Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 86 (всего у книги 96 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Справи мої пішли вгору: у цьому ж навчальному році мене відзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене.

Вдома батько здивувався успіхами свого отряхи, заховав у підрізані вуса посмішку й сказав:

– Коли так, то хай буде не гірше… Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:

– Що тільки буде з цієї дитини?

А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.

Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про «тіатри». Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. Одні казали, що «тіатри» – це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі – ет, більшовицька вигадка, треті – «люзіон», де пускають в очі і ману, і туман, четверті – витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з'являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навіть чув, що одна п'єса так і називалась «Сатана в бочці».

Дядько ж Микола пояснив, що «тіатр» – стояща штука, бо там показують гарних жіночок у коротеньких спідницях. А через те, що в нас тоді носили спідниці до п'ят, дядькові Миколі одразу ж перепало за безсовісність од тітки Ликерії. На це дядько відповів по-французьки:

– Прошу, мадам Ликеріє, пардону.

І «мадам Ликерія», кинувши рогачі, затрусилась од сміху.

Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудре мали виходити старосвітські широченні штани. Цю позичку комсомольці називали реквізитом, а хтось із багачів пустив поголос, що це – реквізиція. І деякі налякані жінки метнулись одбирати свої спідниці, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.

Для мене тоді слово «театр» бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилось… Це сталося значно пізніше…

Отож село по-всякому, але з нетерпінням чекало вистави. І ось одного дня на стінах сільради, комнезаму, споживчого товариства і школи закрасувалися такі оголошення:

Увага! Увага!

Сьогодні о сьомій годині вечора

вперше в нашому селі

буде показано лицедійство, тобто театр.

Ціна квитка:

пшениці – чотири фунти,

яєць курячих – теж чотири,

гусячих – троє,

жита – п'ять фунтів,

гречки, проса, гороху -

шість фунтів.

Всі, всі – у театр!!!

Прочитавши таке, я спочатку зрадів, а потім скис: за що ж його купити квитка. Надіючись тільки на «а може», я підійшов до матері, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура виліз, а далі почала глузувати:)

– Дивіться, наш парубок театру захотів! Ще, чого доброго, і артистом захоче стати.

– Ні, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не піду, – заспокоїв матір. – Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте мені пашні?

– А потім що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, і отак згадувати тіатри? Он муки в нас лишилось тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш?

Далі мені вже нічого не хотілось казати. Виждавши, коли мати пішла на село, я вскочив у клуню і почав нишпорити на вишках, надіючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нічого не дали: на курячих гніздах лежали одні бовтуни.

І все ж таки увечері я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхід до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, і дві величезні макітри для яєць. Щасливці за натуру одержували в касира червоні з печатками папірці й гордо йшли в школу, а нещасливці, наче бджоли вічко, обсіли шкільні східці. Одні з них, такі, як я, надіялись, що, може, пофортунить проскочити під столом касира, а другі – хоч заглянути у вікна, коли почнеться дивоглядія.

Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира він гукнув нещасливцям:

– Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи – пропустимо в театр!

– Я принесу, я ось осьдечки живу! – випередив усіх веснянкуватий Омелько.

– Неси! – наказав Гуменюк.

– А може, й сіна треба в театр? – обізвався я.

– Ні, поки що обійдемося без сіна, – підрізав секретар мою останню надію чесно ввійти в театр.

Я тільки тяжко зітхнув: коли б знаття, що театр ніяк не може обійтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.

Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярів, що юрмилися на східцях, і, висяваючи, як іскрами, всіма веснянками, радісно гримав:

– Та не товчіться, наче в мішку, – дайте дорогу в тіатри! Він зник у дверях, а я усе зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться, щоб можна було проскочити поміж ними і ніжкою стола. І от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогін мені якесь одоробало гукнуло: «Тримайте його!» Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей і… з розгону наскочив на височенного, в червонім кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а мені гірко. Хіба ж я знав, що і на других дверях пантрують «зайців»?

– Ти звідки такий вискіпався? – підхопивши мене під боки, запитав парубок.

– Он звідти, – невиразно промовив я. – Пустіть мене, дядьку, в театр.

– Чого захотів! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

– Я вже знаю, де вони зимують… – жалісно заскімлив, бо не раз про це чув од дорослих.

