Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 96 страниц)

XXXV

Обабіч Великого шляху на чорних полях рівно тягнулись іще незаплескані дощами сліди борін, між якими тремтіли зелені стрілки озимини. На рову рясно пломенів кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи накрапали теплим восковим листям. В дубині стало темніше, і в глибоких коліях, притрушених листом, м'яко зашаруділи колеса, часом підскакуючи на вузлатих пучках прив'яленого коріння. Сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, і окремі волосинки горіли, як золото.

«Добрі коні, роботящі. Чого доброго, в шестерику риссю цілий день будуть ходити», – вже в який раз сам до себе говорив Іван Тимофійович і любовно цмокав губами – не так для того, щоб підігнати худобу, як почути свою повну владу над буланими. На його голос, іще незвичний, коні пряли ушима, притискали їх насторожено до шиї і, витягуючись довгими тілами, спірно, не напираючи на дишель, бігли поміж деревами; під копитами злітало наполоханим табунцем листя.

«Еге ж, завтра і сіяти виїду».

І вже бачив себе дома; розповідав Марійці, як він знову вибрав в райземвідділі найкращу пару для свого созу і як її в нього ледве з рук не відбили багрії. Та хіба ж він сплошає, дарма що супротивники його на худобі зуби з'їли і бігали разів з десять до начальства, а потім всіляко ганчували буланих: мовляв, і тельбаті, і пахи в них грають, і спини довгі – значить, сили тої наче кіт наплакав. А він уперся на своєму:

«У мене гільки булана масть ведеться, і хай гірше буде, а не відступлюся від першого вибору».

Коли запріг буланих у воза на залізному ходу, Иона Чабану усміхнувся:

– Таки перехитрив созівців з Багрина. Знаєш, Іване Тимофійовичу, толк у конях. Чи, може, тільки така масть у тебе водиться? – весело примружився.

Тямущий чоловік. Такого круг пальця не обведеш.

– Бувайте здорові, – насмішкувато вклонився багріям, які збилися біля ганку.

– І ч, бісів син, з-під носа добро вихопив! – з жалем похитав головою найстарший між ними сухопарий дядько. – Доглядай же за ними, ромадянине.

– Постараюсь, ромадяни. – Скочив на віз, ледве приховуючи усмішку: завжди його село сміялося з багринських селян, які в розмові, і особливо перед літерою «р», випускали «г». Не раз ущипливе пародіювали своїх сусідів: «Ми з Рицьком сиділи під рушею і лічили роші. А рім рушу pax, а рушки – ра-рах!..»

«Заживемо тепер – це не наспіл орати та сіяти. Кожну грудочку своїми пальцями перетру. А ще як землеустрій пройде і нам відріжуть землю на горбку – загосподарюємо по-справжньому».

Гіркувато-солодка прілість осінньої пори нагадала йому, як пахне неперелопачене зерно у повних засіках. І насмішкувато, в думках, стежив за Марійкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили люди, що. стільки вродило в них. І чув, як раділи руки, натягаючи віжки, солодко тремтіли міцні вузлуваті пальці, що стільки років скучали не за чужими чепігами. І хай косують, бісяться Сафрон Варчук, Денисенки, Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли землемір по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку і сильно затягнувся їдким димом.

Між деревами засиніли, замерехтіли просвітки, і коні незабаром вибігли з лісу. Коли під'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула парубоча постать і пішла поміж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у неквапній, впевненій ході, високому стані, наопашки накинутому піджаку.

«Та це ж Дмитро Горицвіт!» – стріпнув віжками, і віз заторохкотів по дорозі.

– Сідай, парубче, підвезу, – осадив коні біля хлопця.

– Могорич із вас, дядьку Іване, – схвально оглянув коні Дмитро, вискочив на воза і зручно спустив ноги з полудрабка.

– Скільки того діла, – могорич мій, а горілка твоя. Звідки прямуєш?

– На озимий клин довідувався.

– Як воно?

– Мов барвінок зійшло.

– Та воно в тебе чи не завжди так? Земля – мов каша: дитину посади – виросте.

– Так вже воно дано, що мед солодкий.

Усміхнувся Іван Тимофійович: «Бач, прибіднюється, наче і не він грунт виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане».

– Поїдемо до мене? – запитав, повертаючи на свій куток.

– Поїдемо, – стримано відповів Дмитро.

По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумів, що парубкові хотілось побувати в нього.

