Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 96 страниц)

LVІІІ

Мовчки поверталися додому. Вітер, підіймаючи пилюгу і сухий лист, глухо шумів в обважнілих вітах широкого шляху, виривався на поле і двома дужими крильми летів до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вітряків. Наче макове зерно, сіялась мряка, а на ворсі піджаків матово поблискували дрібні краплинки.

Варивон скоса поглядав на товариша і тільки зрідка злісно спльовував на потемнілий шлях.

– Ти б, може, переключив третю скорість на другу? Женешся, наче з ланцюга зірвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.

Дмитро навіть не оглянувся.

«Приб'є, біс окаянний. Нізащо, ніпрощо може молодичка перетерпіти… От наградила доля характером, будь ти неладен».

Варивон, розуміючи, що насувається хмара, хотів як-небудь втягнути Дмитра обхідним шляхом у розмову. Але з того нічого не виходило. Тим-то біля самого села почав говорити прямо:

– Дмитре!

– Ну, чого тобі? – неласкаве зиркнув.

– Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобі, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.

– Ну, не тягни…

– А ти не норовись. Усякий тобі командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити.

– Що тобі про неї говорити?

– Як що? Двоюрідний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякі витребеньки. Югина не з тих, що хвоста підніме і комусь на шию почепиться… Повік не зрадить така.

– Це я сам взнаю.

– Як?

– Знаю як. По одному погляду пізнаю.

– Вірне слово?

– Вірне слово.

– Ну, тоді я не журюся. Спокійно йду до своєї Василини. На весілля приготуйся з Югиною до мене.

– Добре, прийдемо, – відповів механічно і невидющими очима поглянув на Варивона.

В селі стало затишніше. Попрощавшись із Варивоном, Дмитро повільніше попрямував додому.

«У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить». Поволі підійшов до плота. У цей час назустріч йому вийшла мати. Острах війнув в її очах, коли побачила таке напружене і злостиве обличчя сина.

– Добридень, Дмитре.

– Добридень, мамо, – і пішов до хати.

– Ти чого такий? – стала поперек дороги.

– Не застуйте, – рвучко підходить до порога і вже не чує, що позаду говорить мати. Двома міцними ривками відчиняє сінешні і хатні двері, застигає у рамці одвірка.

У хаті напівтемне і чисто. У кутку сніп житнього колосся віє устоєними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже відійшло красне літо. Прихилившись до скрині, стоїть скам'яніла Югина. Навіть не ворухнулась похилена голова, коли він увійшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.

Скільки вони так простояли одне навпроти одного – не Пам'ятає. Тільки раптом підвелося незвично прекрасне і бліде обличчя дружини, і подивились на нього правдиві очі не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором і незрозумілим подивом. А непролиті чисті сльози уже бриніли в обідках збільшених очей.

І Дмитрові враз стало соромно за себе, за свою дику злість, за напад на Григорія. Він уже не може більше дивитися в очі дружині і, водночас почуваючи, як раптом він звільняється від гнітючого тягаря, що не тільки наліг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, – тихо говорить:

– Оце так чоловіка стрічають? Чарки на столі нема, обід не стоїть. Не варила, може? Розлінувалась? – і лагідно усміхається доброю усмішкою, ніби просячи пробачення в дружини.

І Югина, що приготувалась до найгіршого, більше не може стримати сліз. Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається до чоловіка, охоплює його шию руками.

– Дмитре, дорогий…

І її голова б'ється на широких міцних грудях дружини. Вона ще не розуміє всього, що трапилось, ще внутрішній острах морозом пробігає по спині, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невіддільний від неї, що без нього опустіло б її серце, як порожній вимолочений колос.

І це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цією самою беззернистою зігнутою стеблиною. її тіло, відчуваючи на собі дужі заспокійливі руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих жінок, що вперше відчули материнство.

Вона відхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, і вражено помічає в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. І чоловік ще ближчим, дорожчим стає для неї.

– Дмитре, мій Дмитре, – тулиться до нього.

– Що, дорога? – Він, підіймаючи свою кохану на руки, цілує, її.

