Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей. Відхилилась назад, і він потягнувся за нею.

– Невже я тобі такий поганий? – подивився з докором і ніяковим усміхом.

І ці слова виводять Соломію з оціпеніння. Вона стрепенулась, відхилилась убік і кинулась бігти дорогою.

– Отакий ви і є поганий, – засміялася дзвінко, по-дитячи, і побігла, не чуючи землі під собою.

Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутість, що так мучила його: зрозумів – дівчині не байдуже до нього.

– А моя мама казала, що я гарний! – кинувсь навздогін за Соломією і, наздогнавши, охопив руками її плечі.

– Ану, без рук! – нагримала на нього, коли хотів щільніше пригорнути до себе.

Вдалині заскрипіли колеса, і Тур, притуляючись до дівочого плеча, неквапною ходою пішов по дорозі, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстанні зупинився, поглянув на притихлу дівчину, торкнувся її плеча і, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:

– Соломіє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою…

І пригадалася пісня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селі над Десною, пісня, повна того чистого сподівання світлої любові, коли не тільки полюбити, а навіть і в думці подумати побоїться дівчина про когось іншого: є ж у неї сужений… Як тоді співала вечорина:

 
Коли б ти за мною,
Як я за тобою,
А я за тобою,
Як вітер з горою,
Як сонце з землею,
Як місяць з зорею,
Як берег з водою,
Козак з дівчиною.
 

І, не дочекавшися відповіді, пригорнув до себе, поцілував у очі й уста.

Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломія, зітхнула, і великі сльози покотились по її обличчі.

– Що з тобою, дорога? – неуміло почав заспокоювати, дивуючись і боячись такого переходу настрою – від щасливого сміху до плачу. – Ну, не треба. Що згадалось тобі?

– Нічого, – одними устами відповіла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслідно відходило од неї, було жаль, і радісно і лячно було перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозуміти Сава? – вперше по імені назвала його.

– Може в тебе що болить? Нездужається?..

– Ні… Саво, ти нікого не любив?

– Ні, не любив, – здивовано поглянув у її великі просвітлені щастям і сльозами очі.

– І я ніколи… Може ти тільки поважаєш мене?

– Ні, Соломіє… Коли б ти знала… Як побачив тебе… Та хіба ти сама не бачиш, як я за тобою? – поцілував у вогку од сліз щоку.

– Бачу, – тихо відповіла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скоріше, скоріше піти, побігти лісом од нього, задихаючися в повені незнаного дівочого щастя. І те і друге бажання з однаковою силою коливалися в душі Соломії.

Мовчки пішли поруч, схвильовані і прояснені, побравшись, як діти, за руки. І не помітили, як підійшов до них Михайло Созінов і перелякано, обережно почав одступати назад, а потім тихо заспівав, щоб дати знак про себе. Тільки чого та пісня такою невеселою була?

Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломії. Досі воно заповняло його мінливими хвилями, де перемежовувались надія і тривога.

Надія збільшилась минулого року, коли Соломія, схопивши його за руку, повела до хати. І тільки пізніше почав догадуватися, що та радість нічого не віщувала йому: просто дівчина була надмірно схвильована зустріччю з батьком. Та й годі. І хоча, боліючи, бачив: Соломія уникає зустрічі з ним, сподівання не вмирали, як не вмирає непокірний корінь, пробиваючись крізь піщаний грунт. Іноді старався забути дівчину, і це на деякий час вдавалося, правда, не повністю, бо досить було побачити її ласкаву усмішку, почути м'який голос, і те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегів, а потім знову, смокчучи серце, влягалося тяжко і насторожено.

І раптом усе, усе безповоротно обірвалося. І зараз його думи, біль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. І холодно було, і болісно, і противно. Він сам собі надокучив, як надокучає людина, коли вчинила щось непоправне.

Чого було сподіватися? Хіба він не бачив, якими очима стрічає і проводжає дівчина Тура?

