Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 96 страниц)

– Запам'ятаю, – зрозумів натяк Павла Михайловича і з вдячністю подивився на по-юнацькому впевнені і світлі очі.

XLVІ

Досить було Дмитрові тільки побачити хату Бондарів – і вже серце його починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям він переступав високий поріг, знаючи, що знову стріне наполоханий погляд дівчини, а потім вона буде мовчати до самого його відходу. Проте впертість і іскорка віри, що він-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарів. Він мучився, мовчазно сидячи на лаві, чув, як переїдалась його середина, часом самому на себе хотілося плюнути з досади, проте висиджував до вечора і лихий повертався додому.

Сьогодні ж найтяжче було йти. Думав, що після бійки з Григорієм дівчина стріне його з ненавистю і більше ніколи не промовить навіть слова.

На подвір'ї, біля квітника, де тепер пишно цвіли гордовиті жоржини, його зустріла Марійка гарячим потиском руки і веселим усміхом.

– Сину мій, Дмитре, діло тепер, здається, на твоє повертає, – прошепотіла й оглянулась навкруги.

– Та невже? – чогось похололо всередині. Недовірливо подивився в жовтувате, окреслене дрібними зморшками обличчя Марійки; різнули світом блискучі зуби в прив'ялому обідку побілілих уст, і зупинив погляд на журавлі, що скрипуче вклонявся землі, подзвонюючи баддею.

– Правду кажу, – ідучи до хати, притулилась до парубочого рукава. – Сама наказала мені, щоб Гриця і на поріг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, – і то серце має. А вона пам'ятлива. Іди ж до неї, а я пізніше навідаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.

«Невже з Грицем порвалося все? – ще не вірив словам Марійки. – А хоч і порвалось, може, своїм приходом ще гірше вражу її?»

Несміливо увійшов у хату.

Голубий засмучений погляд тихо зустрів його і зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тінями помарніле обличчя.

«Яка ж ти запечалена», – тільки тепер він зрозумів, як нелегко було Югині на душі, пожалів її. І захотілося знайти таке слово, щоб можна було втішити дівчину і не осквернити її почуття, невміло зачепивши за болючу струну.

Чи не завжди щире вболівання якимось невідомим шляхом передається молодим серцям.

– Добрий вечір, Югино, – підійшов ближче.

– Добрий вечір, Дмитре Тимофійовичу, – кивнула злегка головою і подала парубкові теплу руку, темнішу до зап'ястка. Він тепер бачив її страждання, наче в душу заглянув, і таке почуття охопило парубка, що скажи вона: «Ідіть, Дмитре Тимофійовичу, від мене, шукайте собі іншу дівчину», – він би – ні пари з уст – вийшов би з хати, бережучи в собі її образ, сумовитий і тихий, як затуманена осіння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її слова відмовлення, він великою рукою, як брат до сестри, торкається її плеча.

– Як же ти помарніла, Югино, за цей тиждень, – пошепки говорить, помічаючи набряклі червоні повіки, переткані тонесенькими голубими жилками. Густосині тіні під очима поширшали, підрізуючи побляклі щоки.

Дівчина здригається, закриває очі рукою і, теж забуваючи, що перед нею стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не відчуваючи, що грубі пальці втішають її як можуть. Коли вона відривається від нього, їм обом стає незручно, тільки тепер починають випливати забуті межі, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влітку перехлюпується колосся з одної ниви на другу.

І Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невідчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчині зовсім непомітно, а в душі, як у лісі між зеленим галуззям, зазолотиться ніжним усміхом – і знову нема. Схвильований, він підводиться з лави і прощається з Бондарівною, не помічаючи, як її сум незвично починає бриніти в його словах:

– Всього доброго тобі, дівчино, – навіть руку боїться зайву хвильку затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарівне кросно, що так неждано-негадано виткалось із дівочих сліз.

– Всього доброго і вам, Дмитре Тимофійовичу, – тихо проводить його.

– Не печалься, Югино, не треба, – разом виходять У двері.

