Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 89 (всего у книги 96 страниц)

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

– Ой, мені страшної – зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, – мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві – кізочка була матір'ю.

– Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! – боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

– М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини – приходь на вечерю до нас, заманеться солонини – через місяць заглянь. Я не скупар, – розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

– Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому…

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

– Ти що варнякаєш?!

– Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

– Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! – Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. – Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

– Не треба мені ваших грошей!

– Треба, треба. Хіба ж я не знаю? – і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. – Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

– Хай він пропаде вам! – дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

– От забісована порода! – вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

Розділ третій

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: «Спать підем, спать підем…»

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:

– Добрий вечір вам.

– І тобі вечір добрий, Одарко, – статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. – Пізненько повертаєшся з поля.

– Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, – підходить жінка до самого воза.

– І як воно?

– Моє в долинці – ще зелене.

– А ми своє завтра почнемо жати.

«Спать підем, спать підем…»

– І женця молодого взяли з собою? – вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

– Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян – вода. А от чи годен буду жито жати?

«Спать підем, спать підем…»

– А свого серпа маєш, дитино?– вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.

– Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

– То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, – ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.

– Спасибі вам.

«Спать підем, спать підем…»

– Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? – звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає – жаліє бідну пташину.

– Ти теж, як перепілка, живеш, – з сумом і співчуттям говорить тато. – Як діти?

– Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. – І вдова піднесла руку до очей.

– Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

– Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.

– Життя… – зажурено каже тато своє улюблене слово.

– Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

– Ти ж тільки обережненько жни – серп не іграшка… Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

– От і не рано. Самі побачите, – боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

– Бувайте здорові.

– Ходи здорова, жінко добра.

«Спать підем, спать підем…»

– Як розспівався, – кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

– Чуєш, як запахло кулешем? – каже тато, путаючи Обмінну. – Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

– Де скажете.

– Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

– Краще кладіть на стіжок.

– Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

– Тоді кладіть під стіжок.

– Тобі сіна всмикати?

– Я сам.

– Хазяйська дитина, – підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. – У тебе й справді ноги – мов деревляччя.

– Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, – повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи… Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

– Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, – нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

– Лягайте і ви.

– Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

– І я з вами.

– Не виспишся, причепо.

– Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

– То ходім, – тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

– Е, та це дід Корній! – зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. – Добрий вечір, діду Корнію!

– Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

– Я тільки сина догадався взяти.

– Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. – У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.

– Як вам, діду, живеться?

– Часом з квасом, порою з водою. – Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. – Вже маєш, Панасе, помічника?

– Вважайте, дочекався женця.

– Он як?! – дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. – Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?

– Трохи вмію, – ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.

Дід Корній похитав головою:

– Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.

– Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?

– Та хоча б і я, – зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. – Уже серп став мені заважким, випадає з руки, – і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.

– А що лікарі кажуть?

– Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.

– І ви ж, діду, бомби возили, – щось згадавши, засміявся тато.

– Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, – уже й серп випадає з руки.

– Діду, ви насправді були на війні? – зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.

– Та ні, то мене впхнули у війну, – неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. – Пшоно вже розімліло.

– Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, – зжаліснів мій голос.

– Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, – насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. – Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

– Ми вже вечеряли, діду.

– Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

– Ой! Справді сам Котовський їв? – завмираю, мов заворожений. – То ви його бачили?

– Навіть фотографію з нас обох робили.

– Розкажіть, діду!

– А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

– Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

– Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, – змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. – Все, Пшеничний, хочеться знати?

– Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

– Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. – Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. – Вас же і в газеті друкували.

– Та друкували, і не самого, а з волами.

– З волами?! – аж підскакую я.

– З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?

Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз… Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:

– То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?

– Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.

– Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?

– От розкажіть, як воювали.

Дід Корній сумно похитав головою.

– То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін – привіз у ліси заховану зброю.

«Як же її через денікінців переправити? – питаюся посланця. – Може, голубами?»

А той, рудий чорт, тільки посміхається:

«Та ні – волами».

«Волами? А як?»

«У вас, діду, в коморі лежить труна?»

«Та лежить, засипав її житом».

«Для чого ж це?»

«Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло».

«То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи».

Йому ще тоді про свист думалось… І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю – бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.

«Що везеш, діду?!»

Стою на дорозі, мовчу, – якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:

«Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?»

«А в мене очі від природи на мокрому місці, – відповідає він і сміється. – Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається».

«Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?»

А він відповідає:

«Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!»

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.

«Як же тебе звати?» – питаю.

«Себастіяном».

– Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! – аж скрикнув я.

– Та він же! – відповів дід Корній.

– Життя… – сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом…

– Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на «ура» і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були – страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.

«Ви ж, тату, домовину викиньте», – каже мені, прощаючись.

«А ти її робив, щоб я викидав?»

«Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати».

«Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов».

Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав – і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. «То це ще не гірше, – думаю собі, – значить, у рай душа йде, – і розплющую очі.

А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:

 
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та заболіло тіло,
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька…
 

«Безсовісні, – кажу їм стиха. – Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли».

І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.

– І ви тоді випили, діду? – засміявся тато.

– А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання… І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали – випадає з неї серп, хоч що роби.

– Діду, а як ваш син тепер поживає?

– Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.

– Поїдете?

– Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє – більш за мене жне, ще й хитрує.

– Як це вона хитрує у вас? – недовірливо засміявся тато.

– Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? – і старий поворушив посивіле багаття.

З нього посипались іскри, їх стало багато-багато – і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: «Спать підем, спать підем…»

Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.

– Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.

– Я зараз. А де ж дід Корній?

– Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.

– Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.

Тато сумно усміхнувся:

– Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?

– Ой таточку…

– Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.

Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.

– Гарних маю собі женців, – наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. – Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.

– Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.

Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом – і кладу на рів.

– Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, – каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.

Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.

– От і дочекалися женчика собі, – підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.

Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, – і знову за роботу.

– Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, – озивається тато. – Не поспішай так – день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.

Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.

– Ану складай, що нажав, – каже тато, – і гарненько рівняй. – Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. – Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, – ще й рукою проводить по стеблах снопа. – Запам'ятаєш його?

– Як же його запам'ятати?

– А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.

– Е? – не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.

За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:

– Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?

– По воду? – спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. – Хіба випили всю?

– Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.

– Та це ж далеченько.

– Зате вода смачна!

Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, – теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води… І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?

Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.

А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: «Засни собі, засни собі…» Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці і на стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупуе мене промінням і тінями.

І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!