Докія, ставши на поріг, з подивом і хвилюванням дивиться на сина і дочку, а потім непомітно виходить у сіни. «Порозумілися. Тепер усе піде на лад, – закривши двері, ще бачить перед очима невістку й сина і зітхає: – Ні, таки Тимофій не шанував так своєї Докії…»

Частина другаІ

В морозному передсвітанку, стишуючись, весело шерехкотів лапатий, сизий сніг, і в саду без вітру перегойдувалася обважніла ткань пухнастого віття. В густому досвіті, коли все так принадно, виразно окреслюється і збільшується, здавалося – не сніг, а легкокрилі зграї птиць зліталися на синьо-димчасті розлогі крони дерев.

– Поїхали! – Дмитро зручніше засунув за пояс колун, підхопив на плече топтуху і легко, обома ногами, вскочив у металеві затиски лиж.

– Тату, візьміть мене із собою! – напівроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сінешні двері, проворно добіг до Дмитра, з надією поглянув на нього великими чорними очима.

– Акиш, малеча, до хати. На річці ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Візьме, значить, та й проковтне всього, тільки чоботи і ремінець на берег викине, – з перебільшеним гнівом накинувся на свого похресника Варивон.

– Андрію, я що сказав? – строго промовив Дмитро до сина, і той зразу ж насупився, примружуючи очі і підбираючи губи.

Варивон поглянув на розгніваний вид хлопчини і ледве не покотився зо сміху.

– Подивись, подивись на нього, – шепнув Дмитрові. – Викапаний батенько. Навіть ніздрі так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.

Дмитро через плече зирнув на сина, усміхнувся, подобрішав:

– Візьму тебе, Андрію, на річку, як потеплішає. Ну, біжи до хати – замерзнеш.

– Чого б це я замерз? – сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся і розгонисто, чорніючи та збільшуючись, підіймається на високий перемет. Два чистих, рівних сліди прорізали сніг, і світанок зразу ж їх наповнив темнішою синню.

– Поїхали, – з жалем і болем вирвалося з грудей хлопця. Він довго слідкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах і знову підносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а піднімаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свіжими барвами і розколювалось матовою смугою ранку.

Уперто мотнувши головою, хлопець легко біжить до хати і ледве не збиває з ніг невеличку метушливу дівчинку.

– Андрію, чого ти роздягнутий бігаєш по холоді? Я мамі скажу.

– Ет, помовч мені, розумниця.

– А як простудишся?

– Нічого мені до самої смерті не буде вадити.

– А як буде?

– Ольго! – і Андрій гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього.

Дмитро, тільки-но сковзнув лижами, почув радісний приплив сили. І зараз, у дужому пориві, злітав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом.

– Куди тебе чорти несуть? – стурбовано гукнув позаду Варивон.

Дмитро навіть не оглянувся. Іще один ривок уперед, і він у захваті зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвічується іскристими обвислими сотами граніту.

Звідси за широкими плесами чистого, незавіяного льоду на багато кілометрів розтяглося низинне Забужжя, і небо над ним здавалося незмірне вищим, аніж за тими пагорбами, що залишились позаду.

Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирізьблявся чотирикутник села Івчанки, оторочений з усіх боків засніженими садами. В центрі села, над стрімкими пірамідами молодого парку, височіло кілька двоповерхових будинків – колбуд, школа, лікарня, правління колгоспу, а далі, понад рівними вулицями, неначе лялькові, біліли нові будівлі колгоспників. Здалеку все здавалось таким легким і прозорим, що без звички більше скидалось на розкішну зимову картину, закинуту серед снігів, ніж на справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскраві огні.

Дмитро рукою стер з брови самотню сніжинку і трохи подався праворуч.

Зараз він стояв на тому самому місці, де в двадцятому році його батько стрічав останні години свого життя.

– Ой, матінко моя, як тут, значить, страшно! – розчервонілий кряжистий Варивон вибрався на кручу і косо подивився униз. – Упадеш – і кісточок не позбираєш. Ой, ой! – Він перелякано замахав руками, наче справді вже валився з кручі, круто повернув лижами і, репетуючи та дивовижно присідаючи, помчав із гори до ріки. Подивишся збоку – от-от упаде чоловік: так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом.

