Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 96 страниц)

XXІX

Похмурим повертався Крупяк із міста. Президія райвиконкому визнала його роботу незадовільною, і в строгому рішенні він не тільки відчував свідчення Романенка, а й початок кінця своєї діяльності на науково-дослідній станції. Це зараз не відповідало його планам. Знову згадав про тол і вирішив якнайскорше позбутися його.

«Хай Карпо десь приховає».

Надвечірні тіні уже покривали луги, коли він побачив у долині високу постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сіно і зносив у валки.

«Скільки накосив, – з подивом оглянув покоси, які начебто хтось засівав рухливими кониками. – Перерветься від зажерливості».

– Добрий день, – радісно привітався з ним Сафрон, витираючи з лоба кетяшину поту.

– Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити від такої спішки.

– Не наживу, – впевнено відповів Варчук. – Я ще стільки викосив би – і нічого. Коли чоловік чує копійчину в руці – тоді сила сама прибуває.

– Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрійовичу, помічаю, що ви навіть на старості літ бігати починаєте. Бачив, як якогось дня од ставків сюди шпарили.

– Мусив бігти, щоб і коло риби, і коло сіна встигнути, – похмурнів Сафрон.

– Скажете Карпові, щоб до мене заскочив.

– Коли?

– Завтра чи позавтра. Тільки ввечері хай забіжить.

Але Крупяк не дочекався Карпа ні в четвер, ні в п'ятницю. «Знов десь паскуда по ночах промишляє. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на островок».

З цією твердою думкою, не роззуваючись, ліг на ліжко і швидко заснув сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попід домом…

І раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вікно. Крупяк зразу ж, підсвідомо, скотився на підлогу.

На синій шибці, гасячи місячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь чорна рука.

«Вискочити в лабораторію – і через вікно до Бугу», – вихопилась перша думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пістолета, легко сковзнув до дверей і в цей час почув пересохлий голос:

– Омеляне! Відчини.

«Крамовий, – аж сплюнув спересердя і радості. – Носять його чорти по ночах».

Напружений гул почав одлягати од голови, тіло стало млявішим. Гримлячи засувами, відкрив двері, і нічний гість важко увалився в сіни.

– Полохливий ти, ой, полохливий, – невесело пожартував Крамовий, повторюючи давні слова Крупяка. – Бачив, як ти з ліжка галушкою ляпнув.

Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч краєчком, зачіпав його самолюбство.

«Теж хоробрий знайшовся», – презирливо відтягнув назад нижню губу.

– Чого ж сміливий по ночах блукає?

– Лиха година заставила, – Крамовий лантухом упав на стілець, схопив голову руками. Почувши на собі доторк місячного проміння, одсунувся од столу в темний куток.

– Що трапилось? – тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтілого, як старе сало, обличчя Крамового.

– Кошовий нарізався. Докопався до багатьох справ… Сьогодні мене з партії викинули. Боюсь, щоб іще діло далі не пішло…

– От тобі й твоя хвалена обережність. На Горицвітові спіткнувся?

– І без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.

– Та трохи знаю, – задумався Крупяк. – Тобі вже тут у районі не всидіти.

– Сам знаю. До тебе на пораду прийшов.

– В ліси на якийсь час підеш? Це поки щось краще вигадаю.

– Хоч дідькові в зуби.

– Тільки там робити доведеться. Сокирою махати.

– Сокирою махати? – спохмурнів Крамовий. – Така праця не по моїй комплекції – жир розтечеться… Мені що не робити, аби не робити.

Крупяк засміявся:

– Зате й грошей гребнеш! Є там одна хитра артіль.

– Це в лісництві? В Шкаварлиги?

– В нього ж. Ти звідки знаєш?

– Доводилось чувати.

– Це погано, – занепокоївся Крупяк.

– Не бійся: від вірних людей чув. До Шкаварлиги мені йти не з руки.

– Ну, доведеться знайти місце в торговельній сітці… Недалеко звідси є затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всі кошти розтринькав на непередбачені видатки.

