Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 68 (всего у книги 96 страниц)

XV

Було очевидно, що ворог про підготовку до нападу нічого не знав. Коли й дійшли якісь чутки – не повірив їм, бо ж у місті зібралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загін напав на поліційний участок, а тому вдень із міста виїхала каральна група – щось із шістдесят піхотинців.

Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в ліс, а потім несподівано вдарити і ззаду, і з боків. Зв'язківці на всякий випадок метнулись обабіч од шосе за допомогою. Коли автомашини увійшли в глибину лісу, партизани всією силою обрушились на карателів, що, зіскакуючи на землю, лягали прямо на болотистій дорозі і уперто відстрелювались, аж поки їх не знаходила вірна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кілька забруднених фриців здалося в полон, їх хотіли розстріляти у відплату за одного вбитого і одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.

Біля Супрунівки Дмитра наздогнав зв'язківець-мотоцикліст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, і передав наказ штабу партизанського з'єднання відправити обидві гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча і жаль було, одначе зразу ж направив Остапця із запискою до командира вогневого взводу Підвисоцького.

По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанські загони озброєним населенням, перемішували його з обстріляними лісовими вояками. Окремо виділили дві групи досвідчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жінки зносили перкаль і полотно для перев'язок – бинтів не було. Всюди по хатах топилися печі – готувались до партизанського свята. І в кожному дворі відчувався той щасливий і святковий настрій, що охоплює людську душу в хвилини найбільших переживань, коли зовсім не думається про своє особисте, бо воно так добре розійшлося в навколишньому, як сіль в окропі. Вірилося, що зовсім недалеко ходить щастя, і тому особливим вогником світилися прояснені очі, вільніше дихалося і легше ходилося по землі.

Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками і поритої давніми щілинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя і переходив у гортанний клекіт:

– Я тобі сказав – не пущу! Значить, не пущу!

– Еге, так і не пустите. Сам утечу, – вперто твердив дитячий голос.

– Я тобі так утечу, що не сядеш і не ляжеш. Всього ізсиню, як буза.

– Нема такого права, тату.

– Ти знаєш, як мати наша буде журитися, – почав доводити батько.

І зразу дитячий голос повеселішав:

– Я вже маму втішив. Вони сказали, щоб недалеко від вас тримався. Все ж може трапитися. А після бою щоб разом прийшли додому. От що!

– Тьфу на вашу голову! І мале і старе заодно! – сплюнув літній чолов'яга в короткій свитинці. – Ходімо вже разом, причепо, бо запізнемось.

– Е? – ще недовірливо протягнув хлопчик років чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумів, що його не обманюють, тому зразу ж споважнів і, притримуючи рукою ремінь карабіна, широкими кроками господаровито пішов по галявині, раз у раз перестрибуючи через напівобвалені задавнені щілини.

* * *

Тепла зоряна ніч. Чути, як в темряві зітхає і плещеться ріка. А ліворуч хвилею перекочуються шуми – то людська ріка, невидима і грізна, попливла усіма дорогами та без доріг до настороженого міста. Часом брязне зброя, скрегне об камінь підкова і з-під копита розквітне гілочка золотистих іскор, схожих на кетяшину бузка.

Партизани, замінувавши дороги і виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне місто; околиці його перед самою війною закрасувалися рівною лінією нових будівель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинків, на лузі, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережні схили. Партизани затискали місто так, як проходила крива дзотів, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок поліції і комендатура. Перед їхніми вікнами лежали гнізда хворосту: спасаючись нічного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.

З шипінням піднялися три ракети і, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвислої кручі і людську постать з гвинтівкою навпереваги.

Раптом сколихнулась ніч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим «ура». Задеренчали, заляскали постріли. І чийсь несамовитий крик роздирав темінь пронизливо й довго.

Із казарм, будинку поліції і лісистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пізніше – кулемети і спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто підіймаючи вгору чорну приполу ночі. Вогонь яскраво освітив криваві коробки будинків, що були загратовані рідким лісом, наче з хвиль піднявся високий берег, на якому бігали, метушились і падали фашисти. Ось частина їх добігла до дзотів, деякі заховались по будинках і міцніше озвалися кулемети й міномети.

Через широкий і глибокий рів партизани швидко перекинули дошки і, підстрибуючи, неначе перегойдуючись, побігли ближче до будівель. Ось один зупинився на мить, похитнувся і впав на руки товаришеві, що підбіг іззаду. І в цей час партизанські міномети ударили біглим вогнем. Багряні сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.

– Впору сипнули! Дуже впору! – зрадів Созінов, спішившись біля трьох дерев. – Красиво б'ють!

– По-хазяйськи! – зупинив коня Дмитро, спостерігаючи, як його партизани залягали недалеко від будівель, що вже починали нерівно підійматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепіння дерев.

