Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 77 (всего у книги 96 страниц)

XLІ

Незабутні березневі ночі тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий сніг, дощі і тумани, тумани. Відступає ворог. Ворог відступає.

Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей і худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькі села, огріваючи холодне сіре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.

Димом, і кров'ю, і полум'ям, і урожаєм пахла земля.

Дмитро, вдихаючи гіркуватий і прісноп'яний дух безмежних ланів, настоєних вогким полином, щоночі водив у бої своїх партизанів. Одного світанку, повертаючись у ліси, він раптом зупинився серед поля, радісно застиг, а потім скинув шапку і притис до грудей.

– Дмитре Тимофійовичу, що з тобою? – підійшов Тур.

– Чуєш, брате? Далечінь заговорила. Орли у рідні краї летять, – охопив дужою рукою вузькі плечі комісара, і той скам'янів біля командира, потім витягнувся, ступив крок уперед і знову, немов не довіряючи собі, завмер на місці. Заволожились обідки його очей, і коли він глянув на Дмитра, із здивованням помітив, що очі командира просвітились сльозами.

– Наші наближаються, Дмитре Тимофійовичу! Наші наближаються! – обняв свого старшого друга.

– Наші! – нахилився до комісара, тричі поцілувалися і знову застигли серед поля.

Весняними ярими громами озивалася далина.

Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подільського привілля. І вірилось і не вірилось. І прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.

– Товариші партизани! В честь славетної Червоної Армії трикратний салют! – . радісно скомандував Тур.

Постріли змішалися із дзвінким «ура». Чубаті голови припадали до голів, в могутніх партизанських обіймах тріщали кості.

– Пантелію, хоч не задуши, бо мені ще своїх побачити хочеться, – виривався з ведмежих обіймів Микола Остапець.

Дмитро після хвилинного забуття відшукав очима Андрія і підійшов до нього. Глибокі темні очі хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тільки у дітей і закоханих юнаків. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогодні по-новому пережив батьківське почуття любові. Він побачив у цьому стрункому підліткові не тільки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рідної землі, землі, що уже прокидається, чуючи справжню весну.

І вперше за весь цей час йому захотілося взяти сина на руки, почути біля своїх грудей, понести, як колись ніс його у негоду. І, певне, син тією підсвідомою течією, яка завжди наперед розкриває почуття рідних по одному блискові очей, рухові обличчя, недосказаному слову, зрозумів свого батька, підійшов до нього, простягаючи невеликі червоні руки. І Дмитрові здалося, що то не синові руки він бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб ніколи-ніколи не випустити його.

– Із святом вас, тату.

– Із святом, сину…

І пішли поруч до почорнілого лісу, торкаючись плечем плеча, охоплені мовчазною радістю і любов'ю до всього дивного світу, до тієї чистої таємниці, що твориться навколо, наближається до них.

– Тату, подивіться сюди, – трохи відійшов од дороги Андрій і показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снігу. Посередині прогалинки, навколо почорнілого пня, кружатком пробилася земля, і па ній закрасувалися перші, іще з заплющеними очима, проліски, підходячи до самої лінії снігу.

– Життя починається, – тихо промовив Дмитро, і ці слова легко і велично перенесли його у рідні простори, що захлюпотіли під іскристим півднем пшеницями, і дівочими піснями, і солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.

Опівдні Дмитра і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

– Ось вони, герої наші, – привітав їх Кошовий. – Вирушати на з'єднання з Червоною Армією готові?

– Завжди готові, Іване Васильовичу!

– Радянські війська підходять до лівого берега Бугу. Фашисти закріплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкістам і піхоті.

* * *

Палала, двигтіла і гриміла страшними громами березнева ніч. І коли ущухли на лівому березі гармати, на правому, вздовж хвилястої лінії Бугу знялися угору червоні ракети.