«Оце зрадіє Марійка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина, либонь, сторониться його – Грицько їй голову закрутив. Теж парубок не з останніх. Хто ж із них порідниться з ним?.. Я вже як Марійка – наперед загадую».

На подвір'ї розпрягли коней, занесли в клуню пітну упряж і разом пішли до хати. І здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка, і сильніше забилося серце в парубка. З напівпрочинених дверей побачив у хаті Григорія з шапкою в руці. Назустріч попливла, гасячи повіками стриману радість, Марійка. І не дивлячись, знав, шо в правім кутку на лаві біля столу сидить Югина. Спіймав на собі здивовано насторожений погляд Григорія і зразу ж похмурнішав, стискаючи зуби і вуста. Не чув, як поздоровкався, тільки сильно врізалось голосне:

– От і приїхали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в піч.

Надійно торкнулась його долоні Марійчина рука і допитливо округлими очима глянули з кролевецького рушника хвостаті півні, ладні вчепитися один одному в червоні гребені.

«Як же ти попав сюди?» – здивовано і недовірливо питав його, не мовлячи слова, Григорій, і руками неспокійно бгав сиві кучері високої шапки. Він відповів холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув вогкі пальці і пішов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дівочих очей. Глуха мовчанка повиповзала з кутків і затопила всю хату.

– Всього доброго вам, – ніяковіючи пролунав голос Грицька.

– Посидь іще, Грицю, – обізвався Іван, сідаючи на лаву.

– Спасибі, загулявся вже, – і очі знову запитливо підвелись на Дмитра. А той стояв, наче й не бачив того погляду. І чуючи, що чимсь недобрим повіяло від настороженої постаті Горицвіта, Григорій вклонився і тихо вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.

В сінях схопив її руки вище ліктів, неспокійно забігали пальці по теплих червоних квітах на широких рукавах.

– Чого це Дмитро прийшов? Давно вчащає?

Хоча й знала, про що буде питати Григорій, проте не таких слів хотілося б зараз почути їй. Нахилила голову до плеча, мовчала.

– Чому ж не говориш? – опустив її руки і з серцем торкнувся пальцями клямки.

«Яке мені діло до нього?» – хотіла відповісти і боялась промовити слово, бо відчувала в собі дрож і сльози. А Григорій уже ледве стримував злість і проти Дмитра, і проти Югини й її батьків. Лють роз'їдала його, рвалась наверх, сліпила розум.

– Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати? – рвучко розчинив двері і затулив собою просвіток.

– Грицю! – простягнулась за ним руками і невидющим зором. Але перед самим обличчям з дзвоном хряпнули двері і шматочки відбитої глини посипались на її косу; їдкий пил запорошив очі, і вже за рогом хати глухо загупали кроки.

«Григорію», – наливалася єдиним стогоном і, не відриваючи рук від очей, навпомацки ввійшла в другу хату. Впала на ліжко і голова забилася на подушці, дрібно затремтіли плечі, перекочуючи довгу пишну косу…

«Бач, яка тиха вода, хоч би тобі коли обмовилась, що Дмитро вчащає до неї», – лютував Грицько, поспішаючи додому. На повороті спіткнувся. Розмахуючи руками і вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, і ще більше розлютувався…

«Може, на Дмитрові достатки позарилася. Всі ви одним миром мазані. Хай нога мені відсохне, коли більше ступлю до тебе на поріг».

«Невже не ступлю?» – торкнувся серця інший струмінь, і парубок тяжко переконувався, що не сила йому забути дівчину. Тоді ще з більшою злістю почав перебирати в пам'яті її вади, щоб довести собі, що нема за чим вболівати. І чим їдкіше він нападався в думках на Бондарівну, тим кращим ставав її образ. Ясніше світилися очі, красивішало невелике округле обличчя. Тільки тепер глибше почув Грицько, що без Югини він стане порожнім, наче пустотіл. Проте не хотів признатися в цьому перед собою і знаходив нові причіпки, які б затьмарили його почуття.

«Подумаєш, тої краси. Тільки й того добра, що коса груба, а так – ні риба, ні м'ясо. Софія куди краща за неї». І знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтіли двома метеликами на рум'янцеві щік невеличкі ямки.

«Будь ти неладна. І коли вспіла влізти в душу!»

– Здоров, Грицю! – біля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руці.

– Пішов до дідька!