І не розумів, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання, схоже на сонце, – воно ширшим робить наш духовний зір, просвітлює глибину, воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тільки тепер на пам'ять прийшли і стали водно ті десятки притьмарених здогадів, що говорили про любов Соломії до Тура. А перше коли і помічались вони, зразу ж забувались, як окремі розсипані при дорозі зернини, над якими не замислюємося, що вони всередині мають живий росток, мають ціле життя.

Так само і Тур ні разу не подумав, що Соломію міг кохати його друг. Налитий по вінця тими могутніми хвилями, що підносять до розквіту усіх сил, він не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввіходити в себе. Після перших неповторних зустрічей з Соломією він не витримав, щоб не похвалитися своєю радістю.

Морозним надвечір'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкі сніги ще не встигли змінити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввібрати в себе подовжені тіні, ще високі шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небі вже під червоною хмариною стрепенулась вечірня зоря. З берез осипались переспілі сережки, і здавалося – тисячі крихітних рожевих ластівок лежали в ледве вигнутих снігових тарілках.

– Михайле, тебе тільки за твій винахід я б орденом нагородив, – потираючи промерзлі руки, промовив Тур.

– За який винахід? – одірвався од своїх невеселих думок.

– Ще й скромничає. Чи, може, іще раз хочеться повторити? Приємне завжди хороше по кілька разів чути, – засміявся, згадуючи в цей час Соломію і ті слова, що тисячі тисяч разів будуть говоритися і хвилювати серця. – Просто геніально: дійти до думки, щоб із авіабомб витоплювати тол. Наскільки це збільшить наші сили!

– Ти скоро дійдеш до того, що навіть цей сніг назвеш геніальним, бо він холодний, а не теплий.

– Не задавайсь, Михайле. Скільки я зривав бомбами, а от не догадався. Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собі. І коли тобі ця думка прийшла?

– Коли? – пересмикнулось обличчя Созінова. І похапцем додав: – Після того, як зірвали бронепоїзд.

І це була правда.

Ідучи позаду партизанів, він тяжко поринав у розвихрені болючі думки; хотів утішити, що нічого не сталось, заспокоїти себе – і не міг. Яскраво бачив дівчину од першої зустрічі в лісі і до сьогоднішньої сцени. Тяжкий біль і глуха досада ворушилися проти неї і Тура, що забрав його щастя. Розумом він розумів, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати замовкнути серцеві?..

Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену рану, дати інший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав хапатися за інші образи і картини, перевертати давнину років, потім знову із споминів, як із глибини, випливав на болюче плесо і знову утікав од нього. І все згадувалося з такою яскравістю, неначеб в першому звучанні ставало перед очима. Якщо бачив дівчину із батьком, перекидав думки на старого пасічника, затіняючи ним коханий образ. Коли потім уявив, як вона повзе до залізниці, зриває рейки, почав думати про руїни, авіабомби і все інше, обминаючи образ Соломії, хоча й не можна було відійти од нього, як від тіні. Тоді, хоч і не раз думалось про це, несподівана думка прийшла, про яку нагадав товариш.

– А в мене, Михайле, радість, – поглянув на нього Тур.

Здогадався, що зараз почує про Соломію. «Ну й нехай».

– Яка? – стримуючи себе, запитав ніби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою і ясним поглядом знайшов чорні, напружені очі.

– Закохався, Михайле. Ти іще не знаєш, яка це дівчина Соломія. Про таких тільки в піснях співають. І любить вона мене, як… кріпко любить.

– Це добре, – твердо промовив. – Щасливий ти?

– Щасливий, друже.

Смерканням прийшли у табір. Созінов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворі. Зняв шапку і мовчки рукою витер гарячий піт з чола. Знову болем кричало все тіло, і, щоб трохи забутися, пішов до підривників.

Між деревами майнула тінь, і дозорець з гвинтівкою напоготові став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освітлений дальнім виблиском багаття.

– Добрий вечір, – привітався із партизаном, і той, випростовуючись, відступив крок назад, зливаючись із гіллястим розлогим в'язом.

