Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 96 страниц)

XІ

Варивон зразу, ще не закінчились збори, прибіг до Дмитра. Засніжений, став на порозі, люто затупав ногами і зосереджено підійшов до Дмитра, що саме підшивав шлею.

– Ходімо в ту хату, – кивнув головою. – Діло є. І Дмитро почув: трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побілів, розширились очі, але перші слова здивували Варивона:

– Вип'єм зі мною, чи побоїшся тепер?

– Чого б це мені боятися? Тільки не до цього зараз.

– Нічого, – заспокоїв і дістав із шафи горілку. Випили по чарці, Варивон з опаскою дивився на пополотніле обличчя товариша, знав, що той кипить усередині і досить жодного слова, щоб вийшов із себе. «Чого доброго, піде сочити за Крамовим. І того – окастого – не пожаліє, і собі життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловіка».

– Дмитре, що ти думаєш робити?

– Що? – наче від сну прокинувся. – Зараз запряжу коней – і в саму столицю майну.

– Так уже і в столицю?

– А що ж – в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну, вип'ємо ще на дорогу! – Вже навстоячки перехилив чарку, і скло зацокотіло по зубах, краплини горілки потекли по сорочці – тремтіла рука.

Коли запрягав коні, до нього вийшла мати:

– Дмитре, куди ти? – з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з сином.

– За своєю долею, мамо, – невесело посміхнувся і, захлинаючись, розказав усе. – Найшлася каїнова душа, що позаздрила на нашу кривавицю, Сафрона Варчука, Данька не розкуркулює, а взявся за мене.

– То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, – спокійно відповіла, що аж здивувався Дмитро. – Правда на нашому боці. Тебе наша власть не скривдить… А Крамовий – то пройдисвіт. Їдь, сину, – поцілувала його в лоб і зітхнула. – Поспішай…

Дмитро підійшов до ліжка, де спокійно, усміхаючись, спала Югина. Зітхнувши, поправив розкидані коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами до її чола, потім низько нахилився над колискою і, випрямляючись, вийшов із хати.

Докія сама навстіж відкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.

Кинув у легкі, на підрізах, санки рушницю, торбу з їжею і поїхав у холодну заметіль. І тільки тепер його охопила така гнітюча туга, такий біль, що хотілося упасти в високі оплени, уткнутися головою в солому і заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом має обірватися його життя. І санки, ідучи затоки, везли його не до темної стіни лісу, а на той світ. Здавалось, підрізи скрипіли не на мерзлому снігові, а на його болючому тілі. Похололою рукою витер піт із чола, зітхнув, стрепенувся важко, беручи в руки, неначе обмерзлі віжки, свої почуття і турботи. Вони опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу, розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли хотілося важко заголосити, той біль, що плугом проходить по нашому корінні, уже почав чоловік переборювати. Міцніли опір і напівсліпа злість, прояснювався напівзатуманений розум. Велика кричуща несправедливість заставила Дмитра оглянутись на все своє життя, побачити те, що було непомітним, просто спливало, як прибутня вода, міцніше пізнати ціну життя, як ми в голодну годину міцніше пізнаємо смак чорного загорьованого хліба.

Вузьким було його минуле. Не вмів і досі виплисти на широку течію, але він любив і життя, і людей, і природу. Усе хороше радувало його, печалили чужі печалі, виводила з себе несправедливість. Він не був спокійним, холодним спостерігачем, який і пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в тяжкому горі… Коли на його полі з'являвся новий сорт насіння – нарік його вже мали сусіди. Коли він міг комусь допомогти – допомагав без корисних вимог і думок. А хто так любив щиру працю, що повіває і потом, і тихим колосом, і живим зерном? Коли б односельці заглянули в його душу, вони зрозуміли б одне: він добра хотів людям.

Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається, подобається людям. Повернути б її? Запізно уже… А що Крамовий ворог – голову б поклав під сокиру.

В лісі стало затишвіше і наче на серці трохи полегшало. Після роздумів більше почалось вірити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща. Дорогою вирішив, що нічого йому поки гнати коні аж за сотні верст, коли можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловік. Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.

Зубами прикусив нижню губу і відчув, як накипає льодок на холодних устах.

Запорошений, потемнілий од холоду, з якимсь внутрішнім холодком і жагучим сподіванням, зайшов у райпартком.

– Секретар не має часу. Нарада! – перегородила йому шлях висока худа друкарка.

