Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 96 страниц)

ІV

В здибленому рухливому небі проривалися блакитні ріки, і журавлина пісня, пролітаючи над селом, торкалася серця.

Надвечірня година втихомирила вітри. На греблі прозоро-жовті, по-весняному димчасті дерева живими верхами врізались в голубінь, в червоний одсвіт заходу, і свіжі барви між ними струмували, мінились, як на бистрі.

Протоптаною, ще податливою стежкою поверталася Докія з невісткою з широкого обвітреного поля. Весняна смага обпалила і налила жаром обличчя Югини. Тому стали непомітними рожеві веснянки біля перенісся, а привітний блиск її очей здавався темним, як в утомлених людей. Одначе ні утоми, ні тієї доброї млосності, що навесні обтяжує ноги, міцніше притискає їх до землі, не чула молодиця. Ішлося легко, начебто ні роки, ні діти, ні щоденні турботи не торкнулися її невисокої постаті, проясненого чола.

На Великому шляху, тепер вкритому лиснючим синюватим асфальтом, зацокали копита, і згодом міцний гуртовий спів, зближаючись, перехлюпнувся через греблю, залив широку вулицю, почав з долини розтікатись селом, як розтікається тихими вітрами пахучий березневий відпар.

 
Ой, сяду я край віконця
Виглядати чорноморця.
Чорноморець їде, їде…
 

– Орачі повертаються.

– Як славно співають, – оглянулася назад Докія, і її строго окреслене, темне обличчя подобрішало, м'яка тінь перебігла по зморшках. Неквапним помахом руки поправила чорне, заткане сивиною пасмо волосся, і тільки одна незахована павутинка тремтіла над чолом, неначе нескошена стеблина під вітром.

А вулиця дедалі сильніше шумувала, розгулювалась, подавалася вшир, і високі паркани почали потріскувати, як тіснувата сорочка на кремезних парубочих плечах.

 
А він їде аж до гаю,
Аж до тихого Дунаю, гей…
 

…І хто б міг подумати, що й справді через роки не один орач грозовими дорогами доїде, пішки дійде, на танках примчить до того оспіваного, та не тихого Дунаю…

В зеленоблакитному серпанку верхи поверталися з поля колгоспники. Пісня задумою оповила їхні смагляві обличчя. Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми. А над орачами недовершеним склепінням нахилились розлогі велетенські дерева, що входили в небо, і тому різко окреслені обриси людей та коней видавались масивними і збільшеними, як в картині.

Сумовитим плеском обірвалася пісня. Іще хвилинка тиші – і різнобійний гамір, жарти, сміх вдарились у паркани, вилясками обізвались за городами.

– Петре, киває!

– Хто?

– Гнідий обрізаним хвостом.

– Тебе пізнав. Нащо худоба і та знає, хто найбільше огріхів робить. Мій гнідий, як інспектор якості, все помічає.

– А до якої ти дівчини ходиш теж помічає?

– Добрий вечір, Докіє Петрівно, Югино Іванівно! Суперфосфат уже привезли?

– Привезли. Машиною до Вінниці на завод їздили.

– Будуть буряки?

– Побачимо. Кажуть люди, як посієш – щось буде, а на несіяному навряд чи вродить.

Позаду сильно зацокотіли підкови. Стоячи на весь зріст на коні, заплівши в повід ліву руку, галопом мчав невисокий білявий Леонід Сергієнко. Русявий чуб двома крильми підіймався над його головою, потім опускався донизу, обмітав понад самими бровами високе чоло і знову злітав вгору. В невеликих очах Леоніда світилась насолода і радісна упертість, а сатинова синя сорочка розгойданим дзвоном коливалась за парубком.

– От шибеник. Упаде – розтовчеться, мов крашанка, – сплеснула руками Докія, не зводячи очей з туго збитої, трохи нахиленої вперед постаті Леоніда.

– Не шибеник, а ворошиловський вершник, – обізвався позаду Степан Кушнір. – І не впаде – такі не падають. Ви ще не бачили, що він на змаганнях виробляв. Вечір добрий, Докіє Петрівно.