Дзвінкий холодок і напруга пробігли по тілу, коли Дмитро підняв в атаку свій загін. Заборсалась, задвигтіла навколо темрява, неначеб зводила і перекочувала густі м'язисті вітри. Охкало і зітхало під ногами п'янке бездоріжжя, чорне і крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, і лінія Бугу вгадувалася по хвилястій непохитній смузі туману, по блідих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривів.

Вірилось і не вірилось! Невже ця тумання стіна – остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається із ними і огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дітей?

Вірив Дмитро і вірити боявся, стримуючи серце і думи. бо вони раз од разу починали забігати вперед, так неждано освітлюючи якусь милу картину, що починало щеміти в очах од фізичного наближення усього, про що думалось і мріялось. І аж до самих ніг котився холод, коли врізалась несподівана думка: а що коли щось трапиться на порозі щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злісно відкидав її, і розум починав працювати тверезіше, входячи у звужене коло своїх обов'язків.

Пролунали перші постріли партизанської артилерії, і вогники розривів, неначе багряні гнізда, вирізьблялись аж за обрієм, де була ріка.

Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливі набряклі луги. Задудоніли кулемети, глухо у вогкому надбережжі затріщали автомати, рушниці.

В страшному, неспинному пориві вривалися партизани в траншеї, доти, і темінь наповнялася синюватим мигтінням пострілів, і намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками і хрипом. Запахло димом, прісною кров'ю і солодкуватим підіпрілим плавом.

Рукопашний бій то вибухав із новою силою в якійсь міцно укріпленій складці берега, то завмирав, придушений багнетом і кулею. Уже надходив ранок, і поблідли гнізда розривів, коли, кидаючи зброю, шинелі, усе добро, метнулись рештки очманілого ворога бігти в сіре бездоріжжя, попадаючи під кулі та на багнети резервних взводів.

Підмиваючи хвилею ворожі трупи, тихо і спокійно хлюпав біля схвильованих од напруги і радості бійців зеленуватий Буг…

І тоді на лівому березі загуділи, заспівали невидимі мотори. Згодом у неясному світанку окреслились обриси танків.

– Наші танки гудуть! Наші! Наші! – радісно вигукнув Пантелій Жолудь.

Глянув на свого улюбленця Дмитро, і здивовання з острахом мінились в його очах: Пантелій був без кожушка і босий.

– Ти що собі думаєш? Що наробив?! – напав на нього.

– Така біда трапилась, товаришу командире, – винувато наблизився до нього Жолудь. – Скоріше хотілося до траншей добігти, от і кинув кожушок. А потім правий чобіт розвалився. Скинув його… не побіжиш же в одному… А тепер і сам не знаю, як такому наших братів зустрічати.

Дмитро, обводячи очима партизанів, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушків і піджаків, а ті, що мали повстяники, теж були босими.

Підкликав до себе Гаценка:

– Начальнику, де хочеш, з-під землі викопай, з коліна виколупай, в селі дістань, а хлопців одягни. Така радість, а вони можуть… Поганяй!

– Слухаю, товаришу командире!

Танки наблизилися до самої води, і Пантелій Жолудь кинувсь на човні перепливати Буг. Через кілька хвилин з того берега почувся його міцний схвильований голос:

– Хлопці! Цілую наших танкістів! Червоним танкістам слава!

І на мить настала така тиша, що здалося – не хвиля ударила в берег, а розірвався снаряд. А потім сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетіли угору шапки, пролунали постріли, зі сльозами на очах бігли партизани до річки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителів.

І раптом ахнули всі: із щільно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенські човни, машини на повнім ходу кинулись в ріку. Роздалися, закипіли сірозелені хвилі, і танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче і ближче підпливали до партизанів.

Ось уже над шумовинням в обведених кругах засіяли червоні зорі, на броні закрасувалися хвилюючі слова: «За Батьківщину!», «За Сталіна!».

На березі, стікаючи струмками, машини зупинились, і з люків виглянули усміхнені, засмаглі хлопці в шоломах, молоді, здорові, сіяючи оповитими славою і подвигами орденами та медалями.

