Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 83 (всего у книги 96 страниц)

– Добереться до тебе совєцька власть, тоді усе взнаєш, навіть, де раки зимують, – беззлобно відповідала жінка, снуючи між піччю і діжею.

– А я тобі не Радянська влада? – ворушив на чолі веснянки Шевко.

– О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчі не влада, а всі гуляння та походеньки пропечатані! – анічутінку не жалувала голову сизоока бублейниця і так вимішувала тісто, що воно аж пищало в її руках.

Через якийсь час Шевко розледащів до краю, і писареві часто доводилось із матеріалами на підпис бігати до хати бублейниці. Недбало поглянувши на папір'я, Шевко незмінно питався:

– А нема тут помилок?

– Є, тільки маленькі-маленькі, – знав, що сказати, писар.

– Гляди, щоб надалі й маленьких не було, – повчально казав голова й викарлючував підпис…

Незабаром Шевко аж загуркотів з усіх трьох посад. Правда, знімали його весело, під регіт людей і нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гірше знімали… З часом чоловік примирився, що політична діяльність заважка для його занадто життєлюбного характеру, і знайшов задоволення в складанні заяв чи прохань за чарку бісівської крові. Щодо різних писань і питва, він і надалі залишався неперевершеним в усьому повіті…

Відчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повіки, і в його погляді прокидається цікавість:

– Ти чий будеш?

– Панасів син.

– Ага, Панасів, – розмірковує вголос. – Чи не з столярського кутка?

– Вгадали.

– Тоді здоров.

– Здорові були, дядьку.

– Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? – і очі в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.

– Ні.

– А чого? – у Шевка одразу ж зменшується цікавість до моєї персони.

– Тут таке діло, що мені краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:

– Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.

– Хочу, щоб мені книжку пояснили.

– Книжку? – чоловік зневажливо знизує утлими плечима і вже кисло питає: – Щось не розкумекав?

– Еге.

– Виходить, не вистачило тями?

– Не вистачило, – покірно погоджуюсь я.

– Ану покажи цю книженцію, то ми зараз і побачимо, чим напхана і чого варта твоя голова. – Куцими пальцями, в які врізались прокурені, круглі, наче мідні копійки, пазурі, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в які теж понабивались веснянки, а потім спокійно, без жодного слова повертає книгу і прикриває очі повіками.

Я зовсім не сподівався на таке і оторопіло дивлюся на чоловіка, далі кахикаю, але Шевко і вусом не веде.

– Так що ви мені, дядьку, скажете? – нарешті наважуюсь запитати його.

– Що? А ти ще не пішов звідси? – дивуються повіки, щоки і вуста Шевка.

– Ні, ще не пішов.

– То можеш іти. А скажу я тобі одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли більше з'їсиш каші. Тут усе діло в каші. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То й будь здоров, – він знову заплющує очі, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потім теж сміюся, бо що ж мені залишається робити? І головне – я помічаю, що й Шевкові повіки починають насочуватися сміхом, але очей не розплющують. Пересміявшись, я підходжу ближче до сторожа і з співчуттям питаю:

– Чули кумедію?

– Від нього й не таке почуєш, – добродушно сміється старий. – Ніхто не вгадає, які джмелі гудуть у голові чоловіка.

– Діду, а дядько Себастіян скоро прийдуть?

– Він сьогодні, мабуть, не прийде, бо цілий день ганявся в лісах Кипорового яру за бандитами. І пораненого коня від них привів.

– Гарного?

– Аж очі вбирає! Прямо, як в Георгія Победоносця був! Везе ж чоловіку!

– Везе! На нього ще ні разу доля не насварилася пальцем, – підсміюючись, фасоновито переступає поріг довгий і гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якій не було де розгулятись добрим думкам. А очі в Юхрима такі, що в них і сміх не може засклити потаємної злоби.

– Мовчи, баламутний! – одразу накостричується вид і чуприна старого.

