Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 96 страниц)

XІX

Уже всі розійшлися, проскрипіла підвода, на якій у жару лежав Дмитро, а той гурток колгоспників, що найбільше рятував коні, ще й досі стояв біля курного пожарища. Значущість пережитого тісніше єднала їх, і якось в усьому – і в розмовах, і в рухах, і в хвилюваннях – почувалось, що сьогоднішня ніч виділила їх чимось, як виділяється бистрінь на воді.

В самоті людина росте непомітно, мов дерево, і часто однобічно, а на людях цей радісний зліт бурхливіше підіймає твій розум і чуття, наливає їх силою і могутньою певністю, якої не буває в тих, навіть здібних, обдарованих людей, що стороняться широкої людської течії; тому часто в їхньому житті знаходить місце душевна непевність, а то й порожнеча.

Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього свого тягла, але сьогоднішня перемога над вогнем, над ворогом залишила в серці кожного глибокий слід.

Недремний дав останні розпорядження, і невеликий гурток разом пішов у тихе попелясте світання.

– Здивував ти мене, Полікарпе, сьогодні. Ніколи не думав, Що кинешся в полум'я, – звернувся Кушнір до Сергієнка.

– Дядько Полікарп геройськи виводив коней, – обізвався Григорій Шевчик.

І худорляве обличчя Сергієнка просяяло внутрішньою посмішкою. Хотів щось на ходу видумати, але передумав і лише коротко відповів:

– Своє ж рятували. Своє.

– Конюхів наших треба всіх на густе сито пересіяти. Хтось із них нам яму копає. Найкращих людей необхідно поставити! – суворо, з роздумом говорить Недремний.

– Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловік розбирається в конях, лікувати вміє. Ну й тебе, Полікарпе, тебе. Підеш? – поклав руку на плече Сергієнка Кушнір.

– Піду. Я вже так буду доглядати, що й миша в стайню не проскочить. Колись на економії всі з ніг позбивалися – хто мучить коней по ночах, в сьомий піт їх вганяє? Сам Колчак за мною послав. Налив мені чарку, собі чарку, дав карбованець авансом, і пішов я ночувати у стайню. Прийшла ніч…

– Дядько Полікарпе, так таку ж історію розповідав Василь Денисович Карпець, що з ним це було, – не витримує і пирхає Григорій Шевчик.;

– Карпець? Ну що ж, і з ним таке було, і зі мною було. Ми обоє на прикметі, як найкращі конюхи були, – гаснуть хитруваті блищики в очах, і обличчя Полікарпа стає таким правдивим, що він навіть сам переконаний: так і в житті було, як щойно казав.

– Що ж ми тепер будемо робити? Хіба з цим тяглом упораєшся? До жнив можна з сівбою дотягнути, – задумується Кушнір.

– Може МТС тракторами допоможе.

– Свирид Яковлевич повинен пособити.

– Трохи пособить, але зовсім не порятує; мало ще в нас тракторів. А сіл багато в районі.

– Корів треба підучити. Легшу роботу робитимуть: гній вивозитимуть, зерно. А кіньми – тільки орати, – Шевчик підступає ближче до Кушніра.

– Корів? Це добре було б, тільки баби таку веремію закрутять, що й хати одцураєшся…

– Я свою корову перший приведу. Навіть навчу в ярмі ходити. А з жінками треба не раз поговорити. Бо не посіємо – що будемо їсти? Суху землю гризтимемо? – і Григорій чує новий приплив сили, певність, що йому вдасться зробити по-своєму.

– Це добра думка, – погоджується Кушнір, – берися, Григорію, за корови, привчай їх до роботи. Ми тобі поможемо.

– Візьмуся. Хоча й знаю: немало буде сміху з куркульського боку.

– Добре сміється той, хто сміється останній. Ми будемо останніми сміятися, а вони вже на кутні починають…

Розвиднялось. Тихими і темнуватими од вільгості вулицями поспішає додому Полікарп Сергієнко. На перехресті його стрів їдким сміхом Митрофан Созоненко, у якого не раз доводилося Полікарпові брати у борг, особливо на переднівку.

– Кажуть, Полікарпе, ти в «єрої» записався Клячі з вогню витаскував. Чи не посмалив свої деякі причандали? Тоді жінка з хати навік нажене. Ха-ха-ха…

Якась несміливість, що роками згинала чоловіка, на мить осадила чуття радості, гідності. Але то було тільки на мить. Різке обурення сколихнуло всю постать Полікарпа, і він, випростовуючи худу спину, б'є словами, як батогом по обличчі.