– Ага! – зупинився біля дверей. – Коли звільниться?

– Не знаю, – з недовірою оглянула засніженого понурого дядька з батогом у червоній, перепеченій руці. – Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогодні немає прийому в особистих.

– Я здалеку приїхав.

– Це не відіграє ніякої ролі. Прийому сьогодні нема.

– Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, – презирливо зміряв її з ніг до голови і ступив уперед.

– Не пущу! Я своїм місцем відповідаю – верескнула та.

– Жінко добра! Відійди від гріха. Тепер нема такої сили в світі, щоб не пустила мене, – так поглянув, що та сторопіла, відступила назад, і Дмитро міцно рвонув на себе ручку дверей.

Справді, в закуреному кабінеті сиділо кілька людей. З-за столу спокійно підвівся невисокий білявий чоловік. Він, очевидно, чув розмову за дверима, але в його темнозелених з янтарним відливом очах щось блиснуло – не роздратовання, а іскорки сміху.

– Не пускають до вас, – спустив донизу батіг, сподіваючись, що зараз на нього почнуть сердитись ці заклопотані люди, пожмаковані безсонням і турботами… Хто може полічити, скільки в оті бурхливі неповторні часи середній районний працівник провів безсонних ночей, витратив своєї сили, згубив здоров'я!

І тільки тепер Дмитро побачив біля вікна розумно-насторожене обличчя Віктора Сніженка.

– Добрий день. Марков. – Секретар райпарткому вийшов з-за стола і подав руку Дмитрові. – Сідайте.

– Доброго здоров'я, товаришу, – зразу осіла злість в чоловіка, і він з глибокою вдячністю і хвилюванням подивився в натомлені, але веселі очі Маркова.

– Сідайте, товаришу, – вдруге показав на вільний стілець. – Здалеку приїхали? Мете ж надворі. Напевне, забило всі дороги?

– Занесло, – відповів стримано, прикидаючи в голові, чи в нього хочуть щось випитати, чи таки насправді дуже людяний їхній секретар. «Навряд, щоб спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть», – приміряв по своїй вдачі.

А потім, коли зрозумів, що помилився, легко стало на душі: єсть же такі хороші люди на світі.

Марков, зрідка постукуючи пальцями по столі, дуже уважно слухав Дмитра, зрідка запитував і знову слухав, вивчаючи мужню, міцну постать простого трудівника, що зараз всю свою душу, радощі і болі викладав важким, незграбним, та щирим словом.

– Гарні урожаї збирали на своїй землі? Як ваше прізвище?

– Горицвіт.

– Горицвіт? – вголос задумався Марков. Щось знайоме і далеке-далеке забриніло в його душі од цього слова. Але що?.. Ніяк не міг пригадати, пірнаючи в згадки і прислухаючись до вузлуватої, невмілої мови Дмитра. І з кожним новим словом Горицвіта, і з кожною новою згадкою давнини, які перебирав допитливий розум, Марков почував усе більшу і більшу довіру і приязнь до Дмитра.

– Гарні урожаї збирали? – знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко і радісно розкриється з глибини років. Але воно знову почало невловиме відходити вдаль.

– Хороші. Кращі, ніж усі мої вуличани. В селі мене агрономом в насмішку прозвали. Люблю я землю, і в книгу заглядаю, – подобрішало обличчя Дмитра: відчував, як дедалі щільніше щось з'єднує його з тим невисоким білявим чоловіком.

– А ще більше можна зібрати?

– Чому ні? Не можна тільки на небо вилізти, – і вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.

– От ви й будете, товаришу Горицвіт, в колгоспі вирощувати високі врожаї. Вірю, що тільки правду чув од вас. Будете в колгоспі людей вчити, як біля землі ходити. І самі вчитиметесь в агрономів наших, у професорів, в академіків. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всі віки людство мріє про радісне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полі, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди своїх дітей, зміцнювати свою державу, зерном добиватимете своїх ворогів.

– Спасибі за добре слово. Тільки з мене такий учитель… Не дуже вмію я з людьми обходитись, як інші. Говорити не умію.

– Навчитесь. Коли ви справжня людина – навчитесь. Вам ширше треба дивитись на світ – ви вже колгоспник… Довго тут пробудете? Через години дві я б зміг з вами поїхати у ваше село.

– Оце було б добре. Я почекаю вас, – зрадів Дмитро, засміявся.

