Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 96 страниц)

– Це правда, Дмитре. По-іншому все у нас пішло. От візьми подивись, якими наші баби стали. То раніше зберуться – усі кісточки одна одній перемиють, усі брехні в одне рядно стягнуть, за яйце одна-одній очі видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує? Думаю – не в одній газеті про це напишуть, навіть більше, ніж про тебе, – хитро примруживсь. – Зроду такого жита не бачив. І вже її, бабу мою, навіть в неділю в хаті не втримаєш… Життя!

– Життя, – погодився Дмитро, лежачи на траві і мало дослухаючись до слів товариша: своя радість заполонила всі його думки. «Єсть же такі люди», – з подякою пригадував риси обличчя Івана Васильовича.

У високому блакитному небі паслися кучеряві білі хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози і явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срібла. Далекі хати невеликого сільця, як отара гусей, спустились до ріки і, здавалося, от-от розмахнуться крильми і полетять в сліпучу голубінь, обвіяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо і на серці. Життя!

– Знаєш, Варивоне, я тепер із шкури вилізу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобі і в сні не снилось. Як не є – слово партії дав.

Варивон здивовано подивився на Дмитра: ніколи досі не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловіка.

– Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мірка.

– Еге ж, – коротко відповів, пірнаючи в хвилюючі роздуми. Він зараз навіть фізично відчував, як чорними намистинами лягає гречка в ріллю, як зеленими сердечками покривається нива, ніжними червоними стеблами розколихує грона врожаю.

Увечері Дмитро із Варивоном зайшов у правління колгоспу.

– Здоров, здоров, вояко, – радісно зустрів його Кушнір, намагаючись усміхом приховати почуття незручності. Куцими широкими пальцями міцно стиснув Дмитрові руку. – Читав, читав, як про тебе в газеті розписали.

– Чи не ви матеріал подали про свого бригадира? – відповів повільно і ущипливе.

– Ет, не будемо про це говорити, – на широке обвітрене обличчя Кушніра набігла тінь. – Ти не знаєш, як у мене душа переболіла через це саме діло. І дуже радий, що усе так закінчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сіяти гречку. Погода встановлюється.

– Посію, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб мені суперфосфату відпустили.

– Як? Для чого тобі суперфосфат? – мало не підскочив Кушнір, і в його очах застрибали іскорки справжнього переляку. – Ти ж буряки не сієш! – гарячковита мова Кушніра ніяк не пасувала до його постаті, ширококостої, твердої.

– Гречку сію.

– Ну, знаєш, під гречку нам суперфосфату не відпускають. Чи не тлусто буде для неї.

– Для рудяка – тлусто, для гречки – ні.

– Нема в мене суперфосфату. І не проси, і не моли – нема! Нема! І радий би дати – так нема!

Запасливий Кушнір іще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кілограмом: «суперфосфат – це цукор».

– Нема, кажете? – аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.

– Нема, нема, кажу, – відхилився назад Кушнір і скривився – вдарився головою об високе бильце стільця.

– Значить, нема?

– Нема, значить.

– А коли попошукати?

– Для цукрового буряка трішки є. Самий послідок – тільки віником позмітати.

– Значить, є?

– Нема, нема! Для гречки нема.

– Добре. Тоді я гречку сіяти не буду.

– Як не будеш?

– Просто не буду, – підвівся Дмитро з-за столу.

– Раніше без суперфосфату сіяв? Сіяв? – гарячився Кушнір. «Чорт, чорт, не чоловік. Впертий, як віл».

– То діло давнє було, Степане Михайловичу. Раніше я зібрав би три-чотири центнери – і нічого б мені ніхто не сказав. А тепер – партії слово дав. Це треба розуміти.

– Ну, де ж я тобі цього суперфосфату візьму? Коли б у мене свій завод був. Тоді хоч купайся в ньому, в суперфосфаті – нічого не скажу, їж, пий – нічого не скажу! Відомо – на суперфосфаті гречка вродить. А ти без нього вирости. Знаєш, як солдат із сокири супу наварив?

– Так у того солдата хазяйка була трохи добріша, Степане Михайловичу, за вас.