– Чого б це я іржав на всю вулицю? Краще б ото було піти по хатах і проценти видряпувати з очей людських та класову контрреволюцію про колгоспи пускати, про оте рядно, що під ним усі покотом будуть спати, і іншу чортовщину.

– Ти що! Сказився? – здивовано і перелякано дивиться на нього, аж темніє густими коноплинами веснянок.

– Що чуєш! – злісно і гордовито прямує у другу вуличку Полікарп.

Дома на нього нападається жінка за пропалену, задимлену катанку, а семилітня дочка Степанида кидається батькові на шию.

– Цить, Лександро, – підхоплює дочку на руки. – Не твого, бабського, розуму це діло.

– Авжеж, катанку спалив! Сам, як дідько, вбрався в сажу. Хоч би помився. Дивись, як Степаниду замурзав.

А дівчинка ще більше треться об почорніле обличчя батька і радісно кричить матері:

– Мамо, я вже зовсім чорнявою стала! Еге? Ловко мені!

– Ой, вертуха нещасна. Як візьму ремінця, – смикає за сорочку сестрицю найстарший білявий Леонід і кривиться, щоб усмішка не здмухнула його строго-навчального виразу.

– Годі вже дуріти. Вимийся, Полікарпе, та будемо снідати. Бач, як зашмарувався, наче вугляр. І носить ото нечиста чоловіка в самий вогонь.

– А хто б тоді коні рятував? До всього господарського і вмілого ока треба… Позбігалися люди до стайні, кричать, репетують, а що робити – не знають. Ну, я й скомандував їм братися за деревину. Прямо як командир скомандував. І всі послухались мене: Шевчик, Кушнір, Горицвіт, Очерет.

– Ой, уже помовч. Теж мені командир! – сміється Олександра, зливаючи на руки чоловікові.

– Татко, а багато ти коней вивів? – крутиться біля нього Степанида.

– Найбільше за всіх – впевнено відповідає, і кудись далеко-далеко, як за невидиму і невідчутну грань, відпливає той острах, коли його ледве не вбив переляканий жереб. – І ти на мене за катанку сердишся. Подивилася б, який Горицвіт страшний вийшов з огню. Все лице обгоріле. Я і він – найбільше діла зробили Правда, він не такий проворний…

– Цить, не теревень, – і то звичний жіночий жалісливий вираз, коли почула про Горицвіта, зразу ж зникає з обличчя, і вона насмішкувато дивиться на свого чоловіка, трясучись у беззвучному сміхові. Той також розуміє, що перехопив через край, і швидко, діловито переводить розмову на інше.

– Тепер я вже буду в колгоспі старшим конюхом. А Василь Карпець моїм помічником.

– Гляди, чи не навпаки має бути.

– Чого там навпаки Уже мене в правління мають ввести. За такі діла, знаєш… Ну, що там в тебе їсти? Знову юшка пісна? Коли ти вже щось розумніше вигадаєш?

– Коли ти головою колгоспу станеш, – сміється Олександра.

– Ну, так, видно, ти замориш чоловіка юшкою, бо, певне, не швидко це буде…

* * *

Григорій перші дні навіть жінці не признався, що привчає корів до роботи. Встане ще до світа, вип'є склянку молока і спішить на поле.

– Чого так рано, Грицю, йдеш? – запитає здивовано Софія.

– Діло є. Знаєш, які в нас неподобства бувають? Забуває орач сам доглянути плуга, бо сьогодні оре одним, а завтра другим. Треба перевірити, нарихтувати реманент.

– То хай ковалі за цим дивляться.

– Ковалі, ковалі! Все на них не звалиш. От потрібно на правлінні поставити питання: до кожного орача прикріпити коні, плуга, щоб не міняли щодня, мов на ярмарку.

Одначе через кілька днів Софія довідалась, чого так рано поспішає Григорій із дому. В суботу, витопивши в печі, понесла жінка у поле обід. Знала, що перша бригада працює в Кадібці. Але в прилісному урочищі не знайшла Григорія.

– Де ви мого чоловіка поділи? – жартома запитала у Власа Свисика, що, нахилившись, ходив за плугом.

– А він з нами не оре, – зупинив коні і почав обчищати істиком налиплу землю.

– Як не оре? – здивувалась і перелякалась Софія: чи не трапилось щось?

– Дуже просто: піди на Ведмежу – він там привчає корів до ярма.

Більше нічого не розпитувала жінка і швидко майнула на Ведмежу.

В долинці, біля самої річечки, затиснутої висохлим торішнім рогозом, Григорій водив на налигачі корів. Побачив Софію, зніяковів, зупинився. Але Софія була не з тих жінок, що, коли треба і не треба, уміють зіпсувати настрій чоловікові. Не-начеб усе їй було давно відомим, вона привітно підійшла до Григорія, змовницьки посміхнулась:

– Думав – не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сідай, попоїж трохи. За роботою чоловік навіть пообідати не має часу. Горе мені з такими робітниками.