– Не бачу в цьому ні резону, ні політики, ні параграфу. Ми триста років фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста років. Резон історичний? – так само зверхньо підсміюється Бабенко, скидає картуза і здмухує з нього невидиму пилинку. – Я вам, діду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбіду?

– Слизькоязиким патяканням.

На підбірчастих губах Бабенка розірвалась і знов стулилась посмішка.

– Ай-ай-ай, які ви несовмістимі стали в комбіді. Я знаю, що ви зі своєю мітлою, натурально, підвладні Себастіяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислі і сображенія розуму. І що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.

– Так, смертю, смертю сварилась!

– Це для біографії при новій владі інтересно і навіть вигідно.

– Та чи тямиш ти, посмітнику, що, аби позбирати всі кулі, які решетили Себастіяна, можна було б галушок наварити?

– Галушок? – спочатку дивується Бабенко, а потім спокійнісінько любується картузом. – Це ще не факт.

– А що тоді факт? – зовсім розлютився старий і хмарою посунув на незворушного в своєму френчі і галіфе Бабенка. – Може, те, що ти проколов собі пальця, відкрутився від фронту ще й інвалідність відхопив та й дуриш своїми мартоплясівськими соображеніями голови молодицям.

Сміх зіскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, і вже з ненавистю впиваються в старого:

– Глядіть, щоб і ваша вельми розумна голова не задурилась: мітла і для неї знайдеться.

– За мою голову не журись – за свою богу молись: хитрістю і дурисвітством тепер не звікуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?

– А ви знаєте, що я сількор? – вихоплюється в Бабенка, і він так підіймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:

– Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.

– Це я не став людиною?

– Ти. І який ти сількор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей…

Юхрим хотів чимсь упекти старого, але в цей час, пересміюючись, зайшли обвішані зброєю рослі веселоокі полісовщики Артем і Сергій. В широких, пропахлих лісом і вітрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими відлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорізьких лицарів, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка і сам він став мізерним і дрібним.

– Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, – сміються полісовщики, а на їхніх плечах похитуються аж сім рушниць, а на їхніх поясах гойдаються різномасті бомби і гранати.

– Ого, скільки натрусили добра! – оживають Шевкові очі. – Де розжились на нього?

– На хуторах! – Полісовщики недбало скидають на підлогу рушниці і починають немилосердно жбурляти в куток бомби і гранати.

– Що ви робите!? – жахається Бабенко, і в нього уста стають білими, як і їхня окантовка. – Ще вибухне яка!

– Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань і хитрувань не виб'є з тебе. – Сергій, ніби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сількор, скулившись, зайцем вискакує з приміщення.

За ним дає дьору Шевко, але біля дверей його хапає могутня Артемова рука і повертає на старе місце.

– Пожди, чоловіче, спочатку запиши, скільки принесли цього непотребу, а потім уже тікай.

Страх і благання зменшують і так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.

– Та я ще, хлопці, хочу якийсь день прожити.

– Проживеш, проживеш, нікуди не дінешся, – Сергій для переконливості кладе на стіл аршинну бомбу і шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою піт з чола, скоцюрблюється в клубок, відсовується на самий ріжок столу, похапцем щось пише і віддає папірець Сергію. Сергій догори дригом перевертає аркушик і зі знанням справи дивиться на нього. – Усе записав?

– Усе, усе!

– Тепер, може, посидиш з нами? – Сергій чоботом поправляє репану гранату, що відкотилась із кутка. – Про життя погомонимо.

– Нема, нема коли, – Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимітається, а навздогін йому лунає розгонистий сміх.

Я захоплено дивлюсь на полісовщиків, і мені теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро сміятися, як і вони.

Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантів, а полісовщики запалюють довжелезні самокрутки і підходять до вікна.

До землі вже прихилився зоряний вечір, з городів запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагідками. Полісовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.

– Було ж сьогодні… – задумано згадує Сергій.