У сінях темно, і він, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутінки.

За яблунею пливе серп молодика, невдалік од нього, як сльоза, тремтить синювата зірка; над криницею лунко дзвенить баддя срібними сережками, з-за садів піднімається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.

Ну от і стоїш ти, Дмитре, на порозі і не знаєш, куди завтра схитнешся – чи по той, чи по другий бік. Задумавсь і не почув, як з ним поздоровкалась тітка Дарка, прямуючи до Бондарів.

– Все зле на вас. Наче світ клином на одній дівці зійшовся, – похитує головою вдовиця. – є цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так ні тобі: будуть один одному голову ламати. А які ж друзяки вірні були. Бач, цей у дівки сидить, а другий посилає Дарку: викличте хоч на хвильку Югину. На старість, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було.

В сутінках насилу помічає дівочу постать біля ліжка.

– Сама у хаті?

– Сама.

– Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину, щоб хоч слово промовити. Чи підеш, дівко? У мене він чекає.

– Що? – спочатку не розуміє дівчина.

– Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, – намарне повторює Дарка, бо, поки, вона зібралася говорити, Югина вже вловила всі попередні слова. І такими далекими їй здалися і Дарка, і її хата, і Григорій, наче їх роз'єднали довгі роки і вже встигли влягтися в душі усі Страждання.

– Так ходімо, чи що?

– Ні, тітко, нікуди я не піду, – хитає головою.

– От і маєш тобі. То така була любов, мовляли люди, до гробової дошки… Що ж йому сказати?

– Скажіть, – тихо, але твердо бринить голос дівчини, – не насміятись йому над моєю честю. Хай собі шукає дорогу до Федори чи до кого захоче. А у нас йому нічого робити, – зупинилась і, чуючи, як голова йде обертом, сперлась руками на бильця і ще твердіше відказала: – Можете сказати – хай забуде і не тривожить мене. Так і накажіть йому.

– Он воно що, – здивовано повертає голову Дарка.

– Тільки попрошу вас, – підходить дівчина до вдовиці і бере її кістляві пальці в свої, – не обмовтесь ніде, що вам сказала. Ні словом, ні півсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках моїх кісточок, не плескали дурно-пусто язиками.

– Та хіба ж я, мовляли люди, сама не знаю В світі для дівки немає гіршого за оті поговори. Зі мною і зітліє, – нахиляючи голову, поспішає до хати і строго відчитує Григорія.

– Спасибі й за це, – чужим, одерев'янілим голосом відповідає Шевчик, береться за шапку і виходить на подвір'я.

Все його тіло ниє, наче цілий день крутив ціпом. Він ще не вірить, що Югина розлюбила його, поривається йти до Бондарів, та біля воріт, повертає додому і згодом чвалає на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затінку від людей. А думка весь час повторює одне і те ж:

– Це ти, враже, наговорив на мене і батькам і дівчині. Ще стануть твої поговори поперек горла тобі.

Як злодій, крадеться до завітної хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорні вікна. І парубок, здригаючись від кожного звуку, стоїть біля плота на подвір'ї, надіючись, – може, Югина вийде у двір. Яким бридким здається він сам собі. Без болю не може згадати ім'я Федори. Він вперше так гостро відчув непоправимо горе, відчув, наскільки вспів зріднитися з Югиною, і тремтить від кожного подиху вітру. Здається, хтось ходить за його спиною?.. Ні, нікого.

За яблуневим садом вище дерев піднімається туман, і молодик самотньо дзвенить по загрубілому небесному льоду. А потім закочується за хмару.

XLVІІ

– Чого ти ляскаєш зубами? Ще той чорт почує, – штирхає Карпо під бік Ліфера.

– Змерз, – їжачись, скоцюрблюється під Бондаревою клунею Ліфер.

– Баба, – презирливо кидає Карпо. – І надніс чорт Шевчика. Чи він тут ніч думає простояти? А втім, хай стоїть, – кидає злорадо, прикидаючи в голові, чи не можна буде якось обплутати Григорія.