Недалеко від них, тримаючись ближче до ріки, пробігла з карабіном Соломія. Санітарна сумка, набита медикаментами і полотном, неповоротко підстрибувала, била дівчину по ногах. Созінов хотів їй крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дівчина припала до партизана, обережно відволікаючи його в затінок. Потім на весь зріст побігла до групи партизанів, що вклинились між дзотами і палаючими будинками.

З домів, що уже шумували вогнем, стрибали і вибігали фашисти. Більшість із них падала недалеко від порога і вікон, а ті, що вціліли, уперто відстрелюючись, відступали до Бугу і маскувалися за деревами, аж поки не залягли між товстими колодами сплаву.

Громохке заграли по колодах снаряди і міни, і розщеплене дерево підіймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.

– За Батьківщину! За Сталіна! – піднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати вороні диски і заряджаючи німецькі протитанкові гранати. Кинулась за ними Соломія, але поруч хтось застогнав, і вона нахилилась до пораненого.

– Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. – тяжко захрипів молодий хлопець з хвилястим русявим чубом.

Обережно підняла сорочку і здригнулася: куля попала партизанові нижче соска, і з невеликої рани з силою витиснуло частину легені, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Відчуваючи приплив крові до голови, метнулась назад, між палаючими деревами знайшла парокінну підводу, що саме підвезла боєприпаси, уклала пораненого і наказала везти до санпункту, де був хірург. І знову побігла наздоганяти партизанів, що наближались до Бугу.

Коли міномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них і побігли до ріки, відрізаючи дорогу дівчині, що опинилась на півострові, утвореному Бугом і нешироким зарогом. Відстрелюючись на ходу, Соломія кинулась до ріки. Кілька разів просвистали біля неї кулі, і вона з похилої кручі покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, і в цей час по річці смачно зачмокав свинець. Тісніше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнів. Тримаючись за обшивку більшого, тихо аж по груди увійшла у воду і заховалася в гострому закутку поміж човнами.

На кручі з'явилися дві чорні постаті, і дівчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої і червоної.

Іще раз пролунало «ура», і резервні роти з новою силою вдарили на фашистів.

Найжорстокіший бій точився біля колод і на півострові. Дмитро наказав своїм партизанам, що попали під перехресний кулеметний вогонь, відступити від півострова, а сам із штабним взводом помчав до Бугу. Біля ріки усі вершники спішились, кручею спустилися вниз і побігли до вислого ріжка, що відчахнувся від берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу підняли на плечах кулеметників, і вони зразу ж вдарили в спину оторопілому ворогові. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, і останньою вилізла на півострів, уся мокра і радісно зла, Соломія.

Заметалися вороги на вузькому клині, а потім отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилі заводі, думаючи переплисти на той берег. І тоді лівобережні кущі замерехтіли цятками вогнів, обізвалися пострілами – шляхи відступу були відрізані загоном імені Леніна…

Ясний зеленавоголубий світанок підіймався над берегами Бугу. Сонце ще не зійшло, але схід уже горів, мерехтів і мінився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайці хмар, і на притихлій воді, що зараз нагадувала велетенський щільник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмці, то синьою чи голубою в стінках правильного шестикутника.

Стихали постріли.

Незабаром із в'язниці висипали в самій білизні змарнілі в'язні, обнімаючи і цілуючи своїх визволителів. Якась жінка кинулась до Дмитра. Він, спітнілий і весь у землі, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такі щасливі голубі очі, наповнені сльозами і усміхом, що він рвучко нахилився до них і відчув на устах теплий солоний присмак.

– От і познайомились – партизан Дмитро Горицвіт, – усміхнувся молодиці, бачачи, як в її очах мерехтять червоні відблиски пожежі.

– Щасти тобі, Дмитре, зустрітися і зі своєю дружиною, – стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.

– Коли б то так, – замислився.

– Дмитре Тимофійовичу! – під'їхав до нього Тур. – Вітаю з цілковитою перемогою над ворогом. Нашому загонові і вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.

– Спасибі!.. Убиті в нашому загоні є?

– Два. Чотири поранених. Є вбиті і в інших загонах Втрати фашистів – шість сотень. Можна сказати, район звільнено.

Обминаючи трупи ворогів, обвуглені головешки дерев, пащі пнів, що, неначе вигнуті криваві плахти, гаряче дихали вогнем і димом, Дмитро поїхав до своїх партизанів.

XVІ

Діставши від штабу партизанського з'єднання триденний відпочинок, Дмитро повів загін у село Погоріле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.

