Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися і замовкали, коли підходив хтось із бійців.

– Каїнова пара, – довго не міг заспокоїтися Варивон. – Один у лісах переховувався, а другий злодієм був і злодієм з тюрми повернувся. Нема мені Дмитра на них. – І думки, що перенесли його в своє село, до Василини, рідні, поволі розмивали злість і втихомирили міцним сном.

Атака почалася пополудні, після мінометного обстрілу. Трьома дорогами, що віялом ішли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до річки.

Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слідкуючи за середньою дорогою… Підіймаючи чорну куряву, летіли автоматники, з-за жита було видно тільки їхні рухливі приплюснуті каски. Першого зняв короткою чергою на дорозі біля самого лугу. Мотоцикл перевернувся і застрибав по дорозі, підкидаючи і опускаючи велику мертву ногу автоматника. Праворуч задудонів «максим» і прочистив дорогу. Та через кілька хвилин спішені німці вистрибнули з жита і вузеньким пружком лугу кинулись до ріки, поливаючи свинцем протилежний берег.

Кілька куль клацнуло біля Варивона, обсипавши його скалками каменю. Нижче припав до землі, а коли підвів голову, з берега в річку, високо підіймаючи зброю, плигали вже автоматники.

Нервуючись, широко повів автоматом – туди й назад – і два фашисти, немов переважуючи, почали падати: один – на луг, другий – в річку. Зразу ж після цього цілий потік свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав переповзати вузькою видолинкою на інше місце. Знову вперто задудонів «максим», і кулі зачмокали по мокрому грунті. Коли Варивон виглянув з-за другого каменю, на тому березі, з високо піднятими руками, бігли лужком до жита Денисенко і Варчук. Навіть не повірив зразу.

– Німці обходять нас! – різнув чийсь голос. Шелестіли прострелені кущі. Біля його ніг упав прутик ліщини. Постріли вдарили позаду, і мимоволі для чогось повів плечима. Потім скочив із землі, підвівся на весь зріст і вдарив по втікачах.

– Сукини діти! Зрадники! Запроданці чортові!

Зупинився, похитнувся Прокіп Денисенко і незграбно впав на землю, обличчям униз. Карпо легко скочив уперед і розтанув у високих житах. Варивон сікнув навздогін по невидимій цілі ще раз і оглянувся назад.

Відрізаючи останній шлях відступу, в обхід від поля до Сокіл-гори розірваним ланцюгом бігли німці. На камінній гряді, обливаючись холодним потом, Варивон вистріляв передостанню обойму і, щоб увести ворога в обман, спустився вниз, а потім, круто повернувши, почав вибиратися на Сокіл-гору. Ще жевріла надія, що може врятує зелена гущавина. До того ж позавчора знайшов він випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рік крутитися біля неї – і не знайти.

«Коли б до вечора дотягнути, а ніч-мати може порятує».

Та сонце спускалося дуже поволі. Коли він підповзав до знайомого місця і міг вже спокійніше зітхнути, поміж деревами зашваркотіла чужинська мова; не дослухаючись до неї, згинаючись у гри погибелі, обдираючи терном і шипшиною руки, Варивон побіг назад.

«Попався, наче миша в пастку».

Становище було тяжке, але голови не згубив. Він так уявляв усі місця на горі, де можна було б заховатися чоловікові, наче вони були перед ним. В марних шуканнях почав добиратись до річки. У вузькому зарогові, припнутий ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи його, вода в'юнилася біля корми невеличкою сосновою гілкою. Спинаючись на носки, Варивон виглянув з-за кущів. На тому березі лежало кілька німців; поруч із ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом він уловив гомін з гори і, не вагаючись, підбіг до дерева, охопив його руками і поліз угору. Незабаром листя заховало його. Впершися спиною – в стовбур, до болю в руках стискав автомат.

«Якщо помітив хтось, тут від смерті не відкрутишся», – тоскно прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулі по дереву.

Проте, замість свинцевого перестуку, почув джеркотання – видно, німці спускались з гори. Кілька камінчиків покотилося схилом і два чи три шубовснули в заводь. Гітлерівці, гомонячи, наближались до нього.