– У мене знайдеться дещиця. Тільки обладнай діло скоріше, – глухо промовив Крамовий і кинув на стіл кілька позеленілих червінців.

– У землі лежали. Аж тхнуть вільгістю… Це часом не з міністерських фондів? – примружився Крупяк. Але Крамовий тільки засопів невдоволено, не можучи простити собі, що всі паперові гроші вгатив на купівлю нової садиби.

Світанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тільки дійшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука.

– Пане Крамовий, не туди прямуєте!

Підійшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидіння колишній служака петлюрівського міністерства. Він не чув, як бігла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад і безнадійно обривались у в'язкому минулому…

XXX

Біля івчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, відштовхнувся веслом, і дубок тривожно заклекотів на густій смолистій хвилі. Василенко невдало гребнув важкою опачиною – і обшивка обізвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою.

– Тихше, ти… нетелепо, – засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напівсонне плесо.

Попереду переливалися пурпуром вогні електростанції. Обминаючи ясні стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зіщулившись, занепокоєно прислухався до кожного звуку.

– Лі-лі-лі, хлі-лов, – співала вода перед дубком і з шипінням розсипалася на вузькій каймі димчасто-сизого піску.

Притишений величний берег так міцно віяв пахощами, як віє тільки перед дощем. З темряви урочисто випливали великі стоги, весела розсип копиць і, кружляючи, відпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рікою.

З напругою протиснулись через косу і обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарілці, височів стіжок. Карпо зразу ж люто підскочив до нього і вилами зірвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зітхнув стіжок, хлюпнув розпареною хвилею.

– Сіно ж яке. Чай!

Легко метнув вилами; прохромлений верх копиці розстелився на дні дубка.

Неначе шуліка, з розгону налітав Карпо на стіжок, немилосердно шматував і розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спітнілого тіла прилипала труха, мурашками поколювало насіння трав – мов живе, ворушилось і стікало до поясниці. Але не було часу обтруситися.

Над самим обрієм заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не прорвалася крізь хмари, тільки вихватила їх із пітьми, освітила покручені лінії окрайців. Спросоння щось пробурмотів грім, скотився на землю і знову задрімав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало сійнув тяжкими краплинами, і обманена риба почала частіше розколювати чорне плесо.

– Хоча б дощ не сипонув! – занепокоєно промовив Карпо, коли в хмарі, наче в міцній овчині, зав'язла більша половина блискавиці.

– Не піде, – впевнено відповів Василенко. – Безпечно продамо. На середину кинь трохи, – затанцював, уминаючи сіно.

Чим вище піднімався дубок, тим менше Василенка непокоїв острах, і він так уже порядкував, ніби крадіжка не була крадіжкою. Характерне злодійське почуття, що найстрашніше – це початок злочину, підсвідомо жило в кожній його клітині.

Іще один удар – і вила міцно вп'ялися в підіпрілу землю. Карпо з силою рвонув на себе кусень стіжка, але він розвалився. Яскравий одсвіт заколивав синім полотном неба, затрепетав на тризубці вил. Розтоплений метал блискавиці, вириваючи з далини масиви лісу, пролився в ріку. Осліплений Карпо одвернувся вбік і зразу ж здивовано, з острахом оступився назад, закліпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полікарп Сергієнко. Його обличчя тремтіло від обурення і ненависті.

– Полікарпе Явдокимовичу… Це ви?.. Драстуйте, – низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечі кігтями вчепився страх. І вже пітне тіло, холонучи, зовсім не чуло пощипування перетертих стеблин і колючого насіння. Із темряви суворо глянули невблаганні очі нового прокурора.

– Що? Увесь у батька вдався! І на висилці хочеш замінити старого? Його там місце ще не прохололо, – так промовив, наче кожне слово було каменем.

Василенко, як щур, зарився у сіно, а Карпо підступив ближче до Сергієнка, покірно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сіна.

– Усі злодійські курси пройшов? – злісно відкусував Полікарп.

– Правильно, Полікарпе Явдокимовичу, – зітхнув. – Навчив мене красти батько, будь він не ладен зі своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз нічого не можу вдіяти з собою. Що вже не робив…

– Ну, то ми тобі зробимо, – пообіцяв Сергієнко.