– Добрий вечір, Степане, – неприязно поглянула на голову колгоспу, що порівнявся із нею і поволі пішов поруч, скоса поглядаючи то на Югину, то на Докію. Чула на собі допитливий погляд, але рівно і гордовито несла голову, не обертаючись на Кушніра.

– Ще й досі на мене сердитесь, Докіє Петрівно? Сердитесь?

– Серджусь, Степане.

– Да, – ніяково протягнув, збираючи зморшки біля очей. – Біда з вами – не догодиш усім. Не догодиш. Таке діло.

– А для чого тобі всім годити? Надійсь, не нянька, а господар. Тому і робити по-хазяйськи повинен.

– Стараюсь, Докіє Петрівно. Стараюсь.

– Та вже видно це старання. Тобі людей, передових людей, піднімати треба, а ти їх назад за полу смикаєш: не випинайтесь, мовляв. Ти скажи: коли у тебе поміж щеп одна-дві зацвітуть раніше – радієш чи ні?

– Аякже. Аякже! Не раз любовним оком оглянеш, жінці, дітям покажеш.

– Отож бо й є. А як у тебе вийшло? Тільки ланки моєї Югини і Софії Шевчик вискочили на перше місце – ти зараз їм тицьнув гіршу землю! Тепер хочеш, щоб ми ласкаво усміхались тобі? Не за те досадно, що менше перепаде нам, а за те, що всі у нас хочуть тепер між людьми бути людьми і з кращими за одним столом сидіти, а не тулитись десь бідними родичами. Не гірші ми за інших. Ти гордості людської не втямив собі. Поганий з тебе хазяїн, Степане. За худобою більше трясешся, чим за людиною. От і все моє слово, і, хоч сердься, хоч ні, про це я сказала твоїй Ользі, – незадоволено поглянула на свого голову колгоспу, якого останні слова явно збентежили.

В Степана Кушніра, коли він став головою колгоспу, з великою силою проявилась господарська діловитість і неймовірна скаредність. В правлінні колгоспу його можна було найти тільки вранці і пізнього вечора: цілі дні пропадав чоловік на полі, в лісі, на фермах, в млині, навіть по ночах обходив свої володіння, перевіряв, сторожів, конюхів, воловиків. І горе було тому недбайлиці, що попадав на в'їдливий язик голови колгоспу – умів з примовками і приказками, начебто незлостивими, так відчитати під загальний регіт на зборах, що хоч крізь землю провалися. І дивніше всього було, що й сам Кушнір найбільше боявся осудливої мови начальства, завжди слухався його без заперечень, хоча в думці міг і не з усім погоджуватися. Побоюючись начальства, він терпіти не міг працівників редакції і завжди, розпливаючись в усмішці, стрічав їх з глибоко прихованою недоброзичливістю.

– От, розумієш, непогано тепер діла йдуть. Непогано. А серед цих перешкрябів почуваєш, наче тебе догола роздягають серед білого дня. Догола! Вони тобі від короварні зразу ж в душу вскочать і такого там понаходять, що сам себе не пізнаєш. І то, все вони дуже швидко, швидко хочуть знати, щоб за годину їм і коні були готові.

Проте навіть і кореспондентам важко було випросити в Кушніра коней: завжди виїзні на той час чогось хворіли або були в роз'їзді.

Любов до коней, а пізніше до машин, в нього була надзвичайна, і добре перепало Полікарпу Сергієнкові, що раз осмілився назвати по-своєму лоша, коли голова колгоспу був у області на нараді. Приїхавши в село, Кушнір зразу ж напався на конюха:

– Видумав, видумав! Не ім'я, а якийсь приший кобилі хвіст. Ти почуваєш, що таке кінь? Це сила, краса, це хліб наш. Ти подивись, як він голову тримає! Ти знаєш, що про коня товариш Ворошилов і товариш Будьонний писали?.. Тому колгоспні коні завжди носили гучні і співучі клички.