«Помітили, гади. Ну, живцем не візьмете…»

Пальці, здається, не м'ясом, а кістьми вплелись в автомат.

«Але чому вони йому нічого не кричать?»

Знову схлипнуло кілька камінчиків, затріщав орішник, і ланцюжок напівзігнутих німців підійшов до явора; оглянулися навколо і важко почали розміщуватися на березі, біля човна. Наче постріл, черкнув сірник, повіяло поганеньким димком.

У Варивона до краю загострився слух, зір, нюх, і ноги почали так дерев'яніти, начеб їх втиснули в мурашникові купини.

Зайшло сонце, і на яворі заремствувало листя.

Втомлені чужинці довго хлюпалися біля річки, потім піднялися і, ліниво розмовляючи, пішли понад берегом.

Варивон, слідкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклі ноги. Не зліз, а скотився з дерева і метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, і його очі округлилися з жаху. Крик злився із довгою чергою. Раз і вдруге пересік Варивон загарбників, люто вгатив у них усю обойму і поспіхом почав шукати набої. За рікою обізвалися постріли.

«Тепер шукайте вітра в полі», – підійшов до води.

Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, і вітер доносив притишену стрілянину. У села за рікою не вщухав жіночий крик. Він підводився високо-високо, на неймовірно різких нотах обривався і знову розростався, страшний і болючий, як важка свіжа рана.

«Яка там, сердешна, побивається», – охопив голову руками. Тільки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний і гарячий біль в сухих очах.

«За що ти страждаєш, мій краю? За що горять твої села, ридають жінки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої діти завтра так заголосять, як за річкою ця невідома жінка… Буду живий – буду тебе бити, фашисте, без жалю і милосердя. Це тільки початок мого рахунку».

Знаючи, що гітлерівці вночі не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокіл-гору, шукаючи в заростях безпечнішого і теплішого місця. Ще кілька днів тому він помітив: на Сокіл-горі є «печі», де нагріте повітря не розвівається вітрами. Скоро знайшов такий затишок в дерені і неспокійно, тривожачись, боліючи у видіннях, проспав до пізнього сніданку.

Вдень Варивон упевнився, що лінія фронту пішла далі. Обережно ознайомився з місцевістю, а пізнього вечора вирушив на схід, з твердою впевненістю, що він таки добереться до своїх частин.

Напружено спустився з камінної гряди, у підніжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серці тривожні спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував він, до Великого шляху.

В напівсні зітхали і осипались обабіч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепілка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокіл-гора.

XІ

Уранці приїхали попрощатися з Дмитром Мірошниченко і Кушнір.

– В розпорядження обкому партії їдемо, – стримано пояснив Свирид Яковлевич, сідаючи недалеко від ліжка.

– Відкликають чи самі надумались? – гостро поглянув у стомлені сірі очі, що майже непорушне гніздились в червоних обідках.

– Ну, знаєш, тобі не варто було б питати про це, – махнув рукою Свирид Яковлевич. – У мене заячої крові поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав – старий, мовляв, став для важливішого діла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там підучать трохи і в партизанську групу пошлють. Деякий досвід у мене є. З громадянської війни. Згодиться тепер. Тільки цим і переконав Кошового… Трохи не в пору старість підійшла.

– Після виступу товариша Сталіна велике діло партизанам випадає. На Україні сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мінерів пробратися – добряче діло, – примружившись, Степан Кушнір показав рукою, як він хоче пробратися.

– Де будете партизанити? – захвилювався, підвівся з ліжка.

– Де партія скаже. Воно, звісно, краще б у знайомих місцях, де всі ходи і виходи знаєш. Але партії видніше, де нас поставити. Вона серце наше і наш полководець… У райкому тепер, скажу тобі, як у штабі. Увесь народ на партійні дороги виходить.

– Коли будете десь недалеко, дайте мені знати… Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.

– Це можна, це можна, – погодився Кушнір. – Невчасно покалічили тебе. Невчасно.

