Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 71 (всего у книги 96 страниц)

XXІV

Вночі розвідники Гоглідзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловіка. В його помутнілих до жовтизни очах горів хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчір'ям і підв'язана грубим полотняним рушником до шиї. Розбиті черевики порозбухали од вогкості, вся одіж, пошматована і пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклі і посинілі повіки, тільки різко окреслені складки біля рота говорили про шалену впертість та біль.

– Сідай! – показав рукою на стілець Гоглідзе, коли заспаний бородатий хазяїн хати поставив на столі мідний, приплюснутий біля гноту, каганець із гільзи снаряда.

– Хто ви будете? Партизани, бандерівці? – в очах блиснули стиснуті одна до одної вогкі іскорки.

– Допитуєм ми тебе, а не ти нас, – вивчаючи, подивився на нього розвідник.

– Тоді більше не почуєте від мене ні слова, – скам'янів і прикусив уста.

Гоглідзе зрозумів, що в такого і обценьками слова не вирвеш. Не раз допитуючи фашистів і різних непевних осіб, навчився зразу, чуттям, пізнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити – чи плакати, благати, чи затнеться, мов камінь.

– Партизани ми, – відповів тихо, не спускаючи погляду з невідомог.

– Чим доведете? – навколо невеликого, пригнутого донизу рота різко, двома півколами, окреслились зморшки.

– Чим? – встав із-за столу командир. – Ось чим. Дивись! – і показав на стіні невелику вирізку, очевидно, з школярської книги: на лавочці, всміхаючись, сиділи Ленін і Сталін.

І зразу ж обличчя невідомого подобрішало, пом'якшали складки біля рота, і він у здивованні, ще не зовсім вірячи собі, ступив крок до стіни і похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала його, низько опустилися плечі, але то було тільки на хвилину. Збираючи всю силу, він випростався, рівно сів на стілець і, притримуючи здоровою рукою перев'язану, пом'якшеним, співучим голосом, що ніяк не в'язався з усією його поставою, заговорив:

– Я, товаришу командире, партизан із загону імені Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рівно двадцять днів тому на нас напала і оточила есесівська дивізія «Вікінг». Сімнадцять днів ми билися в лісах. Гранатами і собою підривали танки, нищили фашистського гада. Основні сили загону прорвалися і пішли рейдом у Західну Україну, а ми, прикриття, витримали на собі усю навалу і після форсування ріки наскочили на бандерівців. Вдарили в спину, сучі діти, і не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивізія «Вікінг» спішно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання. Очевидно, вашого. Я все сказав.

– Документи які-небудь є?

– Документи? Ні. А може це пригодиться? – поклав здорову руку на стіл. Ні на одному пальці не було нігтів, лише почорніле, потріскане м'ясо нерівно, сухими грудочками затягнуло довгасті вічка на кінцівках. – Гестапо видало такий документ.

Гоглідзе, примружившись од внутрішньої дрожі, пішов у кімнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли він повернувся із хлібом і холодним м'ясом. Кондратюк, нерівне, з присвистом вдихаючи повітря, уже спав, опираючись головою об стіл.

З запізненням приніс недобрі вісті у штаб партизанського з'єднання і Степан Русов – перекладач військового коменданта залізничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповідав про всі важливі події. Тепер у місто прибула каральна експедиція в складі п'яти тисяч німців, що їхали на фронт, і трьох тисяч мадьярів. На допомогу їм ішла дивізія «Вікінг». Усе лісове привілля ворог брав у широке кільце. Одним ударом фашисти хотіли знищити партизанський рух в навколишніх селах і лісах.

* * *

Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевіряли зброю, мінували дороги, посилювали розвідку і охорону. Вони повідомили про наближення великої навали усі села партизанського району.

І потягнулися в ліси підводи, худоба; люди ішли гуртками, сім'ями і поодинці, несучи в клуночках трохи одежі й харчів. А решту пожитків віддавали партизанам, закопували у землю, щоб нічого не дісталося ворогові. Усі партизанські родини перебралися в ліси. Ішла більшість населення, що мала якісь засоби пересування або надіялась на свої сили і ноги. За яких-небудь два дні опустіли села: тільки старі та хворі залишилися в осиротілих будівлях.