А машини сяяли кожною деталлю.

Свинарки й собі, знаючи слабість свого голови, раз звернулися до нього, щоб дав кілька кличок поросятам. Але Кушнір чомусь зрозумів, що з нього вирішили насміятися, і не в жарт розсердився:

– Придумали мудриголови чорт батька знає що. Це буду я всяким добчинським-бобчинським назвиська підшукувати. Бач, як розледащілись на фермі. Я вам так підкручу всі гвинтики і гайки, що швидко насмішки витрусяться з голови. З своїх женишків, чортові кукли, насміхайтесь.

Свинарки так з нічим і пішли, але збірне назвисько добчинські-бобчинські блискавично прилипло до поросят і пішло гуляти по всьому селі. Навіть і в колгоспі, коли хтось що не так зробив, можна було почути: – Ех ти, Добчинський-Бобчинський. – І це вважалося одною з найпаскудніших лайок.

Вирвати ж зайву копійку в Кушніра – це була марна і непосильна праця.

– Я не банк і не філія банку. Не філія. Гроші в мене державні, а вони не люблять недержавного підходу. Так не люблять, як нива бур'янів.

І Кушнір при гарячій підтримці Григорія Шевчика швидко розправився з усіма так званими активістами, що крутилися біля колгоспу в гонитві за легкою копійкою і доброю чаркою.

– Це не актив, а лежні чортові, ненаситна утроба. І поки вони будуть вертітися і обжиратися біля колгоспу – добра не жди. Роз'їдять, проп'ють, розкрадуть, згноять нашу кривавицю.

Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався і помилок. Так і зараз; він дав розпорядження віддати краще вироблені землі передовиків відсталим ланкам. Думалось – передовики і гіршу землю доведуть до пуття. Це розпорядження обурило кращі ланки, і Кушніреві немало коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення…

– А ти що скажеш? – роздумливо похитав головою після непривітної мови Докії.

– Самі знаєте, Степане Михайловичу, – захвилювалась Югина, аж краска зійшла з лиця і на ньому затремтіли вигнуті сердечком ямки. – Нелегко, та радісно високі врожаї дістаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого скарбу. Мозолем і потом, і серцем підіймаєш той буряк. Ціле літо кланяєшся сапці, сонце опереджуєш в полі. І коли підтримують, допомагають, цікавляться тобою – ще краще хочеться зробити. От візьму я колишнє – своє господарство. Добре ми всі працювали, а такої відради, як тепер, ніколи не знала: про тебе заговорили, твоя праця в кінокартинах людей веселить і життя веселить. Хай іще ми небагато того діла зробили, але вже і нам щасно на душі. Раніше одна радість була: ти зібрав гарний врожай. А тепер до неї ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках підносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. І треба бути пічкурем чи безпросвітним сиднем, щоб не зрозуміти цього…

Спасибі, що так свого голову возвеличила, – усміхнувся Кушнір, хоча й добре розумів, що останні слова не його стосуються.

– Ой, ні! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день і ніч працюєте в колгоспі, справно працюєте. Тільки те, що нашим ланкам наділили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу, особливо у нас, у жінок, – всміхнулась так, як часто уміла: неначе зверхньо глузувала сама із себе.

І ці слова розвеселили Кушніра.

– Так. Винен я, – погодився. – Тепер усім, чим зможу, пособлятиму вам. Добрива трохи більше відпущу, не постидаюсь передати… Дуже вірно ти, Югино, про людську радість сказала. Це таке діло. Коли били мене за відставання колгоспу, ну, сидів, прямо тобі, як у дерево защемлений. Голову в плечі вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш зробитися, щоб зовсім не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали спинатись на ноги, по-інакшому, веселіше на світ, на людей дивишся. І голос в тебе впевненішим стає, наче в диктора, що першим день починає. І хода твердіша. Вже й посміятись з когось із легкою душею можеш, і гримнути на когось не побоїшся… Що вам зараз потрібно? Що?