– Тепер моє життя у ваших руках, – важко промовив Карпо, надіючись на одно: розжалобити Полікарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували думки; просіваючись, вони переливалися в покірну розслаблену мову, тремтіли безвільним полохливим листом.

Полікарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потім різко обірвав:

– Не прикидайся дурником і овечкою. Твої ікла аж смердять здохлятиною. Мов лисяче кубло смердять.

– Полікарпе Явдокимовичу… Що хочете зроблю. Всю душу віддам…

– А вона, ця душа, в тебе є? – повеселішав Сергієнко. – Інтересно б було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази.

– Яка вже не є… Заплачу вам…

– Багато?

– Багато, багато! – зрадів Карпо, і мова його стала жвавішою. – Стільки ви не скоро заробите в колгоспі…

– Ох, і сукин же ти син! – отверезив його Сергієнко. – Ти людську совість хочеш злодійським карбованцем вирвати! Як печінки у нас колись виривав?

– Полікарпе Явдокимовичу…

– Замовч, стерво погане. В міліції поговориш…

Карпо аж затрусився: зрозумів – Полікарпа нічим не обломиш. До дрижання напружилось міцне тіло. Люто відхилився назад, скошеним оком зміряв віддаль до річки і кинувся з вилами на Сергієнка. Той спритно відскочив убік, метнувся до другого стіжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустріти Полікарпа з протилежної сторони: хотілося вбити чоловіка з одного вдару – тоді не буде слідів крові. Але Сергієнко, очевидно зрозумівши намір Карпа, щось крикнув і побіг до Бугу.

«Оце гаразд. Сам до ріки побіг», – зловтішне рвонувся вперед.

– Їж, зараза, і хай тебе раки їдять! – перекривився в злобі, наздоганяючи Полікарпа.

І в цей час хтось, як обухом, вдарив його по голові. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузі, але втримався на ногах.

«Дмитро Горицвіт», – з жахом різнула догадка.

Але коли мигнула блискавка, він побачив, що біля Полікарпа стояв його син Леонід.

«Тепер кінець», – похололо всередині, і він м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка.

Скошений луг шершнями опікав йому ноги; у пітне тіло кліщами в'їдалось насіння, моторошними людськими голосами обзивалась ріка, а попереду грізно схрещувались блискавиці.

І все, усе йому здавалося чужим і ворожим на цій грозовій землі.

* * *

Глухові лісові дороги і бездоріжжя надовго замели Карпові сліди. В похмурого лісника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбійницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок і нову роботу. Коли він уперше побачив насторожену високу постать лісника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: «З таким не доведи господи стрінутися в тісному закутові… Це – фрукт!»

Другого дня Карпо прокинувся в невеличкій небіленій кімнаті, забризканій краплинами застарілої живиці. У вікно обережно постукували гілки чорноклену, обтрушуючи на землю і шибки ще неблискучу матову росу. На широких лавах стосами піднімалися пачки осикової стружки.

«Скільки її!» – здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платівках.

За стіною хтось скочив босими ногами на підлогу, смачно позіхнув і гукнув тремтливим тенорком:

– Агей! Брашка Шкаварлиги, піднімайсь!

Карпо також схопився з постелі, з усмішкою подумав: «Брашка Шкаварлиги. Краще не вигадаєш!» – І зразу ж його обличчя стало шанобливим, підкреслено радісним: на поріг, згинаючись, увійшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясисті порізані щоки зараз, після гоління, були вогкими і темносиніми; на підборідді ясніше виділявся задавнений шрам.

– Добре виспався? – забуркотів, обертаючись назад усім тулубом, по-вовчи. Щільно закрив двері, широко став посеред хати, похмурий і зосереджений.

– Дуже добре. Як в рідної мами, – з перебільшеною вдячністю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.

«До цього нелегко під'їхати» – визначив, і мова стала більш стриманою.

– На роботу сьогодні підеш? Чи ще… теє, відпочинеш? – «Теє» було сказано таким тоном, що виключало всякий відпочинок.