XІІ

– Мамо, який мені сон приснився, – усміхаючись, Югина легко скочила з ліжка і метнулась до колиски. Білоголовий Андрійко – її безкрає щастя – стиснувши крихітні кулачки, здається, не спав, а щось обмірковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням і радістю помітила, що зараз він був найбільше схожий на Дмитра. Ще кілька днів назад уся рідня говорила: її син удався в Докію, а ще раніше відмічала дивовижну подібність Андрійка до Югини. І тільки вона, мати, з кожним днем помічала, як поволі пробивались батьківські риси на округлому лобастому личку дитини, як все більше горбатився ніс і темнішали великі чоловічки очей, за якими навіть білків не видно. І вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навіть подих своєї дитини, наперед відгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя нові риси, що тільки-тільки несміливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полі.

Через якусь хвилину, хвилюючись і радіючи, вже бачила перед собою Андрія таким, яким був Дмитро, коли стріла його літньої ночі в полі. Та незабутня ніч, розводячи завісу років, випливала з давнини, мов ріка із туману, подзвонювала молодим місяцем, який так щедро розсівав зірки, що їм уже замало ставало місця на небі, – тому й падали на землю, на дальні дороги і. темні полукіпки озимини. Навіть цілющий липовий настій почула над собою молодиця.

– Мамо, подивіться, як зараз Андрійко на Дмитра схожий, – одірвалась од колиски.

Напівтемне у хаті. На узорчастих вікнах тремтять блищики зірок, і срібло квіток зсередини наливається ніжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печі одривається Докія, і Югина раптом бачить: в очах її матері теж коливаються блищики, як дві іскорки на шибках.

Югина ще ніколи не бачила, щоб сухі зіниці Докії обтяжувались сльозами.

– Мамо, що з вами? – кидається вперед і своїми теплими руками охоплює негнучкі пальці Докії.

– Горе, дочко. Горе навалило на нас…

– А де ж Дмитро? – скрикнула, не дослухавши матері.

– За правдою поїхав. У саму столицю поїхав… До нашого уряду попрямував.

– Як же так? І мені слова не сказав… Мамо, чого він, цей крамар, хоче од нас? – тремтить голос молодиці, і вона поспіхом одягається, а потім починає вкутувати сина.

– Ти куди, доню?

Але Югина вже не чує слів Докії. Пригорнувши до себе дитину, рішуче прямує до дверей.

– Югино, куди ти?

– Куди? В район. В партійний комітет, мамо… Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти – не здожену. Прощавайте, мамо.

– Ти Андрійка залиш. Куди тобі з ним у таке бездоріжжя йти?

– Ітиму. На край світу із сином своїм пройду, – поцілувала Докію в уста, вибігла з хати.

– Югино…

Але навіть не оглянулась молодиця.

Мороз рухливими клубками кинувся з сіней, і незабаром Докія, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому тумані, що погасив на вікнах веселі блищики світанку.

«Дмитро в столицю подався, Югина до партії пішла, а куди ж мені подітись?»…

Зразу ж за ворітьми Югина по коліна вгрузає в сніг і до самого шляху залишає за собою мережу глибоко втиснутих слідів.

Сніги і сніги. Легкі, пухнасті. Вони оживають із світанком вбирають у свою голубінь зеленорожеві струмки, то починають пробиватися з-за дерев Великого шляху.

Напівзасипані колії дороги.

Дмитро останній проїхав по них.

І вона обережно ступає по цій дорозі, по тому сліду, начеб боячись йому зробити боляче.

Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала її і словами, і сльозами, і болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип і знову попливла по колії, нахилена і самотня, як дерево в полі.

«Прийду я до них, – бачила себе в райпарткомі. – Усе чисто розкажу. Руки свої покажу. Дитину свою покажу. І хто не повірить, що чесні руки в мене, чесні очі мої, хто не повірить, що дитина тим молоком вигодувана, в якому нема людської кривавиці? Усі, сину, повірять, – нахилилась до дитини, скорботна усмішка затрепетала на устах Югини. – Своя влада не окривдить нас. Не окривдять свої люди тебе, Андрійку, не зобидять твого батька, непосидющого і роботящого, як сама весна. Чуєш ти, маленький мій, радість моя».