– Треба завтра чи післязавтра на торішні бурячища вивезти курей.

– Хто так порадив?

– Їздила до старшого агронома.

– До Васильєва? – зразу прояснів Степан Кушнір. – Хороший агроном. Душа-чоловік.

– Дуже порядна людина, – кивнула головою Югина. – Все міркує, як би йому лише в одному колгоспі працювати. «Квітучий сад тоді з села зробив би» – каже. Вам привіт передавав і лаявся, що з шлейфуванням спізнюєтесь.

– Шарпають його на всі боки. Напевне, і тепер очі од безсоння розпухли і стали червоними, як у кролика. Нелегкий хліб у чоловіка, – розважливо промовила Докія. – Це тільки об'їздити всі колгоспи, та й то скільки днів потратиш. А він не: такий, що лише з брички на поля поглядає та в правління телефоном дзенькає, зведення вичитує… Роботяща людина.

– Чому ж він радить так рано вивозити курей?

– Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, і потім кури вже не будуть зривати молодих листків буряка, а лише шукати шкідників.

– Добре. Завтра ж пошлю майстрів полагодити торішні курники, а післязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещі, на всі поступки піду. На всі!

– Теж мені добрий зять, – усміхнулась Докія, знаючи скупість Кушніра.

– Тільки годі вже сердитися. Годі. Об'являю перемир'я. Не так-то легко мені за всім допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись… Всього доброго вам, – попрощався з жінками і пішов до правління колгоспу.

– Чи не наш Андрій городами чеше? – зупинилась Докія. – Так і є. От шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бігав. – Покрученою стежкою, поміж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко біг невеликий проворний хлопчик, і Югина радісно пішла назустріч своїй дитині.

– Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном підуть на Буг бити остями рибу.

– От невгомонні. І не відпочинуть після роботи. Яка там тепер у повідь риба?

– Її багато в цьому році рибалки б'ють, – довгасте, біляве, уже пропечене сонцем і вітрами обличчя хлопчика було зосереджене, і в чорних очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радість, а батьківський з горбинкою ніс трепетав рожевими, трохи підрізаними посередині ніздрями.

– Як тобі не совісно, Андрію. Це ти цілий день по полях гасав!

Помовчав хлопець. Обличчя стало ще більш зосередженим.

– Ні, мамо, я тільки після пізнього обіду пішов, – поглянув на матір. І в очах погасли світлі горошинки.

– А за Ольгу забув?

– Ні, не забув. Якого свистуна із верболозу вирізав, – усміхнувся хлопець, виймаючи з кишені двобічного свистка. – Тепер повна хата в нас музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.

– Ех ти, рибалко. З миски тобі ще рибу ловити, – любовно охопила мати рукою сина, і той поважно відхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто – пригортають, наче маленького.

А шо він уже був не маленьким, а поважним і шануючим себе господарем – це, крім матері, знали усі: і школярі, і вчителі, і рибалки, і, особливо, шофери. Підсвідоме наслідуючи батька, він міг з таким гордовитим виглядом пройти по селу, що й найзапекліші забіяки не наважувалися зчепитися з ним. Андрій навіть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.

Помітивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав учителя, як учиться його школяр.

– Прекрасно, Дмитре Тимофійовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тільки зосереджений не по роках. Що гасає по машинах – не біда. Йому це навіть у користь: між людьми може говіркішим ставатиме, – і розсміявся. – Пригадав я, Дмитре Тимофійовичу, одну пригоду в себе в класі. Пояснив якось новий урок і питаюся:

– Діти, зрозуміло?

– Зрозуміло, – веселим хором відповідає моя малеча.

– А хто перекаже?

І раптом тиша в класі. Завмерло все.

– Так хто ж розкаже урок?