– Спасибі! І тобі цього самого бажаю! – серйозно, наче й справді дякував, одповів Варивон і смачно надкусив яблуко, що аж пінилось холоднуватим соком.

В одсвіті вечірнього сонця закліпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вітрами колосся перехилився через гребінь стріхи, сухими пуп'янками темніла перецвіла волошка. І тільки Григорій тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв її, зважив у руці: «Пропадіть ви пропадом!» – зупинив погляд на обтесаних, потемнілих від негоди деревинах і знову, болісно кривлячись, перевів на похилу хатину.

– Знову, шибенику непутящий, десь цілий день віявся. Навіть обідати не прийшов, – підходить до нього баба Орина. – Ліс оглядуєш? Вже з цієї неділі можна зруб ставити – гаразд, що впорались з роботою.

– Можна, – не розуміючи, про що йде мова, погоджується Грицько. – Оці гроші занесете Дмитрові, скажете, що не потрібні вони мені, – простягає калитку.

– Як не потрібні? А хату за якого дідька збудуєш? – аж присідає Орина. – Чи, може, сьогодні, напився, як чіп?

– В цьому році не будемо ставити, – тиче щось в жилаву чорну руку і прямує до хати.

– Агий на тебе, навіжений! – розгублено стоїть посеред подвір'я баба Орина і підносить до очей чорну руку з напіврозкритою калиткою. «Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скільки гибни в старій хаті, вигрівай жаром вогкі кутки та збирай плісень зі стінок. Скільки тої надії було, а він тобі одним словом поховав усе. Сказано: молоде – зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них… Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити». – І дрібними кроками йде до дверей, вбираючи з вікон згасаючі промінці вишневого заходу.

«Отак несподівано поховати надії», – іще з сіней невдоволено бубонить:

– Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!

* * *

Оцей зелений пожмаканий капшук із грішми, що поклала мати на стіл, до огиди нагадував йому жабу.

– Передумав Григорій будуватись. Видно, не сила хлопцеві спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор піде. Злидні та й годі, – зітхнула і питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про коні? Але в Дмитра зараз було так противно на душі, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.

«Завзятий, завзятий! Цього біда не зв'яже вузлом», – подумав про Григорія, поклав фуганок на лавку і вже взявся за картуз.

– Ти куди, Дмитре? Постривай, – зупинила його мати і сіла на новому стільці, який іще свіжо і тоскно пахнув осіннім лісом.

По виразу її обличчя, по голосу він зразу ж зрозумів, про що має йти мова.

– Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає – другу пару. Замиршавіли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив… Знаєш як. А вони, коненята, і не погані та й ціна така, що нам можна прицінитись. Овес продали, – сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарські справи.

– Скільки ж він править? – запитав понуро, і мати здивувалась: не побачила на обличчі сина тої радості, як перше, коли заходила розмова за худобу. – Та не так-то й дорого, – зам'ялась. – Але…

– В позичку тра влазити, – докінчив Дмитро.

– Ну, а як же думав? Не такі господарі, як ти, а й то стягнутися зразу на коні не можуть, – потвердішала мова.

– Так то ж не коні, а коростяві шкапи.

– Вони через який місяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.

– Ну й що він?

– А що ж він може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобі даремно позичить? Це ти міг би кому пособити, а тобі хто й захотів би з своїх людей, так сам копійки за душею не має. Піди до Данька. Тільки не заїдайся із ними. Мені за ті мощі Лисавета ледве очі не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива… А кіньми ти скоріше яку копійчину заробиш. В Шляхбуд можна камінь возити, в фурманку поїдеш коли – і, гляди, потроху вилізеш з боргів.

– Скоро казка мовиться.

– І діло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок – купляй, Дмитре, коненята. Бо ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало. На один виробіток землі розтечуться… Та хіба мені тебе учити. Сам бачиш, не маленький.

– Та бачу ж. Піду до Данька, – і тільки тепер почув, як застугоніло серце: побачив перед собою коні, і то не чужі, а свої, побачив, як він вимивав їх у Бузі, і аж повіяло їдким креоліном. «А може щось гірше, ніж короста?» – охолодила твереза думка.

Поволі вийшов із хати, а мати ще довго стояла в сінях на порозі, проводжаючи задуманим зором рослу і дужу постать сина.

