Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 96 страниц)

XLІX

– Ти ж не барись, Степане. І не дуже накладай – треба, щоб відпочили коні.

– Ні, ні. Я вльот притягну оту клітину хворосту, – Степан Кушнір куцими пальцями вхопився за віжки і вже хотів вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибині подвір'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря:

– Вже наготували шефам подарунок?

– Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пішли в глиб подвір'я. Ніжний повів саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтікався по всій садибі. На повному возі з добірною антонівкою веселим рисунком, як зорі, уляглись червонобокі яблука.

– Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, – міцно вдихнув Кушнір пахучий настій.

– Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дівчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводські запросили дочку до себе на Жовтневі свята, а вона їх у село.

– Хай поїде. Більше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде, – раптом прояснився Кушнір. – Вони як виступлять, як виступлять з танцями» то і в місті не надивляться на них. А то тільки в нас і в нас виступають шефи.

– Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться.

– Рушаю, рушаю, – Кушнір вискочив на воза і, підібраний та гордовитий, поїхав вулицями до лісу. Селом він притримував буланих – хотілося, щоб більше людей бачило, на яких конях їде він, споконвічний наймит. А коні – це була найбільша слабість Кушніра.

Ще в дитинстві закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребі. І, дійсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавілими, налитими кров'ю очима, коня, кліщем вчеплювався в гриву і мчав бездоріжжям по чистому полю. Часто закривавлений і розмальований синцями, але незмінне веселий, завзято накульгував до пастухів і захоплено розповідав.

– Ох, і чорт, ох, і чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кісточці хотів рознести. А потім бачить, що нічого не зробить – підвівся на задні ноги і почав осідати. Надумавсь перекинутись на спину і придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летіти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кінь. А летить, як сокіл. Аж дихнути не можеш. Лялечка – не кінь. Така холера, що ніхто на ньому не втримається. Золото – не кінь. І ніхто не вдержиться на ньому, хіба що я трохи та дід Синиця.

І завжди однією з найприємніших розмов для Кушніра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, і не раз він люто нападав на декого з созівців:

– Тобі б, чоловіче, на черепахах їздити. Як запаскудив коні. Стрілки не розчищені, очі не промиті, хвости як бабина щітка у глині. Я куркульську худобину більше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвідомий ти елемент.

– Татку, татку. Візьми й нас! – назустріч Степанові бігла його чорнява Надія в супроводі невеличкого високочолого Леоніда Сергієнка. Позаду дітей на сірій дорозі залишались димчасті мережки дрібних ступнів.

– Нема часу із вами возитися.

– Дядьку Степане, візьміть нас. Я коні поганятиму, а потім у лісі будемо з Надійкою хворост збирати, – білоголовий Леонід пильно дивиться на Кушніра довгастими зосередженими очима.

– Сідайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.

– Я сам.

– І я сама.

Діти ціпко вчепилися ручатами в полудрабок і зі сміхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, і умостилися біля Степана.

– Дайте мені віжки. Я вже поганяв, – діловито вчепився Леонід у свіжі, іще із іскристими прожилками мотузки.

– Еге ж, тату, він поганяв. Ми із дядьком Полікарпом аж до Бугу їздили. Біля парому коні чогось налякалися і Льоня ледве з воза не вискочив.

– Щось я цього не пам'ятаю, – невдоволено поглянув на дівчину.

– Татку, а правда – в нас коні не відберуть?

– А хто ж може відібрати?

– Це Даньків Іван казав, що наші коні і коростяві, і скоро здохнуть, і їх у нас відберуть. Так Льоня йому духопеликів надавав. Сам ти коростявий, – каже. – І ніхто у нас худоби не відбере, бо вона созівська. А ти, куркуленко поганий, а… як то, Льоню?

– Агітацією займаєшся, – поважно промовив Леонід. На краю села діти поскочувались з воза і навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дівчину, почекав її. Потім діти взялися за руки і, щось співаючи, гордовито пішли по середині вулиці.

Обминувши Варчуків хутір, Кушнір в'їхав у рожеве надвечірнє чорнолісся. Дорога, переплетена тінями і проміннями, неначе казка, тягнулась в освітлену даль, в широке вікно тихої просіки. По-новому оглядав Кушнір лісові, прихорошені багрецем картини, і усмішка теплилась в його очах і на устах. Здавалось, наче все поширшало і просвітилось навколо нього. Він знав, що гіркі турботи не давлять йому плечі, – все далі і далі відходять від його серця. Він розумів і причину цього. Коли в декого із созівців думки ще були переполовинені, хитливі, то він усім своїм єством вростав у нові діла і ясно відчував, як розкривається перед ним широке життя.