В долинці біля багаття під шатром потемнілих дерев сиділи підривники, тихо розмовляючи між собою, їхні постаті так стиснули вогонь, що здавалось – він пробивався з велетенського зубчастого свічника. На вогнищі розпухлими сомами лежали три авіабомби з виверченими взривачами.

І хоча Созінов уже двічі бачив, як підривники з перегрітих бомб вибирають дорогоцінну вощину толу, проте й досі ця подія не втратила своєї першої свіжості, хвилюючого піднесення. Стоячи на пагорбку в тіні, він добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло.

– Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко і добре умієш говорити! – звертається до Іванця Свириденко. І всі партизани вибухають реготом, крім мовчазного спокійного лісовика Іванця. Уміє ж чоловік іноді й за день навіть слова не промовити, тільки, знай, люльку посмоктує та гак дивиться великими очима, немов розв'язує споконвічну загадку.

– Мовчун, мовчун, а жінку яку вибрав: і говорить, і сміється, і щебече, і співає, і на виду – води напийся, і розуму – хоч позичай без віддання. Ніяк не доберу, як він їй у коханні признався, – притворно дивується і зітхає Олекса Слюсар, завзятий співака і хитрун. Навіть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, які киснуть у всяку погоду.

– Та вона йому сама призналась, – безапеляційно вставляє Пантелій Жолудь і, косуючи оком на Іванця, починає розповідати: – Три роки походив Лазорко до Марії, три пари чобіт стоптав, вже й на четверті набрав юхти, а Марусі і трьох слів не сказав, тільки парубків од дівчини відбив: силища ж у нього, як у ведмедя, – кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду із жука не їсти, то й сама одного вечора іде в атаку: «Лазорко, любий мій, голубе сивий, пташко лісова». А він мовчить. «Люблю тебе, моє щастя». Хоч би бровою парубок повів. «Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати думаєш?» Ані слова Лазорко, тільки слухає, що далі буде. «Як не думаєш брати, я за другого піду». Хоч би тобі повернувся. Розсердилась Маруся, і вже із серцем:

«Чого ти мовчиш, нудьго і болість моя? Чи ти жених мені, чи через пень-колоду сусідів стовпець?» – «Еге, стовпець, – нарешті обізвався Лазорко. – Вдягайся – і пішли до Загсу». – «Так зараз же ніч». – «Ну, тоді не пори гарячки – не вмреш до ранку».

Сміються партизани.

– Добре бреше. І язик не заболить, – виймає люльку із рота Лазорко і знову спокійно починає смоктати чорний пожмакований чубук.

– Лазорко, Лазорко, скоро ти Марії автомата дістанеш? Бо так їй, маленькій, тяжко з рушницею, – уже з співчуттям питається Слюсар.

Загрубіле обличчя Іванця стає по-дитячи зворушливим:

– Стараюся, брате. Англійського «Скотта» дістав їй, а на автомаг не фортунить.

– І чого воно, братці, англійський «Скотт» опиняється у німецько-фашистського скота? Другий фронт? – серйозно питається Пантелій Жолудь.

– Другий фронт! – відповідають партизани, одні з серцем, інші з їдкою насмішкою.

– Чого ви кривитесь? – утішає їх Жолудь. – Уже другий фронт був би як миленький, але містер Черчілль ну ніяк не може діждатися комбінованої погоди.

– Що воно за штука?

– А звідки ж я, братці, знаю, коли сама природа не додумалася до тієї погоди, якої забажалося містеру Черчіллю. Але мені одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тоді містер Черчілль боїться пускати кораблі – запримітять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, містер Черчілль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кілометрів перепливати, усі прибори на кораблях можуть попсуватися.

– Може б їм наш компас підкинути?

– О, коли б вони мали наш компас! – несподівано багатозначно підводить руку вгору мовчун Іванець.

– Що б тоді містер Черчілль робив?

– Тоді б містеру Черчіллю нічого не залишилось би робити, – твердо вирішує Лазорко, і сміх кружляє навколо багаття.