– Я! – швидко піднімає руку синок Варивона Очерета. – Дивлюсь на нього, а на обличчі хлопця стільки дитячої радості, сміхотливої хитрості і якоїсь непевності, що ніякий артист цього не передасть. І раптом мій школяр, лукаво блиснувши очима, замість уроку випалює: «А мої мама сьогодні пекли пиріжки з ожиною. Смачні, смачні» – і швидко сідає на місце. Ця відповідь була такою несподіванкою для мене, що я ледве не покотився зі сміху. Та й в класі аж шибки затряслися. Пересміялись усі. Бачу, Андрійко підіймає руку, нахмуривсь і каже серйозним-пресерйозним голосом: «Василь Очерет трохи неточно відповідав». І розповів увесь урок. Та як розповів! З такими доповненнями, про які я ні словом не обізвався.

– Ти ж звідки це знаєш?

– В мого тата книжки є…

Раз після закінчення учбового кварталу Андрій приніс кулька з цукерками і печивом. Усе розподілив на п'ять частин і почав діловито обділяти домашніх.

– Андрію, які в тебе одмітки? – поцікавився Дмитро.

– Одноманітні.

– Як це так?

– Усі – відмінно.

* * *

Поспішаючи до правління колгоспу, Степан Кушнір побачив, як з бічної вулиці вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помітив її, заклопотано попрямував у протилежний бік: зараз нарватися «на домашній контроль» найменше, що бажалось. Може він і проскочив би в зелену, обсаджену тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з по-осінньому вогкими очима, погойдуючись, пливли і пливли ніжними золотистими хвилями.

«Важний молодняк», – посторонившись на обочину, пильно слідкував за живим коловоротом.

– Любуєшся, Степане? – підійшла до нього Ольга Вікторівна, струнка чорноока молодиця. Важкі вороні коси відхиляли її голову трохи назад, і тому похідка Ольги Вікторівни здавалась гордовитою, міцною.

– Любуюсь, жінко… Гляди, років через два у нас молочні ріки попливуть. Молочні.

– Тільки які то будуть береги? – так сказала, що чоловік зразу ж посторонивсь і заспішив на ферму.

– Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевірю одне діло. Скоро повернуся.

– Може, разом підемо?

– Чого там разом? Якось і без головихи сьогодні обійдеться. Ти за цілий день натомилася на буряках. Відпочинь, – великодушно пожалував.

– Спасибі, чоловіче. Як ти мені даси кращу землю якоїсь ланки – більшого відпочинку й не попрошу, – промовила з насмішкою і строго поглянула на Степана виразними заволоженими очима.

– Та коли ви вже мені спокій дасте? І дома нема тобі ніякої підтримки, – загорячився Степан. – От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти працюватимеш, якої заспіваєш!

– Та вже якоїсь заспіваю. Ні голосу, ні розуму, мабуть, не втеряю. А тебе тоді поставлю на ланку, на саму пиріїсту землю поставлю.

– Зроби милість. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю. Сам виставлю.

– Що ж, рекомендація не з кращих, але спасибі й за це – все-таки рідня заступиться за рідню, – усміхнулась і притулилась до руки чоловіка. – Степане, прослідкуй за одним трактористом, що біля Бугу працює. Дуже хитро оре чоловік: уміє мілку оранку заличкувати для людського ока кількома глибокими скибами.

– Це я зараз зроблю! – повеселішало слово Степана: не сподівався, що владна дружина так швидко закінчить неприємну розмову.

– А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе діло було?

– Та… – зам'явся Степан.

– Тепер розумію: ти просто тікав од мене. Правда, Степане?

– Правда, Ольго! – весело погодився, і обоє засміялися.

V

Дмитро, дарма що став ширшим у плечах і наче побільшав на зріст, легко зіскочив на ще пругку землю і поклав руку на коротко обстрижену гриву. Кінь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира і застиг на місці, трохи піднявши передню, в білій панчосі, ногу. На розумне синє око золотою сіткою впала тінь довгої вії.

Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, і той легко вдарив його м'якими, темного оксамиту губами в ямку між плечем і грудьми.

– Як грається з тобою, Дмитре Тимофійовичу, а іншого й не підпустить до себе, – підійшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.