Андрійко, що пильно прислухався до материної мови, раптом усміхнувся, заворушився, бажаючи простягнути ручата до неї, розкрив рожеві пелюстки уст, і хмаринка пари обдала теплом стужавіле обличчя молодиці. І враз такий спокій охопив Югину, що скорбота поволі зникла з її уст, очей, і тільки одна замерзла сльозина рожевіла на кінчику хустини.

Утомлена, увійшла в ліси, знову ж таки думаючи про те саме.

Біля повороту сіла на сніг, і вмить солодка млость розлилась по всьому тілі, далекими крильми війнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на ноги.

«Не можна спочивати!» – напружилась, ледве втримуючи дитину зомлілими руками. Од болю вони набрякали і розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки і колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту і присіла на пеньок, розтираючи стужевіле обличчя і пальці.

Вдалині зафоркали коні. Югина швидко підвелася. Назустріч їй мчали легенькі крильчасті саночки. Візник круто зупинив коней, і сани пішли затоки, перегородивши дорогу.

– Ти куди, жінко добра? – здивовано запитав Віктор Сніженко, стираючи пухнасту паморозь з вислих, ліплених брів. Гострим оком він здалеку помітив, що втомлена жінка спочивала на обочині.

«Отак і до смерті недалеко».

Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невідомого чоловіка. Помітивши співчуття в розумних очах, раптом зашарілась, чогось вище піднесла Андрійка.

– За правдою йду, – тихо відповіла.

– Тоді сідай до нас, – засміявся вусатий червонолиций візник. – Товариш Сніженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба розуміти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще закутуй. Ну, по руках? їдемо?

– Ні, мені в район треба.

– В район? До кого? – вискочив із саней Сніженко. – Куди тобі по такій дорозі! Бач, з коней пара, як туман, іде. Потомилися. А ти ще з дитиною.

– Дійду.

– Нікуди ми тебе не пустимо.

– Так і не пустите.

– Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо – і край.

– Нема такої сили в світі, щоб мене не пустила, – гордовито випросталась Югина і, обходячи дорогу, рішуче ступила в сніг.

– Чи ти не жінка Горицвіта? – пильно поглянув Сніженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомі.

– А ви звідки знаєте? – зупинилася.

– Знаю, знаю! – весело розсміявся. – Бачив твого вояку. От що значить кохання! – звернувся до візника. – Не встиг чоловік виїхати з дому, а жінка за ним навздогін.

– Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.

– Що Дмитрові сказали? – застигла, загрузнувши на обочині.

– Щоб ти додому повернулася. Сідай у сани, бо ні слова не почуєш од мене.

І Югина покірно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Сніженка. Той допоміг їй сісти, пильно поглянув на Андрійка, примруживсь:

– Викапаний батенько… Ти не журись, – звернувся до Югини. – Приїде твій милий через пару годин. Усе добре! Тільки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав біля горшків. І розумний чоловік, а обгородився своїм господарством, наче в клітці сидить.

– Розгородиться, – радісно відповіла. – Ви ще не знаєте його.

– Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.

– Мало вивчили.

– Словом, кругова порука. Це треба розуміти, – обізвався візник і підморгнув сивою од паморозі бровою.

На полі стало холодніше. Засніжені проводи кидали на срібну скатерть кількаметрові бинди, а телеграфні стовпи гуділи низько і тривожно, як середина піаніно. Біля розстанні Сніженко притримав коні, скинув кожух і наказав молодиці:

– Закутай краще свого синка. Василю Калістратовичу, – звернувся до візника, – скоріше мчи її додому. – І пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, і вітер підняв угору веселі струмки хвилястого русого волосся.

– Я пішки дійду. Що ви, люди добрі, – розхвилювалась Югина, підводячись з саней. – Не каліка ж я, заради мене і людей, і худобу морити… – рукою вплелась у віжки.

– Сідай, молодичко, і помовкуй мені. Наш голова знає, що робить, і ти його не переможеш. Не такі проворні старалися… Да, молодичко, голова у нас – правильний чоловік. Справжній партієць! Це треба розуміти.

Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зібрану постать Сніженка, що, лише в одному піджаку, легко поспішає напівзабитою дорогою.

Проїхавши кілометри два, візник обернувся до Югини і показав пужалном вперед:

– Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже і в літах, а тьопає такою дорогою.

Югина підвелась.

– Та це ж моя мати! – скрикнула радісно і здивовано.

– От сімейка, так сімейка. Тримаються одне за одного, як у казці про ріпку.

Назустріч їм з невеличкою торбинкою в руці рівно прямувала Докія. Порівнялись.