– Добре, добре! – розсердився Кушнір. – Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобі не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тоді все забереш.

«Не дасть. Раз уже розгнівався, то не дасть», – наливаючись злістю, подумав Дмитро і, стримуючи себе, пішов на хитрощі.

– Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машині їхав, щоб ви мені всіляко допомогли. Він на вас велику надію покладав, – і покосився на Варивона. В того аж просвітилися сміхом янтарні очі, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду.

– Да? – застиг на мить в здивованні Кушнір.

– Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому кріпко, значить, зацікавився гречкою. І про суперфосфат говорив. І про вас згадував.

– Брешеш ти, Варивоне, – швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнір, але не розсердився, а подобрів: «Стараються хлопці».

– Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?

– Брешеш, брешеш! По тобі бачу, – брешеш. Ну, та дідько із вами. Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, – рішуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнір.

– А хватить?

– Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, – спохватився. – Так щось скомбінуємо. Гляди, щоб тільки гречка вродила. Успіх твій всьому району передамо, а то й вище… Щось іще про наш колгосп розпитувалось нове начальство?

– Розпитувалось…

– Ага… Коли суперфосфат розсіватимеш?

– Перед самим посівом.

– То ти що, і підживлювати пізніше думаєш?

– Думаю, коли зацвіте гречка.

– Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.

– Це від суперфосфату найбільше залежатиме, – знову покосився Дмитро на Варивона. – Як нехватить…

– Хватигь, хватить!.. – І зразу ж Кушнір зрозумів насмішку Дмитра, усміхнувся куточком уст. – Ну вас до дідька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи – зовсім ограбуєте. І штани здерете. Здерете!

Варивон, збігши із східців, обома руками міцно перехопив шию Дмитра.

– Ніколи б у світі не подумав, що ти так ловко вмієш збрехати. Це у мене навчився!

– Звісно, у тебе. Ти хіба чого доброго навчиш?

– Іще йому мало! От жадюга. Пішли, Дмитре, до тебе могорич пити – за статтю і за суперфосфат. Бач, як підтримав тебе. А міг би всю музику одним словом зіпсувати. От який у тебе друг.

– Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.

XXV

Сафрон Варчук, повернувся із заслання, перші дні тільки висиплявся та від'їдався. Зрідка, і то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало і повільно-повільно, мов кожне слово зважував усередині на точній вазі. Однак його чорні, глибоко запалі, без блиску очі уважно і з недовірою придивлялись до всього.

Він знав ціну життя, розумівся на людях, на тих явних і прихованих пружинах, які рухали людськими вчинками, відчував силу карбованця, достатку, але те, що він тепер побачив у селі, глибоко збентежило і ще більш насторожило. Що його односельці зараз дружно і добре робили в колгоспі, добивались високих урожаїв зерна і цукрового буряка, – це було зрозуміло: люди побачили, що чесною спільною працею вони виб'ються із споконвічних злиднів. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорів, у землю запався, але ж… батогом обуха не пересічеш… По-своєму розумів і потяг молоді до науки: на легші хліба хочуть перейти, не все ж біля землі та в гною барбатись. Напівзрозумілою була зовнішня зміна, що особливо позначалась на молоді: хлопці й дівчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селі торговельну сітку – мало краму доставляє, але звідкись добували все необхідне, одягалися добре. Зовсім зникло полотно: ніхто в селі вже не пряв, а ткацькі верстати пішли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку навіть і старі люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять років тому. А він за все своє життя не зносив хромових чобіт, не купив доброго сукна: збирав гроші, прикуповував землю, дбав за господарство. Навіть жінці, коли та була молодшою, купував набір рідко і неохоче. А Карпо? – з усміхом згадав сина. – Він у батька вмів красти і собі щось справити… Ну, що ж, така, видать, тепер мода пішла: всі один перед одним хваляться обновами. Подумати тільки: одвічні злидні, що за миску муки на переднівку в три погибелі гнулися перед ним, тепер одягають своїх дітей у шовки, крепдешини і таку чортовщину, що натщесерце не промовиш… Але зовсім незрозумілим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали передовики. За додаткову невсипущу працю вони навіть відмовлялися від оплати. Високий урожай радував їх не стільки тим, що більше перепаде, скільки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому році колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шість тисяч пудів зерна. І який-небудь тобі Полікарп Сергієнко гордо заявляє: «Наш подарунок Вітчизні, щоб до соціалізму скоріше іти…» Тямить він там, в тому соціалізмові що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпів. На які подарунки розщедрились! Це тільки подумати: шість тисяч пудів. Ні, тут явно є якесь приховане хитрування, тільки він ще не встиг його вхопити своїм допитливим оком. Хотів було про це поговорити з таким спокійним, наче нічого собі чоловіком, як Олександр Підіпригора, і ошпарився. Якось дзвінкого зоряного вечора зустрівся з Олександром Петровичем біля колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерію, промацував словами Варчук колишнього середняка, що всіма своїми жилами сидів у землі.

