Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 96 страниц)

Михайло Стельмах
ВИБРАНІ ТВОРИ

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

ВЕЛИКА РІДНЯ
(роман-хроніка)

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам

Т.Г. Шевченко

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Вересневе сонце непомітно зайшло за потріскані негусті хмари і зразу ж розіслало аж за ліс недобілені полотна. Біля самого лісу злобно загаркавив, задудонів кулемет, і, задихаючись од переляку, по-жіночи, заахкала на леваді луна.

Докія, почувши постріли, зупинилась біля перелазу.

«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комітетчиків?» – зітхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофія, що пішов зранку ділити панську та куркульську землю і досі не вертався додому. Невсипущим жіночим болем защеміло серце, що в кожній небезпеці бачить свого чоловіка, своїх рідних та кревних і не знати кого і всіх просить, щоб оберігала їх доля від нещастя.

Дивно: скільки років минуло з того часу, як уперше невміло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофій, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дівочи любила, по-дівочи вболівала за своїм чоловіком, хоча на людях ніколи, навіть словом, не виказувала своїх почуттів. Коли ж з'явився на світ Дмитро, коли розкрився світлий і тривожний безкрай материнської любові, в її кохання до Тимофія якось непомітно влилась нова течія: чоловік став для неї не тільки батьком її сина, а наче і її батьком (може тому, що саме тоді помер її старий тато). І до радісного болю добре було Докії, в сутінках стрічаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкі груди, вдихнути з необвітрених складок одежі пахощі широкого степу чи хмільної діброви.

– Ех, ти, – коротко скаже він, і чорні сумовиті очі осміхнуться, а міцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослі дітям.

– Скучила, Тимофію, за тобою. Так скучила, ніби ти тільки з германської повернувся.

– Чудно, – зверхньо погляне на неї. І по звичці задумається, пірне в свої турботи.

Сонце вискочило на вузьку міжхмарну прогалину і кинуло під ноги молодиці живу узорчасту тінь розлогої яблуні.

Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники: троє в будьонівках, а четвертий, очевидно командир, в кубанці.

На темно-синіх галіфе – червоні лампаси, за плечима – карабіни. Переганяючи бійців, у шаленому леті промчала тачанка з кулеметом, і високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зріст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнів. Ті весело засміялися, щось кинули навздогін кулеметнику про банду Гальчевського і якось дружно, до ладу і зразу ж, заспівали молодими голосами про Богунію.

«На банду їдуть, а сміються, співають. Начеб смерть їм і ваги не має. От народ!»

Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершників.

Ось уже і зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пісня стихла, а серце чогось щемить і щемить, наперед вболіваючи за чужими дітьми, як за своїм сином.

І вже не чує жінка, що до воріт підкочується парокінний віз, як входить на подвір'я її високий горбоносий Тимофій.

– Докіє! – ніби з самої землі обзивається глухуватий рідний голос. І вона поспішає назустріч чоловікові, водночас бачачи і його незвично прояснене обличчя, і голову комнезаму Свирида Яковлевича Мірошниченка, що стоїть біля коней, і плуг та рибальські снасті на возі.

– Тимофію, чого так пізно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, – легко вклонилась молодиця.

– Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше відпускай чоловіка. – Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. – Вранці вже й оратимемо свій наділ.

– Панську землю? – вражено запитала Докія, начеб і не знала, не сподівалася того наділу, начеб не бачила його у снах і наяву.

– Ні, не панську. Свою! – сміється Свирид Яковлевич.

– Свою? – ще не розуміє вона. «Своя ж десятина уже засіяна».

– Тепер свою. Панською була, та загула.

– Значить, панську? – перепитує Докія так, як перепитують люди, щоб іще раз чиєсь слово ствердило їхню певність.

– Та не панську, а свою, – аж перехитується од веселого сміху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. – Ніяк не привикнете, що то вже наша земля.

– Наша, наша, – полегшено зітхає вона і з незрозумілим подивом зупиняється серед подвір'я.