– Пішов, – виглядає з-за рогу Ліфер.

– Саме пора.

– Почекай ще, – смикає за полу Карпа. – Може, вернеться.

– Не вернеться.

– Я не піду зараз.

– Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. І тільки ж упаси тебе господь городами бігти. З стежки ні кроку не схибни. Щоб знаку не було. – Легко пригинаючись, біжить Карпо на подвір'я Бондаря. На мить тінню прикипів до стріхи і через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку і стрибками побіг на хутір, чуючи на обличчі і під серцем холодний вітрець.

Додому він добіг від лісу і побачив біля хвіртки високу постать батька.

«Ото б зараз налетіти і гукнути щось над самим вухом. До смерті перелякав би старого». Ледве стримує сміх і тихо прокашлюється, щоб справді не налякати насторожену зігнуту постать з втягнутою в плечі головою.

– Ну як? – стискує зап'ясток синової руки. Очі в Сафрона напружені, під ними часто здригаються фіолетові капшуки.

– Наче нічого, – відповідає Карпо і витирає піт із чола.

– Чого так довго барився?

– Шевчик увесь час під вікнами стирчав. Сафрон, як нічна птиця, впивається очима в холодну осінню ніч.

Над селом здіймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає і з неї небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лілеєю розпускається, тремтить хмарина і потім раптом високо піднімається вгору, зразу ж загострюючись, мов верховіття ялини.

– Славно горить, – любується Варчук, позіхає і ліниво хрестить рот.

– Славно, – пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б він несподівано оглушив його криком. «А потім заматюкався б і битись поліз».

І Карпа зовсім не цікавить пожежа – така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити – то всю силу, хитрість, почуття вкладе; зробив – зразу ж і забув, наче за пліт черепок викинув…

Вискочивши на двір, Дмитро відразу ж зрозумів, що горить хата Івана Тимофійовича.

«Пустили півня, виродки».

В один момент запріг свої ще не виходжені коні і погнав до Бондарів.

Рівно, як свіча, підіймалось полум'я, широко освітлюючи густим червоним сяйвом городи і будівлі. Потріскувало сухе дерево, і сніпки високо злітали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.

Вулицями й городами бігли люди з відрами, лопатами, а то й просто без нічого.

Бондарі, видно, довго не знали про пожежу, бо тільки тепер почали люди із хати викидати добро. Почув голосіння Марійки, хрипкий голос Івана Тимофійовича. Коли під'їжджав до воріт, назустріч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дівочі коси звисали до самої землі, з-під напіврозстебнутої почервонілої сорочки темною смугою виділялась шия. Догадавшись, що зомліла, зіскочив на землю, допоміг укласти дівчину на віз і наказав Варивонові:

– Прямо до мене катай! Мати зустріне її, як дочку.

– Зрозуміло, – підморгнув Варивон, і на його обличчі крізь похмуру зосередженість пробилась змовницька значимість. Скочив на полудрабок і риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже із середини віяла вогнем.

Приїхала пожежна команда. Іскристою дугою вдарив міцний струм води з брандспойта, і вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.

Урятувати вдалось тільки частину обвугленого зрубу.

Добро перевезли і перенесли до сусідів, а Марійку і Івана Тимофійовича Дмитро умовив поїхати до нього.

– Зятю мій дорогий, синочку вірний, – плачучи, нахилилась Марійка до Дмитра. – Погоріли ж ми, погоріли… Коли б не твої сози, жили б досі у своїй хаті, – нетвердою похідкою підійшла до чоловіка.

– Цить, стара. А ти ж думала в світі жити без печалі: поле перейти і ніг не поколоти.

– Щоб ти мені зараз же виписався. Зараз же! – округлими болючими очима впилась в Івана.

– Ат, не мороч мені голови. Нізвідки я не випишуся.

– Ні, випишешся.

– Тепер ще кріпче за діло візьмусь. Недовго радітиме куркульня. На свою голову пустила півня.

– Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, і життя позбудешся.

Бондариха затряслася од холоду, пережитого і злості:

– Що ти за чоловік, – піднімається тремтливий голос.

– Чоловік, як дуб, – враз усе обличчя Івана Тимофійовича подобріло в хорошій усмішці. – Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.

І ці слова, і ця усмішка обеззброюють жінку.

– Ой, Іване, Іване, – тихо шепочуть її потріскані, почорнілі губи, а голова докірливо похитується на по-дівочому гордовитій шиї.

Докія, краще, ніж яка мати до рідної дочки, припала до Югини. І зразу ж дівчина відчула непідроблену щирість і ласку невисокої чорнявої жінки. Трохи заспокоївшись, хотіла бігти на пожарище, але Докія не пустила:

– Без тебе, дочко, впораються. Побачиш – скоро всі до нас прибудуть.

І те «дочко», сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дівчину до сліз.

«Це ж я її дочкою маю бути, – хороше було, і водночас жаль до себе пробивався крізь хвилю нерозгаданого нового почуття. – Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи приїхала, – і закрила пальцями обличчя.

– Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який він добрий, – наче угадала її думки Докія, прихиляючи дівочу голову до своїх грудей. Не почули обидві, як в хату увійшов Дмитро з Бондарями.

Аж затремтів парубок, помітивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, і ледь-ледь скорботно усміхнулася Югина.

– Моя, – обізвалось все тіло, і він швидко вийшов із хати, щоб не виказати свого хвилювання…

* * *

Чуткий сон Марти розбудили перші удари дзвону. В одній сорочці скочила з ліжка і кинулась на двір, ледве не збивши з ніг Ліфера, що, увесь спітнілий і захеканий, саме піднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад і зупинилась на східцях.

– Звідки це? – неласкаве запитала, ще не зовсім опам'ятавшись після сну.

– Звідки, – невиразно і налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Марті зовсім було байдуже, звідки прийшов чоловік. Але непевна мова, острах в голосі і рухах запам'ятались гостро і надовго.

– Бондарі горять, – з вулиці почула вигуки і брязкіт відер.

І раптом усі клапті мимохідь підслуханої розмови яскраво зливаються в єдине ціле; здогад освітлює її думки, і вона круто обертається до Ліфера.

– Що ж, чоловіче, уже почав червоним півнем кашу варити?

– Цить, дурна! – накидається на неї.

– Ходім, подивимося на твою роботу, – вона блідне від хвилювання і злоби.

– Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! – Як онуча, повисає на її руці, а очі його, широкі і безпорадні, благають мовчати.

– Зараз же піду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палія, – з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою і страхом обличчя.

– Марто, – огидно клацають зуби.

– Боїшся? – мстивими і радісними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать.

– Мовчи, дурепо… Чуєш, ти що собі затіяла, – відхиляється Ліфер, немов захищаючись від удару.

– Так слухай, чоловіче, що я тобі скажу: ми розводимось з тобою. Я іду з Ніною жити до тітки Дарки… Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все викажу. Згода?

– Згода, – пошепки і хрипко, немов крізь сон, відповідає.

– Сьогодні ж підемо до сільради, – владно наказує вона і почуває, як уся оживає, неначе виходить з землі. Пропадем пропади цей чорний світ злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.

– Сьогодні, – безнадійно махнув рукою і, заточуючись, увійшов у сіни. – А скажеш після розводу слово – не жити ні тобі, ні дитині, – засичав на порозі.

ХLVІІІ

Марійка тепер переривалася від роботи. Іще де ті вишневі смуги світанку, а вона, зготувавши на попелищі сніданок, будила дочку й обоє ледве не бігли вулицями на поле.