– Бо Дмитро Тимофійович любить і шанує худобину.

Його по голосу коні за кілометр пізнають, – вийшов зі стайні Варивон Очерет. – Вони музикальний слух мають.

– Знаю, знаю, – замахав руками Василь Денисович. – Ти б що-небудь новіше сказав.

– Новіше? – з удаваною образою промовив Варивон. – Воно б і можна, та, значить, часу нема – на рибалку їдемо.

– Так ти коротко обрисуй картину… Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, – піддобрюючись, вийняв з кишені новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, і все обличчя стало однією настороженою увагою.

Василь Денисович був поганим грамотієм: ледве сяк-так читав газету, але всіма новинами кріпко цікавився. Чіпкий практичний розум швидко схоплював усе, як він казав, із розумної науки про найрозумніших тварин. В тяжкі часи, коли ворожа рука потруїла більшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стіжок, шапку і, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:

– В житті не доводилося ту копійчину в людей просити, а тепер не постидаюсь. Не постидаюсь, – повторив, начеб хто йому вже дорікав. – Хто скільки зможе – кидайте сюди…. Купцем стану. Коні куплятиму.

Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собі гроші – кинув у пропахлу потом шапку, а більшість сказала, щоб прийшов завтра. І пішов другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копійчину, яка справжнього господаря тільки могла навести на невеселі роздуми. Тоді ж куркульня і пустила їдку насмішку: «Карпець останні копійки: з злиднів видряпує. Якраз на батіжок хватить».

І от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за безцінь коростявих, шолудивих і запущених коней. Щоранку водив їх купати до трьох ставків, вимивав зеленим милом, мазав креоліном і якимись мазями із трав. І через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дітей. Колгосп дістав добре тягло, а Василь Денисович за один вечір прогуляв із конюхами і друзями свою премію і мало не побив жінку, коли та почала вичитувати йому.

– Дурна ти баба. Що мені.гроші? То діло нажитне. Ти сюди поглянь: твого чоловіка в газеті пропечатали. Дивись, яким героєм твій чоловік стоїть на картині. А можуть його і в московських газетах нарисувати. Ти розумієш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царів і міністрів. Ще й краще. Стільки років на світі прожила, а не понімаєш, що таке життя. Як можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має приїхати, – в запалі перехвалив себе. – Думаєш, брешу? Дурна ти баба. Гляди, щоб не розійшовся з тобою на старості літ…

Василь Денисович тепер підійшов ближче до Варивона:

– Ну, так розказуй.

– Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? І за що, не розумію, вам стільки трудоднів записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте, новинками не інтересуєтесь, – скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна досадити чоловікові.

– Так уже і не цікавимось, – не витримав, зачеплений за живе.

– А на вашому фронті, брат ти не мій, що діється. Наука.

– Да, наука не йде без дрюка. Наука – велике діло, – погодився Василь Денисович і значущо покрутив цупкого, наче з мідного дроту сплетеного вуса. – От і в тебе ця научна жилка пре, як дим із комина. Тямовитий ти чоловік. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобі навіть стригунців довірив доглядати. Ти б справився, – дипломатично похвалив Варивона, щоб вивідати яку новинку і потім, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх конюхів.

Але Варивон таку похвалу взяв за насмішку.

– Так що ти вичитав, Варивоне?

– Кому б іншому – словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й бути, розкажу. Дмитре, піди здійми з повітки наші рибальські причандали.

– Авжеж, кому і розказати, як не мені, – сів Василь Денисович на оббіленій колодці.

Із заливних лугів стіною насувались вечірні сутінки, затемнюючи дальній ліс. На подвір'я колгоспу в'їхала машина, навантажена білими мішками, і в пахощі розбухлих свіжих бруньок ніжно вплівся повів ще теплого, солодкуватого борошна.

– Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне запліднення худоби.

– Еге ж, не без інтересу книжечка.

– А ще інтересніше в одному закордонному, значить, журналі писалось.

– В закордонному? Ти сам вичитав? – покосився на Варивона, знаючи його вдачу.

