Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 95 (всего у книги 96 страниц)

– Та нащо? – безнадійно махнув рукою гончар. – Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.

– Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!

– Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!

– Ні, не догнув! А щоб повірили, – демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!

– Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, – хмикнув дядько Стратон.

– Показуйте, чоловіче, свої фантазії! – звернувся до гончаря Василь Іванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:

– А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?

Юхрима аж залихоманило:

– У вас знов об'явились невозможні?

Демко Петрович невинно відповів:

– І на них вистачило глини.

Юхрим всвердлив очі в гончаря:

– Не трусіть біду – обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:

– Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе! – він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта – позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: «О!»

Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.

– Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна! – регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько. – От аби тобі насправді випала така дуля!

Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.

– Заждіть, хай люди подивляться.

– А податку на чортів не буде?

– Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду! – шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.

Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

– То хто контрреволюцію творить: він чи ти?

– Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете! – розколовся на дві половини голос Юхрима – перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка. – Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?

– Від сьогодні не знаю і знати не хочу!

– І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?

– А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?

– Ну, ви ще не знаєте мене, – сумно похитав головою Юхрим.

– Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.

– То чого так швидко? – Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. – Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, – вона слизька, – тицьнув пальцем на кахлину з качкою.

– Іди, слизький, звідси! – бліднучи, стишив голос Василь Іванович. – Завтра ж передаси свої справи.

– Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! – вискнув Юхрим.

– А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!

– Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!

– Відчиняй двері! – підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.

– Оце кому-кому, а мені дістанеться, – зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.

– За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! – чаркується з гончарем Василь Іванович.

– Спасибі.

– Христино, бери чарку! – наказав дядько Себастіян.

– Маю клопоту й без неї.

– Чого це не повну налили їй?

– Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, – тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.

– За твоє здоров'я, Христе.

– За ваше, люди добрі, – і молодиця втерла очі.

– Ти чого?

Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:

– Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..

– І де мої очі були, як ти дівувала? – тихо спитав себе дядько Себастіян.

– Ой! – тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: – В лісах тоді були твої очі.

– І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..

Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:

– Ет, не будем про це… Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір… Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..

Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…

– А що це за хлопчак у тебе? – зиркнув на мене Василь Іванович.

– Михайлик! – одним словом відповів дядько Себастіян.

– Це часом не той, що космографію читав? – примружився голова повітвиконкому.

– Він самий!

– То он який ти? – дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. – Дуже кортить читати?

– Дуже, – ніяково кажу я.

– А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?

– І посередині трошки, – хитаю головою і не журюся.

– І що тепер читаєш?

– Ет!

– То чого запишався?

– О! Таке скажете, – починаю пекти раків.

– Як ця книжка зветься?

– «Арабська земля і Магометова віра».

– А це тобі доконче треба знати? – і сміх закружляв навколо мене, мов танець.

То що мені залишилося робити? Теж сміятися.

– І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, – обізвався дядько Стратон.

– Біда? – співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.

– Не так біда, як прибідок, – одходячи, відповідаю йому.

– А читати ж хочеться?

– Аж душа болить.

– От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, – і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. – Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський[3]3
  Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області.


[Закрыть] – там тепер найкраща бібліотека.

– Оце діло! – схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. – Там книжок – море!

– Ой! – несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.

А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.

Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!

– Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! – націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. – Вчися, виходь у люди!

Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.

А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:

 
То не з моря тумани,
То із коней пара…
 

Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!

І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою…

Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько – Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: «Закрий мені хвірточку» або «Відкрий мені хвірточку».

З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, – все це йому разом заміняло сміх.

– Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? – заговорив до жінки дядько Себастіян.

– Ет, хай він говорить… навчився ж. – Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.

– Розказуй, Василю!

Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову – сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, – все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.

– От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! – переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.

– На яку це контрреволюцію ти наскочив? – недовірливо запитав дядько Себастіян. – Може, на тітку Марину?

– На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от… село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.

– Розказуй, як умієш, – нахмарився і зажурився дядько Себастіян.

– Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво! – знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. – Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою – в двері і до Якова: «Руки вгору!»

А він на мене, понятно, ніякого вніманія.

«Пішов ти, – каже, – Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший».

«Я стріляти буду!» – гримаю на коваля.

А йому й за вухом не свербить.

«Стріляй, – каже, – собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?»

«За цей кулемет судити будем!»

«За що ж мене судити? – розсердився коваль. – За те, що я смерть перековую на леміш?»

«Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?» – припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.

М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.

– Тітко Марино, це правда?! – не віриться дядькові Себастіяну.

– Та правда ж, – похитала головою тітка Марина.

– І ви продали кулемет Якову?

– Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.

– Що ж це за обмін?

– Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.

– Так і Яків сказав! – підтвердив міліціонер. – Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани – й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.

– Як людину ж, – стиха обізвалася тітка Марина.

«Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!» – одразу нагнав їй страху.

«Нащо вони тобі, Василю?» – не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.

«В міліцію треба здати!»

«Дурно чи щось заплатять мені?»

«За це діло тюрмою заплатимо!» – кажу їй.

А вона до мене:

«Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи».

Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, – от ніхто не повірить, – іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.

Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:

– Невже це правда?