В хаті Данька з міцними загратованими вікнами настоялась темінь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жевріє лампадка, ворушить важкими незграбними тінями. І коли трохи підпилий Данько підводиться з-за столу, його власна тінь навпіл переломлюється в кутку.

– Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грішми. Сутуж. Налогів понакладали. Душать прямо совєти, без ножа ріжуть, – довго, манівцями петляє Данько, щоб не продешевити.

– Да, – розгадує немудру гру. – Тоді доведеться в когось іншого позичити, – рішуче підводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.

– Та ні, тобі вже, так і бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловікові; проценту великого не хочу, тільки поробиш моїм дочкам скрині, ковані, з квітками, такі, як ти умієш. От і розійдемося по-божому.

– Усім дочкам?

– Усім, – зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки – препаскудний товар».

– Це на ваші скрині доведеться цілу зиму робити.

– Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, – починає завзято підхвалювати Дмитра. – В тебе скрині прямо самі родяться.

– Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.

– Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! – гукає голосно. – Кидай там свою науку та ходи сюди.

З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.

– Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, – хвалиться Дмитрові. – Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його… технікумі.

– Тату! – перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.

«Боїться, щоб не довідався, де вчиться», – догадується Дмитро.

– Та мовчу вже… Так от пиши, дочко.

Почерк у Пріськи справді красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко – лише запитала в батька одні цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.

– Розписуйсь, Дмитре, – з радістю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папір. – Бач, як ловко начиркано. Наука!

– Да, да, наука, – охоче й насмішкувато погоджується Дмитро. – До всього потрібна наука.

– Еге ж. До всього, – стверджувально хитає головою Данько, а Пріська не витримує глузливого погляду Дмитра: червоніє і, подзвонюючи коралями, сердито виходить із хати.

– Розсердилась чогось дівка, – засміявся Данько. – Норовиста, не по теперішніх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нітрохи не гірше тої артистки, що колись з просвіти приїжджала. Тепер моя десь інтересну книжку доп'яла. Про нас, господарів, пишеться. Та як пишеться – ральці оближеш! – сказав гордовито, розминаючи вислі плечі.

– Про яких господарів?

– Про крепких, про «культурних орендарів», як Троцький казав. В цій книзі портрети з нас малюють. Пишаються нами. От які є письменники.

– Та в сім'ї не без виродка…

XXXVІ

По підпухлих западинах під очима, злиплих віях, неспокійній ходанині Марійки з хати в хату Дмитро зрозумів, що Югина плакала Навіть тепер під правим оком дівчини зрідка тіпалась голуба жилка.

«Яка в неї краса мінлива», – поглянув пильно на дівчину.

За півгодини обличчя посіріло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшені риси, нижче ямок окреслились борозенки, і до прорізу в міжбрів'ї навскісне потягнулись, мало не з'єднуючись, дві тонкі зморшки.

«Такою вона буде років через вісім-десять», – визначила здогадка. І неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змінювати невблаганні літа.

«Шанувати її треба, щоб не марніла пусто… Буду, коли візьму за себе», – дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дівчини.

– Чогось нездужає. Чи не підвій напав – учора так крутило в полі, – виправдуючи дочку, заговорила до нього Марійка. І бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. – Може, доню, підеш в другу хату, відпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогодні весь день.

Ніяково усміхаючись, вивела з хати дочку, і Дмитро почув, як в сінях злісно щось зашипіло.

«Ат, не треба», – скривився і подивився на Івана Тимофійовича, чи не зрозумів той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Івана тільки на мить насторожилося і знов уже всміхалось йому приязно і тепло.

– Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе і думаю: наче вилитий Тимофій передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш із себе, і добрий між своїми. Немало ми з ним того світу сходили: де Київ золотий, де Таврія пшенична, де Крим за горами – всюди ту копійчину добували. От і радий, що ти не бідуєш, не давишся заробітчанським кандьором з мишиним послідом. А я кріпко за своїх созівців візьмусь. Помагає держава – значить роби вкупі, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був і хліб і до хліба. Чи так я кажу?

– Так, дядьку Іване. Наша дорога одна: тримайся землі, ставай на неї двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила суріпку з вівсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має, та землі не розуміє. пї треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину знає, щодня вивчати, як школяр книжку, і в книжки заглядати, що мудрі голови пишуть.

– Їй-право – викопаний Тимофій. Тільки він до книг не дійшов. Дай я тебе поцілую, – потягнувсь Іван Тимофійович до Дмитра.