– Ти знаєш, що товариш Ленін про сози писав? – раз на зборах комітету незаможних селян напався з запалом він на Гната Карпця.

– Товариш Ленін про сози нічого не писав, – поправив його з президії Крамовий.

Кушнір на мить оторопів, з ненавистю поглянув на Крамового.

– Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленін наперед нам життя показав. І про сози він сказав. І товариш Сталін про сози сказав. Ось я знайду це і докажу, докажу вам.

Цього ж вечора, під співчутливу усмішку бібліотекарки, він узяв кілька томів Леніна і у вільний час не відривався від книг.

«Що видумав, чорт окатий, – сердився на Крамового. – Щоб у товариша Леніна нічого про сози не, писалося. Та повік цього не може бути». – Кушнір не сумнівався, що він знайде потрібне місце у творах великого вчителя і при всіх людях осоромить пихатого Крамового.

Густіли ліси і надвечір'я. На конях все ніжніше переливались іскорками ворсинки, а темносині зіниці з розумною, майже людською, усмішкою вже починали чорніти. Спірно вклавши на воза хворост, Кушнір пішов у глибінь лісу, ближче до сонця.

Легко дихалося чоловікові, ясно дивилось очам, і він, сам того не помічаючи, тихо пустив у чорнолісся давню і вічно юну пісню про Богунію, яку почув на фронтах громадянської війни. І давні друзі, оживаючи в навіки вирізьблених картинах бою, ставали поруч із ним. Він уже їх бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять років назад.

І несподівано чорнолісся сухо ахнуло одним і другим пострілом. Кушнір підсвідоме кинувся назад. Кілька потоків думок з ревінням розривали його голову.

Ось уже на галявинці видніється високий віз.

«А де ж булані? Де булані?»

Широко розплющені очі блукають поміж деревами, по галявинці і враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлівають останнім відблиском проміння.

Кушнір, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошеній осінній траві. Рожевий прикушений кінчик язика темнів і шершавів прямо на виду. З-під тонкої шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих підковах підручного ще тріпотіли прожилки проміння.

Болючим зором Кушнір ще раз оглянув коней і раптом побачив, що в простреленім вусі борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась і струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока.

Беззвучно плачучи і розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих і ще трепетних коней.

L

– Дмитре, бери берданку – і гайда в ліс.

– Свириде Яковлевичу, що воно? – застигла Докія біля розчинених дверей.

– Двоногі вовки завелися. Треба облаву зробити.

– Ох!

Дмитро швидко одягнувся, зірвав із стіни берданку і рішуче вийшов із хати.

– Дмитре, сину! – покликала Докія. Він рвучко обернувся назад, підійшов до матері, пригорнув її.

– Не бійтесь, мамо… чого ви? – не знає, як заспокоїти, і раптом, перехилившись, цілує її у голову. І Докія обома руками вхопилась за серце, заточилась назад… Так само її перед своєю смертю поцілував у голову Тимофій. Лихі передчуття охопили і трусять всім її тілом.

– Дмитре!

– Не треба, мамо, уже обзивається невидима темінь, заховавши і Мірошниченка, і сина.

– Дмитре! – Хоче побігти навздогін і, мов підкошена, опускається на росяний моріг.

Спогади і картини завирували нею, немов течія утлим човном.

З чорної далини виходить її Тимофій і стрічається із сином аж біля діброви, куди щойно попрямував Мірошниченко.

«Коли ж таке життя настане, що не буде ворогів, не буде крові і сліз, коли тільки люди будуть жити на землі?» – Підводиться з холодної трави. Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволі натягає на себе катанку і, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босоніж прямує до лісу.

З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчуків хутір, входить й яругу, налиту пругким вітром і передзвоном роси».. До неї приглушено долітає чийсь голос.

«Знову біднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тільки не норовить його вирвати з наших рук». – Скоріше прямує до рідних голосів, до рідних людей.

В темряві вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Підійти до нього не посміла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомітно буде слідкувати за всім у лісах.

Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко від глибокої болотистої яруги, перехопивши всі дороги, що йшли від села і парні Січкаря.

Якось зразу закурілись знизу ліси і сильніше, немов перетягнуті струни, забриніли обважнілі краплини. Під їхній перестук непомітно задрімав Полікарп Сергієнко, умостившись клубком на купині пересохлого листу. І раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Від нього різко кинувся вбік невисокий чоловік. Переляканий Полікарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потім кинувся до Мірошниченка.