Созінов підходить до воїнів, і всі встають, вітаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залізними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'яні скриньки.

Неквапні розмови, бурхливі жарти і гострі дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало поміж цими обвітреними завзятими бійцями, що вміли найбільші болі заховати від людського ока, нелюдську вагу підняти натрудженим вірним плечем і, як діти, веселитися після вдалого нападу на ворога.

На вогонь поклали нові авіабомби, закурили.

– Кирило, проспівай-но пісню свою, – звернувся Олекса Слюсар до Дуденка.

– Та нема нічого нового, – і зітхнув.

– Нема? Цілу торбу носить.

– Так хай хтось за гармонією збігає, – поліз Дуденко в свою ремінну сумку, де лежали гранати, тютюн і великий, розпухлий од негоди й часу зошит із віршами.

Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвів міхи, легко кинув пальцями по запітнілому перламутру, наче сам до себе промовив: «Партизанські ночі».

У вечірній тиші душевно забринів його міцний, трохи застуджений голос:

 
Зима. Холоднеча. Засніжений ліс.
На небі, як сльози, печаляться зорі.
Опівночі друга зміняю в дозорі,
Що вірну гранату, як серце, затис.
В промерзлих чоботях, в кожусі старім
Снігами іде партизан у землянку,
І сни гостюватимуть в нього до ранку,
І мати, і діти зустрінуться з ним.
А другої ночі підем у село,
Будемо з другом громити німоту,
Гвинтівка, граната підуть у роботу,
Щоб щастя над нами, як сонце, зійшло.
Ми клятву дали Україні, Москві,
Що ворог на нашім Поділлі загине…
Ночами не сплять партизани Вкраїни,
Щоб мати і діти остались живі…
 

Від підривників Созінов попрямував до обозників. Сюди попадали або старі люди, або ті партизани, що чимсь провинилися. Найбільш хоробрі з них недовго засиджувалися в обозі: після якогось одчайдушного вчинку їм знову повертали відібрану зброю і посилали на важкі, але милі серцю завдання.

Зараз біля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний і до справ і до випивки секретар сільського виконкому. Він лише вчора попав до обозу, і його нові товариші весь час приставали: розкажи і розкажи, як дійшов до такого життя. Василь відкручувався жартами і примовками, нападався на найбільш в'їдливих, але нарешті почав признаватися у своїх гріхах:

– Порядок, братці, погубив мене, на кілька днів розлучив із кулеметом.

– Може на більше?

– Як на більше?! – обурився Мель і напався на худого чорного обозника. – Тіпун тобі на язик. Я ж не такий, як ти: комахи із кулею не переплутаю.

– А він переплутав?

– Аякже! – рішуче ствердив Мель. – Сам розповідав мені: стою раз на варті, зиркає навколо – ніде нікого. Аж чую – летить, посвистує і гуде розривна куля. Я сюди – гуде. Я туди – гуде. Я назад – вона за мною. Падаю в кущ – вона мені в чуб. Я рукою хап – аж це хрущ!

– Якове, було таке? – регочуть партизани.

– Придумає ж чортів Василь, – і собі сміється Яків. – Ну, розповідай уже, як тебе порядок до обозу привів.

– Після однієї розвідки поколошкав я, братці, в Медведівці поліцейську погань. Ну, думаю, після роботи і погрітися не завадило б. Зайшов до старости, положив на стіл гранату – і зразу ж на столі з'явилося і печене, і варене, і у пляшці каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив чарку, випив другу, і як мене розібрало – досі не розумію. Вирішив я трохи прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сільраді, заставив старосгу писати розписку. От і написав він на моє лихо документ:

«Дана ця розписка партизанові Василю Марковичу Мелю в тому, що я, староста села Медведівки Петро Іванович Веремій, в суворій тайні буду зберігати місце перебування партизана Меля, відповідаючи за його сохранність своїм життям. В чому і розписуюся власноручно».