– У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику…

– Ну, знаєш, це ти дарма про втоплеників і всяку чортівщину поніс. У кожного є своє і лихо, і турботи, і невдачі. Аякже ж – на те воно й життя. Це не те, що в казці – все тобі робиться, як по-писаному. В житті такого не було, та й, кажу тобі по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловік, коли не гне його всяка болість, як ту билину, – і нахмурене обличчя Кушніра зібралося всіма зморшками, тільки очі між ними світилися, наче вогники. – Ти думаєш, мені легко свій колгосп, свою дружину, своїх дітей на старості літ кидати? Легко? Це не на посиденьки іду. Одну ніч під дощем – не кажу вже про бої – на землі переночувати щось варт. А скільки їх, таких ночей, буде, – хто скаже? Та шукаєш свого місця, мінером хочеш стати. Воно б мені в мирний час потрібне, як зайцеві дзвоник, а тепер в обкомі з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тільки на курси мінерів послали. Пошлють – і щастя трохи біля себе відчуєш. А потім ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють – самим безщасним чоловіком себе відчуєш. Ну, і почнеш нових планів шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива і, найголовніше, радянська.

– Іще раз попрошу, як буде змога – не забудьте мене. Одна у нас доля і в мирний час, і в лиху годину… Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. – сплюнув і вилаявся.

– Не треба, – поклав руку на плече Свирид Яковлевич.

– Чого там не треба. Роз'їдетесь всі, забудете, а мені залишайся поміж бабами та деякими вовками, що уже зарані норовлять, кому горло перегризти… Партизан би з мене повинен бути справжній. Ліси ж як знаю! – і замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити…

– І тобі знайдеться місце в боротьбі. Степан Михайлович вірно сказав: увесь народ на партійні дороги виходить. Кріпко запам'ятай ці слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе – лише для Батьківщини. – Почав прощатися Свирид Яковлевич. – Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу і гнів на ворога обруш. Вірю тобі, як батькові твоєму.

Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очі навернулися сльози…

…От і віддаляється бричка з Мірошниченком і Кушнірем. А ти стоїш, притулившись до плота, і очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.

Да, хороші, чесні люди були. Нелукаві, нехитрі. Прості, роботящі і добрі. Чи зустрінемось іще колись, чи тільки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квітнув і одцвітав…

Шкутильгаючи, скриплячи зубами, він виходить з двору, перепиняє підлітка-їздового, що навстоячки жене коні на шлях.

– Завезти на пошту. Тільки обережно їдь! – довго вмощується і ніяк не може вмоститися на возі.

– Поїду так, що й води не схлюпнув би, – з готовністю метушиться на возі проворний хлопчак, а потім гукає:

– Тітко Югино, винесіть дядькові Дмитрові подушку…

Телефоністка ніяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, і Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лаві. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тільки важко і голосно дихає.

– Я слухаю, – чує до болю рідний і чіткий голос Кошового.

– Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвіт.

– Як почуваєш себе? Одужуєш?

– Потроху.

– Гаразд. Чимсь допомогти треба?

– Да. Недавно поїхали Мірошниченко і Кушнір. І почув я себе тепер відрізаною скибою… Куди мені приткнутися?.. Коли б не нога…

– Я подумаю, Дмитре Тимофійовичу. Пізніше подзвоню. Але Іван Васильович не подзвонив. Увечері, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, під'їхав на машині до самого двору.

– Здоров, здоров, Дмитре Тимофійовичу, – згинаючись, увійшов до хати. І Дмитро побачив, як змінилось – почорніло і схудло – довгасте обличчя Івана Васильовича. Розкішний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-під туго натягнутої шкіри різко окреслились м'язи, тільки очі так само світились ясно і з доброю насмішкою. Повечеряти Іван Васильович відмовився навідріз – часу нема. Але говорив з Дмитром більше години.

– Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталіна?

– Чув. Тому і звернувся до вас, бо тепер і визначається чоловік. В горі, в біді. Хоч і покалічили мені, Іване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалічене. В темну нору я зашиватися не думаю.

– Знаю, Дмитре, тебе… На підпільну роботу не візьмемо – гарячковитий, а в партизанський загін приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.

– Спасибі, Іване Васильовичу.

– З Віктором Сніженком, здається, ти добре знайомий?