– Побіг, побіг! – захекавшись, вказував рукою на захід. Мірошниченко по виразу обличчя Полікарпа зрозумів усе.

– Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.

Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетів уперед. Здавалось, легко звиваючись поміж деревами, він навіть не торкався землі… Іще ривок – і на галявині замаячіла неясно окреслена постать, що вбігала в склепіння чорнолісся.

Невідомий обернувся, викинув руку вперед, і над головою Дмитра з свистом пролетів свинцевий рій. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радістю помічає, що він наздожене невідомого.

На ходу, не цілячись, вистрелив з берданки, і в цей час утікач круто звертає до яруги, що безмірним озером забіліла поміж деревами. Іще, як поплавок на воді, гойднулась в тумані голова невідомого і зникла в місиві сизуватих хвиль.

Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання розрядив берданку.

«Утік проклятущий. Коли б не ця розмазня – Полікарп…» – стирає шорсткою, мов рашпіль, рукою гарячий піт із чола.

– На досвідченого ворога напали, – підійшов Мірошниченко, і в парубка од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг літній чоловік добігти до цього закутка?

Свирид Яковлевич зупиняється біля Дмитра; увесь в задумі, потверділим розумним поглядом впивається в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли над ним і воно, піднімаючи скривавлені крила, з шерехом і зітханням пливе поверх неясно окреслених верховіть.

Дмитро, всипаний росою і потом, дивиться в похолоднілі очі Мірошниченка; вони зараз червоні чи то від утоми, чи від ранкового одсвіту. Сувора рішучість немолодого чоловіка передається йому.

– Свириде Яковлевичу, може спробуємо щастя? – нахмурений, високо піднімаючи груди, покосився на яругу. – Все рдно вже день теряти.

– Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. – Кремезна постать Мірошниченка наче вросла в горбовину, що обривається над самою яругою. Над вольовим чолом тріпоче порожевілий пилок прорідженого волосу.

Та не так легко опанувати собою Дмитрові. Все його тіло набухає м'язами. Він робить ще крок уперед і провалюється в туман. Повітря тут втратило вересневу міць, стало в'язким і затхлим. Внизу під ногами попискує замшіла земля, десь зовсім недалеко туркоче невидимий струмок, а зверху обтрушується дзвінкий голос Григорія Шевчика.

– Розсиплемося по низині. Може й нападемо на слід.

– Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, – різко обриває Свирид Яковлевич і владно гукає: – Дмитре, назад! Не дурій!

Чіпляючись за кущі, хлопець неохоче підіймається вгору. Біля Свирида Яковлевича, як бджоли, скупчилися активісти, лихі від невдачі й безсоння. Полікарп, шукаючи співчуття, приліплюється то до одного, то до другого чоловіка, але всі сердито відвертаються від нього. За спиною Сергієнка шипить неприхована неприязнь:

– Сплюх нещасний!

– Дочекаєшся з жука меду.

– І де совість у чоловіка?

– В побрехеньки пішла.

Обличчя Полікарпа стає по-дитячому зворушливим і сумовитим. Свирид Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною очей.

«Як мало чоловічої твердості в ньому. Аж досадно», – поринає в свої роздуми.

Пройшовши кілька кроків, Мірошниченко нахиляється над гніздом сліду, втиснутого в чорну куповину кротовища. Обіч нього на росистій траві чітко темніє ще одна мережка.

«Це Дмитро біг. Ступня в нього більша».

Трохи далі сліди невідомого аж перетиснули рожеві голівки медунки; біля них просипані крихітні тільця задимлених патронів.

«Тут він стріляв… Ні, таки Дмитро увесь в Тимофія пішов – навіть кроку не притишив, коли цілились в нього», – вдумливо читає карту відбитків і, перехопивши погляд Дмитра, приязно киває йому головою. Ще, зарошуючи руки, нахиляється над свіжим слідом, і вже впевнено прямує мерехтливим лісом, що саме заплітає у просвіти червоні і сині стрічки. Активісти, зрозумівши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича.

Звиваючись поміж сизою необтрушеною травою, сліди розгонисто побігли з одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось вони, обметавши ярок, побігли до заболоченого лісного ставу. Над ним, за сліпою високою огорожею, причаїлись будівлі Січкаря.

– От і докрутився мотузочок.

– В саме вовче кубло.

– Хіба ж я не казав – тут не обійшлося без Січкаря, – сміливішає Полікарп, і у відповідь йому лунає сміх. Він ще більше посилюється, коли з лісної просіки назустріч Кушніреві, метляючи косичками, кинулася його Надійка.