– А куди Макар телят ганяє теж знаєш? – уже з цікавістю покосував на мене парубок.

– І це знаю, – бадьоріше відповів я.

– Ну, а де роги козам правлять?

– Теж знаю.

– А по чому фунт лиха?

– Це як на якому ярмарку, – посмілішав я. Моя відповідь сподобалась любителю приказок, він засміявся і ще запитав:

– А чого ж ти не знаєш?

– Не знаю, що таке тіатри. Пустіть мене побачити.

– І ч, який планетний – чого захотів!? Я зараз як втру тобі часнику, то надовго забудеш про театри, – і парубок повів мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.

Я не сказав би, що це були найкращі хвилини в моєму житті. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я під пильним наглядом опинився біля самого касира: назустріч мені з приступців розгонисте ішов дядько Себастіян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крізь землю, щоки мої запалали, а під повіками защеміли сльози.

Ставши трохи осторонь, похнюпився і дивлюся не на дядька Себастіяна, а на чоботи, надіючись тільки на чудо: може, увійшовши з темені, голова комнезаму не пізнає мене.

– Ти що, Андрію, хочеш робити з хлопцем? – не дивлячись на мене, запитав дядько Себастіян парубка.

– А що з ним робити: за хвіст – і на подвір'я! – засміявся Андрій.

– А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скільки воно там місця займе?

– Ну, коли ви так думаєте, хай і він має свято, – погодився парубок.

Дядько Себастіян обернувся до касира:

– Олександре, дай хлопчакові контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. – Далі він лише приторкнувся рукою до моєї голови і пішов у школу. Я знаю, чого дядько Себастіян не зупинився: він бачив, що мої сльози були на підході, а він мав делікатну душу.

Олександр зміряв мене точнісінько таким поглядом, як міряють тих, що проскакують на дурничку в театр, і тицьнув клаптик паперу.

– А де ж контрамарка? – не підводячи голови, запитав я, бо хіба міг подумати, що таке велике й урочисте слово міститься на такій крихітці паперу, на якій не могла навіть викруглитись уся печатка.

– Оце вона й є. Біжи, тільки не займай нічиного місця – твоє стояче!

Затиснувши в руці контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гуділа, неначе вулик, сміялася і нещадно трощила насіння. Тепер тут стояли не шкільні парти, а колоди, на них були настелені свіжі дошки, і тому всім було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нічого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завіса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з підземелля, почувся сміх. Я оглянувся. Хто ж це міг збиткуватися наді мною? Але ніде нікого. Та досить було підвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, і знов підземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що діє в театрах? Мені стало страшнувато. Я трохи одійшов од сцени, а в цей час хтось з підземелля прошепотів:

– Михайле, залазь до нас, тут безпечніше: перевіряти не будуть. Я трохи пригнувся і в дірі під сценою побачив своїх однокласників Софрона, Віктора, Уляна і Григорія. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуваті хлопці, щоб побачити театр, ще вдень, після уроків, забилися під сцену і там, терплячи незручність і голод, дожидалися вистави.

– А мати вже тебе по всьому селі розшукувала, – нахилився я до Софрона.

– З дубцем чи без нього? – зажадав уточнення школяр.

– Без нього.

– Все одно тепер буде вдома після театру ще один театр, – спохмурнів хлопець, а далі запитав: – У тебе часом нічого нема їсти?

– Є пряжений горох.

– О! – тільки й вирвалось у хлопців. Вони одразу накинулись на мій горох, | і незабаром під сценою обізвався безтурботний сміх і дружна робота щелепів.

Та ось загойдалася і почала підніматися вгору завіса. Все в школі притихло. Друзі повилазили з-під кону і посідали на підлозі біля ніг дорослих. Ось на сцені заговорили артисти, і заговорив зал: мало не всі почали вгадувати, хто ж саме грає ту чи іншу роль.

– Їй-бо, це не дід, а Явтух, – хтось радісно пізнавав артиста.

– Теж сказав! Як би Явтух зміг отак постаріти? – не йняв віри другий голос.

– А вони, артисти, й старість вигадують: з пачісок наліплюють каруком бороду й вуса, – розважливо пояснював третій. – Старість легше вигадати, ніж молодість.