– Мамо! – вискочила з саней Югина. – Повертайте назад. Усе добре, мамо. Скоре й Дмитро прибуде, – поцілувала Докію, начеб кілька років не бачилась з нею.

– Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, – прояснилась Докія, нахиляючись до Андрійка.

– Та сідайте мені, бісові баби. А то ще вони й на дорозі мітинг відкриють і почнуть доказувати, чи усуспільнювати худобу, чи ні! – гримнув Василь Калістратович.

– Сідайте, мамо.

– Ні, дочко, їдь сама.

– А ви ж чому?

– Зайду в лікарню. Свирида Яковлевича провідаю. Це й пиріжків йому трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє – не завадить. А хто ж спече йому?.. Правда, буде сміятися, вилає, що стільки тьопала, а потім і подобріє. Хоч би не погіршало чоловікові.

– Від нас низький поклін передайте. Скажіть, щоб видужував скоріше.

– Рідня ваша в лікарні? – співчутливо запитав Василь Калістратович.

– Рідня, – водночас відповіли жінки.

* * *

– І ви до Мірошниченка? Це просто наказаніє господнє! Ваш Мірошниченко скоро лікарню в МТС перетворить і увесь медперсонал викурить звідси на тріскучий мороз, – невелика й кругла санітарка, наче в розпачі, сплеснула руками і з удаваним жахом підкотила очі під лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-під якої ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне і життєрадісне обличчя.

– Яку МТС? – здвигнула плечима Докія, слідкуючи, як блискавично змінюється обличчя санітарки – від крайнього розпачу до добродушного усміху.

– Яку! Нашу, районну! Чоловік у лікарні лежить, а його начальником МТС назначили. І тепер ще ні світ, ні зоря, а до нього ціле стовковисько в палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацієнтів до Мірошниченка ходило. І що ж, пособилося? Аякже! Ані чутіньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота – з ума можна зійти, нащо я покладиста натура. То папку тобі з важними ділами, то папірець, то командировку, то чеки тичуть – і мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобі компрес поставить… А це тільки що приходить один лісоруб і так проситься, і так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як віск – пропускаю. Бачу: лісоруб чогось зам'явся і боком, боком, як горобець, старається непомітно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а він до спини приклав пилку і норовить з нею вскочити до хворого.

– Громадянине, що це іще за винахід у медицині? Залишіть свій інструмент у вестибюлі, – гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато кліпає. «Не можна, – каже, – Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов». І знову починає проситися. Побігла я до вашого Мірошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: «Марієчко, душа моя, радість моя, пропусти його з інструментом. Нову практику хочемо спробувати». – «А як мене головний за цю практику з лікарні нажене?» – «Тоді будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобі дамо», – сміється. Ще й тракторів тих нема і не знати, коли прийдуть, а він уже найкращого дає. Пропустила я лісоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику – пропала моя медицинська кар'єра, навіки пропала. Головний мені всю голову скрутить.

Одягнувши білосніжного халата, Докія в супроводі метушливої, балакучої Марієчки увійшла в невелику палату.

– Ну, от бачите! – знову сплеснула руками санітарка. – Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим?

– Марієчко, пташко, не сердься… О, добридень, Докіє… – Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жінок. На його незвично пожовтілому чолі виступили дрібні краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвічувалася іскорками сивини. Біля ліжка стояв уже літній лісоруб і молодий чорнявий хлопець. На стільці, вигинаючись, лежала пила, в одному місці присипана сталевою тирсою – Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санітарка докірливо похитала головою і вибігла в коридор.

– Оце так хворий, – підійшла до ліжка Докія. – Пора б уже трохи і вгомонитися чоловікові. Не маленький начеб.

– Розумієш, Докіє, нам треба ліс валяти на будівництво, а лісорубів – на пальцях полічиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубці – третій вкорочуємо. Здається, дрібниця, а така пила вдвоє скоріше ріже. Як по маслу іде, тирсою не забивається, не стрибає по деревині… Тільки зубці треба підрізати особливо, отак, – звернувся до лісоруба і, перехиляючись з ліжка, провіз терпугом по криці. – Знайомся, Докіє, з людьми. Це – молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Поділля. А це – лісоруб Дем'ян Петрович. Він, кажуть люди, вночі у власній хаті може заблудитися, а в лісах – ніколи.