– Можна і сьогодні.

– Ага! Дивися сюди і, теє, запам'ятовуй, – поклав на стіл обтесаний цурпалок. – Робота буде неважка, та вміння потребує. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина – вісімдесят п'ять сантиметрів, ширина – десять. У роботу іде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрів у діаметрі. З нього береш тільки верхні шари, де нема жодного сучка і гнилизни. Ось тобі зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу… Платню отримуєш від виробітку. Так що, теє, старайся. Особливо тепер – спасівка на носі! Зрозуміло?

– Зрозуміло, – мотнув головою, хоча до чого тут була спасівка – не второпав.

– Коли тебе хтось в лісі за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє, клепку для лісництва. Чуєш – клепку. Іди – поснідаєш з хлопцями і – гайда за діло.

Сніданок здивував Карпа: у глибоких тарілках димілося м'ясо, червоніла лісова малина, полита сметаною, жовтів брусок свіжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горілкою.

«За такі харчі усю твою получку видеруть, – недовірливо оглянув страви скупий Карпо. – Зарання треба рознюхати, що воно і як. Чи це, може, тільки приманка?»

З Миколою, кирпатим задьористим чоловічком, який тремтливим тенорком підсміювався з підпарщиків Шкаварлиги, Карпо швидко порозумівся, але зайвого розпитувати – не розпитував.

Після сніданку обоє вийшли з лісництва.

Біля озерця на галявині подзвонювали дзвониками породисті корови лісника. Велика кудлата вівчарка не пускала їх у гущавину і до високого стогу сіна.

«Живе лісник мов поміщик», – заздрісно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом і верещанням промчав табун напіводичалих свиней.

Чим глибше входили в несходиме чорнолісся, тим більше впадало в око запущення і безгосподарність. Скрізь валялися розлаписті верхи, почорнілі стоси однометровок, клітки хворосту, серцевини осичини. Необкороване і обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявіло і заражувало здоровий ліс.

Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кілька осик, і гостра пила засичала по їхньому живому тілі. Розсвіжували стовбури. Микола вміло роздвоїв один кряж, показав Карпові, як треба виколювати торець.

– Що ви робите з нього?

– А ти не знаєш? Тобі «теє» не пояснив? – сказав з смішком про Шкаварлигу. – Стружку добуваємо.

– Яку стружку? – запитав, начеб і не бачив її в вічі.

– Церковну, – знову засміявся. – Ту, з якої баби квітки до свят роблять.

– І якийсь зарібок перепадає, чи де там? – запитав обережно і наче недбало.

– Тепер наші діла вгору пішли. Своїх конкурентів придушили і ціну на товар підвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає тобі чогось!

– Він такий чоловік, – невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.

– Комерсант заядливий, – пожвавішав Микола. – Копійку з-під самої землі видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогоріли наші конкуренти. У них фуганки не беруть стрічки ширшої за шість-сім сантиметрів, ми ж – на десять захоплюємо. Скільки я помарудився, поки такий інструмент видумав, – натиснув на «я».

– Невже самі придумали? – з захопленням і здивованням промовив Карпо. Його тон підкупив балакучого майстра.

– Ну, не до всього сам дійшов, але ж схитрив…

– І невже фуганок краще закордонного зробили?

– Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить – неповоротка, при зміні температури коробиться, а коли до ножа клин підганяєш – починається вібрація. Словом, гибле діло… Ну, ти витесуй торець, а я піду ножі гартувати. Теж тонка робота. Гартував і в автолі, і в олії, і в солярці, і в воді, аж поки на вискозині не зупинився. Да! Тепер працюй по совісті. За трьох, бо «теє» швидко нажене. Саме гарячі дні надходять, коли стружку із рук виривають.

Микола, мугикаючи пісеньку, пішов до лісництва, а Карпо, як на ворогів, накинувся на кряжі осичини, що міцно віяли пахощами свіжої болотянистої риби.