– Ні, це не Явтух: у нього ж голос дзвінкіший, – не погоджувався четвертий.

– Дурний, він же грає.

– Давайте краще запитаємо його… Явтуше, це ти чи ні? – летить через голови запитання артисту.

І раптом дід, що по ходу п'єси мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далі так почав сміятися, що в нього спочатку полетіли на сцену вуса, а потім і борода. Від цього лицедійства усі глядачі вибухнули реготом і так почали вигойдуватись на дошках, що ті затріщали, а одна зламалась. Ті, хто сидів на ній, – попадали на підлогу, і театр став ще веселішим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радість. Він вискочив зі своєї будки, як Пилип із конопель, і почав кричати: «Завіса! Завіса!» Чого йому було шкода, щоб усі вдосталь насміялися за свою пашню?

Після того як завіса вдруге піднялася, глядачі знов угадували артистів і мали від цього неабияке вдоволення. Усім припала до серця й картина, де парубок біля криниці обнімав дівчину. Правда, дівчата в залі трохи засоромились від такого лицедійства й посхиляли голови. Зате парубки аж підросли на лавах, а далі почали гукати до закоханих, щоб вони поцілувались. Але в ті часи молодь у нас прилюдно не цілувалась ні на вулиці, ні в п'єсі, хоча там, як я незабаром довідався, і стояло дрібненькими літерами: «цілуються».

А от коли в останній дії чоловік почав убивати жінку, усі захвилювались і стали гримати, а далі й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси і так востаннє вдарив дружину, що вона впала біля столу. Зал зойкнув дівочими голосами, а кілька парубків кинулись на сцену бити й в'язати убивцю. Та його врятував суфлер. Він, як ошпарений, перекинувши будку, вилетів з-під кону і не своїм голосом знову закричав: «Завіса! Завіса!»

– Яка там завіса, коли тут людей убивають! – обізвався од вікна якийсь басогласий чоловік.

Тоді суфлер обернувся до зали і, розмахуючи руками, як млинком, почав совістити людей – і що вони за народ! Коли купуєш квиток у революційний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навіть до елементів, а не те що до безщасної жінки, яка в минулу епоху мала самі тільки пригнічення. А далі він обернувся до артистки і наказав їй устати. Вона встала, обтрушуючи пил з спідниці, засміялась од такого однодушного співчуття і уваги, і в залі теж усі почали сміятися і плескати в долоні.

П'єса пройшла з таким успіхом, що після завіси глядачі кинулись на сцену й почали, не жаліючи рук, підкидати своїх перших артистів. Такого єднання глядачів і митців я чогось потім не бачив навіть у столичних театрах. Та й переживали, сміялися й плакали у нас щиріше, ніж будь-де.

На другий день після вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь п'єсу. Вона мені розшукала «Мартина Борулю» і ще якусь зашарпану книгу. Я уважно прочитав їх, а потім почав докопуватися, як пишуться п'єси і що означають – дія, картина, ява та інша премудрість. Це все було незвичним і дуже інтересним. А прочитавши кілька п'єс, я вирішив написати свою, щоб там були і дядько Себастіян, і дядько Микола, і Мар'яна, й інші люди з нашого села. Найбільше мене з технології турбувало, як виводити ті слова, що стоять у дужках, бо в п'єсах вони друкувались так, ніби їх хтось дрібненько писав. Тоді я вирішив усю п'єсу писати своїм звичайним навскісним почерком, а те, що в дужках, – косувати на протилежний бік. І все у мене пішло ніби гаразд…

От і зараз – іще тільки розвиднілось, а я морочусь над третьою дією – ніяк не можу підібрати дівчині слів про любов. А підібрати їх треба, бо що то за п'єса, коли в ній мало любові й поцілунків? З поцілунками діло простіше – їх у всіх діях досить, а любові мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засміють. Ні, таки важко бути драматургом, коли тобі тільки десять років. Може, на вірші перейти? Але яка радість із них? Хто тільки не читає на вечорах вірші, то чогось завиває й завиває, а від п'єси всякий має і радість і печаль.

Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалась радісно качка, загупали швидко кроки, забряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум'янена і осяйна Мар'яна. На її новенькому кожушку в петельці погойдувалось два перших підсніжники.