Кинувсь Дмитро до танкіста і, вже стискаючи його в обіймах, неначе крізь сон, почув від Бугу на диво знайомий голос:

– Зустрічаються, значить, з партизанами наші. І я не проти чмокнутись із ким, потримати, значить, якогось землячка у обіймах.

Проясненими очима глянув Дмитро на ріку. На човнах наближались до берега піхотинці. І він безпомилково пізнав у невисокій кремезній постаті з командирськими погонами свого товариша.

– Варивоне! Чи не ти спішиш свого земляка обняти?!

Попрощався із танкістами.

– Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! – Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду і, обганяючи човен, кинувся вперед.

На березі рідної ріки обнялися друзі, засміялись, зітхнули, просльозились і знову засміялись.

– Топаєш, значить, Дмитре, по білому світу?

– Топаю, товаришу лейтенанте. Нічого не зробиш – така наша доля: фашиста бити, а самим жити.

– Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Міцний, як броня! Орденами сіяєш. Певне, добре партизанив?

– Та ніби нічого.

– Тільки посивів трохи, – ударив рукою по плечу і раптом споважнів, в голосі почулась тривога і хвилювання:

– Не знаєш, домашні мої живі? Василина, діти?..

– Живі, Варивоне. У моєму загоні знаходяться. Забіжиш, може, до них. Це тридцять кілометрів звідси.

– Ні, зараз нема часу. Я в першому ешелоні. Треба ворога добивати. Передаси їм мій низький гвардійський уклін. Поцілуєш за мене. Скажеш одно: «Даремно солдатського хліба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офіцером прориву. Ще скажеш, – усміхнувся, – заробив два ордени і неодмінно думаю повернутися додому…» Може пізніше й заскочу на деньків пару…

– Наших людей не доводилося стрічати? З села?

– Ні. В газеті читав про Свирида Яковлевича Мірошниченка. Великі діла робив чоловік! Був комісаром відомого партизанського з'єднання. Аж у Брянщині довелося воювати, Герой Радянського Союзу.

– Оце радість! Певне, скоро і до нас Свирид Яковлевич приїде, – зрадів Дмитро.

– Напевне. І про Леоніда Сергієнка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви!

– Бойовий хлопець.

І зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумієш один одного з півслова, хочеш довідатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тільки насолоду, радість зустрічі, а й значущу певність свого чесного, недаремно прожитого життя, що опромінює душу, як сонце опромінює глибокі ріки.

XLІІ

Квітневого ранку паром перевіз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо співала під просмоленою обшивкою вода; зелена спінена хвиля з шипінням розсипалась на піску, глухо билась у зведені і переплетені корінням виступи, що вже просвічувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розігнав карателів, і знову розійшлися дівчата по зчорнілих од горя селах, а дехто – до загону пішов. А он на пагорбах поміж деревами забіліли хати. В цьому селі його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрія, за звичкою стримував усмішку.

По небу паслися пухнасті отари, їхні хвилясті окрайці були налиті сяйвом, рельєфно виділялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою віддалявся Буг і, коли машина піднялась вгору, далечінь могутніми руками почала підіймати ліловосизі ліси. Орлино клекотала по яругах весіння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, співали жайворонки; легко і гордовито пролетів тугий кобець; білокрилий бусел ходив по жовтозеленій долині так поволі, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрізненими димками парували поля, чекаючи колгоспника і плуга. І ці весінні шуми, і повіви, і барви, і картини не раз хвилювали і заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе відчувалось зовсім по-новому, щось дивовижне сталося в світах: вони не тільки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живі, неповторні, як навіки входять пісня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання із дорогою людиною. І погляд, { чуття його ширше охоплювали ці світи, вони стали стократ дорожчими, зрозумілішими, красивішими і ближчими. Чому? І та неясна розгадка, що часто пробивалась за останні часи, зараз прийшла несподівано легко, як і здебільша приходить після довгих, не доведених до кінця роздумів.