– Тату, спіймали того… Льоню, як його? – обертається до хлопчика Сергієнка.

– Контрреволюціонера, – поважно відказав білоголовий Льоня і здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дівоча.

Свирид Яковлевич широко відкриває вкриту жовтими цятками лишаїв хвіртку. На подвір'ї біля парні стоїть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кілька жінок і сім'я Січкаря. Сам Січкар гнутими двозубими вилками саме витягнув із парні м'ясисту розпарену деревину, повернув її і знову турнув у паруючий отвір.

– Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де розцвітає христова наука… – з повагою звертається чернець до господаря і замовкає на півслові, круком виділяючись поміж світлішим вбранням жінок.

На подвір'ї піднімається занепокоєний гомін.

Січкар, кинувши вилка, першим прямує назустріч активістам.

– Завітали до мене? – бадьориться й усміхається нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його – плямистий рум'янець.

– Хто був у тебе з чужих? – гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. І одночасно бачить, як з незакритого отвору парні клубками перевалюється пара, підтоплює ченця і його скам'янілих слухачів.

– З чужих? – дивується Січкар. – Був проповідник бослова, киває головою на ченця. – 3 біблії усякі… новини бабам читає.

– Іще хто?

– Господи! Та нікого.

– А коли подумати?

– Побий мене хрест, нікого.

– Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Січкарю!

– Кажу – нікого, значить, нікого. Присікалися, прямо порятунку нема. – Щоки дуката линяють, в дрібних зіницях мерехтить колюча злість.

– Січкарю, нас довів сюди слід. Не викручуйся.

– Слід?.. Ну й що ж із того? Може, якась злодіяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це ліси! А ти за всякий слід серце навіки тривож, – тільки на мить ковзнулася тінь непевності по сірих білках і зникла в темних пучках прожилок.

Свирид Яковлевич уловив цю тінь, але він ясно розумів, що з Січкаря не витягнеш слова. Та вже й не воно цікавило його. Треба було далі розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому.

«Чужий не міг так легко орудувати в лісах… Значить, Січкар слідкував за Кушнірем… Один кінь убитий з австрійської гвинтівки. А в невідомого був тільки пістолет…»

З ледве помітних ниточок тчеться основа догадок, чіткіше постають контури складної картини, і різкий допитливий погляд Свирида Яковлевича вже кидає в дрож розбухлого Січкаря.

– Де твоя зброя?

– Яка? – здвигає плечима дукач. – Вилка? Он коло парні лежать.

– Де австрійська гвинтівка? Обріз австрійський? – швидко поправляється, знаючи бандитські звички куркулів. Ці слова пересмикують Січкаря.

– Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в банді був?

– Ти і зараз бандит.

– Не маєш права зобижать.

– Товариші, – звертається Свирид Яковлевич до активістів. – У цьому лігві захована зброя, її треба відшукати. Наскільки відомо, у куркульні перша схованка – стріха. Розшивайте клуню й повітку.

– Самоправство! А хто мені збитки відшкодує? – підскакує Січкар.

Але Мірошниченко не звертає на нього жодної уваги. Він перший піднімається по драбині на клуню, і незабаром чорні роздвоєні сніпки, мов дитячі штанці, летять на землю. Дмитро легко, під захоплені погляди активу, прямо біжить вгору по рідких щаблях драбини і стає поруч з Мірошниченком, освітлюючи його ясним поглядом.

– Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю…

– А ти сумніваєшся, що вона тут?

– Я?.. Ні, не сумніваюся. Тільки все так незвично, так просто й складно виходить.

– Бо це, Дмитре, життя, боротьба. І на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловікові, що, як птиця, ховає іноді від дійсності голову під своє крило.

– Це ви у мій город заглянули?

– Ні. Але і в тебе знайдеться таке. Ще одноосібник не зовсім вилиняв у тобі.

– Прийде пора – вилиняє, – нахмурюється. Сніпки тріщать у дужих руках, і незабаром оголюються жовті, сточені шашлем лати.

На дворі кружляє галас. Заметушилася родина Січкаря, а чернець заздалегідь вислизає з подвір'я і його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить поміж деревами.