Думки, наче повінь, аж перегойдують нею. Якась дужа і тепла хвиля прокочується по всьому тілі, і Докія вже не бачить ні передосіннього неба, ні невеликого подвір'я, ні чорного похиленого тину, в кількох місцях порваного кулями…

Густі ранкові поля стрепенулись у леті, перехлюпнулись за іскристий обрій, чітко заворушились на тлі золотого лиття хмарин і вмилися сонцем. І нема на полях ні жмутків колючого, перепеченого від негоди дроту, ні лінії окопів; навіть свіжі червоноармійські могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшениці, горять червоними стрічками маків, сонце піднімають з-під землі. І не кулі підтинають стебло, а перехитує ним перепел, співаючи в радості, що теплими грудочками покотилися його діти по землі, молодими крильми піднялися в небо. А вона, Докія, їде і їде із Тимофієм польовою дорогою на свою ниву.

Співучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босі ноги…

«Невже це все буде?»

Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалічені молоді літа…

Висхлий степ.

Панська пшениця.

І потріскані до крові, обвуглені губи женців. Задихаються в спеці немовлята, що старими родились у строку. І нема в присохлих грудях матерів молока для дітей. Тільки є солоні сльози в очах. І падають вони на жовті дитячі личка, на тринадцятий загорьований сніп.

Ось її мати на третій день після пологів, не випростовуючи надвоє перегнутого стану, підтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, кусає розпухлі губи, а жне, умліваючи над тринадцятим снопом.

– Мамо, відпочиньте.

– Я зараз, дочко, – подивилась так, наче все небо убрала болючими побілілими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп і почала осідати поруч із ним. Чорні пальці глибоко обрізались, але не бризнула кров – лише кілька запечених, з крихітними пухірцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тіла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий піт.

І тільки тоді Докія з жахом побачила, що обличчя, порепані ноги, жилаві руки матері були чорні, мов свіжозораний коренистий зруб.

– Як сизий голуб, відлетіло життя, – горбатою, тінню нахилилась над матір'ю літня, висушена сонцем і наймами жінка.

– Легка смерть. За роботою, – позавидував хтось із заробітчан.

– За чужою роботою ні смерть, ні життя нелегкі, – наче з віків обізвались чиїсь слова. І під їхній ниючий осінній шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матері; попливла серед пагорбів, поскрипуючи трухлявим замшілим хрестом і пломеніючи живою хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплакані сльози, роками падає роса з обважнілих кетягів на узголов'я напівзабутої наймички, що в злиднях родилася і сама в муках породила дочку і в горі померла на чужому колючому полі. І там, де падають з калини димчасто-рожеві краплини, густіше кущується і підводиться трава. Двічі за літо її скошує глухий сторож з сивими сплетеними віями, і в невеличких копицях сіна вітри перебирають сумовиті сторінки сотень різноманітних і водночас схожих одна на одну історій трудівників.

…Докія скоріше прогнала тривожні марева і видіння, увійшла за чоловіком до хати.

– Приготуй, Докіє, щось у поле, – подобрілим поглядом дивиться на неї Тимофій. – Ну, господине, прирізали нам три десятини землі. Рада?

– Три десятини!? – вражено і ще не вірячи його словам, підходить до чоловіка. – Тимофію, і це назавжди? Чи на якийсь рік? – прокидається недовір'я.

– Назавжди… Чим тепер не господарі? – твердо пройшовся по хаті. – Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докіє, закон Леніна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечір зготуй щось: прийдуть наші люди – треба ж якось свою долю відмітити.

Докія од радості навіть не знає, що сказати, і всім тілом притуляється до Тимофія, чуючи, як щасні сльози пощіпують її зіниці. Осіннім полем і осіннім гіркуватим листом віє од всієї постаті чоловіка. І пахне терпкою матіркою, що іще на корені, живою, повіває духом вогкої сорочки трудівника.

– Ну, пора мені. Ех, ти… – Хотілось щось ласкаве сказати, одначе не міг найти потрібного слова. Однією рукою пригорнув дружину і дивно – поцілував у чорну косу та й вийшов із хати.