– А було, – зітхає Артем.

– Біля скитка могли б вкоротити голову…

– А чого ж…

– Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.

– Усе до нашого берега…

– От інтересно, чи живе хтось на небі?

– Живе.

– Хм… А ти звідки знаєш?

– Коли б не жили, то хто б там світив?

– Хіба то люди світять?

– Вони. Звідки без них взялись би вогники?

– Чи й там, на небі, така тіснота, як у нас?

– Видать, така. Сам подумай: чого на місяці Каїн взяв Авеля на вила? Все через тісноту.

Дивуючись з таких міркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запізно йти до дядька Себастіяна, але є й інша причина: побачити відбитого в бандитів коня. Я розумію, що хитрую сам із собою, та, повагавшись, біжу до греблі, над якою тихо шумлять розсунуті в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним і дядько Себастіян живе. На конях проїхали полісовщики, пізнали мене, засміялись, і знову така тиша довкола, хоч мак сій.

Ось і хатка дядька Себастіяна, на ній темніє кустрате велике гніздо, зверху в ньому живуть лелеки, під низом – горобці. На подвір'ї стоять ув'язані до плоту коні, а з розчинених дверей я чую голоси полісовщиків і дядька Себастіяна.

– Та хіба це зброя, – презирливо каже Сергій. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять підвід витрусили з села.

– Було таке, – сміється дядько Себастіян. – Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хід не тільки рушниці, але й кулемети.

– Багато заліза наробили, а орати нічим, – зітхнув дядько Артем.

Я обережно з сіней всовуюсь до хати і притуляюсь до одвірка. Дядько Сергій першим помічає мене і тицяє пальцем у мій бік:

– От і гостя маємо! Тебе де не посій, то вродишся.

– А чого ж, – бурмочу собі, хоча і розумію, що сміються наді мною добродушно. – Добрий вечір вам.

– І тобі, парубче, добрий, – статечно відповідає дядько Себастіян, трохи з подивом, але привітно оглядаючи мене. – Сідай.

– Я і постою, більшим виросту, – трохи ніяковію од такої уваги до себе.

– Сідай, сідай, лави не пересидиш, – голова комнезаму підводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатані вітряними лишаями, а чуб такий. наче його з полум'я вихопили. – То як твої діла, парубче? – Він так гарно, без крихітки насмішки говорить «парубче», що мені здається, ніби я за сьогодні підріс і для себе і для людей.

– Нічого йдуть собі діла, дядьку Себастіяне, – з гідністю відповідаю йому, а полісовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засміятися.

– Батько пише?

– Пишуть і знову передавали вам поклон.

– Спасибі, спасибі. Скоро приїде?

– Напевне, скоро, коли буде тихо в світі.

Полісовщики одночасно гигикнули, дядько Себастіян примружився, і на них поглянули лише його вії. Але й од цього лісовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого піаніно, того самого, про яке знає у селі й мале й старе.

Коли настала революція, селяни давали розщот панам – забирали в них і землю і що на землі вони мали. А дядько Себастіян не розжився в економії ні коня, ні корівчини, ні плуга, а привіз піаніно і цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повіт: хто тільки не сміявся й не глузував з цього дива. Навіть рідний батько не витримав такої дивоглядії і пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.

– Трясця твоїй матері! – закричав старий іще з вулиці, побачивши сина.

– А-а-а, це ви? – засміявся Себастіян. – Добрий день, тату.

– Ти ще й регочеш, вилупку? – підняв патерицю старий.

– А що ж, плакати? – скинув картуза син.

– Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручі від макітри. Чи ти німиці об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це і хто це на всьому білому світі бачив у нашого мужика піаніну?

– То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота відчинити?

– Ой, не відчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобі усю патерицю! – попелом тряслася на голові старого наморозь, гасячи останній вогонь чуприни. – І чого вас тільки вчать більшовики?