Саме копали картоплі. По шляхах тепер поскрипували обшиті лубом васаги, наповнені шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубі димки. Вони все крутіше і крутіше підіймались до Забужжя і десь над самим скелястим берегом ріки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марійку ні пахучі димки, ні веселий скрип обважнілих возів. Найнявшись копати за мірку, вона так орудувала лопатою, наче хотіла всю землю підважити. Потім, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазіленими пальцями картоплю і знову натискала на відполіроване руками держало. І їла не присідаючи – боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила і себе і дочку. Вона навіть відмовилася жити в Горицвітів: думалось, що тоді Іван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмінне запитувала чоловіка:

– Ну як?

Все здавалось, що Іван мало дбає про своє гніздо; нападала на дружину і бурхливо виливала свою злість та біль, аж клекотали і шипіли слова, вириваючись з її худих грудей.

– Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, – обережно, насмішкуватим голосом втихомирював її Іван Тимофійович.

– Коли б не твій соз, не мучилася б ні я, ні моя дитина, коли тобі мучитись захотілось… Ти хоч би сніпків трохи зробив.

– Авжеж, саме пора. Голому тільки одного картуза бракує.

Лише в хвилини просвітлення Бондариха розуміла: не поставити їм хати цього року – загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навіть самого необхідного дріб'язку не купиш. Одні тільки вікна вставити чого варт. Але знову і знову, в який раз, прикидала в голові, як їм вилізти з нещастя. Десятки думок, одна змінюючи другу, розкочувалися то в ліси, то в поле, то на ярмарок і поверталися до її попелища свіжозрубаним деревом, мішками картоплі, синіми вікнами, на яких саме сонце промінням вимиває шибки. Все надіялась, що станеться якесь диво: і ліс, і скло, і залізо подешевшають, а картопля подорожчає. Сподіванки, оживаючи перед очима, не раз радісно стискали її серце.

В неділю побігла і на ярмарок, і в лісництво. Та тільки так розтривожилась, що ледве не захворіла: її зарібками не скоро достукаєшся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена і втомлена вагою зім'ятих нездійснених сподіванок, поверталася із лісу на своє попелище.

Навіть тут, серед полів, вона чула тоскні і тривожні пахощі обвугленого, потрісканого дерева і перепаленої глини.

«Коли б не твої сози, Іване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся…»

На перехресті по-осінньому задуманих доріг ланцюгом розтягнулися ліги, навантажені ще вогким, необвітреним деревом. М'яким сяйвом переливалися білокорі берези, розплітаючись біля корневища потрісканими вічками, червоніли серцевинами м'язисті берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору від деревин.

«Є ж щасливі люди на світі. Комусь зразу ледве не ціла хата везеться». Наздогнала сивого, неначе вишневим цвітом осипаного чоловіка. Він впевнено і неквапно ступав по дорозі, тримаючись рослих коней.

– Добрий день, – з острахом і трепетом торкнулася рукою до дерева.

– Доброго здоров'я, – глянув з-за плеча чоловік такими голубими і юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.

«Данило Самойлюк, голова івчанського созу», – зразу пізнала Марійка, і такий її жаль, туга і злість охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле і пішла обніжками до села.

«Бач, поступив у соз – і наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тільки командуй. Сказано: де є такі граблі, щоб од себе гребли. Один мій такий дурень набитий, що навіть з себе останню сорочку комусь віддасть. А люди як обертаються».

«Я йому зараз усе, усе вичитаю, – нападала на Івана. – Розумні голови бач, як собі ліс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує». Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.

Ось уже і її подвір'я. Вона бачить: Іван з Югиною сидять на дровітні, читають газету. І це ще більше виводить її із себе.

«Найшли час почитувати. Чом не вчені! Доктора!»

– Чи там у газетах про нашу хату нічого не пописують? – Взявшись у боки, вона, сама того не помічаючи, стає в театральну позу і аж свердлить чоловіка очима. – Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жінка хоч розірветься, а він, як сорока у кістку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тільки галіфе надіти і пошпацірувати по селі.

– Мамо, тато ж цілий тиждень з роботи не виходив.

– А я виходила? Так я хоч картоплі приробила, а що твій тато заробив? Одних ворогів понаживав. Скоро через твого тата в село і носа не виткнеш.