З тяжкою тривогою прощалися сиві батьки зі своїми дітьми, рідними та кревними. І була у тому прощанні така скорбота, такі сльози, начеб люди залишалися не в своїх домівках, а в зарані вготованих домовинах…

Та так воно й було – передчуття не обманювало. Ті, хто зібрався ділити хліб і сіль і вагу нелегких доріг із партизанами, мав невмирущі надії, а яка ж могла бути надія в тих, що залишалися на поталу ворогові! Навіть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвір'ях і не гавкали, коли входив хтось чужий.

– Тварина чує біду, – розсудливо говорили старі люди j затуманеними очима, по-новому, так, як після тяжкої хвороби оглядались навкруги.

Ніяк не виходила з пам'яті Дмитра звичайна картина тих днів. Біля Бугу, потьмареного надвечір'ям, люди переправлялися на той берег невеличким паромом і на човнах. Святковий одяг ніяк не пасував до сумовитих облич. На літніх жінках красувалося старовинне, пропахле роками і скринею, ще може дівоче, вбрання. На грудях подзвонювали червоні корали. Ось зупинилася біля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в поли пальта невеликого хлопчика. Великі виразні очі зверху і знизу підвела темінь, і така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї, спираючись на палицю, підійшов увесь сивий, як туман, дід.

До піщаного виступу, з шипінням розводячи воду, похитуючись на хвилях, наближався човен. Молодиця подивилася в очі старому. Потім, притримуючи однією рукою дитину, другою охопила посічену зморшками шию діда, поцілувала його в уста і відхилилась назад.

– Простіть мене, тату, – задрижав пройнятий сльозою голос.

– Нехай люди простять, доню, – урочисто і твердо промовив. – Шкода, що не можу з вами піти – відходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловіка вбито, так рід увесь на дитину перейде. Кріпко сина бережи, – і незграбно подав жінці червону піонерську краватку. – Це нашого Івана… Приберіг…

Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човні. Все ширшала смуга між нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв батько. Вітер перебирав на його високому жовтавому чолі сиве покручене волосся, а з очей старого тихо падали сльози, і пісок біля ніг був посічений дрібними вогкими шротинками.

Хвора Марія Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною і внучатами, а сама навідріз відмовилася піти у загін.

– Де родилася, там і помру. Не моїй старості ходити по лісах.

Ідучи із. сім'єю в Городище, Дмитро пригадав, як він ночував у сиріт в Супрунівці і, підізвавши до себе Пантелія Жолудя, наказав:

– Тобі треба привезти в наш табір Івана і Ганю… Пам'ятаєш дітей?

– Пам'ятаю, товаришу командир, – засвітилися ласкавим усміхом димчасті очі партизана. – Зараз можна поїхати?

– Зараз. І передай їх на догляд якійсь хорошій матері.

– Добре, товаришу командире! – 3 місця, пригинаючись, пустив у галоп свого любимого тонконогого Шпака, веселого і розумного коня, що по голосу і свисту всюди пізнавав свого хазяїна.

…З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових одиниць: наближались грізні бої, а тому всіх, хто міг носити зброю, розбили по раніше сформованих ротах і взводах. Кожна рота мала «патронат» – так партизани прозвали свої родини.

– Тату, візьміть мене з собою, – знову попросився Андрій, коли Дмитро приїхав на Біле озеро – зовсім висохле і заросле чагарниками болото, де розташувались люди його села.

– Пізніше, Андрію. Тільки вискочимо з цього кільця – візьму до себе.

І хлопець сумовито замовк.

Біля лісової дороги Дмитро зустрів Марту, що йшла з Ніною вузенькою стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня.

– Як живеться, Марто Сафронівно?

– Як люди, так і ми, – відповіла стримано і зітхнула. За останній час жінка схудла, змарніла, з'явилися густіше зморшки, але вони тільки підкреслювали її задуману красу, як пожовтілі береги підкреслюють спокійне осіннє озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого майстра, стояла ставна дівчина, усім схожа на ту дівчину, яку він давно-давно зустрів колись біля трьох ставків. Тільки обличчя у Ніни було трохи подовжене, і тому воно здавалося більш строгим, аніж колись в її матері.

До Дмитра під'їхали Гаценко і Жолудь.

– В Лазорка Іванця свято. Марія дитину народила, – задоволено повідомив Пантелій.

– Син?

– Партизан!.. І вже три рази чхнув. Лазорко аж сяє від щастя і переконує всіх, що це він чхнув собі на здоров'я, а ворогам на страх.