– Виробляє, мов хлопчак. – Дмитро пружно, відчуваючи кожну жилку в тілі, почав спускатися слідом за Варивоном. З кожним кроком все більше і більше опускається, немовби входить у сніги, чітка панорама села, і зрештою тільки видно срібну узорчасту стіну саду з розчахнутою широкою брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнуті крила доріг. Тепер на округлому, як гніздо, виступі берега яскравіше, голубим пароплавом, випливла електростанція, піднімаючи вгору п'ятикутну зорю і ранкову зірницю.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід. Перейшовши Буг, друзі опинились на льодовому просторі, покритому міцною, наче перепеченою, травою: літо цього року було дощовите, вода вийшла з берегів, і колгосп не зміг навіть викосити отаву. Так її, високу, зелену, і прихопили заморозки, перепалили морози. Поміж травою блискавкою викручувався зарічок, стрілою тягнулася довга фоса.

– Отут спробуємо! – вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, піджак, поклав його на траві і, схопивши обома руками сокиру, почав спірно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усі боки розлітались дрібні крижини, холодний пил запорошував очі, пощипував лице.

– Ти так смачно рубаєш, що й мене аж підмиває взятись за сокиру, – змінив Варивон товариша і почав вирубувати невеликі віконця для бовта. Розігрілись.

Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тісний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, і навколо держала закипіло, заклокало сиве шумовиння. З внутрішнім тремтінням прислухається Дмитро, чи не обізветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубці немудрої снасті.

– Тягни! – застигає Варивон в напруженім чеканні. – Нічого не вдарило?

Дмитро мовчки зриває з дна снасть, і швидко півмісяць її отвору виринає з води. Весело токують блакитні переливчасті струмки, і заріг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусі, і Варивон, не чекаючи, поки збіжить вода, запускає руку в снасть.

– Виблиця, Дмитре! Виблиця! – вигукує з таким тріумфом, немовби в нього в руці не рибина, а саме щастя.

– Виблиця. Невелика. – Бере в руку округлу, як долоня, рибину.

– Почин добрий. Став-но іще. А я вдарю з дальшого віконця. – І Варивон почав завзято місити бовтом воду.

На цей раз попався довгий і гладкий в'юн. Варивон так його схопив за голову, що він зразу ж тонко і жалісно запищав, звиваючись усім темним тілом. Знову немилосердно рубали лід; вода і піт об'юшували обличчя товаришів, дубіли руки, але скупий заріг туго дарував із свого багатства по одному-два в'юни.

– Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що і в топтуху не вміститься. – Сильно вдарив бовтом Варивон. – Тут ми такого менька спіймаємо! Вони саме нерестяться. Тільки ти одним льотом вихоплюй топтуху.

Але на новому місці нічого не спіймали.

– Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагідних, як я. От побачиш: зараз півтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще більша. – Варивон витягнув снасть і розвів руками: – Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигині – вся риба наша. В мішок не вмістимо. Доведеться штаненята скидати.

Вирубали нову ополонку.

– Ну, прислухайся, Дмитре, жену цілий косяк до тебе.

І не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтіло сухе держало і трепетним хвилюванням обізвалося в усьому тілі. Миттю рвонув снасть до себе.

– О! – тільки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт і побіг до ополонки. Заклекотіла вода в топтусі. Звиваючись, велика щука так била міцним крапчастим хвостом стіни снасті, що аж вигинались вони.

– А що я казав? – обома руками вихопив рибину Варивон і кинув на лід. – Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще більша. Став скоріше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься… Ти подивись, подивись, – раптом показав Варивон рукою вдалину. – Що то за рибалка понад кручею ходить?

– Хто його зна, – обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. – Хлопчик якийсь.

– Даю голову на відріз – це твій рибалка.

– Андрій?

– Андрій. Як же він міг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?

– Я йому прийду!

– А ти не дуже. Твоя, горицвітівська, порода в ньому, – і Варивон кілька разів махнув у повітрі бовтом.

Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.

– Що, неправду я говорив? – сміючись, запитав Варивон, коли Андрій з бігу перейшов на хід, з опаскою поглядаючи на батька.

– Йди вже, йди, – примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака, який нерішуче зупинився біля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув ніжними сріблясто-синюватими котиками.

Хлопчик зразу ж повеселів і бігцем кинувся до рибалок.

– Тату, спіймали щось? – в чорних блискучих очах запромінилась радість, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею.