– Та чогось учать.

– Воно й видно по тобі. Хіба нам до музики? Мужицька музика – ціп і коса!

Себастіян уперто тріпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:

– Я, тату, з чотирнадцятого року і по нинішній день стільки наслухався пекельної музики, що мені ця буде як ліки.

– Ліки! – перекривив батько. – Твої ліки тепер – сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економії приволік. Еж ні, не вистачило на це голови. Усе ж село сміється і з мене, і з тебе.

– Та це добре, коли сміється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? – кивнув головою на хату.

Старий озирнувся навкруги і почав потроху втихомирюватися.

– І що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню?

– Нащо нам такий непотріб?

– І щось таки граєш?

– З горем пополам.

– Хто ж тебе навчив?

– Революція!

– Революція?… – задумався старий. – Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.

– А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:

– Щоб раків не пекти. Ти заграй, а я на призьбі сяду і сваритись на тебе буду: хай насмішники бачать, що я крепко проти твоєї дурості йду.

Старий, спираючись на патерицю, сів на призьбі. А з хати небавом пробилися музика і спів про ті василечки, що сходять на горі, про той барвінок, що послався під горою. І угледів старий крізь притуманені роки свої далекі-далекії василечки, і той барвінок, і молоду жінку, яких тільки в молодості бачив…

Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навіть без піаніно в театрах щось платити. А от чи довго він протягне без кабанця та корівчини? Аби ось так на війнах і в революцію порешетили не його дитину, а безчуственне залізо, то крізь нього можна було б шеретувати зерно… А йому і досі василечки сходять, барвінок стелиться… Дивовижними стають тепер люди: дивишся – вчорашній мужик, а сьогодні вже й не мужик… Що воно тільки далі з цього буде? Кажуть, знов усі загряниці на нас військо збирають, і тоді знову покотяться по шляхах і дорогах голови синів, а по селах затужать похоронні дзвони і вдови…

Полісовщики прощаються з дядьком Себастіяном, і він аж тепер питає, чого я прийшов.

– Та… коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитів відбили.

– Вже прочув? – сміється чоловік.

– Прочув. Кажуть, такий кінь тільки в Георгія Побєдоносця був.

– Славний. Жаль одного: під убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузі. От видужає – тебе прокатаю на ньому. Хочеш?

– Ой, хочу, дядьку.

Ми виходимо з хати і понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кінь. Почувши людську ходу, він тихо і болісно заіржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько Себастіян погладив коня, сказав йому кілька слів і витер сльози з очей.

– Плаче, бідний, од болю, – мовив із співчуттям. – Чуєш, Михайле, це такий розумний кінь, що, здається, от-от заговорить.

І я вірю кожному слову дядька Себастіяна. Коли б він сказав, що чув, як говорить худоба, теж повірив би.

– Що ж, Михайле, час тобі додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?

– Не треба, я сам.

– Не боїшся?

– Не боюся… Я ще буду просити, щоб ви мені хоч трохи розтолкували одну книгу.

– Зараз?

– Коли можна, зараз.

– Якщо це діло дуже пильне, – посміюється голова, то ходімо до світла.

В хаті він розгортає книжку, спочатку дивується, потім зосереджується, насуплюється, насурмонюється, і на його щоках з'являються горбаки.

– Ти де її взяв, таку розумну?

– У попа, – розказую, як було діло.

– Ага! – зловтішне говорить дядько, а його обличчя так червоніє, що навіть зникають латки лишаїв. Він перегортає кілька сторінок, знов учитується, нарешті, встає з-за столу і, дивлячись мені у вічі, говорить: – Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне – знати землю, знати і ділити її бідним людям. А потім уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу попові і перекажи йому, що я просив давати тобі ті книги, які зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, і завтра ввечері знов приходь до мене. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То й будь здоров, – прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку…

Скільки років минуло відтоді. Я вже, було, й забувати почав цю химерну історію з космографією, коли з невеликого розуму хотіли насміятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, піднялося того дня, коли селянський син нашої рідної землі вперше в історії людства піднявся у космос… Справді, добре сміється той, хто сміється останнім!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

– Михайле, вставай! Чуєш!