– Ні, переклали мені.

– Переклали. Ну, ну, – присунувся ближче Василь Денисович, аж накрив крислатим брилем Варивонів картуз.

– Я вам краще завтра докажу. На посвіт запізнюся.

– Успієш з козами на торг. Ну, так що в тому журналі?

– Розміркувала одна вчена голова, що дуже рідко, значить, жеребляться матки – жди того приплоду аж одинадцять місяців.

– І ніяк не менше. Так уже природа створила, що кінь – не кролик.

– І вирішив він як-небудь скоротити строки.

– Скоротити? – недовірливо поглянув у звужені очі Варивона, але той вчасно віями погасив лукаві вогники в янтарних очах.

– Скоротити. Що ж зробиш – наука, – розвів руками Варивон.

– Наука – таке діло, – з легким зітханням погоджується Карпець.

– Ну й вигадав цей учений такий інкубатор.

– Інкубатор? – насторожується старший конюх.

– Не зовсім інкубатор, правда, а щось подібне до того. Велике страхіття збудував, – і для переконливості навіть широко в повітрі руками окреслив коло. – Приспособив цей кінський інкубатор і, дивись тобі, через три тижні висиджуються лошата, і то – всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.

– Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? – уже в'їдливо допитується Василь Денисович.

– От цього вже не знаю, а чого не знаю, так і говорити не буду. А що лошат виводять в таких інкубаторах – це так.

– Може й так, – похитуючи головою, згоджується Карпець. – Тільки от, подумати, брехунів і в інкубатор не закладають, а вони самі вилуплюються.

– Чого б це я нападався, – ледве здушує сміх. – Я ж вам зразу сказав, що це в закордонному журналі писалось. Так що ж ви звідти, з-за кордону, правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.

– Це ти вірно кажеш. Там понаписують… А що-небудь у тебе з наших журналів є?

– Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.

– Гляди ж. А то до стайні на гарматний постріл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?

– Про досвід кращих конюхів України.

– О, це дуже підходяща книга для мене.

З остям, веслом і ліхтарем до них підходить Дмитро, і Варивон швидко прощається із старшим конюхом.

– Ні пуху вам, ні пера. Рибки ж принеси, інкубаторнику.

Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайні, що наскрізь пропахла міцним амонієм і потом.

Полікарп Сергієнко засвічує ліхтарі, і тіні тихо перегойдуються в довгій і широкій стайні.

– Оце книжку сьогодні прочитав, – зупиняється Карпець біля Сергієнка. – Про досвід кращих конюхів пишеться. Інтересна.

– Розкажи, Василю.

– Нема часу сьогодні розказувати. Треба додому йти, – заклопотано прямує до брами, але на дворі біля воріт сердито зупиняється: під ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгніваний, швидко повертається до стайні і вражено зупиняється, почувши, як Полікарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нічну зміну:

– Від літератури тобі, хлопче, не треба відставати. Що б то за якоюсь книгою просидіти. А то тільки біля дівчат штанці протираєш та всякі віршики їм нашіптуєш. Ось сьогодні я і Василь Денисович прочитали, як кращі конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.

«Як неправду чоловік чеше. І стиду нема ніякого.», – дивується Карпець, зовсім забувши свої слова.

– Так я цю книжку теж сьогодні прочитав, її аж три примірники привезли в нашу бібліотеку.

– Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть із тебе люди, – похвалив Полікарп.

– Там і про нашого Василя Денисовича згадується.

– Та ну!? – майже водночас скрикують Сергієнко і Карпець. І хлопець здивовано дивиться на обох конюхів.

– Як же це ви так читали? – незрозуміле стискує плечима.

– Я тільки кілька сторінок розібрав. Що ж там про мене пишуть?

– Якраз на перших сторінках і згадують про вас, – уже догадується про все хлопець і в очі сміється конюхам.

– Так що там пишуть? – знову перепитує Карпець.

– Давню історію. Як ви поставили на ноги напівживе тягло…