– Придивляюсь це, Олександре, до наших людей – багато змін бачу. Покращали люди. Заможніше жити стали, в достатки увійшли – і покращали. Велике діло багатство. Правду кажу?

– Як тобі сказати, – почав повільно підбирати слова. – Не в багатстві я правду бачу.

– А в чому ж? – здивувався і насторожився: не було в голосі Олександра тієї селянської замкнутості, непевності, що раніше спотикачем ламала незграбні думки. Мова і тепер була мало гнучка, але сильна, певна.

– От візьми ти життя кілька років назад. Немало багачів усяких було. Та, щоб не позичати прикладу в сусідів, тільки не зобижайся уже, почнемо хоча із тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помічали такого, а збоку воно видніше було. Чим більше ти розживався, тим сволотнішим ставав. А ти говориш – багатство.

– То діло минуле. Я його роботою спокутав, – зразу ж нахмурився Сафрон, не радий, що й розмову завів. «Теж агітатор найшовся».

– Ну, що спокутав – спроста не повірю. Це наша держава пожаліла таких, як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричі поклонись і так працюй, щоб не багатство муляло тебе, а чесні діла на розум і руки лягали. І вже коли ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут інакшої думки не найдеш: Батьківщина наша виросла і нас вона виростила. Темних, скрючених злиднями мужиків громадянами всього Союзу зробила. Моїх дітей ученими зробила. То перше найбільшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи я своїй бабі про таке щастя, вона б мені рогачами голову побила б, дарма що у тридцятому році знову ж таки ці рогачі по мені їздили, щоб у колгосп не записувався. Ех, темний ти чоловік. Зачерствів, як задавлений мозоль. Мій синок, що в Ленінграді учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в капіталізмі, як жаба в багні. От тобі справжня правда…

Так саме незрозумілою і зовсім-зовсім чужою стала йому Марта. Зустріла його без будь-якої радості, просто, ну, так, начеб він приїхав не після заслання, а по недовгій подорожі. Стримано поговорила, а потім запитала:

– Ви в колгосп думаєте поступати? – навіть батьком ні разу не назвала… Сказано, приймачка.

– Чого я там не бачив? Не мені цей хрест на своїх плечах таскати. І тяжко, і соромно хилитись перед тими, хто мені кланявся. Я ще не всю свою гордість кинув під ноги, – відповів, випростовуючись, начеб скидаючи зі спини якусь невидиму вагу, і його очі просвітились темною вільгістю.

– То й погано, що не спопеліла вона, ота лишня гордість ваша. Пора забути все старе. Чесною працею спокутувати свої гріхи.

– Так ти думаєш, що я такий грішний? – затремтів голос, і він уже з гнівом поглянув на Марту, хоча, повертаючись (у село, твердо вирішив ні з ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим і привітним, ховатись подалі від людського ока.

– Да, я так думаю, – твердо відповіла Марта. – Люди вам законом все простили. Почніть по-інакшому своє життя.