– Бо в лісах я родився, зріс, а хату зовсім недавно збудував – усе по чужих тинявся, – грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.

– Ой, головний іде! – відчинивши двері, в палату влетіла Марієчка, подивилась на всіх зляканими очима і прожогом вискочила в коридор.

Лісоруб, прикусивши губи, під схвальний погляд Мірошниченка, засунув пилку під ліжко. Художник і Докія сіли на стільці.

– Невеликий переполох. Старий з характерцем, – усміхнувся Мірошниченко і звернувся до художника: – Що у тебе нового?

Павло Данилович заворушився на стільці. Темний рум'янець хвилясте побіг до скронь. Захвилювався хлопець, як тільки молодість хвилюється.

– Стільки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символічно: на місці тюрми стає тракторна станція. Повів мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидів. Відкриває залізні двері – і я бачу: на підлозі лежить добірне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згодні зі мною?

– Згоден. От збудуємо нову МТС, тоді сьогоднішню будівлю віддамо під музей.

– Вірно, Свириде Яковлевичу… Коли я вас малюватиму?

– Ну, це не швидко буде. І хочеться тобі чоловіка мучити і самому мучитись. От у мене ідея є: поїдь у Кам'янець-Подільський. Там у музеї є портрет Кармелюка. Тропінін малював.

– Ви думаєте, Тропінін? Знавці не мають таких даних.

– А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.

– Цікаво. Ви якісь матеріали вивчали?

– Не вивчав, а зустрічати доводилося.

В цей час відкрились двері, і головний лікар у супроводі двох сестер увійшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марієчка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселішала, заспокоїлась і знову заметушилась.

– Все збори і збори! – гримнув лікар. – Тридцять п'ять років працюю в лікарні, а таких пацієнтів, як цієї зими, не було.

– Історична зима, Валер'яне Орестовичу, – обізвався Свирид Яковлевич.

– Хворий, ви мене не просвіщайте. Сам знаю – історична! А хто ж історію творить? – насупився. – Люди! Живі люди, а не хворі. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тікають з лікарні. Спішать історію творити або, або… – Валер'ян Орестович помітив залізну тирсу на підлозі, нагнувся і спритно, не по літах, витягнув з-під ліжка пилку… – Маріє Іванівно! – крикнув він на всю палату.

Марієчка зразу ж обм'якла і, червоніючи, як троянда, опустила перелякані очі в підлогу. Вона добре знала, що коли лікар величає по батькові, – добра не жди.

– Маріє Іванівно! – затряслись довгі сиві пасма на голові лікаря. – Чи є у вас найменша різниця між лікарнею і дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас під суд, під суд віддам! Ви мені всі, – затупотів на сестер, – з лікарні конюшню зробили! Хлів зробили.

– Валер'яне Орестовичу, – крізь сльози звернулась Марієчка.

– Мовчать! Або говоріть, говоріть. Почуємо, Маріє Іванівно, ваше наукове слово, – з'єхидничав старий.

– Уже й наукове… Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над апаратами…

– Хватить мене просвіщать. Що ви ще видумали? – звернувся до Мірошниченка.

– Швидше ліс різати. Я дуже просив Марію Іванівну помогти мені. Насилу впрохав.

– Брехня! Не вірю, не вірю! Ви їй слово скажете – і вона з вистрибом побіжить виконувати… Марієчко! Зараз же винось пилу.

І дівчина ледве не всміхнулась: коли назвав її лікар на імення – значить гроза пройшла.

Після лікарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:

– Село Кукавка, де жив у Моркова Тропінін, знаходиться недалеко від Головчинців і Чорномина – там найбільше в ті роки орудував Кармелюк. Не міг великий художник, що змалював стільки селянських портретів, не зацікавитися образом відомого повстанця. Ви помітили, наскільки портрети старого і молодого українців Тропініна подібні до того портрета Кармелюка, який із рук проскурівських тюремщиків потрапив у Кам'янець? І характерний поворот голови даний однаково, і манера письма, і тони…

– Свириде Яковлевичу! – тріумфуючи, вбігла в палату Марієчка. – Трактори ідуть в нашу МТС. Ціла колона! Попереду – мій брат Михайло. Сидить на машині, як полководець! Усі люди збігаються подивитися на колону. Навіть головний не витримав: підібрав халат – і бігцем на вулицю!

В палату увірвався гуркіт машин, і жовте обличчя Свирида Яковлевича почало наливатись радісним рум'янцем.