– І ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку переміну видумала, а то товче і товче одне й те саме.

– І товктиму. Не наравиться? Он твій хвалений Данило Самойлюк прямо півлісу собі на маєток за один раз повіз. А ти досі й ломаки не притягнув.

– Ото і треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.

– Тягни, тягни. Ох, і послала мені доля чоловіка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смерті своїм созом доведеш.

І Іван Тимофійович зразу ж змінився. Коли говорили про нього, він міг терпіти, але як річ заходила за соз, то пробачте, щоб він промовчав.

– Марійко, – майже пошепки, бліднучи, промовив він.

– Чого ти на мене кричиш? – зразу ж заверещала жінка. З гіркого досвіду вона знала, що шепіт чоловіка нічого доброго не віщує. – Хіба я не правду про твої сози кажу?

– Марійко, – ще тихіше промовив Іван Тимофійович і ступив крок уперед.

– Не кричи ти на мене! Не кричи! – подалась назад. В цей час на вулиці зафоркали коні, заскрипіли ліги, і до воріт Бондаря підійшов Данило Самойлюк.

– Привіт, господарю! Приймай гостей! – весело гукнув з-за тину.

Марійка на мить остовпіла, а потім тихо і злісно процідила:

– Ах ти ж, стерво незугарне, очі безстидні. Собі ліс «возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатіїв. А Іванові що ж? Останнє заставить на стіл покласти. Ще й за чаркою в кооперацію пошле. Ой, і чоловічок, ой, і чоловічок попався!

І раптом, наче крізь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:

– Почули ми, Іване Тимофійовичу, про твоє нещастя. Зібралися гуртом, поміркували про наші діла і вирішили якось пособити тобі. Худоба ж своя є, райземвідділ виписав наряд у лісництві, а люди дружні. Оце й привезли тобі ліс. Будуйся на радість нам, на страх ворогам і тим вражим синам, що завидують нам… О, та ти вже цілуватись лізеш, наче я тобі дівчина. Ну, давай почоломкаємося. – І сиві кучері Самойлюка переплелися з вигорілим, як перестояне сіно, чубом Бондаря.

Гурток івчанських созівщв тісно обступив двох голів, і всі були раді, що, як зуміли, допомогли своєму чоловікові.

– Люди добрі, люди добрі, – з сльозами на очах кинулася Марійка до івчанців. – Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку і не ївши. Спасибі вам, люди добрі. Я ж це казала Івану: хто тебе порятує, як не свої… созівці, значить. От і справдилось моє слово, – значущо і строго подивилась на чоловіка.

– Да, да, моя баба як у воду дивилась – усе надіялась, що від колективу прийде нам виручка, – зразу ж погодився Іван Тимофійович і насмішкувато поглянув на жінку. А та схвильовано і зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Іван сумнівався в силі колективу. Тепер Марійка і справді починала вірити, що в душі увесь час стояла за соз. Ну, а що словом іноді розпікала чоловіка – так це ж тільки на користь ішло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полічила їх і, по-дівочи обкрутившись, кинулась до клуні. Звідти з перебільшеним підкресленням винесла дві пляшки з горілкою – їх старанно приховувала для майстрів, які мали будувати їй хату.

«Чортова баба. І хоч би тобі словом обмовилась», – здивовано поглянув Іван на Марійку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стіл і хвалила свого чоловіка, як він піклується созівськими ділами:

– Прямо і поїсти не має часу чоловік. Що ж, соз діло нове – всюди треба хазяйським оком доглянути… Ой, спасибі вам, люди добрі, щоб і ви, і ваші діти з щастям не розминались. Іване, побіжи в кооперацію, бо дорогі гості, созівці наші, цілий день у дорозі проморились. Ще одна чарка не завадить.

Очі її щасливо оглядали кремезну постать чоловіка, сивоголового Самойлюка і всіх івчанців. її аж підмивало щось сказати і про свою роботу в созі, але, поки чоловік не пішов за ворота, не наважувалась розкрити уста.