– Скільки разів упав, поки з кручі спустився?

– Тільки один раз. О, яка щука!

– Бери її, значить, – і миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свіжина на столі.

– Добре. Я зараз, – вхопив рибину обома руками.

– Тільки обережно мені, – наказав Дмитро. – Там, де бистра – тонкий лід. Заломиться.

– Проворне бісеня, – схвально примруживсь Варивон, коли Андрій побіг льодом. – Тільки дикувате, як і ти. От Ольга в тебе – дівчина. Та за словом в кишеню не полізе.

– В тебе вдалася. Недарма з твоїх колін не злазить.

– Пішли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стільки риби набитися…

Шарудячи травою, пішли до рівної неширокої смуги льоду, зрідка отороченої напівпрозорими опуками верболозу. Дмитро зірвав суху, жилаву стеблину, перекусив міцними зубами, і присмак, і напівзабуті видіння далекого літа непомітно війнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали ті картини, що уляглися в серці, як зерно в ріллі, і відпливали, залишаючи по собі неясну тривогу і жаль.

– Заєць, заєць! – Варивон, кинувши бовта, побіг уперед. Великий вухань, міцно підкидаючи задніми ногами, стрімголов мчав із кущів на Буг. Ось він пересік ріку і зник в узбережжі. Вслід за ним іскристо задимівся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорів.

– От, жаль, Дмитре, що ми рушниці не взяли. Тут зайців, як гною.

– Завтра візьмемо. – Дивився на засніжений берег, а сам чув, як іще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове літо.

– Завтра. Теж думаєш рибалити?

– Ні.

– Зайців бити?

– Ні.

– Так прогулятись? На поле подивитися?

– Ні.

– Ні, ні. А що ж думаєш робити?

– Та щось думаю, – оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. І знову літо війнуло на нього споминами, що, здається, тремтіли у співучій сітці зернистих блакитно-сонячних дощів. Навіть повітря міцніше втягнув – так запахло грозою.

– Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фігурою біля великого шляху поставив. Якраз професія по тобі.

– Чому?

– За цілий вік не довелося б тобі й слова промовити.

– А я б тебе в цирк опреділив би. Даремно талант загибає. Ні, ні, граєш ти на сцені непогано.

– Зарікаюсь. Після ролі отого нещасного череваня, будь він неладен, в селі проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прізвисько. Так що ми завтра робимо?

– Будемо траву косити.

– Тьху на тебе!

– Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.

– В тебе допитаєшся тої правди.

– Так допитуйся в когось іншого, – відповів з серцем. – Бачиш, скільки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сіно, – широко показав рукою. – Іще стільки загине: крізь цю траву туго і рідко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг і не вкосиш її – старе бадилля зразу косу затупить… А зараз у нас як худобі підстелюють?

– Погано. Бо соломи малувате, – почав здогадуватися Варивон. І раптом просіяв: – Це справді здорово, Дмитре. І підстілка буде, і гною більше буде, і худобі розкіш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скільки раніш вода виходила з берегів, замулювала і нівечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. І це неспроста. Ширше люди думати почали. І твій розум поширшав… Ото зрадіє Кушнір. Аж підстрибне, коли розповімо йому про це.

– Зрадіє, – погодився Дмитро.

– Тільки треба завтра раненько-раненько прийти косити, – оглянувся навкруги Варивон, і голос його потихшав. – Щоб хтось не попередив нас.

– Чого? Хай косять, – здивовано поглянув на товариша. – Ти, бачу, з ширшого на вузьке наче хочеш скочити?

– Нічого я не хочу, – нетерпляче відмахнувся Варивон, одначе очі його повужчали, в них замерехтіли хитруваті тіні.

– Вистачить косовиці на всіх. Чого занепокоївся?