– Тимофію, – хвилюючись, наздогнала його в сінях. – Ви б не їхали на ніч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душі видирає. Бач, навіть у Летичеві 11 повітовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражні треба йти, – так сказала, начеб і не знав Тимофій, що робиться навкруги.

– О, почались бабські теревені. Знаєш, вовків боятися – в ліс не ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлінійку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вічно ти потерпаєш. Сказано, баба. – І він, дужий, неквапний, впевнено йде до воріт.

І Докії після суворих слів зразу стало спокійніше на душі: адже є у світі Тимофій – значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бігцем виносить поруділу од років і негоди свиту: ноги Тимофія прострелені, хай не охолоджуються в полі. І вогкими од хвилювання та підсвідомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнів.

І навіть на думку не спало молодиці, що більше ніколи не побачить живим свого чоловіка.

Ось підвода піднялась на пагорб, іще на хвилину пропливла голова Тимофія і зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислі передосінні хмари.

– Чого задумався, Тимофію? – Округле, енергійне обличчя Мірошниченка підбирається у гордовитій, упертій усмішці. – Про сьогоднішнє?

– Еге ж, – коротко кидає.

– Розтривожили осине гніздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тічка вовків. Коли б їхня сила – не одного б уложили за землю у землю.

– Да, – погоджується Тимофій. – Поміщики-то повтікали, та їхнє насіння й коріння, в куркульських хатах і хуторах аж сичить. Дукачі так не попустять нам своїх ланів. Ще кріпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогодні на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчі Варчука, наче його живцем у землю закопували, і аж упрів од напруги – так багато сказав.

– Нічого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну їх к бісу, це кубло зміїне. Краще про життя поговоримо.

Одначе не зразу довелося перейти на іншу розмову: позаду заюрликали копита, і легка бричка, вивірчуючи за собою навскісний стовп пилюги, промчала повз них.

Дебелі коні, закусивши вудила, витягувались в одну лінію і, здається, не бігли, а, метляючи крилами грив, летіли вперед, Худий чорний чолов'яга з підібраними у рівну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завіситись на них зігнутими у ліктях руками. Ось він оглянувся назад, і, темні очі блиснули лютою злобою, задимілись синіми білками.

– Сафрон Варчук! – здивовано промовив Тимофій.

– Тьху! Куди його чорти несуть проти ночі? Чи не на відрізану землю подивитися? – аж підвівся Мірошниченко.

– Гляди, щоб він до банди не подався. Недарма, кажуть, із Шепелем дружбу вів, а Гальчевський – права рука Шепеля.

Курява поволі вляглась, за возом наполоханими пташенятами злітав сухий лист.

На шляху під високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, тріпотіло низьке небо, замаячила самотня постать.

– Дивись, чи не твій Дмитро йде?

Стрункий русявий підліток швидкою пружною похідкою прямував до них. Густий, з живими іскорками чуб, підстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брів.

– Добрий день, – привітався з Свиридом Яковлевичем. – Тату, куди ви? – і в очах блиснув щасний вогник здогадки. – На панську землю?

– На свою, Дмитре. Нема тепер панської – є наша земля, – не помічає Тимофій, що повторює слова Мірошниченка.

– Наша! Аж не віриться, – всміхнувся хлопець і, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили, нарочито звішеними ногами торкався шини і спиць заднього колеса, відбиваючи на них ризиковані такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русі, пломенілась в рум'янцях, яких не пригасив навіть міцний загар.

– Не віриться? – загримів Свирид Яковлевич. – Це тобі тепер не на економії за п'ятнадцять копійок жили вимотувати. Тепер будеш біля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталі я прочитав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Тяжка книга про село. «Море темної простоти» – так написано там про змучених, ограбованих тружеників. Бо чим тобі селянин від робочої худоби відрізнявся? Худоба ішла перед плугом, а він – над чужим плугом груди ломив. Революція ж зразу нас із моря темної простоти людьми зробила. Без неї ніхто б нам ані життя, ані скибки землі не дав би.

– Навіть за могилу на цвинтарі треба було заплатити, – несміливо обізвався Дмитро.