– Знаю голову Супрунівського колгоспу. Вірний чоловік. Старий член партії.

– Справжній більшовик. Тримай із ним зв'язок. Я попереджу його. Він уже почав нову працю, тяжку і відповідальну… Роботи хватить і тобі.

– Гаразд, Іване Васильовичу, – повеселішав Дмитро. – І найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору підносить.

– Ну, одужуй скоріше. Всього доброго тобі. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. – І Дмитро, хвилюючись, міцно цілує солоно-гіркуваті уста Івана Васильовича. – А щодо відрізаної скибки, то дуже невірно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Івана Запорожченка. Він сліпий був, а бачив більше за іншого зрячого. Сліпий партизан! – Це достойний приклад для кожного бійця. Справжня людина ніде і ніколи не стане відрізаною скибкою, бо сміливий шлях і серце її… Може навіть прийдеться тобі і самому на свій розсуд і риск діяти. Так завжди повинен відчувати, що тебе вся радянська земля, наші люди, наша велика партія підтримують. Не почуєш цього – здичавієш, пропадеш. Почуєш – найдеш у непрохідних хащах вірну дорогу, її серце підкаже. Видужуй скоріше, – ще раз повторив і вийшов з кімнати.

ХІІ

Над незвично тихим селом місяць розплескує прозорі потоки; блакитна повінь, здається, розколихує землю, і вона от-от попливе в далечінь, напинаючи темні паруси молодих садів. На фоні неба, наче висічені, різко окреслюються самотні дерева, і Сергій Олексієнко ловить себе на тому, що він і природу сьогодні вже бачить по-іншому – очима розвідника. «Вночі треба спостерігати знизу вгору», – пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного і, враховуючи особливості темені, прикидає віддаль до великих і дрібних орієнтирів.

На леваді форкнув кінь, згодом до нього підійшов чоловік, на якусь хвилину дві тіні злилися в одну, і вже вершник помчав до шляху.

«Орієнтир номер один експлуатує технічні можливості орієнтира номер два», – усміхнувся Олексієнко.

Покоротшали тіні дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнілі хмари, плямили зволожену землю.

З хати Горицвіта вийшов Іван Васильович, на подвір'ї попрощався з Югиною та Докією. Спросоння зітхнула хвіртка, і уже Іван Васильович, приминаючи живкий подорожник, підходить до машини.

– Сергію, повний!

– Єсть, повний! До бази?

– До бази.

За селом – пшениці, пшениці. Хвилююча привабність іскристої далини і невпинний строгий рух на шляху, без огнів, без гомону, без пісень. За сірим павуком доріг розпластався протитанковий рів. Швидко, з розмаху наближається ліс, як наближається тільки вночі. Машина в'юнить трав'янистими просіками, розмелює галузки сухостою, обсівається синіми ягодами роси. І раптом:

– Стій!

Дві постаті з рушницями перегородили тісну кривобоку дорогу. Іван Васильович вискакує з кабіни.

– Товариш Новиков тут?

– Тут, наш комісар.

– Машини приїжджали?

– Приїжджали, і Генадій Павлович, хоч скільки було роботи, не пустив їх у ліси – на узліссі розвантажували.

Один партизан веде Івана Васильовича в глибінь лісу. їх ще раз перепиняють, потім на стежці з'являється постать Генадія Павловича Новикова, його смагляве обличчя усіяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто підібрану брову.

– Чаклують полуночники? – вітається Іван Васильович.

– Чаклуємо і, здається, непогано.

– Побачимо.

– Це як сказати…

– Сумніваєшся? Бачу, хвалитися умієте.

Іван Васильович упевнено йде до того місця, де було закладено додаткову матеріальну базу. Ось і граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось і зарість вовчого лика; ось і чарівна завіса беріз, яка зупиняє чорнолісся перед низиною. Але де ж база? Іван Васильович нахиляється, проводить рукою по траві. Навіть грудочок землі нема. За ним пильно стежать очі кількох партизанів господарського взводу.

– Місце бази не змінили?

– Такого розпорядження не було.

– Справді, начаклували, – Іван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої ділянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.