– Добрий день і доброго здоров'я вам у хату! – приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матері й мені.

– Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, – дрогнув голос у матері.

Ми всі зрозуміли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дівчина.

Мар'яна притулилась до матері, щось зашепотіла їй, і на материних віях заблищали сльози.

– Не плачте, тіточко, бо я сама розплачусь, – сміючись, заплакала Мар'яна.

– Який же він, твій місяць?

– Отакої! Невже ви його влітку не бачили, коли він до мене у ваш садочок приходив? – здивувалась дівчина. Мати вибачливо посміхнулась:

– Ти тільки шепотіла мені про свого козака, а показати забулась.

– То вийдіть – погляньте, – кивнула головою на вікно. – Сидить собі на возі й так пишається, що далі нікуди. – І вже тихо, тільки матері сказала: – Він княгинею і зіронькою називає мене.

– Ти й справді зіронька, – витирає мати рукою очі. – А як він тобі?

– Чогось і судженим, і наче батьком здається, – пошепки сказала Мар'яна.

– Та що ти? – здивувалась мати.

– Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мій Максим у самого Котовського кіннотником був і так шаблею орудував, що навіть ордена заробив.

– Ордена!? – радісно скрикнув я.

– Атож! – гордовито сказала Мар'яна, а далі нахилилась до мене й поцілувала в щоку. – Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радість, бо вже нескоро, нескоро побачимось. І вчися, Михайлику, та так учися, щоб усі знали, які то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер – зась!

Смуток і жаль перехопили мені горло. Я нескоро-нескоро зумів сказати:

– Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всі дуже любимо тебе.

– Як буде нагода. Прощавай, дорогий, – вона ще раз цілує мене й виходить з хати.

На вулиці стоять запряжені коні. Молодий, горбоносий парубок в шинелі красиво повертає голову до нас і приязно посміхається. Батько першим підходить, здоровкається з ним.

– Зумів же ти, парубче, назоріти дівчину. Довго таку треба було попошукати.

– А я таки й довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, – сердечне говорить парубок і простягає руку молодій: – Сідай, Мар'яно.

Дівчина проворно вискакує на підводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.

Я оглядаюсь. Біля тину, з торбинкою через плече, непомітно стала Люба. І в неї теж чогось висявають очі.

– Молода? – підводить голову на Мар'яну.

– Молода, – дивуюсь, як про це одразу могла довідатися Люба.

– Ой, це так славно! – радіє дівчина, не розуміючи, як мені важко прощатися із Мар'яною.

– Прощайте, люди добрі, – торкнувся рукою шапки молодий і трусонув віжками. Коні вдарили з копита, і під ними задзвеніла і бризнула соком березнева земля.

Ми всі повертаємо голови і довго-довго дивимося услід Мар'яні. Ось уже коні беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося і на дальні приімлені весною поля, і на сонце, і на вітряк – оту селянську птицю-казку, що все збирається злетіти в небо, та не може розлучитися із землею.

– Якою буде її доля? – не знати в кого, чи в сонця, чи в землі, питається мати.

А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.

І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…

– А лебеді летять… над моїм дитинством… над моїм життям!..

Київ – Ірпінь – Дяківці

1963–1964

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

Розділ перший

Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться із літом, у нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок.

Це теж, прихиляючи небо до землі, говорить моя мати, і тому я люблю ту пору, коли суничники засвічують своє цвітіння. Цвітуть вони так, наче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвіт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голівки зволожені туманом ягоди. І хоч невелика ця ягода, а весь ліс і всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю і встаю, накупаний цими пахощами, ? літо, літечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіт, я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі.

А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече і знайомий голос нахиляється до твого сну:

– Вставай, Михайлику, вставай.

– Мамо, іще одну крапелиночку…

– Струси цю крапелиночку.

– Ой…

– Гляди, ще боки відіспиш. Тоді що будем робити?

Рядно і тепло спадають із тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горіх, вростаєш у тапчан. Та хіба це пособить?

– Вставай, вставай, дитино, – виважує мати зі сну. – Вже вікна посивіли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш місяць, як його з лісу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматовані видіння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позіхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крізь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосі жита загубить свій голос, – літо, літечко!