– Як в око вліпив, – задоволене обізвався Тимофій.

– Це й товариш Савченко раз на мітингу людям пояснював, коли про союз робітників з трудящим селянством говорив, – пожвавішав хлопець.

Мірошниченко, усміхаючись, поглянув на Дмитра.

– Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партії про життя – значить наші, народні думи. Одне діло – розуміти, що воно й до чого, а друге, головне – новою людиною ставати, солдатом, що революцію обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку іншу стежку схибнеш – це, значить, у мертву воду увійшов чоловік. Щастя ми обіруч узяли. Треба не розвіяти його як полову за вітром, не стати самому рабом землі, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене і своє життя і життя дітей своїх. Розумієш, Дмитре?

– Розумію, Свириде Яковлевичу, – поглянув у очі Мірошниченка. – Тату, де наше поле тепер?

– Біля самого Бугу, – замість Тимофія промовив Свирид Яковлевич. – Хороша земля.

– І ваша нива поруч із нашою?

– Поруч… Радий, Дмитре?

– Дуже, – і хороша напівдитяча усмішка зробила привабливішим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. – Хіба такий день повік забудеш? – сказав схвильовано і замовк: може не так що він говорить першому партійному чоловікові у селі.

– Отож бо й є. Це такі дні, що наше життя до сонця повертають. – Мірошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. – Ти що то виробляєш? Хочеш скалічитись?

– Не скалічусь, – поглянув на Свирида Яковлевича.

– Ти мені покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.

– Не вихваляюсь. Хіба руху не чую? От як в майстерні щось виточуєш або стругаєш – усім тілом розумієш, то це останній пруг чи стружку здіймаєш. Зміряєш потім обциркулем – так воно і є. Візьміть мене з собою на поле.

– Обійдемось без тебе, – обізвався Тимофій. – Ти ж тільки що із столярні. Нічого навіть не їв.

– Дарма. Такий день… Чуєте, як в селі співають?

– Іще б не співати. Ех, коли б це худоби більше, – задумався Свирид Яковлевич. – Щоб кожен бідняк по конячині мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульні не одному прийдеться на поклін іти, віддавати землю наспіл… Як твоє столярство, Дмитре?

– Нічого, – відповів стримано.

– Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золоті руки в тебе – каже.

– Які там золоті! Бувайте здорові, – скочив з воза і легко, неквапно пішов шляхом у село.

– Славний хлопчина, – похвалив Свирид Яковлевич. – Тільки такий самий мовчазний, хмурий, як і ти. Сьогодні ще на радощах хоч трохи розійшовся.

– То й добре. Що йому з доповідями виступати? – знизав плечима Тимофій. – На коня гейкнути зможе – і хватить з нього. А коло землі уже й тепер тямить, як інший дорослий. Поле не говіркого – роботящого любить.

– Хм! Куди загнув! – сердито і насмішкувато чмихнув Свирид Яковлевич. – Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тільки на коня умів гукнути хлопець. Багато ще від тебе див можна почути. Не для того, Тимофію, революція прийшла, щоб наші діти тільки худобу уміли за повід смикнути. Не для того!

«Це він добре сказав: не для того революція прийшла, – запам'ятовує чіпким селянським розумом, який більше привик зважувати, передумувати, аніж узагальнювати. – 3 головою чоловік».

* * *

Земля у мерехтінні зривалась на диби, відлітала за бричкою і знову круто підводилась вгору. В її плямистих лініях Варчук чітко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали і втікали округлим числом «30». Оцей нуль, як страшний сон, кружляв і кружляв, витягуючи за собою всю душу. «Тридцять десятин», – нила і набрякала од тоскної злості уся середина.

Проминувши Михайлюків хутір, бричка влетіла в літинецькі ліси, і Сафрон полегшено зітхнув, оглянувся навколо, перехрестився і знову зітхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось із комбідівців довідався, куди він поїхав.

Гострими, неблискучими очима оглядав обабіч дороги ліс, надіючись зустрінути бандитський патруль. Але ніде ні душі.