– Діло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми перші ділом, значить, крутнули. Почин, ініціатива, – це щось таки важить! За це і почесть найбільша і чарка перша. А там хай собі косять на здоров'я. Ми, значить, Дмитре, завтра зі своїми бригадами виходимо першими. Ти знаєш, які у нас проворні – зразу можуть нас обігнати. Оце поки ми тут ходимо, підгляне якась ланкова і зразу догадається про наші плани. Народ пішов непосидячий. То, бувало, тітку взимку і за ноги з печі не стягнеш, а тепер вона тобі в завірюху по колбудах товчеться, по селі товчеться, на всякі наради роз'їжджає. І то її вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насівся якось на свою Василину, щоб більше хати трималася, а вона, значить, мені:

«Що ж ти думаєш, чоловіче мудрий, весна починається в травні? У грудні, у грудні вона білим сніжком починається. А ще й бригадир!» І така почалася самокритика, що я тихенько за шапку – і ходу з хати. Хіба ж бабу переважиш, а ще коли вона щось путяще вигадає?

– А вона добре сказала: весна у грудні білим сніжком починається, – усміхнувся Дмитро. – Так я зразу й подумав: затримай цей сніжок, а він тобі простелиться, зацвіте гречкою вліті. Знаєш, як гречка цвіте? Ніжно, ніжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвітті і в бджолі і дзвоном дзвенить – до самого обрію.

– Про що б ти міг подумати? Гречка тобі й у сні ввижається… А про траву твоя догадка – усе віддай і мало. Оце тільки дивуюсь, як Григорій Шевчик не попередив тебе? Він рідко що прогавить, – і насмішкувато покосився на Дмитра.

Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще більше розвеселявся.

– Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жінка Прокопа Денисенка теж язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвіт. Заставляє більші зерна гречки вибирати. Начебто неоднакові млинці з дрібної чи великої гречки. Видно, вислужитися перед начальством хоче і дурно пусто гробить наші трудодні. Теж мені агроном знайшовся. Тільки портфеля не носить.

– Я їй, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, – ще більше розсердився Дмитро. – Я їй вислужуся, дурепі ледащій… Оце такі, як вона та її Прокіп, тільки й міряють усе млинцями, пампушками, своїм черевом ненаситним. На роботу лише в оказії виходять. А коли треба зайвий раз спину зігнути, то вже очі, немов гадючки, бігають. А чого ж, город собі захопили, як лан. Чоловічок на таких посадах крутиться, щоб тільки потягнути щось із колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную цього хрещеника Крамового.

– І чого б я хвилювався через дурне слово ледачої жінки. їй і досі сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, які у них очі. Аж дивиться гидко: одна, значить, злість і порожнеча. Це я десь, Дмитре, читав, що очі – дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От придивляюсь я до своїх земляків, і прямо на виду міняються люди. То тобі такий непомітний чоловічок був, а це й в похідці, і в очах впевненість бачиш, силу, думку чуєш. Що не говори: чоловік не злиднем – господарем стає. Чи так я кажу?

– Вірно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивляєшся до всього, – промовив із здивованням.

– Жаль: ти навіть до свого друга, значить, не додивився, – удавано зітхнув і похитав головою.

Короткий зимовий день прихиляв свої вінця до малинового надвечір'я. Сонце вже зсередини просвічувало насичені памороззю сади; на фоні широкого вікна проміння розкішні округлі крони дерев піднімалися над рівниною, наче срібні герби.

«Герби нашої праці» – схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей ніжний і водночас величний образ.

– Про траву треба, Варивоне, івчанським і любарським колгоспникам сказати: хай косять на підстілку. Може, заскочимо до них? – промовив Дмитро, готуючись їхати в село.

– Можна. Тільки раніше івчанців повідомимо, – пожвавішав Варивон. – Заодно подивимось, що тепер поробляють наші сусіди, якими новинами думають землю звеселити… Ну прямо нема ніяких сил угнатись за ними. Як уже не стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь і обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними.

– Нелегке, говориш?

– Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надію загубив, що їхній перехідний прапор перенесу в свій колгосп. Він прямо і у них як пам'ятник вилитий стоїть.

– Уже спасибі івчанцям за те, що підтягнули нас, треба, щоб і ми їх чимсь порадували. На твоє просо надіюся, Варивоне.

– І я на нього сильні думки покладаю, хоча всередині аж тремчу, – признавсь Варивон. – Навіть у снах такий різнобій почав увижатись, що Василина посеред ночі будить: охаю, значить, з досади або сміюся з радощів… Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом – серце зайченям тремтить… Ще зима кругом, а сни бачиш тільки весняні і літні. Перше ж ще літо на полі, а тебе холодні зимові сни мучать… Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пішли!