– Треба Марії на плаття парашутного шовку занести.

– Три з половиною метра? – зразу ж прикинув скупий Гаценко.

– Більш треба.

– Вистачить на плаття.

– А дитині на пелюшки? Хай чхає ворогам на страх.

– Та хай!.. Життя! – строго відповідає Гаценко.

– Життя! – Пантелій з робленим співчуттям дивиться на нього і сміється самими очима.

XXV

Можна було б відступити, увійти одразу в ліси, але заговорила кипуча вдача, закипіло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрістю на ворога, насміятись із нього. Зібрав Симон Гоглідзе своїх розвідників, сказав коротке слово:

– Передова група фашистів іде на нас. Корнієнко не полічив їх усіх. Багато, каже. І нас багато: один партизан – це партизан, два партизани – це дружба плечем до плеча, три партизани – кругова оборона, чотири партизани – штурм і перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: «Нехай солодке молоко матері стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою Вітчизну». За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умирає. Тому наказую відділкові Корнієнка відправитися в тил ворога. Коли ми зав'яжемо бій – стріляти ззаду з автоматів і пускати ракети. І тільки так робіть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога.

А в штаб загону Гоглідзе послав донесення:

«Перші групи комах з'явилися в районі Перепілки і Орла. Є залізні коробки. Слідкуємо за просуненням гусениці…»

План Гоглідзе удався: після жорстокого нічного бою фашисти почули позад себе стрілянину, побачили ракетні спалахи і подумали, що їх оточує велика партизанська сила. Кинулись у плавні, лишаючи поранених і вбитих. Одна бронемашина загрузла в болоті, фашисти не встигли її знищити. І на другий день сам Гоглідзе приїхав на ній у свій загін.

– Хороша машина, – похвалився Симон. – Гарматка хоча і двадцятидвохміліметрова, а танки пробиває. Тільки не віддавайте її у штаб з'єднання. Наш трофей – ми воюємо ним. Хто на ній буде воювати? – запитав Созінова.

– Гарматчик Підвисоцький, – відповів той, оглядаючи броневичок.

* * *

…Тринадцять тисяч німців і три тисячі мадьярів були кинуті на партизанський район. Вони широким кільцем охопили зелений край, і уся земля затягнулася димами: спочатку білими, клубчастими, а потім чорними, з-під яких вибивалися поземні смуги вогню.

Запалали навколишні села. Вночі до самого верхів'я наливалася густою кров'ю купіль неба. Розтавали, як віск, здиблені весняні хмари, гинули в червоному рухливому морі, і ніде, ніде не було навіть клаптика відрадної сині.

Ланцюгом, на три метри солдат від солдата, пройшли по селах карателі, вбиваючи жінок, дідів, дітей, забиваючи трупом криниці і силосні ями. Розпеченими від пожарищ і крові очима знаходили усе живе і тут же, на місці, різали, палили, четвертували, реготались здичавілим сміхом.

Одна жінка, коли почула наближення смерті, сховалася з дитиною у високому кадубі. Не помітили її, пройшли. Віддалялись постріли, тільки-но виглянула на світ – засірів другий ланцюг. Може і врятувалася б жінка у своїй схованці, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина; сміючись, так і перекосили чергами фашисти надвоє і кадуб, і жінку, і дитину. Та що людей – усіх собак, голубів побили, мовляв, через них здійснюється зв'язок з партизанами. Тільки врятувались ті, хто встиг заховатися в болота та в такому підземеллі, що навіть здичавіле закривавлене око карателя не помітило…

* * *

Спочатку по дорогах навколо дібров, стріляючи з гармат, промчали танки, потім машини, набиті піхотою. П'яні пісні уривчасто долітали до лісу, опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох кулеметників, спостерігача і зв'язківця. Основні ж партизанські сили були в глибині. Кожен загін займав свій сектор оборони. Роти, що раніше були розкинуті одна від одної на кілька кілометрів, з'єднали в єдиний кулак.

Першим відступив у глибину березини пост Макаренка, коли, підминаючи молоді дерева узлісся і ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танків. Ударив Макаренко по передній ' потворі з двадцятизарядного польського кулемета; заляскотіли кулі по броні, але машина вперто продовжувала просуватися вперед. Із штабу загону назустріч танкам вислали бронемашину. Одначе цього дня Підвисоцькому не довелось показати своєї майстерності: середній танк наскочив на авіабомбу, перетворену на міну, і, охоплений полум'ям, підстрибнув, а потім важко осів на розвержену землю. Решта танків повернула назад. Макаренко знову зайняв своє місце на узліссі, вганяючи в гніздо кулемета нову касету, набиту німецькими набоями.