Змучені коні, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, і зеленкувате мило падало з обкипілих вудил на попелястий супісок, обсіяний червоними перестиглими чашечками жолудів.

Тиша.

Навіть чути, як жолудь, токуючи по гілках, падає на корневище, коником одскакує од трави і зручніше припадає до землі, ще теплий, як дитина, і тугий, неначе набій.

Сафрон скочив з брички, м'якою вівсянкою ретельно і туго витер коням спини, боки.

«Невже виїхали? – пройняла холодна дрож. – Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю світа, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усіх комбідчиків передушив… Тридцять десятин відрізати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порізали!» Спухали, натягувались жили на скронях, і стугоніла, розриваючись од лютого болю, голова.

– Вйо, чорти! – переніс злість на коней. Люто свиснув гарапник, дві вогкі смуги зашипіли піною на кінських спинах. Вороні важко заклепали дорогу; за бричкою поміж деревами мерехтливо побігло обважніле надвечірнє сонце.

Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село і зразу ж зрадів, на надбрів'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому містку стояло двоє бандитів у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко від них паслися нестриножені коні.

– Добрий вечір, хлопці! Батько дома? – роблено веселим і владним голосом запитав: знав, що інакше говорити не можна – побачать м'якого чоловіка, то й коні заберуть.

– А ти що за один будеш? – Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул підійшов до Варчука.

– Двоюрідний брат батька Гальчевського, – впевнено збрехав Варчук. – Привіз важливі вісті про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять – у склад другої червоно-козачої дивізії.

– Ага! – багатозначно протягнув бандит, і вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. – їдь у штаб. Там таких чекають.

– Де тепер штаб? В поповому домі?

– А де ж йому бути? – не здивувався освідомленістю Варчука. – Де краще їжу приготують, де кращу постіль постелять? – і засміявся, натискаючи на слово «постіль», надаючи йому багатозначного відтінку.

Зразу за містком біля похилого плоту хропів на всю вулицю напівроздягнутий, обліплений мухами бандит. В узголов'ї біля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем і жовтою брудною китицею; з роздертої кишені, як струмок крові, пробився разок намиста і торочки тернової хустки.

«За самогоном і скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють». Недобрим поглядом зміряв Сафрон незручно розкинутого бандита.

Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубів вартовий.

– Батька зараз нема дома. У від'їзді, – непривітно, спідлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловіка.

– Нема? – задумався Варчук. – Тоді я розкажу все начальнику штабу Добровольському.

– Він занятий зараз.

– Що ж, почекаю.

– Чекай. Тільки на той кінець вулиці паняй. Не належить тут усяким невійськовим стояти. Позаяк – порядок!

– Порядок! Пообжирались самогону і всі бур'яни попід тинами обблювали.

– Ти ще мені щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! – визвірився бандит і рвонув з плеча карабін.

– Лякай свою бабу на печі, а ми цю хріновину бачили, коли ти без штанів… Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобі, як курчаті, голову зверне, – округлими чорними очима впився в бандита. І в цей час хтось весело гукнув:

– Го-го-го, Сафроне Андрійовичу! Яким вітром занесло сюди?

Бандит зразу ж присмирів і подався в глибінь ганку.

– Омелян! Омелян Крупяк! – здивувався і зрадів Варчук, і його чорна волохата рука з надією вхопилася за сухі кістляві пальці бандита. Той, усміхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрібними гострими зубами. Його темносірі, поставлені навскіс очі, гостро врізались в тонке перенісся, мінилися текучим потайним світом.

– Добрий вечір, Сафроне Андрійовичу. І ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунії захотілося? – швидко затарабанив Крупяк. – Не сидиться на хуторі? Пече? Пристаєте до нас?

– І радий би, так літа не ті.

– Літа, літа! О, що ви дієте зі мною! – метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк і засміявся. – Значить, відомості деякі батькові привезли?

– Не без того, – відповів стримано. – Та, кажуть, батька нема.

– Нема. У Майдан Трепівський 2 поїхав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Він батько не одної дівки, – пожартував і перший засміявся, задоволений своїм дотепом.