Пізнім смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся і наказав Василині:

– Стара, ти зайдеш до Горицвітів – разом на виставу пі-І'дете, а я мотнуся до своїх хлопців. Діло є. Важливе.

Поспішаючи шляхом, він побачив перед себе невисокого, стрункого Леоніда Сергієнка, сина Полікарпа. Леонід був найкращим їздовим і незмінним учасником усіх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.

– Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третій швидкості поспішаєте?

– Привіт, Варивоне Івановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, – весело поздоровався Леонід зі своїм бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.

– Звісно, розсерджусь і найгірші коні всучу тобі. На тебе, товаришу Отелло, покладається велике завдання, – змовницьким голосом почав Варивон. – Сьогодні я був на Бузі – задумав риби наловити…

– Багато спіймали?

– Пудів два, може й гак ще невеликий буде, – не моргнувши оком, немилосердно перебільшив Варивон. – І от, значить, ідея прийшла мені в голову: скосити на підстілку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвіта повинна бути на лузі біля фоси. Значить, щоб ніхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякі проворні перехоплять нашу ініціативу.

– Ініціативу у нас перехоплять? Та ніколи в світі такого не буде! – В невеликих різких очах Леоніда загорівся упертий блиск. – Я зараз так своїх комсомолят, своїх годків настрою, що ранком і копиці, як із пушки, стоятимуть. Наші хлопці не дадуть себе обскакати… Це добре ви придумали, Варивоне Івановичу. Тепер ми, як у пісні співається, постелем коням сіна по самі коліна. Побіжу зараз.

– Біжи, Леоніде. Тільки, значить, найбільш надійним об'яви. А таким, що на язик довгі, ані слова. І, гляди, за свою любов не зачепися.

– За яку там любов? – нетерпляче відмахнувся рукою. – Нема в мене…

– Може й нема, – неначеб погодився. – Це як повертався із річки, Надійку Кушнір бачив. Саме їхала зі станції.

– Надійка! – аж скрикнув хлопець.

– Вона ж така тобі дівчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепокоївся? – і, усміхнувшись, додав: – Ходімо, Леоніде, разом обійдемо свою бригаду.

– Ой, ні, я сам. Варивоне Івановичу, а ви правду кажете?

– Щоб разом піти? – сказав так, начебто не зрозумів Леоніда.

– Та ні. Справді Надія приїхала?

– Приїхала. Певне вже тебе чекає і дочекатись не може. Біжи, Леоніде.

Під чобітьми Сергієнка заскрипів переливчастий промерзлий сніг. Хлопець легко полетів у чарівну голубінь співучого вечора.

«Таким і я колись метким був», – Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка.

Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому він бачив не тільки недавній відгук своєї молодості, а й нову добру силу, своїх вірних товаришів і стрімкий ріст своєї Батьківщини.

– Коли б скинути із моїх плечей десяток років, – часто хвалився Василині, – ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчуків та Даньків натщесерце до метеликів у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.

– Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а «бульбу» напевне і в театрі так не затанцюють, як ти зі своїми артистками, – сміялась дружина. – Тільки, прошу тебе, не грай у «Суєті» – всіх позаморював реготом. Та ще як додаси своє…

– Співавторство, значить.

– Теж мені співавторство. То замість «в гурті» – «в бригаді» скаже…

– І ніхто на свого бригадира не обидився, тільки ти одна така причепа… Де мої очі були, коли на тобі женився? Ніяк не второпаю… А правда ж – «бульба» здорово у нас виходить?

– Вже й тебе успіли Бульбою прозвати…

За крутим вигибом стало темніше; тут тіні падали прямо на шлях, і вітрець роздмухував у їхніх нерівних вічках тремтливі блідосині вогники.

Ось на невеликому, напнутому як лук, місткові, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дівоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвінку дорогу. І ясно стрепенулася пісня, широка, задушевна, як сама юність. Здалось: і дерева, і сніги зазвучали, налилися живими звуками і струмками прозорого вітру і красою вечорового сяйва.

«Надія… – хвилюючись, зупинився Леонід і для чогось скинув шапку. – Надійка!» – І він, забуваючи за все, кинувся веред.

Пісня і дівоча постать наближалися до нього, наближалися великі неостуджені зорі і широкий принадний світ, по хвилях якого, розбризкуючи золоті краплини, плюскотів лукавий розгонистий місяць.