То раніше він шукав у світлому привіллі розради, душевної рівноваги і захисту. А в годину лихоліття цього всього зажадала од нього його земля і його велика рідня. І він не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. І тепер Дмитро розумів, що не тільки прямує до свого щастя, своєї любові, своєї землі, а й вона наближається до нього, доступна і радісна, втираючи сльози скорботи і болю. І не пройшли марно його роки, бо довіку будуть жити в пам'яті ті села, ліси, долини Побужжя, де він за свою землю різав, і бив, і топив скверну, що хотіла гадючою слиззю отруїти весь світ, виссати розум, осліпити натхненний зір, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все іржавим колючим дротом.

Напливали події і згадки. Згадувались живі і мертві, і радість притьмарювала печалі, як оті хмарини притьмарюють сонце. І знову одходила скорбота пережитого, бо не на ній тримається життя.

Проминув незабутній партизанський парад 25 березня в напівзруйнованій, обгорілій Вінниці, оформлення документів у селі Сокоринцях, прощання з друзями, з Іваном Васильовичем, що переходив на керівну партійну роботу. І все те огорталось такою душевною теплінню, як весняна земля огортається першим паром.

– Дмитре Тимофійовичу, Великий шлях підіймається, – нахилився до нього Григорій Шевчик, що стояв біля кабіни.

Все більше розколювались хмари, і в небі вже струмували чисті голубі ріки, і сонце то, неначе лебідь, випливало на глибокі ополонки, то знову заховувалось в просвітленому об'ємистому бескетті.

Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали підводитися з брезенту Тур, Созінов, Андрій, Соломія, Ніна і Ольга Вікторівна.

Голубою хвилею піднімалася над теплими нивами і вигиналася, немов наближаючись до своїх захисників, споконвічна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тіні, сійнуло срібним зерном, і Великий шлях ожив, зашумував, неначе ріка. Край неба піднімалась стара могила і, немов побратим, підходила до братньої, партизанської, що іще не встигла ні обвітритись, ні зарости степовим духмяним зіллям.

Шляхом їхали, йшли натомлені, схудлі, але веселі люди, що поверталися з неводі. У невеликий двоколісний візок упрягся літній чорнобородий селянин, позаду йшла жінка, підпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетеній з лози люльці, тісно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнізді, сиділо тройко, одно в одно чорнявеньких дітей.

– Найдорожчий скарб везуть, – глянув Созінов на Ніну і посміхнувся.

– Найдорожчий, – повторила вона.

Ось уже промайнули напівзруйновану топографічну вишку, і попереду могутньо звелися два дуби-однолітки. На плечі їм небо поклало бескеття хмар, що хотіло і не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досі не поскидала торішнього листу.

Прискорено дихаючи від щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив іще розріджене квітневе повітря, любувавсь і вбирав очима і поля, і чорні дороги, і дальню луку лісу, і столітні розлогі липи; вони уже віяли тим пріснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклій брунці. Вдалині по неясних обрисах кущів він пізнав примхливі обриси трьох ставків, і молодість на мить війнула над ним сумовито-радісними згадками і знову відплила, як човник до другого берега.

Наближалися сади його села, переполовиненого, знівеченого, спаленого. Наближався той світ, з яким він ніколи не розлучався, навіть у снах, в якому він родився, жив і помре, в якому родилися його діти і родяться його внуки. І він з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати руді пожарища, зводити нові хати, обсівати добром свою землю, виходити в молочно-голубі світанки з сіячами, добріючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити і боротися, за це з легкою душею можна було і померти.

На високій обочині Великого шляху він побачив жінку із дівчиною. І скоріше чуттям, ніж розумом чи очима, пізнав свою дружину.

«Видно, не вперше виходить зустрічати», – прискорено забилося серце, і він кулаком ударив по кабіні.