– Нерозумна ти, Марто, – хотів вилаяти її, але вчасно і стримався. – Ще мало ти знаєш життя людське. Півень солов'єм не заспіває. І давай ми більше про це не будемо говорити із тобою. Кожен, звісна річ, живе по-своєму: коняка знає своє стійло, невидющий кріт – нору, а птиця – гніздо. З одним аршином до всього не підступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, аніж для всього циганського табору, – їдко натякнув Марті на її роботу і зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихіше, навіть приязнь забриніла в голосі: – Старий я вже, Марто. Мені скоріше про смерть думати, ніж про ваші колгоспи.

Але молодиця вловила фальшиві ноти в голосі, задумалась і вже майже нічого не говорила.

Вигодував ворога… Тільки один Карпо може порадувати», – важко зітхнув, проводжаючи Марту до порога…

Одначе не довелося Сафронові обминути колгосп. Якось надвечір приїхав з району Омелян Крупяк. Радісно привітався, заметушився по просторій Карповій хаті, наповнив її словами і безтурботним сміхом. Ніколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловіка, не можна було б подумати, що за цією зовнішньою тріскотнею приховується майже інстинктивна настороженість, недовіра і холодний, жорстокий розум.

– Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й місце облюбував, вибрав для своєї станції – над самим Бугом, біля вашого села. З половини мені зберуть луги. Випасатиму корів, їстиму українську холодну сметану та гарячі вареники і сам купатимусь, як вареник у маслі. Директор! – самозадоволено вдарив себе рукою по животі і розсміявся.

– Омеляне, візьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. І тобі буде добре, і мені непогано. Мені…

– Ні, Сафроне Андрійовичу. З цього пива не буде дива, – зразу ж перебив, і темносірі очі мигнули вогнем лукавства.

– Чому? Боїшся? – розсердився Сафрон.

– Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю і витанцьовується поки. Не без інтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, – і театрально простяг руку до висячої лампи.

– Та уже бачу: починаєш розмахуватися і забуваєш тих, що тебе рятували.

– Не гарячіться, Сафроне Андрійовичу. Від злості печінка буде боліти, – і знову засміявся. – Я для вас кращого хочу. Моє діло таке: не сьогодні-завтра про мене можуть пронюхати – і знову: «Піднімай, сово, крильця», – проспівав надтріснутим тенорком. – А ви за мною не вженетесь – літа не ті, діла не ті… ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, які зв'язки мали зі мною і всяку мізерію, що дальніми таборами пахне. А ви ж побували вже там…

– Це ти правду кажеш, Омеляне, – з зітханням погодився Сафрон. – Що ж, доведеться мені потроху торгівлею зайнятися. Не хотілося б на старість кості поїздками тривожити.

– Не радив би, – ненадійне це діло, – споважнів Крупяк. – Всякий дідько буде чіплятися. Моя вам рада – вступайте до колгоспу.

– Спасибі за таку раду. Вона так мені до серця, як мотузок на шию, – нахмурився Сафрон і нервово пройшовся по хаті. Обвислі фіолетові сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лінії глибоко захованих неспокійних прожилок.

– В житті нам багато чого не до серця, а мусимо терпіти, приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому «мімікрія» зветься: хочеш, щоб не з'їли тебе, – маскуйся під оточення. Дорого вам буде коштувати стати якимось сторожем у колгоспі? Воно навіть зовсім непогано: ходиш собі вночі, на зорі любуєшся, калаталом постукуєш…

І не помічав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злісно тряслися посірілі уста і пересмикувались чорні з сивиною вуса.

– Що ж це ти – насміхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий господар на все село, тепер на втіху злидням з калаталом ходив? Своє серце в домовину закалатував? А не діждуться вони!

– Тату, чоловік діло говорить, – поволі промовив Карпо. – Він вам чим зуміє поможе. Викосите яку десятину лугу, сіно привезете собі чи продасте. А робити доведеться в колгоспі: така наша планета.

– Будете косити скільки схочете, – розщедрився Крупяк. – А про планету ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона переміниться.

– Я це і в тридцятому році чув од вас, – недовірливо і насмішкувато поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очі.

– Не буду говорити про тридцятий рік, а про теперішній стан скажу. Послухай, розумна голово, які реальні сили дозріли на Заході.

І почав на клаптику паперу досить вміло креслити карту Західної квропи. Карпо слухав уважно, але недовіри його Крупяк не міг розвіяти.