Воно тихо з полів зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу та й взялося до свого ділечка, щоб усе росло, родило. І все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свіжо, як росяно за двома віконцями нашої бідарської хатини, яка займає рівно півзасторонка старої перепалої клуні, що вночі спить, а вдень дрімає…

Після повернення тата був у нашій родині дуже невеселий день – розподіл дідизни. Мов чужі, сиділи на ясенових лавах брати й братова, висвічували одне одного підозріливим оком. Правда, бійки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дідовій оселі, далеко відійшла від спадкоємців. Найбільше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарстві п'ять десятин, і воли, і корову. Але й дітей було у неї теж немало – аж четверо, і старшій дочці вже треба було готувати віно.

Дідова хата дісталася дядькові Івану й дядині Явдосі. Вони без відволоки того ж дня почали зривати з неї блакитні від часу і неба сніпки, а саму хату – пилами розрізали навпіл. Боляче й лячно було дивитися, як з-під залізних зубів, наче кров, бризнула стара тирса, як із живої теплої оселі ставало руйновище – купа скаліченого дерева, як оте вікно, біля якого відпочивав дідусь, вирвали з стіни й, наче покійника, поклали на воза.

Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловісне шматували мою минувшину, як скрипучі вози вивозили з двору мої дорогі роки і спомини…

Дядько Яків, заможніший, узяв на звіз тільки дідову катрагу. А нам дісталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня і дванадцять з половиною соток городу.

Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тік, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тік, бо тоді не буде на чому молотити пашню.

В батькових сірих очах стрепенулися посмутнілі бісики, в іншу ж пору вони в нього такі завзяті, що аж до танцю просяться.

– Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? – зовсім опустилися руки в матері.

– Головне, жінко, – не простудити зуби. Бо чим тоді будемо їсти? – батько пильно поглянув на тік, який мав стати нашим ліжком.

– Тут і душу простудиш, – зітхнула мати й подивилась на мене. – Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?

– Та він завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, ціни йому не складеш! – підхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозків, а взимку, страхаючи мерзляків, купався в снігу; тому й молодечі рум'янці не відходили від нього до сімдесяти п'яти років.

– Дме тут з усіх боків, – оглянула мати клуню.

– Зате зверху горобці співають, – зирнув батько вгору, де справді, безтурботно цвірінькаючи, літали живкуни. – Не всякий ось таку розкіш має.

Від цих слів я одразу повеселішав, підняв голову ближче до птиць, а мати зітхнула:

– Тепер і ми, і горобці маємо одне житло. – Далі вона сумно подивилась на щілини між дилями й тихцем попросила вітрів, щоб вони не збирались у нашій оселі, не простудили ні мене, ні тата.

Про себе мати не згадала, і відколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою і зверталась до таємних сил лише тоді, коли вже дуже в'їдалась у тіло чи кісточки якась недуга. Тоді мати говорила їй: «Відійди, хворобо, у нетрі, в болота, у безвість, бо мені треба ділечко робити».

Як вона любила робити і в городі, і в полі, і в лузі, і в лісі і тихо втішатися зробленим! Мати, як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки стояли, наче парубки, – плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин.

– Як гарно у тихому світі, аж чути, як земля дихає, – зітхаючи, говорила сама собі.

– А може, то наша коняка дихає? – підсміювався батько, який не раз чудувався маминим словам.

– Ет, що ти тямиш, – рукою відхиляла насмішку і вже прислухалась до перепілки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дітьми в ярину.

– І як ти все чуєш? – дивувався тато.

– То, певно, любов моя чує, – іноді в задумі казала вона й знову дослухалась до неба, до землі, до крил і до схлипування роси.

Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.

Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям…

Щойно мати закінчила розмову з вітрами, як біля воріт невдоволено обізвалася качка, а від воріт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матір.

– Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?

– Помовч! – підняла руку мати. – Ще, гляди, почує.

– Хай чує, скупердяга.

І от, наступаючи на власну тінь, біля клуні з'являється дядько Володимир; досі він, як міг, обминав тата – все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрічалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачі-нестатки, скаржитись на «таке врем'я» і на бісову дорожнечу, яка останню копійку витрушує з самої душі.