Рівно через півмісяця в Карпову кімнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою:

– Ти, теє, найменше живеш у лісах, а вже ходиш як справжній лісовик. Гляди, моїх корів не перелякай. Завтра з Миколою на базар поїдеш – стружку завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвіла. Ну, собі щось купиш.

– Грошей у мене нема, – прибіднився Карпо, бажаючи нарешті взнати, чи заробив щось: усе непокоївся, що добра хазяйська харч з незмінною горілкою не залишить йому ні копійки.

– Нема? – Шкаварлига недовірливо поморщився і сів біля столу. Сухі дошки зарипіли під його важкими руками. Повільно заговорив: – В цьому місяці, сам знаєш, фінінспектор у нас попасся. То добрий шкуродер… З тебе я вирахував, теє, двісті карбованців.

Карпо аж скривився і пригнув голову, наче його по потилиці вдарили.

– Ну, і за харч двісті, – продовжував Шкаварлига.

– Так це чотириста за місяць!? – аж підскочив. – «Ще йому, вовкулаці, доведеться доплачувати».

– Чотириста. І не за місяць, а за половинку.

Карпо позеленів. Ненавидящими очима зміряв масивну постать Шкаварлиги. «Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть».

І вперше за півмісяця він побачив на відквашених губах лісника щось подібне до усмішки. Одну за одною він красиво викинув на стіл три пачки грошей.

– Це ще тобі за труди залишилося.

«Триста рублів! За місяць – шістсот чистоганом», – зразу перемінився Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу.

– Тільки заховай подалі своє добро, бо тут хлопці, теє, оббілують тебе, що й не зоглядишся.

Карпо підійшов до столу і з радісним подивом, як квочка над курчатами, розпростерся над ним: в кожній пачці було по тисячі карбованців.

– Хазяїне! Дорогий мій! – ще сам собі не вірячи, перехопив тверду руку Шкаварлиги, притис її до уст.

– Га-га-га, – моторошно забухикав той, ошкірюючи довгі міцні зуби, що так тіснилися, наче виштовхували один одного. – Прорвало? Знаю, кому плачу. Тепер ми, теє, витиснувши супротивників, живем, як князі. Та й робив ти совісно. Скільки лісу, теє, перевів. Гори!..

Збудоражений Карпо побіг до Миколи.

– Став чверть горілки, – стрінув його той п'яними очима.

– Поставлю, – розщедрився Карпо. – Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так дорого ціниться стружка?

Микола оглянувся навкруги і тихо промовив:

– Ціна підходяща. Машина торцю дає… тридцять тисяч карбованців.

– Тридцять тисяч? – вражено вигукнув, а Микола покосився:

– Гляди, помовкуй мені! А то як узнають про нашу лавочку… бач, зрадів, мов теля на прив'язі. Гроші в голову вдарили?

– Вдарили, – радісно погодився Карпо.

XXXІ

Посивіло поле. Важкий колос нагнувся донизу, і жито живою сіткою хилилось на південь, зрідка просвічуючись червоною квіткою маку. А далі, за житами, трепетали крильцями синюваті при корінні вівса і погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця.

Мліло, густо пахло чебрецем і врожаєм повне літо. Волоття проса дівочою рукою кликало до себе в гості колгоспника. І все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця.

Врожайне літо завжди наливає хлібороба добрим спокоєм і певністю; так наливає воно колос дорідним зерном.

Але Григорій тепер втратив і спокій, і рівновагу. Похудів і став таким скнарою, що Василина тільки з подивом і прихованою насмішкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кілька колосків із дослідної ділянки і радісно повідомила Григорія:

– В кожному колоску по шістдесят-сімдесят насінин. Із кількох колосків жменю зерна натеребила.

– Цілу жменю? – перелякався Григорій.

– Еге ж, – не розчувши інтонації, з гордістю промовила молодиця. – Врожай – просто як в пісні співається.

– Це як почне кожен переводити по жмені зерна, то швидко на нашій ниві всім колоскам голови поскручують, – сердито почав вичитувати Григорій. – Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, більше і рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полічу, що дасть поле.