– Поживемо – побачимо. Наше діло тепер теляче: живи і на прокурора молися, як на бога, – натякнув про крадіжку.

– Дурень ти! – зрештою розсердився Крупяк. – Коли так будеш думати, то й поженуть тебе, як теля, на заріз. Усе треба наперед розміркувати. Ось слухай сюди, яким шляхом повинно йти твоє життя.

– Ну, ну, поворожіть, – з недовірою покосився на Крупяка, але слухав з увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тільки дуже вже багато торохкотить… Довелося Сафронові, чи не вперше в житті, низько, і то не раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену гордість і презирство, ходив і до Кушніра, і до Бондаря, і до бригадирів, і до рядових колгоспників. Тільки обминув Дмитра.

– Життя тепер моє взяло другий поворот. Соромно і гидко, що колись так жив. На засланні передумав над усім, почав перевиховуватися. На лісорозробці ударником став. За гарну роботу достроково випустили і документи справні дали, – показував засмальцьовані папірці.

Не один день попоходив Сафрон по нових подвір'ях, з подивом і злістю придивляючись і до молодих садків, і до ясниx будівель, і до веселих достатків, що якось по-новому світилися навіть в дитячих очах. І в усьому Сафрон бачив вкорочення свого віку, свою живу невблаганну смерть.

Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до колгоспу. Вибрав собі Сафрон спокійну роботу: став сторожем біля рибних ставків. Відгодовував дзеркальних коропів, перегонив їх з ставка в ставок, косою очищав дно від зілля і потроху вечорами носив додому добірні рибини. Але ні від спокійного життя, ні від солодких коропів не поправлявся: вовча туга і злоба гризли його навіть і в снах. Досить було тільки стати – подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що виростало на його ниві, щоб усе минуле життя перевертало йому душу, їжаком ворушилось усередині. Але на людях треба було приховувати свої печалі. І приховував то усмішкою, то таким розважливим словом, що не могло викликати ніякої підозри. Навіть з Денисенком і Созоненком спочатку говорив обережно, крився зі своїми думками, більше налягаючи на чарку. Пив він тепер багато, але хміль не веселив його, а робив ще більш похмурим, жмакав усе обличчя м'якими старечими зморшками.

– Ти знаєш, Дмитре, зовсім змінився Сафрон, якось сказав Варивон. – Поговорив я з ним…

– Покинь, Варивоне. Це такий горщик, що все життя одним наваром буде тхнути. Сафрон не з тих, що змінюються. Коли що, він тобі ножа під серце по саму колодку зажене – і не скривиться.

– Перевиховуються ж люди.

– Перевиховуються, – охоче погодився. – Але Сафрон не з такої пороли. Бачиш, я немало придивлявся до людей, немало читав. Якось відчуттям розумію, що з ким може далі статися. Перевиховуються ті, що якесь людське зерно мали в собі. А Сафрона тільки карбованець, калитка тримає на землі. За гроші він і раніше всякому перегриз би горло і тепер перегризе.

– То ти по злості наговорюєш, – засміявся Варивон. А Дмитро розсердився, побліднів, а потім почервонів, і більше ні слова не промовив товаришеві: все одно не зрозуміє.

Та Варивон зрозумів, тільки навмисно хотів роздратувати друга. І, добившись свого, зверхньо слідкував за ним, усміхаючись в душі: скажений, ой, скажений.

XXVІ

Іван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб, повернув усі папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примружені очі втратили голубі краплинки світла, здавалися важкими, свинцевими, як осіння вода.

Відчуваючи, про що зараз думає Кошовий, Крупяк переконливим голосом грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на її широчінь і значущість.

– Наша дослідна станція буде вивчати флору і фауну всього Поділля, допомагатиме колгоспам одержувати вищі врожаї споживних лугових трав. Ми проектуємо поставити роботу на відповідну височінь.

– Чи не думаєте ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам виділили землі? Для дослідної станції і менше вистачить.

– Ні, ні! Ніяк менше не можна. Наука вимагає не грядочок, а широкого розмаху, – театрально підвів вгору обидві руки Крупяк. – Надіюсь, до нас будуть приїжджать люди з усього Поділля, а може й України.