Так їх і застала Марійка, переступаючи з світлом через поріг. І забула мовчазне нарікання і сльози Югини. Що сльози дівочі? Як ота роса на траві. Зійде сонце – і сліду не залишиться.

– Чи бач, як зріднилися, – поставила на стіл лампу.

– Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, – розібрав її натяк Іван. – Просто до душі припав мені парубок.

– А я ж про що говорю? – почала виправдуватися. – Славна людина, куди не піде – всім до серця припаде. – Підсіла до парубка. – Така в мене Югина тендітна. Провіяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.

– Говори, говори, – насмішкувато перебив Іван.

– А ти не мішайся в бабські справи, коли не тямиш, – обірвала чоловіка і всміхнулась Дмитрові.

– Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.

– Жаль, що Югина нездужає. Всією душею хотів би, щоб не хворіла, щоб в щасті прожила свій вік, – хвилюючись, сказав несподівано для себе Дмитро.

– Спасибі тобі, дорога дитино, – розчулилась Марійка. – Дай і я тебе поцілую, – торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.

«От де твоє щастя, дочко!»

І таким рідним здався їй Дмитро, що хотілось притулитись до нього, як до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохіть, запитати парубка, чого він до них навідується, та спиняв її глузливий погляд Івана. Тому, зітхаючи, повела мову такими далекими обхідними стежками – і про цьогорічний урожай, і про соз, і про те, яка тепер молодь пішла неслухняна, – що навіть Іван ловив-ловив нитку, куди гне жінка, та зрештою знизав плечима і звернувся до Дмитра.

– Вона тобі наговорить сім мішків гречаної вовни, та всі неповні.

Але Дмитро не випускав кінця з заплутаної розмови. Поставив себе на місце Марійки і незабаром розбирався в усіх її ходах, як у своїх думках, а коли дійшла мова, що від малих дітей болить голова, а від великих – серце, і яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в які вони руки попадуться, – він уже знав приблизно, що піде за цими словами, тільки не міг визначити грані бесіди: чи знову заплутає кінці, чи обережно почне випитувати його. Радіючи, розумів, що Марійка тягне руку за – нього, і бажав, щоб вона сьогодні взнала його мислі – хай тільки сама дійде до межі.

За вікном коливались сутінки, через плетені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино і різко пахла городина осінньою годиною. І не хочеться Дмитрові йти додому від Бондарів, бо тут усе дихає його коханням, і тоскно стає, що дівчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тій хаті, називає його осоружним і кличе в думках до себе Григорія. Нахмурився і ледве не випустив слів Марійки:

– От і Шевчик почав навідуватись до нас, та чогось не лежить моє серце до нього, хоч, може, він і хороший хлопець.

– Таки не витримала. Сказано: баба – бабою, – глузує Іван. – Ти ще що-небудь скажи!

– І скажу, – розсердилась на чоловіка. – От я мало Дмитра знаю, а в мене – тільки він до хати увійшов, і не знаю, що він про нас думає, – зразу ж до нього довіра вродилась.

– Спасибі на доброму слові, – підвівся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хаті і зупинився між Іваном і Марійкою. Спіймав на собі; стурбовано-радісний усміх жінки і спокійний погляд Івана. Знав, як чекає Марійка його слів, і тихо-тихо промовив: – Мудро говорити не вмію. Сподобались ви мені, полюбив я вашу Югину. Славна дівчина Про таку тільки й думав за ці роки, – запнувся, бо не хотілось згадувати про Марту ні словами, ні в гадках. – Коли вийде Югина за мене – нічого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тільки жилося щасно.

– За трьох не треба – за одного, та доброго, – обізвався Іван.

– А не вийде, – будемо знайомими, та й годі, – закінчив свою мову парубок і сів на лаву, де перше Югина сиділа.

– От кого я зятем назову, – оповила його руками Марійка. – Югина твоєю буде. Тільки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.

– Да, воно б і добре було б, – протягнув Іван.

Дмитро гаряче поцілував Марійку і ледве встиг стримати зітхання. Він чув, як розтає в його серці роками накипілий лід. Хотілось, як до рідних, пригорнутися до цих простих трудівників, відчути теплий дотик дівчини, відчути, що те щастя, про яке стільки думалось, завітало до нього. Та і в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надія його як осіннє небо – здається, зовсім близько, а водночас так далеко-далеко.