Григорій і тепер схитрував. Він уже давно на самоті полічив, що кожен квадратний метр має від 650 до 680 колосків. Приблизно, завмираючи од радісного сердечного щему, обрахував, скільки дасть гектар, але нікому про це й слова не сказав.

Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано відійшла подалі од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорій воринами обгородив ділянку від дороги, а дома сказав Софії:

– Піду ночувати в поле.

– Чого?

– Сама повинна догадуватися, – почав підшукувати переконливі слова, щоб не подумала дружина чого іншого. – Сьогодні якась вража личина половину нашої ділянки витолочила.

– Половину ділянки? – з жахом вигукнула Софія.

– Ну, не половину. Трохи менше, – поспішив заспокоїти. – Але добрий кусок у землю вбила. І досі серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу… Візьму дробовик…

– Іди, Григорію, – погодилась Софія. – Тільки одежину захвати з собою.

– Не треба. Ночі тепер гарячі. Тільки й добра у широкому полі. А як перепели співають! Ходімо разом, Софіє, – роздобрився і пригорнув дружину.

– Коли б не діти, – із зітханням промовила. І так зраділа, що аж зблідла, покірно підійшла до чоловіка, як підходять діти до батька. І Григорій, налитий почуттям жалощів і радості, приголубив дружину, поцілував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох боків вишняками та яблунями.

Шорстке вусате огудиння сп'ялося на пліт, дотяглося до дерева, і на гілці зав'язався білий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних, іще недозрілих вишень.

Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу діброву. І Григорій не без гордості згадав, що і його турбота красується червонобокими яблуками, нахиляється до родючої землі обважнілими вітами, стукає плодами у нові вікна колгоспних хат.

«Щось будівництво театру затягується… Треба перевірити, як Сафрон працює на ставках», – вийшов у поле, і зразу ж жита, обступивши вузькі гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденні турботи, він вологими од щастя очима оглядав нові ниви, як до своїх дітей, торкався до них руками, радісно усміхався, коли колос пощипував йому міцні, затверділі від праці руки. Хотілось заспівати, але стримав себе, скоріше пішов до завітної ділянки…

В день жнив у село приїхала з району комісія. Василина зі своєю ланкою вижала через всі гони дві смуги, і жатка-самоскидка підійшла до жовтої двометрової стіни. Застукотіли ковалики, замахали руками зубасті граблі, вигинаючись з натугою, скинули на стерню віяло врожаю і… обламались.

– Ні, я такого жита косити не буду, – усю машину потрощить. А собі навіть півтрудодня не зароблю, – скочив з залізного сидіння Леонід Сергієнко.

– Що? Не пройде жатка? – ледве стримав усмішку Григорій.

– Куди їй крізь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала і затріщала від напруги. Ну, і вродило ж! – в захопленні підійшов Леонід до жита. – По ньому і комбайн не пройде – обломиться. Тільки на половині хедера треба пускати.

– Ні, Льоню, і на половині не піде, – твердо промовив Василь Прокопчук. – Тільки на чверть хедера зможе робити.

Справдились Василеві слова.

Надвечір хвилююча новина облетіла все село: дослідна ділянка дала триста вісім пудів зерна…

– Чув? – запитав Варивон Дмитра.

– Чув, – стримано відповів, прямуючи до свого лану гречки.

– І що скажеш? – допитливо подивився на товариша: чи дуже переживає, заздрить.

– Тепер досвід Григорія треба перенести в бригаду, на широке поле, – спокійно відповів, зриваючи блакитну квітку чебрецю, – Григорій кріпко попрацював. Грудьми робив. Як ти думаєш?

– Авжеж, – погодився і здивувався: чи справді так спокійно на серці в Дмитра, чи удає?..

– Ну, чого так дивишся? Випитуєш, що в мене на серці робиться? Так знай: радіє воно, так радіє, начеб такий урожай у моїй бригаді зародив, – гостро подивився Дмитро на Варивона. – Перемога твоєї Василини і Григорія – велика радість… Чого іржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька селянська недовіра починає ворушитись. Не все, виходить, у тебе всередині перебродило.