Коли активісти, зайняті своїм, осідлали величезну клуню і повітку, Січкар, зиркуючи на всі боки, злодійкувато схопив вила і почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумів: сьогоднішній день обривав його звичне життя. Нападом на Мірошниченка він міг відтягнути більшу біду. Драбина увігнулась під його важким тілом. Ось він припав до крокви і люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Сліпуче блиснули довгі зубці. І в цей момент Січкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усією своєю гарячковитістю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, і гострі зубці заворушилися роздвоєним жалом, не дійшовши кількох сантиметрів до плечей Мірошниченка. Ще через мить хрупнула суха лата, – Дмитро з розмахом опустив її на Січкаря і той обаполом покотився по драбині на землю.

– Дмитре… Спасибі, Дмитре… Як ти побачив його?

– То в мені обережний… одноосібник дивився…

– Запам'ятав? Ну, і вдача! – розсміявся Мірошниченко. – Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить ніяких родимок, бо вона є правда. Чуєш? І рости треба… сину. Це трудніше, ніж кип'ятитися в своїх гордощах. А серце тобі ще переробляти треба… Ще раз спасибі.

– Свириде Яковлевичу! Найшов! – тріумфуючи, гукнув з повітки Григорій. У високо піднесеній руці він тримав обріз. Ще рум'яний од хвилювання, Мірошниченко провірив дуло австрійського втинку. На сизій плівці свіжого перегару виділялась бугорками перепалена іржа.

– Заберіть бандита! – кивнув на Січкаря.

– Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, – тоскно ломилися губи багатія. – Легше б було за гратами прохолоджуватися… Пусти з худобою попрощатися. Чи побоїшся?

– Що? Худоба дорожче сім'ї?

– З сім'єю ще побачуся – вона мені передачі носитиме… А коні ж заберете…

Тінь жалості затіпалася в сизих сітчастих повіках, і ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися іржавими плямами.

* * *

– Степане, покинь. Не ний! – обрізав Свирид Яковлевич. – І без тебе нелегко.

– Да, Степане, журбою не пособиш, – Іван Тимофійович поклав руку на плече Кушніра і собі зажурився.

Марійка більше не могла витримати. Закривши рукою очі, пішла подалі від чоловіків. У клуні на сіні вона припала до Югини і заридала.

«Все життя горе женеться за нами».

Дочка охопила голову матері, поклала її собі на коліна. Марійка якось зразу, підсвідоме, зрозуміла, що вже тепер не вона, а Югина міцніша за неї, що Югина мовчки потішає її, як колись вона потішала свою одиначку.

А в дворі на свіжозрубанім дереві, під високими зорями, сидять троє чоловіків. Зрідка перемовляться кількома словами і мовчать – думають.

– Найкращі коні… Найкращі коні… – зітхає Кушнір.

– Ще й Варивонового шпачка підстрелили. За один день…

Забуває Іван Тимофійович, що йому треба заспокоювати прибитого горем Кушніра. І зразу ж, підминаючи біль, говорить твердіше, повільніше:

– Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде точити нашу кривавицю.

– Ну, хто ж міг шпачка покалічити? – вголос міркує Свирид Яковлевич. – Варчук з Карпом в цей час на полі був, Денисенко свій палац будував, Созоненки в крамниці людей обважували… Хитро замотався клубок.

– Найкращі коні… Найкращі коні…

– Не треба, Степане… Ще не такі у нас будуть коні. Ти зможеш викохати таких громоходів, що по всій нашій землі і про тебе, і про них пролунає слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у тебе, в твоєму господарстві пропала худоба, вже повік би із злиднів не виліз. Готував би або заробітчанську, або старецьку торбу і доживав би з нею віка. А за нами наша радянська держава стоїть, в люди виводить нас. Колективне господарство – життя наше. І це – смерть куркулям. От і лютують вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачі скрутять нас в дугу. Це їм найбільше потрібно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогодні село дізналося про наше горе і сьогодні селяни приносять чотири заяви до созу. Це не дрібниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не такими ділами ворочати будемо. Тільки будь, Степане, борцем за нове життя, а не дрібним власником, який, тільки що-небудь трапиться, губить під собою увесь грунт…

– Спасибі за добре слово. Мене не зігнеш спроста. А що тяжко на душі…

Не роздягаючись, всі троє пішли спати у клуню. Іван Тимофійович, морщачись і наперед підбираючи заспокійливі слова, підійшов до дружини за ковдрою.

«Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись», – з острахом торкнувся плеча Марійки. Та здригнулась, зітхаючи подала йому ще й рядна, подушки, кожух і тихо промовила:

– Іване, ти краще повкривай людей. Ночі ядерні тепер. А вам ще й їхати скоро до міста… Ти не печалься, Іване…

– Марійко… Маріє, – міцно пригорнув до себе дружину.