– На коні їду і коня шукаю, – не приховує радості Новиков. – На самій базі грибом стоїш, Іване Васильовичу.

– Ну, от бачиш, а казав – не відшукаю, – виправдовується, і короткий сміх викочується на галявину. Навздогін за ним прямують Новиков і Кошовий.

– Обласне аптекоуправління підводить нас.

– Завтра неодмінно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлінцями.

– Він теж на підпільній роботі залишається? – прошепотів Новиков, начеб хтось міг почути.

– Так.

– Багатющий досвід має людина.

– В нього на що не кинь – має досвід.

– Книги б чоловікові писати.

– І що його останнім часом, перед самою війною, зацікавило – це проблема огрівання Сибіру внутрішнім теплом самої землі «Північ більшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лісостеп укрито лісами».

– Підривники повернулися з міста?

– Прибули.

На дереві спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гілки, зашаруділа листям, знову знайшла гніздо і втихомирилась.

– Толу привезли?

– Дуже мало. Сьогодні, Генадію Павловичу, не приїжджай провадити політінформацію. І так роботи в тебе хватає, поки малярія трясе нашого господарника.

– Ні, приїду. Ніч яка… Наче пісня. І на фронт тягне.

– Так і мене тягнуло. А тепер – нова робота, нові турботи Всією душею входиш у неї, і вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодості вибирають життьовий шлях.

– Пізнаю тебе, Іване Васильовичу, – коротко засміявся Новиков. – Дорога ця риса в людині. Підійшли до машини.

– Їхати по азимуту шістдесят градусів? – відділився від дерева Олексієнко.

– Вірно, Сергію.

– Привіт Недремному і Сніженкові.

Машина пішла до місця дислокації партизанського загону. З низини повіяло прохолодою. Збоку обізвалися постріли.

– Близько стріляють.

– Ні, далеченько, Сергію. Луна підманула тебе.

– І це треба врахувати.

Партизанський загін не спав. Штаб схвалив пропозицію Олекси Дмитровича Недремного: щоночі провадити заняття по тактиці партизанської боротьби. Швидкість марші, потайність зосередження, несподіваність нападу, особливості нічної взаємодії, зв'язку, стрільби, орієнтування, – все це розроблялося за строго продуманим і схваленим райкомом планом та ущільненим розписом. Найтяжчими для партизанів були перші ночі навчання: і командир загону Недремний, і начальник штабу Сніженко нікому не давали угріти місця на слизькій від роси траві.

Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закінчили заняття по стрільбі. Потім підходять Недремний і Сергієнко.

– Як учоба, Олексо Дмитровичу?

– Втягуємося.

– Котра зараз година? – запитує Іван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабін.

– У мене годинника нема.

– Визначайте по місяцю.

– Не точно?

– Краще точно, – всміхається Іван Васильович. Снайпер прикидає віддаль повнолицого місяця від землі.

– Повинно б, Іване Васильовичу, на пів четвертої натягнути.

– Рівно три години, – дивиться на годинник Сергій Олексієнко.

Розмовляючи, Іван Васильович обходить табір, придивляється до кожної дрібниці, начеб він вперше прибув сюди.

В затінку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомін.

– Петре, тобі не холодно?

– Мені на нашій землі ніколи не холодно.

– Він мінеральним добривом підвищує під собою температуру грунту, – безапеляційно пояснює переливчастий тенорок.

– Обізвалася хата-лабораторія.

– О Петре, Петре, – з перебільшеним трагічним докором дзвенить тенорок, декламуючи відомі слова Наталки Полтавки, і сміх розбризкується аж до вартового.

– Спіть мені тамечки! – м'яко звучить подільська говірка.

– Аби не тутечки, – невинно кидає тенорок. – Зараз буду спав.

На крихітній галявинці в рамці тіней колишеться озеречко місячного сяйва. Тут командири і Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Сніженка про розгорнення диверсійної роботи на залізниці. Вгорі, задихаючись, пропливають на схід бомбардувальники.

– Понесло заразу! – обізвався сердитий голос із глибини табору.

– Високо літає.

– Та низько буде сідати.

– Це вірно, братці.