Нічого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добігає до дівчини.

– Надійко!

– Льоню!.. – в радісному переляці обертається дівчина, зметнувши важкими темними косами.

Дужі руки несподівано підхопили її, і вона зразу ж опинилася на міцному парубочому плечі.

– Ой, Льоню! – скрикнула, а потім розсміялась.

– І чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички інститутські? – строгим баском забуркотів Леонід. – Ану злазь мені зараз, – різко гойднувся.

– Ой, Льоню! – І дівчина ще міцніше обвилась руками навкруг парубочої шиї. Леонід обережно поставив її на сніг, усміхнувся.

– Здрастуй, Надійко. Вреднюча моя.

– Здрастуй, Льоню. Радість моя.

Її чорні вії двома крильцями війнули вгору, і великі, щасливі, із вогким блиском очі так дивилися на хлопця, як тільки молодість уміє. На щоках двома втиснутими зернятками тремтіли невеличкі ямки.

– Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцію? Я б тебе, як сонце, зустрічав би.

– Саме наші колгоспники були в місті.

– От жаль… Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?

– Пам'ятаю, Льоню. Тоді така заметіль, така заметіль крутила День як ніч став. Ніколи не думала, що доїдеш.

– Це я б не доїхав? Та ще за тобою?

– Ой, хвалько. Ти тоді валянці такі привіз, що я з головою в них пірнула.

– Путящі валянці – батька мого. Пам'ятаєш, як ми зі станції повертались?

– Швидше вітру летіла. А пам'ятаєш, як наші санчата перекинулись біля дубини?

– Перекинулись, кажеш? Ні, щось не пригадую такого.

– Пригадуєш, пригадуєш. Тільки признаватись не хочеш. Знаю тебе.

– І охота згадувати про таке, чого й не було… Надійко, а мені аж не віриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся… Похуділа ніби трохи на студентських харчах, витягнулася і ще кращою стала. – Пригорнув дівчину, поцілував у вуста, щоки і пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнасті ниточки паморозі.

– Як я скучилась, Льоню, за тобою, – тихо промовила, і очі її стали сумнішими, а на щоках затремтіли рум'янці.

– І я, Надійко. А ці дні як не свій ходив. Навіть до телефоністок почав піддобрюватися, цукерки і горіхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не твоєму батькові, а мені сердечне комюніке передали. Бо з твоїм старим ми знову погарикались. Боюсь, що він такого зятя і на поріг не пустить.

– А за що ж ви?

– За електростанцію, Надійко. Твій батько таким скупим став… Ми насілися, щоб на острівку електростанцію побудувати, а твій, заощаджуючи копійчину, понадіявся на івчанців. Мовляв, вони збудують і нам ток піде. Ну, івчанці збудували електростанцію, але малопотужну. От ми й напали на твого.

Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навіть і не здоровкається тепер.

– Нічого, Льоню. Пересердиться і почне станцію будувати. Я його знаю… Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лінуєшся? От я візьмусь за тебе.

– Приїхав контроль на мою голову.

– Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кінець залишаєш?

– Не полюбляю її, – зітхнув.

– А без математики не бути тобі командиром.

– Ні, я її таки вгризу… Вже намічається перелом.

– Довго він у тебе намічається.

– Ех, Надійко, аби це ти мені алгебру викладала, – і аж примружився від уявного щастя.

– Тоді навчив би ти?

– Очей би не зводив…

– З алгебри чи з учительки?

– 3 обох, з обох… Ой, Надійко, мені ще треба збігати до своїх комсомолят. Я швидко-швидко. І тоді підемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш, як ми в минулому році ходили? Тоді така сама місячна ніч була. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Там тепер уже день і ніч електростанція рокоче, не дає воді заснути. А над нею червона зоря сяє. Побачиш її – і аж далечінь розступиться перед тобою, і зорі Кремля засіяють тобі. Знаєш, як у Лєрмонтова: «И звезда с звездою говорит».

– Як серце із серцем. Правда? – притулилася до плеча милого, а той огорнув її надійними руками. – Біля зарогу електростанція?

– Еге ж. Там, де ми колись під човном від дощу ховались. Пам'ятаєш?