– Ді-і-ду, іще тро-о-шечки… – ніяк не можу розплющити обважнілі повіки, а в цей час навколо мене тріскається і, наче крига, розповзається мій добрий сон – з ранковими імлистими полями, з набакиреними полукіпками по них, з долиною, ставочком і дуплавими вербами над ним. Мені все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клапті полів, не в полукіпки, а в рядно, яке стягує дідусь. Голос у нього м'який, лагідний, наче дідусь теж стоїть у сні.

– Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.

– А я й не хочу купувати коня, – намарно відгетькуюсь од діда. – Не хочу, та й годі.

– То який же з тебе господар буде? – посміюється дідусь. – Що ми варті без худоби? Вставай.

– Діду, хоч крапелинку…

– Нічого тобі ця крапелинка не пособить. Уже зовсім розвиднілось, та й сніданок парує на столі. Чуєш, як пахне? – витягує мене зі сну.

Я вдихаю повітря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сіном мішок, на якому я сплю, чи прив'яле зілля на божниці, чи їжа. Нарешті, мружачись, я підводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дідусь.

За вікнами іще тремтить блакитнавий сон, під ним сизо росяніє спориш, а на сході ширшає небесна прозелень, яку ніжно визолочує і шафранить невидиме сонце. А в хаті по кутках ще старцями туляться тіні.

– Прочумався, нарешті? – співчутливо обертається од печі мати. На її обличчі міняться гарячі полиски, а на рукавах сорочки оживають вишиті квіти. Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі, і на комині, і на полотні, яке зодягає нас. – Що тобі снилось, дитино?

– Забув, – насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння і язик, і губи не розчиняються. То вдень – друге діло: тоді мати каже, що мені треба дратвою зашити варги, наче нема на що інше тратити дратву.

– Вмивайся, вмивайся, хлопче, – квапить мене дід. – Час вести коняку.

Вода і рушник стирають з мене останні клапті сну, і тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тісто, свіжозварена розсипчаста картопля і підпалок * (* Перепічка.). Дідусь знає, що я дуже люблю гарячий підпалок, він бере його прямо з чорної пательні, ломить на чотири шматки і одну четвертину, що аж димить, подає мені:

– Бери, часнич, їж та рости великим!

Еге, коли б це збулися дідові слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тільки скажеш чи зробиш не так, зараз і соромлять: «Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому і клепки заодно позбувся?» А щось попросиш собі, то вже зовсім іншої співають: «Ти ще малий. От коли підбільшаєш…»

Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотілося. То тільки гриби після дощу за ніч повискакують з землі та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь і починаю посміхатись. Дідусь це помічає і добряче мружиться мені:

– Бачиш, які смачні у нас підпалки, а ти ніяк вставати не хотів.

– Діду, може, повести коняку в гаї?

– Можна й у гаї, там зараз така любота! – охоче погоджується дідусь, душа якого змалку зріднилася з лісом. – Тільки далеко не заїжджай.

– І торбу мені дайте трохи більшу: може, якраз на опеньки нападу.

– От і добре, – згоджується мати. – Все якийсь приварок у хаті буде. – Вона підіймає важку ляду скрині і подає мені торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на ній і досі червоніють квіти її дівування.

Надворі вже пофоркує і нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привітно мотнула головою: сідай, мовляв, скоріше, бо мені теж пора снідати. Знаємо твою вдачу: коли голодна – покірна, а напасешся – не підступись, тоді навіть на свої оксамитні губи назбируєш злість.

Сива, шкірячи зеленкуваті зуби, підходить до порога і починає шиєю тертися об моє плече. І ч, як піддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й підступна. А їй хоча б що: знову зачіпає моє плече і квапить на ту пашу, в якій заплутались роси і клапті туману.