Натоптаний м'ясом, здоров'ям і підозріливістю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув наші статки, що настовбурчились на току, і невиразно сказав:

– Хе.

– Еге ж, еге ж, – підтримав розмову тато і націлив на дядечка просмішку.

– Що? – спантеличився той.

– Те саме, а чого ж, коли так, а не інакше, – розглядаючи гостя, безневинно відповів тато.

Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлішали дрібні чоловічки: він сам не вмів жартувати і люто ненавидів чиїсь жарти, бо все підозрював, що вони чи так, чи сяк в'їдаються в нього.

– Ви насмішечки назбируєте, Панасе?

– Ні, вони чогось самі родять у мені, – відразу ж відповів тато.

Але й дядечко не залишився в боргу:

– Краще б у вас копійка родила!

Батько оцінив дотепне слово, і під вусом його насочилась хитринка:

– Де вже тій копійці взятися у бідних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

Це дядькові дуже припало до серця, і він знову сказав:

– Хе.

Тато намірився щось відповісти, але матір прошила його невдоволеним поглядом і поставила посеред клуні дубовий, з темними очима ослінчик. Дядько Володимир закрив ці очі рукою, поторгав і, впевнившись, що ні ослін, ні тік не скаверзують, так розсівся, ніби в його міжкоління мали поставити маслобійку.

Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але ні дядечко, ні батько не палили гордого зілля, яке не вклонилось навіть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матір, – мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матері ворухнувся докір чоловікові і посмішка дядькові:

– Що, Володимире, поробляє ваша Марійка?

– А що їй робити? Все товчеться між хатою і клунею, наче Марко Проклятий у пеклі.

Дядечко й не помітив, яку сказав правду: його забитий живністю двір і задвірок справді були схожі на філіал пекла, де не стихало недорізане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свині мають самі себе прохарчувати. Через це їхні одичалі вепри як могли обгризали жолоби й двері, підривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужі городи або полювали на курей, качок і гусят. Сало ніколи не трималося на кістках цих піратів, не вбирались вони і в м'ясо, зате щетину мали, неначе дріт, – шевці не могли нахвалитися нею.

– Добре, що є біля чого товктися, – гасить посмішку мати.

– Та що там доброго? Нема тепер добра ні від сонця, ні від місяця, – сідлає дядечко свого незмінного коня. – От ви думаєте, що у мене свині? А це не свині – сама ідолова порода: одні кості й виск зашиті в шкуру. Через їхній вереск, повірте, світ мені немилий став, бо і вночі спати не дають.

– А ви хоча б на ніч їх трохи підгодовували, – вставляє батько слівце і одразу ж прикладає кулака до уст.

– Ви за чимсь, Володимире, прийшли? – не випускає мати клубка розмови.

– Діло до вас є, Ганно, не таке й велике, але діло, – впівголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матір, то на батька.

Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потім я теж приплющую очі й так само починаю дивитись на дядечка, як він дивиться на батьків. Тепер неспокійні брови і великі випнуті повіки дядечка більшають, стають зовсім схожими на равликів, що виглянули із своїх хаток.

– Яке ж у вас діло? – допитується мати.

– Оце ж ви отримали яку не є, але свою дідизну, свою пайку, – дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червінці, видобуває з себе слова.

Від цієї мови батько насторожується, а в матері сполохано прокидається надія: а раптом дядько Володимир роздобриться і позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогодні, переказували, він бідкався на людях, що ми лишились без хати.

– Скільки тієї дідизни-одна клуня з чотирма вітрами, – зітхнула мати.

Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.

– Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була. – На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою. – Та все в руці божій.

– І в своїх руках, – не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.

– І це суща правда, – погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. – Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь, і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша…

Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.

«А що я тобі казав?» – очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:

– Це ж яка ваша груша?

– А у вас їх скільки в городі? – теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. – Ось ця.

– Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша? – витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.

– Просто. Вам, Панасе, може, і невзамітку, що цю грушу садив мій дід.

– Восени чи весною?

– Восени, як тепер пам'ятаю. Тоді саме дощило, а мій дід все примовляв: «Як дощ плаче, то млин скаче». Я пам'яткий, Панасе.

– Чому ж ви, пам'яткий, раніше не згадали про грушу?