– Югина Іванівна стрічає вас, – відчинив дверці Пантелій Жолудь.

– Югина Іванівна. Ти жени машину в село. Пішки пройдемо! – зіскочив з Андрієм на землю. Почув знайомий, здивований і радісний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума і кинувсь назустріч дружині. Привітний голубий погляд так само чисто війнув, як в давні літа. Тільки в куточках очей та під очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмі волосся де-не-де сріблилось павутиння та різкіше окреслились лінії біля рота.

– Прибув, Дмитре мій! – задихаючись, поцілувала його й Андрія. Потім витерла очі хустиною, осміхнулася і ще раз припала устами до Андрія і до Дмитра.

– Тату, покинь! – сміючись, закричала Ольга, коли віт підняв її аж до гілля розлогої липи.

– От і не покину! – гойднув дочку вліво, вправо, а потім, розчервонілу і радісну, обережно опустив на землю. – Ростеш нівроку. Видно, партизанський хліб у користь пішов!

– А ви ж думали! Не тільки вам пішов у користь, а й нам усім… Андрію, це правда, що тебе ще й партизанською срібною медаллю нагородили?

– Правда.

– Це коло тебе мені буде боязко навіть сісти.

– Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, – жартівливо замахнувся рукою на сестру.

– Ой, не буду! – так само жартома одхилилась од брата і пішла поруч з ним попереду батьків.

– Що тепер будеш робити, Дмитре?

– Завтра ж починаємо господарювати з Григорієм у колгоспі.

– Хоч би відпочив трохи… Можна було б за три роки.

– Ні, не можна. Давали на місяць відпустку – відмовився.

– Чому? – здивовано поглянула на чоловіка, а той, поволі ідучи по протряхлій, іще податливій землі, розважно почав розповідати:

– Роботи стільки тепер, що гріх забути про це. Ще фронт жде нашої підмоги… А потім, коли почну спочивати, – захворію. За цей час у напрузі тримав себе. А чуть попущу попруги – з ніг слабість звалить. Так, щоб не хворіти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розігріти, розігнати… Он які діла. Ну, а ти ж як? – подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.

– Я? – притиснулася ближче до чоловіка. – Радію, печалюсь і знов радію – усе разом напливає, Дмитре, – усміхнулась, зітхнула і знов усміхнулась.

За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворів. Та, одначе, десь у долинці бриніла дівоча пісня, а з другого боку рівномірним цокотом відповідала сокира і м'яко шерехтіла поздовжня пила по деревині.

І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям.

ГУСИ-ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ

Моїм батькам – Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажурою

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо…

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?…

А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…

«Так-так-так», – притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів і знову повторює: «Так-так-так».

За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається в мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?

– От і принесли нам лебеді на крилах життя, – говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг, яким він донедавна вистругував шпиці.

– Життя? – дивуюсь я.

– Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.

– Діду, а які у сонця ключі? – ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.

– Золоті, внучку, золоті.

– І як воно відмикає ними землю?

– А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!

Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:

– Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

– Що, що, надзигльований? – мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.

– Діду, а куди лебеді полетіли?

– На тихі води, на ясні зорі, – пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги майструвати колеса.

– «Так-так-так», – погоджується стара качка і ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвір'я і по-своєму перебираю дідові слова. Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живовидячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. Це в таких краях, де я ще не бував. І покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

І так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, подивитись на їхні співучі крила, що в теплому ірію захопили весну та й принесли нам. Але з ким я піду і де мені взяти чобіт?

Тільки тепер дивлюся на свої босі посинілі ноги, важко зітхаю і плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. І що це за мода пішла: не встигнеш босоніж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе і називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, – знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мідною пряжкою, горіла б вона зі своїм плаканням ясним вогнем!

А як дурно-пусто перепало мені, коли тільки зазиміло і перший льодок запах чорнобривцями! Тоді наш прицерковний пагорб і ковзанку біля нього вкрила дітвора – усі на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжині чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш східчик для каблука, а низом рівненько пропускаєш дріт, чим товщий, тим краще. От і вся мудрація, зате скільки втіхи від неї!