Дмитро з узлісся добре бачив у бінокль, як поля захрясали сірими німецькими і жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалині полкова артилерія, прибували автомашини, а сапери мінували поле, щоб ніхто з партизанів не зміг вискочити із смертельного кола. Прикидав у думці, звідки має початися наступ, і чув у душі той терпкий неспокій, який зникає, коли вже весь втягнешся у бій і нема тобі часу навіть стерти з лоба докучливий їдкий піт.

І не стільки турбував його тепер самий бій, скільки беззахисні люди, родини партизанів, його сім'я, – усі, що довірили життя своїм захисникам. Куди з ними дітися? Опівдні на його ділянку пішли мадьяри.

– Товаришу командире, дозвольте нам провчити їх, – підійшов Пантелій Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму і чорні черевики. Позаду нього зупинився Янош Балог. – Тільки накажіть нашим, щоб помилково не застрочили по нас.

Діставши дозвіл, партизани метнулися вперед. Пантелій змінив у патруля свій автомат на німецький і перший підповз до самої дороги.

На узліссі з'являються мадьярські дозорці. До Пантелія і Яноша наближається примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтівками і красивими, неначе ляльковими, карабінами йдуть мадьяри своєю характерною журавлиною ходою, присідаючи і витягаючи шиї. Так само по-журавлиному підвівся, дибнув два рази Пантелій, пальцем кивнув карателям і притулився до дерева. Його прийняли за розвідника, і зразу, стискаючись, частина ланцюга попрямувала до хлопця.

Доки ж вони будуть їх підпускати до себе? – хвилювався Дмитро, чуючи, як біля нього шелестить трава – партизани повзуть до узлісся назустріч мадьярам. Уже залишилося метрів тридцять, двадцять п'ять… двадцять… До Пантелія заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерішуче зупиняється офіцер. Враз підкидає до плеча блискучий буковий карабін. Але Пантелій випереджує супротивника – прямо в упор проводить автоматом, раз і вдруге. І тягучі стогони змішалися з одичалим криком:

– Мадьор партізанок! 17

Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офіцер. І в цей час партизанський огонь вириває живі кільця ланцюга, відкидає його назад. Хто ж спробував залягти, – уже більше не підводиться з землі.

Блідий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко підходить Жолудь і вже жартівливо, щоб заховати хвилювання, комічно дибає, перекривляючи ходу ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врівноважений Янош Балог.

Партизани негайно ж прибирають зброю і набої, бо тепер чимало воїнів, із нових, лише мають одні берданки.

Розвідка доносить, що найменші сили, і то мадьярські, стоять біля яру, який веде до невеличкої річки, бо за нею починається нешироке, але непрохідне весною болото. Тут навіть поле не заміновано.

З трьох боків по лісах ударила полкова артилерія. Тріщало і охкало розщеплене дерево, глухо гуділа земля, запарували димками свіжі вирви, а перелякане птаство після кожного вибуху то піднімалося вгору, то знову табунцями падало в кущі, недалеко, від одного місця. Коли біля Дмитра почали вибухати снаряди, він скочив у щілину і побачив скуцьорбленого кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторінку розпухлої зачитаної книги.

– Ти що робиш? – здивовано подивився на партизана.

– Чехова читаю. Інтересна книжка, тільки листків нехватає. Зачитали хлопці.

– Знайшов час.

– А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерії не дістанеш, а фашист лісу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? – і засміявся. – Тут такі меню ловкі складено: порося із хріном, порося без хріну і хрін без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрін без поросяти. – І знову засміявся.

«Невже йому зараз до книг?» – допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усміхаючись і задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щілини.

Не звертаючи уваги на шалений обстріл, до Дмитра під'їхав Созінов, а трохи згодом і Тур, заклопотаний, втомлений і знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комісара.

«Може турбує доля дівчини?» – подумав, підходячи до Созінова, спокійного і зосередженого, що виймав із планшетки карту.

– Чого, комісаре, поблід? – кинув косий погляд.

– Жінки розтривожили. Підняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щілинах біжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабські сльози.

Лягли на землі перед розстеленою картою.