Сонце, трохи посвітивши зранку, тепер зайшло за хмари і широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному світлі все навколишнє окреслювалось чітко і рельєфно, неначе і дальні хати, і хвилясті вишняки, і примхливі лінії Бугу, і корови в долині були вирізьблені із каменя. Зрідка на луги падав просвіток, і тоді здавалось, шо латаття і незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогні.

По дорозі промчало авто, переповнене партизанами. З кабіни весело виглянув Пантелій Жолудь, гукнув комусь:

– Додому хлопців везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двісті-триста метрів, як зачмихала і зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузові.

– Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бісу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пішки чимчикувати. Увесь «шик» пропав.

– Чого ти, Пантелію, скрипиш, як немазаний віз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт – перший сорт, – промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулію.

– Шкода такого добра, – пожалів хтось із тих, хто випити не дурень.

– Добрячий спирт, – нюхнув Пантелій і зажурено похитав головою: – Таке добро виливати аж серце не на місці…

Проте вилив рідину в бак – хотілося на машині приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, і воїни з піснею помчали до своєї рідні, жінок, батьків та дітей.

Деякі партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках підіймались на круті пагорби і зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квіту. І поки дійде вояк до своєї хати, за ним уже півсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзів, свою рідню. І дивися, якась мати біжить назад селом додому – може уже її син прийшов. А он якась жінка, почувши важку звістку про смерть чоловіка, побіліла, схопилась руками за серце, притулилась до плота і завмерла в тій скорботі, коли небо і земля темніють в очах.

На царині села Погоріле партизанів перейняли селяни хлібом-сіллю. Скинувши шапку, шанобливо поцілував Дмитро високий хліб, передав комісарові. І, вдивляючись в щасливі обличчя людей, в оту живу різнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в оті захоплені оченята дітвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квітучі гілки дерев, він чув, що спокійна радість сповивала все його тіло, як цвіт сповивав село.

Не раз у житті, досхочу напрацювавшись на полі, він, лежачи на возі чи просто на стерні, відчував солодку хвилюючу утому. Відпочиваючи, співало тіло, нахилилися над ним світи, М'яко мерехтіли великі зорі, і далина була така принадна і зрозуміла, як дівоча пісня в жнива.

Отак і тепер спокійно, урочисто і трохи сумовито було на душі. Радість, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вірилось: відшукається його сім'я, і до нього пригорнуться діти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечі дівчинку, в супроводі щасливої молодиці і цілого виводка малят прямує подвір'ям до хати. І всміхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.

Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстіж відчиняли ворота і, не зачиняючи їх, так і йшли з партизанами до хат. І в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмішка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.

«Як ми заживемо після війни єдиною сім'єю. Все дріб'язкове вимететься з людської душі, поглибшають, покращають і любов, і почуття, і життя, як світ після грози…»

Та й тепер Дмитро щоденно помічав, наскільки морально підносились люди, що пройшли через ріки страждань, щоразу дивилися смерті у вічі. По-новому він бачив дружбу, любов до своєї землі, любов до коханої дівчини, жінки… Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Раніше обнімав світ лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усім серцем, більше турбуючись за людську долю, ніж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвір'я і хата. І інше розуміння було віддаленим, книжковим, лежало, як незмірна глибінь.

Тепер він кріпко підводився над тим притьмареним обмеженим світом, і життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось із життям людей; поєдналося не сіро, як у того, хто хоче заховатися від допитливого і правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистріні різнобарвні живі струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорів і не втрачаючи своєї особистої принади.

Коли була виставлена варта і всі партизани розмістились по хатах, до Дмитра і Созінова під'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освічувалось доброю усмішкою.

– Дмитре Тимофійовичу, я вам зараз не потрібний?

– Як так може бути, щоб комісар був мені не потрібний? – примружився, розуміючи, що Тур хоче їхати до Соломії – вона ще зранку пішла до батька.

– Що будемо робити? – зразу споважнів комісар.

– Та їдь уже. Відпочивай до ранку, а потім приймеш командування загоном: я з начальником штабу навідаюсь до свого села. Так? – подивився на зосереджене обличчя Созінова.

– Поїдемо! – кивнув головою начальник штабу.

Тур попрощався із ними і, пригинаючись, щоб не зачепитись за гілки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потім на мить з'явився на крутому пагорбі і раптово зник з очей.

Зітхання мимоволі вирвалось із грудей Созінова. Дмитро без слів розумів його почуття. І хоч як йому хотілось заспокоїти хлопця, проте не випустив ні пари з уст, – не тому, що нічого заспокійливого не міг знайти. Тепер він уже глибше розумів сплетення людських почуттів, але вважав, що торкатися до них, хай навіть досвідченою рукою хірурга, однаково неприємно і боляче.

«Час – найкращий лікар в таких випадках. Час… і друга дівчина. Клин клином вибивається», – війнула над ним давнина молодості, і здалося, що наче сто років пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився і запам'ятався до цього часу.