Дивився-дивився я з вікна, як раюють інші, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сіни, вихопив з-під жорен ночовки, заарканив їх мотузочком і босоніж пометлявся до дітвори. Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки, п'яті – на підковах. А Іван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослінчику. Головне було – не на чому їхати, а щоб тільки їхати, коли ж гепнешся – не кривитися, а реготати з усіма.

Яка то була втіха вибратись на самісіньку маківку пагорба, переможцем поглянути на засніжене село, що бавилось димами, всістись на свого самоката і – гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!

Машинерія твоя летить, аж гуде, вітер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвіниці дзвонять, перед тобою хати хитаються, підстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсівся на своїх ногах, щоб не так мерзли, і переганяєш дівчат або якогось страхополоха, з розгону врізаєшся у чиїсь санчата і м'ячем вилітаєш на сніг. А ззаду ще і ще хтось наїжджає на тебе, і вже росте отакенна купа, в якій усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх і жужмом котиться вниз.

З цієї веселої і теплої копиці раптом хтось почав мене за ковнір витягати на світ божий. Він одразу потемнів у моїх очах, коли я опинився перед поблідлою од страху і гніву матір'ю. Ось тепер усі почали дивитись на мене, ніби я з місяця звалився. А хтось уже приніс матері ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати підхопила їх під руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотів я гайнути кудись навтіки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнірів. Гай-гай, куди поділася моя радість, коли я поперед ночовок і матері поплентався додому.

Ну, а яке потім було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування і примовляли, який я бузувір, опришок, урвиголова, харциз, каламут і навіть химород. На таке противне слово я ніяк у душі не міг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна відхопити зайвого духопелика. Далі мені маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на піч, де парилось просо, і почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсім був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.

На другий день уже було відомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночі ні разу не бухикнув. Тому дід зауважив, що я одчайдух і весь удався в нього, а мати сказала, що – в оглашенного. Після цього ми з дідом перезирнулись, усміхнулися, мати посварилась на мене бровами і кулаком, а бабуня вирішила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав і покаятись, і набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, але й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти і на в'язах стирчала макітра…

Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусідів чоботи і, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церкві не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не сміявся, не пирхав, не ліз на крилас та частіше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церкві, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотілося вести мене тільки за руку. І чого всі жінки забувають, що хлопець є хлопцем?

Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив і я так, але, видать, не догодив і схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. В божому храмі страшенно пахло свіжовиробленими кожухами і розігрітим воском. І в бабинці, і в притворах молилися люди, а між ними незграбився розчепірений титар, якого боялася уся дітвора. Зараз він робив дві роботи: збирав коновчаний збір і гасив свічі. Губи в нього товсті, капшучисті: дмухне, свічка тільки блим – і вже нема ні вогника, ні обличчя святого за ним.

Люди казали, що церковний староста з одних недогарків нажив казан грошви. Титар гнівався на таку мову й говорив, що через церкву й «таке врем'я» скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвір'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому іржати, мукати, бекати і кувікати. А «таке врем'я» позначилось тільки на титаревих стінах: він, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартістю в сорок і двадцять карбованців —. сороківки ближче до божниці, двадцятки – до помийниці.

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд – господа нашого Ісуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'яній стіні. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнішим: на ньому плакали і праведники, і грішники.

І чого тільки не було на тому судії? Тут на веселці, як на гойдалці, владно сидів Христос-вседержитель, під ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду і кривду, обабіч вседержителя на білих хмарах стояли пророки, богородиця і Іван Предтеча. Нижче, ліворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вів до райської брами виснажених праведників, а в самому раю уже стояли три бородаті праотці і гурт веселих запорожців, усі вони були в широких червоних штанях і при зброї, на їхніх головах пишалися довгі оселедці.