От і сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло між крилами вітряка. Дідусь широко відчиняє ворота, а я, випростуючи плечі, на які вже всівся холодок, виїжджаю з подвір'я. І враз радісно-радісно стає мені на душі; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастіяном, згадав, що маю сьогодні говорити з попом, узяти в нього книжку, – і од усього цього не втримався, щоб не засміятись.

– Ти чого, шибенику, регочеш? – несподівано обізвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом – кушка, з якої виглядають брус і мантачка.

– Хіба, дядьку, не можна? – сміючись, зупиняю перед ним коняку.

– В пісний день не можна.

– А я вже сьогодні скоромину їв.

– Осквернив себе м'ясоїдженням? – погрізнішали в дядька обличчя й серписті вуса.

– Осквернив, – смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тільки вдає з себе сердитого.

– Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, – покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. – І що ж ти наминав із скоромини?

Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно підбріхувати:

– Та оце ласували вепрятиною з підпалком, натертим часником. Мама сьогодні саме хліб печуть…

Але дядька вже не цікавить, що пече мати. Він скоса зиркає на мене і перепитує:

– Вепрятину? А чи часом не того… не брешеш?

– О, таке й скажете, – я зовні ображаюсь, а всередині сміюсь, як це часто робить дядько Микола, – в нього ж цю науку проходив.

– І яка на смак вона? – обережно допитується чоловік.

– Та яка: сало як сало, тільки трохи дубувате і жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:

– І де ж ви її доп'яли? – дивуються його очі, ніс, уста і зморшки на чолі.

– Де – я, пригадуючи оповідання нашого полісовщика, одчайдушно пускаюся берега: – До нашої свинки унадився веприк. Тільки звечоріє, а він уже – хвіст бубликом – і чеше з лісу на наше подвір'я: добрий вечір вам…

– Ах ти шибайголова! – розреготався дядько Микола. – А я, старий, і вуха розвісив-мало не повірив баламутству. В кого ти тільки вдався?

– В кого? Це ви поспитайте в моєї матері, – сміюся і я. – Вона часом каже, що не тільки в дідька і оглашенного, а навіть у вас.

Це ще більше розвеселило дядька Миколу. Він поліз рукою спочатку до очей, потім до вусів, похитав головою і підбадьорив мене:

– Отак і живи, хлопче, з радістю! І навіть, коли прибрешеш для сміху, не біда. А кислієм усякий може бути. То й будь здоров! – і він, завзятий, веселогубий, рівно іде з косою по землі, щоб до останнього свого дня розкидати по ній сонячну щедроту душі.

Мені після розмови з дядьком Миколою усе повеселішало навкруги: і перехрестя вулиць з іще не розтоптаною росою, і розчинені хати, і жінки в очіпках, що вибігали з відрами по воду, і дівчата в хустинах, які гнали до череди худобу, і рибалки, що йшли стежиною – один з саком, а другий з довжелезним бовтом, – і дзвін коси, яку хтось клепав у саду, і голос містка під копитами коня, і он клапоть туману, що зачепився за городні ворота і не знає куди податися: чи принишкнути до землі, чи піднятися вгору.

Я проїжджаю село, старий зруб, що став сіножаттю, Богачів хутір, круглик – синю латочку лісу в полях – і опиняюся в діброві, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитніє поміж кленами! А самі клени зараз такими наполоханими стали, – от-от кинуться навтіки або ще, гляди, й полетять за перелітними птахами, біля їхніх ніг схлипує і схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспівує собі і нічутінку не турбується, що десь за лісами синіє холод. Він уже погнав на південь щуриків, журавлів і лебедів, а гуси й качки тільки починають переліт. Та найбільше мені шкода лебедів і того сумного дзвону, що натрусили вони мені в душу. І шкода, що осінь моя минає в полях, у дібровах, а не в школі. Єдина лишилась надія на батька – от, може, він скоро повернеться і вийме з мішка мені чобітки…

Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.

Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку – суниці, а восени – опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п'ятилітній малюк назбирає.

Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою.

Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна – їй теж хочеться співати.

 
Ой, диби, диби, диби —
Пішов дід по гриби,
Баба по опеньки.
Дід свої посушив,
Бабині – сиренькі.
 

А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією. А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп'ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.

 
Ой, гайку, гайку,
Дай мені бабку.
 

І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.

І от уже низом стало срібно-срібно, вище – золотаво, а вгорі – блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок.

– Добрий день, хлопці-красноголовці! – кажу я до них, а вони мовчать.

Еге, а що тільки робиться за ними! На зарослій зозулиним льоном купинці стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбільшки вона буде не менше полумиска, а ніжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далі отаманом над красноголовцями. Такого ще ніколи не бачив! Я підбігаю до нього, приміряюся з усіх боків, милуюся, далі бережно зрізаю і кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тіль-тіль проклюнувся грибочок, у нього ще й ніжки нема, а шапочка навіть не встигла почервоніти. Ну, це маля хай ще росте і розуму, й тіла набирається. За ним можна прийти й завтра.

Ох, і вдався ж ранок сьогодні! Я назбирав повнісіньку торбу ще й бриль красноголовців. Навіть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. І хто тільки не бачив мої красноголовці, підхвалював мене і питався, де набрав їх. Я посміхався собі в душі, а з місцем грибним не таївся. Зустрів мене і Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторікувати і добре попоїсти.

– Оце сам аж стільки назбирав красноголовців? – недовірливо округлив свої хитрі очі.

– А за що б я найняв помічників? – запитав і я, гордо тримаючись на своїй коняці.

– Ти ба, як пофортунило, – Юхрим притримав коняку і поліз до мого бриля, потім одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвідчитися, чи нема в грибах червлятини.

«Еге, попошукай, попошукай», – зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як він пожалів дати мені хоч на один день «Пригоди Тома Сойєра».

– Славні гриби, нічого не скажеш, – з заздрістю промовив старий парубок.

– То й не кажіть, – загордився я так, що й Юхрим помітив.

– Чогось пишним ти сьогодні став.

– А чого ж, – поважно відповів я.

– Ще рано тобі комизитись, – Юхрим оглянувся на всі боки і стишив голос: – Може, тепер будемо сватами?

– Це ж як? – не зрозумів я.

– Товар за товар: ти даєш мені красноголовці, а я тобі – книжку.

– О? – здивувався і не повірив я в Юхримову щедрість: хто не знає його дурисвітство?

– Правду кажу. За ці гриби, коли хочеш, дам тобі почитати аж «Пригоди Тома Сойєра».

Еге, он яку щедрість має гороб'яче опудало.

– Тільки прочитати?

– А ти ж думав як? – здивувався Юхрим. – Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибів?

– Тоді й збирайте самі! – відрізав, бо в голові в мене майнула інша думка.

– Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селі «Тома Сойєра» нема, – обізвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.

Мені хотілося показати йому язика, але інколи я теж можу бути статечним. Це я зараз і зробив – обернувся до Юхрима, докірливо похитав головою: мовляв, хоч і високий ти до неба, та дурний, як не треба.

Повернув праворуч і покрученими вуличками та завулками добрався до подвір'я дядька Себастіяна. Скочивши з коня, я підійшов до порога і перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж мені таке сказати голові, а потім зайшов у хату. Одначе тут нікого не було. То це й краще зараз для мене! Я підійшов до піаніно, підняв чорне віко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собі чи під собою музику, не наважився. А напевне ж, є такі щасливці у світі, що й змалку можуть грати на. такому диві? Зітхнувши, бережно зачинив віко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, і так мені чогось добре стало на душі, що й не кажіть…