– Привіз новини із штабу, – зручніше умостився Созінов на траві. – Маємо наказ із Москви від штабу партизанського руху вирватися з оточення і вийти на територію України, окуповану Румунією. Сьогодні ж починаємо марш на південь. Завдання нашого загону – розірвати кільце, дати усім вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцьківські ліси, потім виходимо в Чечельницький район, форсуємо річку Рівець – теперішній кордон, і тут, в цьому лісі, – показав окреслене кружальце на карті, – знову сходимося всіма силами.

– Он як, – задумався Дмитро.

– Завдання відповідальне і тяжке, – Созінов для чогось поправив кобуру, ясно стрівся очима з Туром. – Особливо непокоїть, що в нас сотні мирних людей, не звиклих до боїв і маршів…

– Тому нам треба провести бій навально і майстерно, – промовив Тур. – Зараз скличемо партійні збори.

– Зараз же, – тихо відповів Дмитро, уже думаючи над планом операції.

Незабаром із взводів і навіть застав, зосереджено і гордовито, почали сходитися на галяву комуністи.

– Великі діла, братці, надходять, – проводжаючи їх очима, говорили партизани.

– Такий час.

– Над нашою долею думають.

– Над нашою… Як і завжди.

– Перевіряй, хлопці, ще раз зброю, щоб пилинки не було…

* * *

Увечері танки почали стріляти ракетами в ліси і незабаром в повітрі закружляли літаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авіабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибінь і аж потім глухо розривалися.

Прориваючись із оточення, ударна група погнала на мінне поле отару овець. Засвітилися рідкі спалахи, прогриміли вибухи, вгору полетіло розвержене, покалічене м'ясо. З жалісливим криком заборсалася темінь, неначе ріка, і нові розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану і залиту теплою кров'ю валку. За мінним полем зав'язався бій. Раптом прорвавши німецьку південну лінію, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати її розведені кігті. Безладний ворожий вогонь, нагнітаючи коловорот гарячого повітря, перехресними дорогами обрушився на партизанів Дмитра, майже не зачіпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нічній метушні партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот.

Чималу паніку своєю несподіваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося після перших трьох пострілів підбити танк. Коли приголомшений несподіванкою ворог почав опам'ятовуватись, підтягати свіжу силу, партизани проскочили крізь широкі ворота, а загін Дмитра, відступаючи назад, потягнув фашистів за собою до лісу, аж поки знову не зімкнулися кігті оточення. Крива лінія оточення тепер позначалася різнобарвними огнями ракет.

– Маневр проведено блискуче, – підійшов до Горицвіта Созінов.

– Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, – похмуро відповів Дмитро.

– Чому?

– Родини на нашій шиї залишилися, чи ні? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки і ноги. Ти знаєш, як жива трава зв'язує плавця?.. Погане діло.

– Може якось вискочимо? – хотів розвіяти важкі думи Дмитра.

– «Якось» – дурне слово, – відповів сухо і невдоволено. – Я ще на командирському розборі повернусь до цієї операції. Завтра вночі ти будеш пробиватися із Симоном Гоглідзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглідзе повинен і в самому пеклі знайти прохід. А я залишуся тут із штабною охороною і невеликим прикриттям.

– Може я замість вас останнім відходитиму?

– Ні, потрудіться виконувати наказ! – Лихий, пішов у темряву назустріч дудонінню і частим спалахам ворожих кулеметів, що, здавалось, захлиналися власним огнем.

Боляче і досадно стало Михайлові. Коли б він був винен у цьому… На війні, як на війні – все буває. Кому потрібні твої переживання? Діло потрібне! І він швидко пішов відводити з півдня першу рогу, щоб поповнити нею найрідше прикриття на західній дільниці лісу. Повз нього Пантелій Жолудь мовчазно проносить щось важке і чорне.

– Що, вбитий? – підсвідомо догадується.

– Вбитий. квген Свириденко. Не дочекався хлопець… – не договорює Пантелій. Тільки зітхання вирвалось.

Созінов механічно здіймає шапку з голови, підходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий світ зорі тьмяно освітлює спокійне обличчя партизана, нерухомі руки його широко розкинуті, до них м'яко торкається жива росиста трава. І враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надією, хвилюванням і острахом він припадає до бійця.

– То годинник б'ється на грудях квгена, – скорботно в тиші лунають слова Пантелія. – Час не спиняється, його не вбити ворогам.