– Може б ви вже спали були?

– А ми ще до дівчат не ходили! – І знову сміх.

Потім якась хвилина абсолютної тиші. І враз:

 
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно горе горевать.
 

Переливчастий тенорок, неголосно, тріпочучи, зразу ж бере за душу. Кілька голосів, оберігаючи, наздоганяють його і разом, до ладу, підіймаються над переснованим промінням лісом.

 
То ли дело под шатрами
В поле лагерем стоять.
 

– Молодість! – Іван Васильович потеплілим поглядом дивиться на Сніженка і Недремного. Високе чоло Сніженка нахмурене, оповите невідкладними турботами. На блідому сухорлявому обличчі робітника різкою тінню чорніє шрам – слід громадянської війни, на темних устах – батьківська усмішка.

«Свою молодість згадав», – одгадує Іван Васильович. Він дуже зрадів, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Поділлі, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником і чи не найкраще знав усі дороги і стежки їхнього району.

– Взривчатки, взривчатки обмаль, Іване Васильовичу, – Сніженко освітлює електричним ліхтариком на карті вузлик доріг.

– Щоденне зустрічаннячко і прощаннячко.

– Мусить бути щоденним, – ще більше хмурніє Сніженко. – Гарбуза під цей вузлик не підкладеш.

– Завтра, вірніше – сьогодні, трохи поправимо наші діла.

– Як, Іване Васильовичу? – надія, радість і недовіра переплітаються в голосі Сніженка.

– Учора був у штабі стрілкової дивізії. Начальник політвідділу взявся нам допомогти.

– Малигін?

– Малигін.

– Тоді буде діло, – веселіє Сніженко. – Як би це ще до артилерійської бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником артпостачання назначили.

– Тоді артилеристи навіть без НЗ залишилися б, – кидає Недремний.

– Вікторе Івановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвіт, приймай його до загону.

– З радістю. Завзятий чолов'яга. Снайпер і шаблею напрочуд діє. Як здоров'я?

– Іще тижнів два поваляється в постелі.

Здалеку заклепали підкови, прокинулася луна, все голосніше випробовуючи свій непритомлений голос. Потім чийсь окрик зупиняє гомін коня і луни.

– Іване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! – обізвався з-за дерев голос вартового.

– Корнієнко?

– Корнієнко.

– Пропускай! – наказав Недремний.

Наступаючи на тінь, з'явився посильний.

– Іване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньої людини посаджено в ешелон. – В одинадцять п'ятнадцять ешелон відправився згідно з маршрутом.

– От і гаразд. Бомбардування станції було?

– Було. Розкришили ліве крило вокзалу. Ще вам є телеграма від замісника директора МТС, – подав учетверо складений папірець.

Кошовий голосно прочитав: «Успішно рухаємося власним ходом тчк запропонований маршрут оправдав сподівання привіт Кабиш».

– Що в райкомі?

– Працюють, Іване Васильовичу.

– До мене є люди?

– Є. З самих найдальших сіл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для виїзду. Хоче з собою забрати усе господарство, усі бебехи й пашню. Раніше наче нічого чоловік був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.

Іван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя посильного. Колгоспників Мороза і Кириченка, розумних, відданих і працьовитих, райком залишив для підпільної роботи – зв'язківцями. От вони тепер і почали грати «всяких таких елементів з одноосібницькими пережитками». Особливо в'їдливим показав себе Мороз.

– Ще даси мені коні і воли, – люто погрожував своєму голові колгоспу.

– Дочекаєшся!

– І таки дочекаюся!

– Як рак свисне, – презирливо відповідав той, одвертаючись од Мороза.

– Я тебе свисну, так свисну, що й в області будуть знати. Неодмінно в райпартком піду! Там знайдуть на деяких голів управу… Свистун!

І Мороз у відповідний час таки пішов у райком, щоб, звичайно, зустрітися з Іваном Васильовичем.

Починало розвиднятися. Ширшав, світлішав і рожевів ліс. Іван Васильович, ідучи назустріч зорі, попрямував до машини. Новий день, нова робота чекали його, і найбільша – по перевірці та відбору кадрів для підпілля.