– Насміялась верша з сака. Чи набагато утік од мене? – примирливо промовив Варивон і знов усміхнувся: – Хто Крамового батогом хотів провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобі. бачу, що маєш цікаву думку.

– Маю, товаришу ініціаторе. Ти знаєш, як я завжди кревно біля землі робив. До неї у мене якесь особливе чуття є. Це, напевне, по-літературному талантом зветься. А людей, думаєш, менш люблю? Тільки показати це не вмію, важко сходжуся з людьми. Тут також великого вміння чи особливого характеру треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Думаєш, легко мені таке слухати? Щось тяжке є в моїй вдачі. Та не про це маю казати… Я і в лихі роки якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сім'я невелика, роботяща. В руках ремесло маю – завжди свіжу копійку зароблю. А як мені було дивитися на людей, що за шматок хліба, та коли б хліба, а то – куркульського макуха – своє здоров'я продавали. Дивишся – другий чоловік як золото: красивий, роботящий, усяке діло в руках аж сміється, а от обсядуть злидні, зігнуть плечі – і на очах засихає, на очах у землю входить… Не раз свій шматок поперек горла ставав. Здається, коли б міг, то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нічим. Сили у нас не було. А тепер є. Ми можем зробити те, про що найкращі люди споконвіку думали. Можем перемогти злидні, голод, усі нестатки. Свою радянську державу прославити… Не маленькі з тобою – знаємо, скільки ще є відсталих колгоспів, колгоспників, скільки є таких, що більше переведе, ніж зробить. А скільки треба учити, щоб для них колективна праця стала кровним ділом, як для мене, для тебе. Урожай на ділянці Григорія і є справжньою агітацією за більшовицькі колгоспи. Узяти усіх голів відсталих колгоспів, таких колгоспників, що з чужого голосу затвердили «от колись жилося», привезти їх сюди і почати учити, як працювати треба.

– І на твою гречку варто було б привезти таких роботяг. Бач, як закрасувалася. Налюбуватися не можу, – нагнувся Варивон до потемнілого ядерного колоса.

– Тільки не рви, – попередив Дмитро. – Не можу дивитися, коли хто живу рослину калічить… І на мою гречку можна було б… Це не просто урожай якогось тобі Дмитра Горицвіта. Такого б урожаю, такої сили ми без колгоспу ніколи б і в снах не побачили. Це широка нива передовиків, радянських патріотів, коли хочеш більше знати. За ним розкривається життя, міць народна. Уже в цьому році ніхто в нас не скаже: «колись-то було». А коли ми відставали, коли всякому паличку в табелі за день записували, хто тоді старався, як тепер? Порядок усюди потрібний і чесна праця. Справжня більшовицька праця – це життя наше. Ет, не розумієш ти, що в мене зараз на душі. Не перший день його ношу, а все висказати не вмію. О, знову усміхається Фальстаф ледащуватий.

– Ні, розумію, Дмитре, розумію, бригадире… Твою думку я перехоплю і розкажу її на своїй бригаді. Підберу приклади, висновки потрібні так зроблю, що ти тільки очима лупатимеш! – і засміявся. – Бо ти ж на зборах пару слів докупи не зв'яжеш. Коли б до твоєї грамоти та ще язичок, ну, хоч половину мого… А я зумію своїх хлопців крутнути.

– Е, ні! – схопився Дмитро. – Коли на те пішло, то вже говори на зборах обох бригад – твоєї і моєї. Тільки так треба підготуватися, щоб наші бригади почали вириватися на перші місця. По всій області. Хватить сили?

– Повинно хватити. Тоді наші збори відкладемо до дня врожаю… Ти післязавтра на нараду агітаторів поїдеш?

– Думаю.

– А сам швидко агітатором станеш? – приснув Варивон і, косуючи оком, відступив од Дмитра. Той тільки брови насупив.

– Варивоне Івановичу! Варивоне Івановичу!

З горбка в новому костюмі звивисто біг стежкою невеличкий проворний Борис Зарудний. Русий, вибілений сонцем чуб обвівав його смагляве чоло.

Глянув Варивон на хлопця і покотився зі сміху. Дмитро незрозуміло знизав плечима.