Склав я цей папірець учетверо, поклав у бумажник і поліз на лежанку. В узголів'ї поклав полуавтомат, гранату і спокійно заснув, знаючи, що все в порядку: лежить же розписка в кишені. А староста тимчасом одягнувся, кинувся до стайні, запріг коні, виніс мене з жінкою на санчата, притрусив сіном і помчав… у наш загін до Дмитра Тимофійовича. На щастя, правильний староста попався, наш, тільки жаль, що не здогадався на заставі скинути свого пасажира, а привіз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро Тимофійович. Піт з мене, братці, наче квасоля, сипався. Отак до вас у гості попадаєш.

– Ненадовго, кажеш?

– Ненадовго. Щось за ці дні видумаємо партизанське… Ну, Іване, читай Горького, – підняв руку, щоб втихомирити сміх.

Созінов, який добре знав, чому насправді попав кулеметник в обоз, вийшов з-за дерева і насварився пальцем на зніяковілого оповідача.

Ці дні Микола Остапець дубів у напівобваленому забутому окопі, з якого покаліченими жмутками стирчало промерзле коріння. В окопі Микола розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках і на розлапистій хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий хліб і «гаряча суміш» – баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од холоду.

З облюбованого місця рельєфно виділялося в долині засніжене село; в місячні ночі воно, наче колиска, погойдувалося на плетиві доріг, що стрімко збігали з пагорбів униз.

Кущова нарада поліції чогось запізнювалася, і Микола лаяв її за неакуратність усякими підходящими для такого випадку словами. «Бігаєте навколо лісів солоними зайцями, висолопивши язики, бігаєте, партизанська куля вам в рот… На наради запізнюєтеся, а мені за вас, чортів, страждати? Порядку, порядку не бачу, пани поліцаї…»

Але сьогодні після полудня «порядок» почав установлюватися: в село, як мухи в полумисок, почали чорними краплинами злітатися озброєні служаки. Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечірню дорогу з села не вийшла варта Уже хотів бігти до загону, коли позаду почув обережний скрип. Схопився за гвинтівку, та його попередив умовний свист.

Обвалюючи сніг і землю, в окоп ведмедем радісно скотився Пантелій Жолудь, міцно охопив Миколу.

– Пантелію, зруйнуєш мій передовий НП і мене разом придушиш, – запищав, заборсався в міцних руках.

– Зате розігрієшся, – заспокоїв Пантелій, розпатлуючи Миколі чуба. – Як твоя поліцейська хунта поживає? Ще в розброді?

– З'їхалась.

– Невже?

– Назбиралося їх, наче на парастас.

– Наче на похорон, – поправив Пантелій і раптом змовницьки підморгнув Остапцеві. – Давай ми із твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.

– А потім в обоз?

– Це вже залежатиме від успіху операції.

– Та хоч і в обоз, а провчимо гадів, – рішуче мотнув головою Остапець. – Як твій полуавтомат?

– Давно на автоматичний стрій наладив.

– Який у тебе план, Пантелію?

– Дуже простий: вночі непомітно проскочим у село. А якщо напоремось на кого – граємо поліцаїв, які запізнилися на нараду. Орудувати в поліції буду я, а ти під вікнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицію, то й пускай її у пекло.

– Геніально! – захопився гарячковитий Микола.

– Живцем у генії попав, – запишався Пантелій. – Буває, хоча й рідко. – З-під навскісних, зведених угору брів завзято, весело дивляться сизодимчасті очі. Високий лоб, що піддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кінці ніс, уперті губи – усе надає Пантелієві якогось стрімкого, невпинного розгону.

– Скоріше б ніч наступила… – уже мучить нетерплячка Миколу. – Як твоя Марія поживає?

– Утричі більше мене тепер любить.

– Аж утричі? – засумнівався Микола.

– Тільки утричі Раз – за те, що я, Пантелій, непоганий хлопець. Два – за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистів побив, а сам з кабіни вискочив. Три – що партизаном став…

Морозної зоряної ночі, обережно петляючи поміж одягненими в паморозь садами, друзі добралися до поліції.