– Це все добре. Але стільки відібрати землі у колгоспників…

– Чого вам турбуватися? Не свою ж віддаєте?.. – і зразу ж осікся, почувши на собі до фізичного болю важкий і насторожений погляд Кошового. Зрозумів, що той не простить йому цих слів, запам'ятає їх і в думці вилаяв себе за необережність. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу справжнього натхнення: – Розумію, розумію, важко вам, Іване Васильовичу, кривдити колгоспників. Але ж це для науки, для радянської науки, якій самовіддано служимо ми, скромні науковці. І нема горя без добра: це примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофіївку.

– Інтересна ваша теорія, – насмішкувато і заклопотано подивився на Крупяка. – Тільки не до вподоби вона ні колгоспникам, ні мені. Не можемо ми стільки виділити землі для станції. Це означає поставити під загрозу наше тваринництво.

– Як не можете? Це ж Наркомзем…

– Гаразд, – нетерпляче поморщився. – Подайте мені перспективний план свого господарства та його агрообгрунтування – підвівся з-за стола і попрямував до виходу.

– Добре! Сьогодні ж подам, – поспішно, з готовністю відповів, дивуючись, звідки відомі секретареві такі вузько спеціальні терміни.

Уже сидячи в машині, Іван Васильович твердо вирішив написати листа до Ради Народних Комісарів.

«Іще одна така постанова – і весь район залишиться без лугів. Не те що для колгоспника, а й для ферми невистачить сіна. І які розумники ухвалили стільки землі відпустити? Чим їх освоїть станція?»

Машина пішла понад Бугом. Зелені соковиті трави пригасили дорогу. Понад коліями цвіла жовтими краплинами зіновать, розгойдана бджолами і господаровитими джмелями. Одцвітали крупчасті опуки молочаю і гордовито червоніли голівки коров'яку. З верболозів вилетіла чорна широконіска, на сонці яскраво замерехтіли білосніжні окрайці крил і згасли на острівці, обсіяному дрібним камінням і жовтими плямами злежаних пісків. Не встиг птах впасти в кущі, як островом, горблячись, пробіг бурий заєць, світячи, неначе дзеркальцем, білою шерстю вуха.

На воді зачорнів невеликий рибальський човен, вдалині забовваніла висока чоловіча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане білими брилами хмар. Коли машина порівнялася з рослим чоловіком, Кошовий зразу пізнав Дмитра Горицвіта.

– Дмитре Тимофійовичу, що робиш на лугах? – весело скочив на землю.

– Іване Васильовичу! – здивовано і радісно промовив Дмитро. – Спасибі вам велике. – Гаряче обома руками потис руку секретареві райпарткому. І більше нічого не міг сказати. Хоча, здавалось, зроби іще одне зусилля – і слово проб'ється; легко і добре, як в розмові з найближчими людьми. З якогось часу він підсвідоме відчував, що слова повно збираються в ньому, тільки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повінь кинутися в Буг, де потопала невідома дівчина, – Спасибі вам, Іване Васильовичу, – ще раз повторив.

– Нема за що. Гречку посіяв?

– Посіяв. А це луги оглядав із своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось їх до пуття довести. Невистачає нам сіна, Іване Васильовичу.

– Невистачає? – задумавсь, але нічого не сказав про дослідну станцію. – На травосіяння треба налягати.

– Я теж так думаю. Клевер-тимофіївка – ось наш порятунок.

– Чому так думаєш? – з цікавістю оглядає Дмитра. – В книжках читав?

– В книжках. З агрономом радився і сам сіяв, коли почали сівозміну запроваджувати. Земля після клевера-тимофіївки як золоте дно – все уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується і азоту вволю має.

– Вірно. Ми ніколи не будемо мати високих і сталих урожаїв без посіву багаторічних трав: вони від ранньої весни і до пізньої осені нагромаджують у грунті органічні речовини. Тому так тепер партія піклується про запровадження травопільних сівозмін… Дмитре Тимофійовичу, роботу Вільямса по землеробству знаєш?