– Як товарообмін пройшов? – мало не плачучи від реготу, запитав Варивон Бориса.

– Краще всіх! – задьористим тенорком відповів Зарудний і теж засміявся.

– Значить, повернули піджак?

– Повернули, ще й яблук на дорогу дали. Та яких яблук! Пригощайтесь.

Поглянув Борис на Варивона, і знову обоє заколивалися від сміху.

– Борисе, розкажи Дмитрові Тимофійовичу про свої митарства.

– Та… – завагався хлопець. – Ще як докладуть комусь, то все село насміхатиметься. Кушнір, гляди, на зборах у краску введе. Тоді й на люди не показуйся.

– Ніхто не знатиме. Що ти, Дмитра Тимофійовича не знаєш?

– Уже обоє щось натворили? Ну, говори, Борисе. Знаю: ремінець давно плаче по твоїй спині.

– Еге ж, плаче, – покірно погодився Борис і весело покосився на Варивона. – От і скажи їм що-небудь. Ніякої підтримки не буде, – по-дитячи правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповісти свою пригоду статечному бригадирові.

– Та розказуй уже.

– Еге, розказуй, – знову завагався для виду Борис, а потім махнув рукою, мовляв, де моє не пропадало, і, аж міняючись від задоволення, почав своє оповідання.

– Ну, самі ви знаєте: наша бригада за більшовицький урожай проса б'ється. Уже в нас такі волотки висипаються, що очей не одірвеш: одного в пригорщі не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цілий сніп… Коли, як на гріх, почув я, що в Багрині зав хати-лабораторії новий гатунок проса виводить. Дременув я туди, а цей завідуючий Федір Хмара обміряв мій незавидний ріст, спитав, чи не школяр я, і навіть до проса не допустив. Ще й насмішку на мій новенький костюм пустив: «Це у вас усі такі женишки чистенькі і малюсінькі?..» Такий вредний чоловік. Ну й що б мені було після цього прийти додому і розповісти про все своєму бригадирові? Так ні – якийсь дідько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечірню годину, коли Федір Хмара кудись відлучився, і гайда на город. Пробираюся садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному пункті: різних форм, кольорів і величини, «їй-право, чоловік вегетативною гібридизацією займається», – подумав і сам не знаю, як воно сталося: скинув піджак – і на яблуню. Не встиг я навіть налюбуватися тим деревом, аж чую такий приємний співучий дівочий голос:

– І не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.

Глянув униз – стоїть там дівчина і тримає в руці мій новенький піджак, шовковою підкладкою уверх. Тут картуз із мене, ну а я за ним навздогін. Скотився з дерева, хотів розмову ніжну завести, та дівчина ні одному моєму слову не вірить і дивиться на мене з цілковитою підозрою. Нарешті відкопилила губки і ошпарила мене: «Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослідне дерево полізли? Про піджак з батьком поговорите» – і брязь дверима перед моїм носом. Настрій у мене на перемінне пішов. Одначе духом не падаю: приземлився біля клуні і не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дівчина з дійницею доїти корову, чогось сама собі усміхається і навіть пісеньку наспівує. Видно, ніяк її совість не гризе за мою одежинку. Тільки зашипіло молоко по денці, а я – в хату. Зирк туди, зирк сюди – нема піджака. Неначе злодій, відчиняю комод – і дівочі плаття пахучою шовковою піною обвіяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось біля порога гупає. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, – і шур під ліжко. Лежу, дух затаїв. Входить якийсь парубок, сів на лаві, прикипів до вікна і все якісь сумні мелодії перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро і дівчина прийшла. Ну й почалися у них поцілунки навпереміж з зітханнями. «Еге, та тут історія ледве не така, як і в нашого Леоніда Сергієнка» – думаю собі, вислухавши про всякі суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунті, на гібридизації не помирилися. От і не хоче старий віддавати своєї Марії за Левка; Марія радить почекати, поки батько перегнівається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навіть дорікає Марію за повільні методи в особистому житті. Говорять вони, аж знов щось загукало біля хати.