– Найшов час з бабами возитись, – невдоволено насупився Варчук. – А тут, Омеляне, така біда, що хоч у землю входь. І коли ви не поможете, то і від нас допомоги не ждіть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки.

– Відрізали землю? – зразу догадався Крупяк і на його рухливому обличчі розлилось співчуття.

– Відрізали, – ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливі слова. – Це все одно, що перерізали мене надвоє і кинули посеред шляху. Скільки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, і попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б… А то землю!

– Ненадовго, – впевнено заявив Крупяк. – Велика підмога має нам прийти із заходу. Не сьогодні – завтра із Польщі прибуде батько Палій. Це, звичайно, тільки зачіпка до бучі, а там така закрутиться веремія, що більшовиків як вітром знесе.

– Коли б то так, коли б то так дав бог, – і по звичці хотів перехреститися, але, зустрівши глузливий погляд Крупяка, відсмикнув руку назад і вже благально заговорив: – Омеляне, допоможи мені, увесь вік дякуватиму… Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикінчити із нашими комбідівцями? Сьогодні підходящий час, дуже підходящий: військо виїхало з села на облаву. Одні обозники залишилися.

Крупяк, перебираючи в тонкій руці плетені жовті ремінці од нагана, з подивом поглянув на Варчука: ніколи він не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгідним, безпорадним.

Тепер фіолетові, круто округлені підтьоки під його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий ніс на чорному клинцюватому обличчі, здавалося, аж перехитувався.

– Тільки обозники залишилися? – зразу споважнів.

– Тільки вони! – з розпачем і надією поглянув на Крупяка. – А голова комбіду саме поїхав на ніч орати. То найбільший ворог. Без турбот і прикінчили б його… Може, Добровольському сказати?

– Ні, – нахмурився той, і Варчук застиг у холодній тривозі. Крупяк по одному виразу зрозумів Сафрона і, знижуючи голос, пояснив: – Щось я не довіряю йому останнім часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра і потайна штучка. А тут ще амністії пішли… Непевний чоловік.

Сафрон підсвідомо з острахом поглянув на вікно попівського будинку: чи не побачив його часом з кімнати начальник штабу. На нижній темній губі під шкірою нервово затіпавсь продовгуватий звивистий бугорок.

– Що, страшно? – неприємним сміхом різнув Крупяк. – Не дрейфте: він зараз дуже занятий – самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо наліт на ваше село; хлопці в мене – як чорти в пеклі! А поживитись буде чим?

– Аякже! В комбідівців є тепер коні добрячі.

– Е, коні ми подоставали. Прямо як змії! Із кінського заводу видерли. Як летиш, аж вітер вуха обпікає, – хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тіла. – Ну, поїхали. Час не стоїть! – і його навскіс поставлені очі стали зразу твердішими і старішими.

– Оце добре! – зрадів Варчук і вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потім сплюнув через плече.

Біль потроху почав розсотуватись по тілі, і вірилось, що бажання уже стає дійсністю.

Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мірошниченка, бачив в палаючих хатах постріляних, порубаних комітетчиків; бачив усю свою землю, непорізану, неподілену, в п'яти шматках, як п'ять пальців однієї руки.

«А це зразу цілу пучку відсікли. Де там пучку – жили перерізали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скоріше справдились слова Омеляна».

Крупяк скочив у бричку і скомандував:

– Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять.

Варчук, шаленіючи од припливу злої сили і захвату, так пустив коні селом, що аж зразу очі пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабіч дороги будівлі і дерева.

Знову уся його земля тривожно і принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всіма п'ятьма шматками, бігла за ним і, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомі осінні городи.

Біля просторого, без воріт подвір'я Варчук різко осадив коні. І зразу ж його оглушило голосіння жінки, плач дітей і лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита.

– Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Діти голі ходять. – Висока худа молодиця в небіленій сорочці й спідниці цупкими пальцями вчепилася в грубий сувій, який тримав перед себе розлютований бандит.

– Даси, стерво, даси!

– Убий – не дам! Діти, гукайте людей. Люди добрі, рятуйте!