– Знаю. Це університет наш. Думок у цій книзі, як насіння у добрій рослині. І жодної череззерниці не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем написана.

– Чи не здається, Дмитре Тимофійовичу, що з тебе непоганий би голова колгоспу вийшов?

– З мене? – з непідробленим переляком поглянув на Кошового. – Ні, ні. Який там з мене голова. Навіть смішно. І страшно.

– Страшно?

– Еге. Не з лякливих я, але такого діла не зумію охопити. Не організатор. З людьми не вмію ладити.

– Це діло нажитне, діло росту.

– Ні, ні, Іване Васильовичу.

– Значить, не стільки не вмієш, скільки не хочеш. Честі багато, а мороки ще більше? – Насмішкувато поглянув на Дмитра. – Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осінь виберуть. А ти, боюсь, у дівках засидишся. Тобі ще раз подяку за насіння передає Опанасепко.

– В хороші руки попало зерно. Не жаль…

– Переможе вона тебе у змаганні.

– Навряд. Ми у грунті більше вологи зберегли. І бджоли наші проворніші за багринівських.

– І до цього додивився?.. – розсміявся.

– Бригадир. Це як музика звучить, – і собі усміхнувся. – Може до моєї хати заїдемо?

– Можна. Ти, Дмитре Тимофійовичу, може іще наперсток гречки вділиш? У тебе, здається, то найбільша мірка для зерна?

Дмитро розсміявся легким, радісним сміхом, вивчаючи кожну рису дорогого і по-простому людяного обличчя. Щось хороше і значиме хотілося сказати Кошовому, але надійшла якась внутрішня напруженість, незручність: а що коли подумає чоловік – піддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається біля начальства, медом розливаються, щоб собі якусь вигоду дістати.

– Як бригада працює?

– Нічого. Поки ніхто нас не переганяє.

– А газети людям читаєш? Книги читаєш?

– Книги?.. – і вже Дмитро не знає, куди подітись від допитливого ока. Ні, він більше про роботу думає…

– Це дуже недобре, коли чоловік свій шматок поля більше знає і любить, аніж колгоспників, що працюють із ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Він не тільки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофійовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрібно лише сонце, вода і добриво. Саме головне – більшовицька пристрасть потрібна. І глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудодні. Це сім'я – дружня, вольова, творча, збратана в труді, як розвідники на фронті. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспників учи, прищепи усім любов і до наукової книги і до гарячого більшовицького слова, яке змінює наше життя і землю. Люди, кадри вирішують все.

Пам'ятаєш ці слова?

– Пам'ятаю, – трепетно відповів, все. глибше відчуваючи, скільки в нього діла не зроблено. Болісне і честолюбне відчуття (Дмитро хотів кращим бути в очах Кошового) почало відпливати, як хмара; прояснювались нові обрії, ще ледве вловимі, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце.

– Розумієш, Дмитре Тимофійовичу, бригадир – це одночасово і батько, і командир. Та ще який командир! Він не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довіритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твій друг, – усміхнувся Іван Васильович. – Такими твоїми друзями – справедливими, міцними, гордими, роботящими, розумними – повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскільки це зміцнить нас, наскільки стане кращим життя. Розумієш, Дмитре Тимофійовичу?

– Розумію. Спасибі за науку. Я її за вітром не пущу. – Гордовито випростався і ясно поглянув у задумливі очі Івана Васильовича.

Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Іван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркуші паперу, а потім тихим голосом, що виключає усякі заперечення, сказав:

– Тепер ми вам, товаришу Моторний, відріжемо сорок сім гектарів лугу – рівно стільки, скільки ви зможете освоїти.

– Сорок сім? Це насмішка!? – вражено вигукнув Крупяк і піднявся із стільця.

– Сорок сім – і ні сотої більше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрім біля своєї свити. Коли ж збільшаться ваші можливості – може ще щось додамо. Їдьте завтра на свою ділянку з завідувачем земельного управління і приступайте до роботи. Бажаю успіху.

– Так я напишу…

– Пишіть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, – різко перебив, збираючи зморшки на високому чолі, напівзакритому кучерявим чубом.