– Та правда, чого ж…

– От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є – це ж далека ваша рідня.

– Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? – з жалем запитав дядько Себастіян.

– Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! – тримався свого міліціонер.

Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:

– Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?

Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:

– Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! – Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: – Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.

– Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети – і на вогонь? – довірливо запитала тітка Марина. – Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо…

– Ет, сільська наївність! – безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: – І яку тут придумати резолюцію?..

Розділ дев'ятий

Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною – вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.

А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.

Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:

– Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!

– І багато її? – завмираю од радості.

– В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!

– Оце п'єса! – тішуся я.

А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, – такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, – він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:

– А стрілянина є в них?

– Є, і навіть багато!

– Оце й добре, – схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині…

Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, – сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

– Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, – несе йому посмішку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:

– Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.

Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?

– Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? – прядучи пряжу, допитується мати.

– Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, – тато знову зиркнув на мене. – Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!

Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

– І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.

– Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?

– Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?

– Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю – посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?

– Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, – кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.

Мати враз накрила батька мокрим рядном:

– Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.

– Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.

– Тату, і справді вчителька сказала, що… того, поставлять? – забринів надією мій голос.

– Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, – приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. – Пустиш нас із мамою в тіятри?

– Ой таточку!.. – Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.

– То чого ж так застидався? – знову смикає тато мене за чуба. – Може, й справді з нас щось буде?

А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

– О, і ви знаєте, – скривився я.

– Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?

Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:

– Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?

– Як це – роздобути? – недовірливо косує на нього батько. – У воді чи в крамниці?

– На дурничку! У воді з-під криги.

– Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? – підсміюється тато.

– Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає – на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.

– Скільки ж береш із собою мішків?

– Чотири і торбу про запас, – не моргнувши оком, відповів дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

– Чого ж так мало?

– Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо – на сани вкинемо, – навіть не посміхнеться дядько Микола. – То поїдемо, Панасе?

– Можна й поїхати, – погодився тато. – Готуй, жінко, мішки!

– І на рибу, і на в'юни, – додає дядько Микола. – Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.

«Що там у тебе?»

«Ой, подивись на долівку, – аж тіпається вона, – хтось вужів повну хату напустив!»

Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, – чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.

Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

– Тату, візьміть і мене в Щедрову! – прошуся, бо вже саме слово «Щедрова» бринить мені казкою.

– Обійдемось без тебе, – відмахнувся тато рукою.

– Візьміть, таточку.

– Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

– А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

– Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

– Хай привчається до всякого ділечка.

– Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! – гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, – босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

– А хто там?! – гукаю баском.

– Це я, Михайлику, – чую знайомий голос. – Пустиш до хати?

– Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! – Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

– От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! – весело вітає гостя дядько Микола.

– Про ваші внутреності вам лікар розкаже, – сміється дядько Себастіян.

– То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

– Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

– А як же без приросту обійтись? – шельмувато дивується дядько Микола, – На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

– Ваш навряд чи зноситься – не ті ковалі його кували, – дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: – А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.

– Хто це – ми? – насторожується батько.

– Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

– Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, – насупились брови у тата.

– Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! – каже дядько Себастіян.

– Чого ж це мушу?

– Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам – недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

– Не хочу.

– Боїшся? – в'їв тата дядько Себастіян.

– Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! – блиснули завзяттям батькові очі. – Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

– А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

– Коли тобі це подобається, – топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

– Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

– Ой! – зажурилася мати.

– Громадою просимо, берися за це діло.

– Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, – зітхнув тато…

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…

– То що тобі, Панасе, треба на початок? – повеселішав дядько Себастіян.

– З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

– Нащо так багато?

– Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

– Тобі ще цього лиха треба, – згаснула мати. – Нащо ото з Яковом заїдатись?

– Хай не забуває, що в нього є брат, – відрізав тато. – Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

– То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, – погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. – Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

– Завтра? – аж не віриться мені.

– Атож. Одягайся тепліше.

–Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

– Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

– Як хочеш, діло хазяйське, – сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, – одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

– Чим це ти напакував торбу?

– Варениками – і для вас, і для мене. Покуштуйте.

– А ти куштував?

– Ще ні.

– То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

– Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

– Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

– Не так-то й скоро.

– Та вже циган продав кожуха, – сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.

З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.

Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.

– Михайлику, хочеш побачити диво? – обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.

– Хочу!

– Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.

– Гарно, Михайлику? – змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

– Ой, гарно як! – щипаю кілька промерзлих кетягів калини. – І де її стільки взялося?

– Де? – задумався, спохмурнів дядько Себастіян. – Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата – у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:

– І ви, значиться, приїхали ламати калину?

– А ви її ламаєте?

– Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

– Простуду лікуєте нею?

– Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші – навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на «ти»:

– Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

– Руки? – здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.

– Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!

– Великий крик за малий пшик! – ображено заметались вузькі, присмоктані уста. – За що мені така сіпанина?

– Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

– Маю.

– Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!

– А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?

– Хіба ж не видно?!

– Та видно. З Літина чи Вінниці?

– З Вінниці.

– Значиться, такий є приказ, – дивується чоловік. – Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. – Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди…

Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу – і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.

– Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

– Не замерз.

– Все одно трохи пробіжімося.

І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.

Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.

З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.