На всім скаку до них підлетів Симон Гоглідзе і, блискаючи дрібними чистими зубами, повідомив:

– Недавно налетіли на місто три «драбини». Рештки фашистів повискакували на майдан. А «драбини» давай їх поливати з кулеметів – думали, то партизани господарюють.

– Куди ж розбіглися рештки? – запитав Созінов.

– У лісок. Там їх тепер виловлює загін імені Леніна. Обижаються хлопці, що не воювали сьогодні.

– Чого, чого, а навоюватися іще встигнуть, – задумливо відповів Дмитро.

– Твоя правда: на войні навоюєшся, – погодився начальник розвідки.

В'їхали на подвір'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гніздо ластівки, приліпилась біля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.

– Ощасливте нашу домівку, – вклоняючись, підійшла до них немолода жінка в старенькому полотняному сачку.

Увійшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зіллям, і Созінов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жінка попередила його:

– Умивайтеся звідси, – поставила великий глиняний полумисок.

– Чи не чари нам приготували? – засміявся Созінов.

– Це річкова бистра вода. Щоб завжди були красні і дужі, як вода. Умивайтесь, синочки, – любовно подивилась на партизанів і зітхнула.

* * *

Гармонія грала, а потім і пісня озвалася. Заслухалася, замислилася жінка на порозі, перебираючи руками полинялий старенький фартух.

– Чого запечалились? – увійшов у двір Дмитро.

– Оце тільки й ожило село в ці години. І дивно, і чудно слухати пісню. Аж не віриться, – подивилася молодиця великими сумовитими очима.

Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червоніла і темніла ріка, задимілись береги, і човник на хвилях перегойдувався, летів, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали підкови, і партизан на рослому коні, перехрещений кулеметними стрічками, опоясаний вінком гранат, велично злетів на крутий пагорб, а потім заховався за стіною порожевілого квіту…

Дмитро уже знав життя своєї господині. Нічим воно не відрізнялося від горя тисяч жінок…

Може колись нові покоління, щасливі з колиски й до домовини, з подивом і повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Іванівну Руденюк, що народилась на панському полі, знайшла свою долю на вільній ниві і померла від кулі лиходія за те, що варила їжу партизанам…

Чоловік її і старший син пішли в 1941 році захищати Батьківщину. Одержала від них кілька коротких листів, які й досі десь лежать, а може і зітліли в землі… бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тільки чорніють з червоного грунту обгорілі підвалини…

Далі війна покотилась на схід, і замість листів тепер тішили жінку лише сни, коли бачила у них дорогі обличчя. Старшу, сімнадцятилітню дочку убили фашисти, – втікала із неволі додому. Тричі забирали її в проклятий край, і тричі утікала з дороги.

– Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої кості в своїй землі, – говорила вона.

Катерина на своїх руках донесла вночі з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала під вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходії заборонили прибирати тіло дівчини – хай інші бояться втікати. Тільки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся підрізаний дерн, розрісся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилітньою Галиною… Аж ось і вона біжить з вулиці, головастенька, проворна, очі довгасті з сміхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, і дівчинка довго; кружляє по подвір'ї, аж поки не опиняється на могутніх плечах.

– Дядя Митя! – сміючись, охоплює рученятами голову Дмитра.

– Тьотя Галя, – в унісон відповідає.

– Я не тьотя, – заперечує дівчинка.

– А хто ж ти?

– Я Галя.

– Хто ж тобі такого наговорив?

– Сама знаю.

– А ще що та знаєш?

– Що ви Гітлера уб'єте. Правда, дядю Митя?

– Правда, тьотю Галя.

– Я не тьотя.

– А хто ж ти?

– Я Галя.

– Хто ж тобі такого наговорив?

– Ніхто! – розгадує дівчинка, що з неї насміхаються, і ображено відкопилює губи.

– Ну, коли не признаєшся – викину на хату!

– Не викинете, – впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах і міцніше охоплюючи голову Дмитра.

– Чому?

– Бо ви добрий, дядю Митя… Таким і мій тато був. І ці наївні слова водночас бентежать і болем наливають душу Дмитра.

Осідлавши коня, поїхав із Созіновим перевіряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопці. Потім. завернув на майдан, де грала гармонія і молоді партизани так кружляли з дівчатами, що пил та вибитий спориш високо злітали вгору. А старші готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам і партизанським та червоноармійським родинам. На подвір'ях бряжчала упряж, залізо, лунко озивалися партизанські голоси:

– Хіба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепіги поламалися.

– Ех, аби трактор… хоч би побачити…

– Ти, браток, тракторист?

– Та ні, кулеметник…

– А був?

– Бригадиром тракторної…

– Як земля увечері пахне.

– На врожай…