– Я тебе порятую! Я тебе гукну! – Бандит шарпнувся, і сувій, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому моріжку. Молодиця пластма впала на полотно, і її зразу ж обсів, прикрив виводок білоголових заплаканих дітей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них і раптом різко випростався.

– Ах ти ж зараза шестидюймова!

В повітрі водянистою смужкою блиснула шабля, і жінка в переляці зіщулилась, вросла в землю.

Але бандит і не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, він кинувся до хліва, біля якого спокійно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим підгарлям і сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жінка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пізно.

Тонко свиснула криця, і зразу ж вгору бризнула кров, зітхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб і незручно, осідаючи на коліна, повалився додолу.

– Ось тобі, відьмо з Лисої гори, – криво глянув бандит на молодицю і витер шаблю об моріг. Але жінка не промовила ні слова. Зі стогоном, схопивши голову руками, опустилась на коліна.

– Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, – примружився Крупяк.

– Хто він такий?

– Хто ж, як не наш! Курінним батьком був при Скоропадському.

Витерши шаблю, бандит підійшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувій. Тепер ніхто йому не заважав – жінка не підводилась з колін. Оточена дітьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневі сутінки скрадували контури застиглих у горі постатей.

* * *

Недалеко від перемілу, що хвилясте просвічувався світлою жовтизною, поставили ятері і повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зітхала вода. З кожним разом течія все скупіше тріпотіла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечір'я. Обличчя Тимофія Горицвіта і Свирида Мірошниченка, вбираючи в себе мінливі барви, здавалося, помолодшали; навіть суворість, оповита зеленавим світлом, ставала м'якшою. Припнули човен і стежкою піднялися на поле.

На гранітну мускулясту кручу, що обривалася біля самого Бугу, розгонисте вилетів вершник в будьонівці і, здибивши коня, застиг на крутому іскристому виступі.

– Добрий вячор, громадзяни! – співучо привітався з Мірошниченком і Горицвітом. – На свою зямельку приїхали? – Над високим лобом, як гніздо на вітрах, перегойдувався розкішний льняний чуб, а молоді, невтомлені очі палахкотіли завзятими синіми огниками, пильно оглядаючи і людей і широкі простори.

– На свою, – примружившись, відповів Тимофій, і щось аж дрогнуло біля серця, так дрогнуло, наче він уперше почув ці повновісні слова. «Що ж воно таке?» – прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого і впевненого обличчя червоноармійця. І раптом Тимофій аж прояснився, відчуваючи, як свіжі думки по-новому розкривали йому саме слово – земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами і кривавими клинцями навіки відвалювалася на поля дукачів, усім, усім відрізнялася від нового наділу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усіх людей. І цьому молодому воїну видно і так само радісно, що Тимофій отримав ниву, як Тимофієві радісно, що і в Білорусії, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Леніна, наділяє бідняцьким синам надійні поля.

– А ви вже у себе отримали землю? – хвилюючись, підійшов ближче до червоноармійця.

– Маці пише: аж чатире десятини наділили. Над самою речкою.

– Над самою річкою? Як і нам! – чогось зрадів Тимофій.

– Хоч і стара я стала, пише маці, а тепер жиць хочацця, – продовжував своє червоноармієць і засміявся, блиснувши піввінчиком чистих зубів.

– Поля родючі у вас?

– Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзі вольния.

– То вірно. І старий правду чує… Чорнозем у вас?

– Піски і болота.

– Шкода. Пшениця, значить, не родить, – аж зітхнув. – Ви торфу, торфу в ці піски. Він силу має, дарма що травиця.

– Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.

– То таке діло, – погодився Тимофій. – Додому скоро?

– Пакуль ворогів не доканаєм. Словом, скоро. – Пругко підвівся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, і пісня надвечірньою задумою почала розтікатись полями:

 
Ой, речаяька, речанька,
Чаму ж ти не повная,
Чаму ж ти не повная,
З беражком не ровная.
 

«З беражком не ровная», – в думці повторив слова і мелодію Тимофій.