– Стій! Хто йде? – гукнув біля дверей поліцай, коли Пантелій і Микола з'явилися на вулиці.

– Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хіба?! – вийшов наперед Пантелій.

І хоча поліцай нічого не побачив, але повірив, що йде хтось із своїх. Наблизившися до вгодованої постаті служаки, Пантелій блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию і зразу ж кинув помертвілий лантух у сіни, а сам став на порозі поліції, блідий і грізний.

Іще не встигли оторопілі поліцаї схопитися за зброю, як вдарили постріли і хата почала заповнюватися перегаром пороху.

– Ось вам, сукини сини, поліція, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! – одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат і застрочив у куток.

Тепер на обличчі Пантелія і сліду не залишилося від виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний від напруги і люті, він, здавалося, кресав іскри вузько примруженими очима, слідкуючи за кожним рухом переляканої, напівмертвої отари. Буйний чуб вибився з-під шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руці тьмяно блиснув парабелум, і чорний отвір наче наблизився до самих очей Пантелія. Перезарядити полуавтомат також не встиг, і легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженій руці. Хруснула кістка, під ногами закрутився і захрипів недобитий ворог. Тимчасом решта поліцаїв, розбиваючи вікна, кинулася врозтіч. Іще трьох із них перепинили кулі Остапця.

В будинок поліції із вікон білими хмарами почав увалюватися мороз і повзти до теплої лежанки.

– Бач, як нечисть почистили, – усміхаючись страшною блідою посмішкою, промовив Пантелій, коли Микола, важко дихаючи, підійшов до нього.

– Упоралися. Утікаймо скоріш.

– Чого утікати? – здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.

– Як чого? Спіймати можуть.

– Еге-ге! Так вони і спіймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися і радіти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользітельна нарада.

Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небі мигтіли зорі, і Чумацький Шлях розстеляв свої сині полотна аж до самого обрію.

– Пішли, Пантелію, – квапив його товариш.

– Пішли, – зітхнув Пантелій, – прямо в обоз… А був би автомат – жодного перевертня не випустили б.

Вранці в командирській землянці Пантелій Жолудь горів «напівсвітовим пожаром». А Микола Остапець, хоч і каявся на словах, проте в душі був безмірно радий, що розправився з поліцією. «Повйокаю трохи в обозі, а потім знову вискочу на сухе», – потішав себе і перебільшено зітхав, признаючи свою помилку.

Миколу відпустили першим, а Пантелія за «ініціативу» ще довго розпікав Дмитро Горицвіт.

– Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, – упали найтяжчі слова…

– Товаришу командире… – задихаючись, Пантелій так хруснув пальцями, що здалося – вони поламалися, – Я провину свою…

– Візьмеш дробовик у Самедова і підеш в обоз, воловиком підеш.

– Товаришу командире! – в тяжкій муці поширилися очі партизана і перекосилися побляклі уста. – Дайте найтяжче завдання, тільки… тільки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотів у взвод штабної охорони. Простіть… – натягнувся хлопець, мов струна, і димчасті очі заблищали м'яким одливом.

– Гаразд, – пом'якшав Дмитро. – Проявиш себе – простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.

– Спасибі, товаришу командире. Щось уже придумаюі – і Пантелій кулею вилетів із землянки, на ходу обмірковуючи найнеймовірніші плани. А серце розривалося при одній згадці, що він обозник, воловик. Усі підривники засміють його, проходу не дадуть.

– Ну, як? Минула гроза? – перепинили його Микола Остапець і Кирило Дуденко.

Зупинився Пантелій. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усміхнутися, хоча і хотілося зігнати злість на товаришеві.

– Усе добре на землі! На підвищення пішов. Роздобрився Дмитро Тимофійович і назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, які там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом і продуктами забезпечити увесь загін. Виконаю завдання і знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи – ціла гора. Це тобі прямо ворочати наркоматом легкої промисловості на чужій сировині.