Григорій зрадів у душі, що Софія, яка не раз уміла обпекти їдким і насмішкуватим словом, так вірно оцінила його роботу, не дорікнула за обман.

– От молодчина. Так їсти захотів, – похвалив дружину, хоча й зовсім не хотілося обідати.

Вибрали зручне місце на бережку. Софія розстелила полотняну пілку і зручніше умостилася на землі.

– Катерина з кожним днем усе більше стає схожою на тебе. Викапаний батько, – тихо говорила за обідом, пригадуючи усі риси своєї дочки.

– А язичок твій, – засміявся і відхилився, коли Софія замахнулася ложкою на нього.

– Григорію, важко корів навчати?

– Ні. До всього підхід потрібний, – уже весело розповідав. – До худоби треба мати добре око й руки. Від іншого корова за троє гін біжить. А я її спочатку так лагідно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись – вона до мене шию витягає, а далі одежину – лизь, руку – лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче після поцілунку.

– Порівняв, – засміялась Софія.

– Далі даю корові ярмо понюхати. А потім: «Ший, ший, манька». Вона і кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспокоїш її, підгарля почешеш… І помітив, що худоба любить по своєму сліду ходити. На другий день уже у віз-порожняк запрягаю. Корови землю нюхають, боязко їм, ступають несміливо, з опаскою. От я їх справляю на вчорашній слід. Почує худоба свій дух – і повеселішає, сміливо йде. Потім веди їх куди хочеш – не бояться.

– Он де вони воркують! – почули голос Степана Кушніра.

– Просимо обідати, – підвелась Софія з землі.

– Не хочу. А є що? Є?

– Знайдеться.

– Тоді пособлю вам. Бо за цілий день так набігаюсь, що й нема часу на обід піти, – присів Кушнір. – Григорію, хочемо тебе послати на агротехнічні курси. Поїдеш?

– З радістю, – без жодного вагання відповів Григорій, і обличчя Софії зразу ж похмурніло.

– А надовго ті курси? – запитала, одводячи очі від Григорія.

– На шість місяців. Підучиться ходити біля землі! Це велике діло! – повчально промовив Кушнір, справно орудуючи ложкою. – На агрономічну лінію треба нам ставати.

– Це правда, – погодився Григорій. – Коли, як не тепер, учитися чоловікові. Прочитав я про Мічуріна, і так захотілося по-справжньому прикласти руки до землі, по-вченому ходити біля неї… Не хмурся, Софіє, будуть бабські курси – і тебе з хати нажену…

Х Х Х

Оті роки, що навік одшуміли весняними зливами, горобиними ночами, осінніми туманами і голубими завіями, впритул підійшли до Дмитра. Навіть здавалося: то не вітер оживає в темряві, а наближається з далеких берегів те життя, що тільки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, відходитиме в даль і знову повертатиметься, все більше притіняючи і не тьмарячись, як надвечірнє врожайне поле.

Не просто були прожиті останні літа. Була в них скорбота і радість, помилки і невсипущі шукання, цвіт і плід, і кожен рік був обсіяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, ніж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто і повно. Дмитро не довірявся тим сумовитим пісням, що викреслювали прожиті роки. Чи не кожен із них розширював його життя, радував своїм теплом і світлом, збагачував новим досвідом. І свою працю, вдумливу, кревну, він, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радість зробленого, пережитого жила поки лише в його серці, але із нею, цією міцною, повною радістю було добре, як щасливій матері зі своєю дитиною…

– Татку, це ви?

Недалеко від двору кинулась назустріч йому Ольга.

– Ні, не я, – любовно підхопив дочку на руки, умостив на плече і широкими кроками, майже бігцем, поспішив на подвір'я.

– Татку, чого ви так довго на полі були? Ми ждали вас, ждали.

– Треба було досіяти ячмінь.

– Татку, а чого за нами зорі йдуть?

– Чого зорі йдуть за нами? – задумавсь. – Не знаю.

– Е? – недовірливо перепитала. – Ви такі великі, ви повинні все знати. Чого?

– Бо у них ноги є.

– Ні, нема, нема! Ви обманюєте, татку! – застрибала на плечі.

– Обманюю? Ну, так зараз же злазь мені на землю.

– А я не злізу! – ще міцніше охопила голову батька обома руками. – Андрій каже, що зорі більші, ніж наша земля. Правда, підманює? Вони маненькі, маненькі, як мачки.

– Підманює. Нічого в світі нема більшого і кращого, ніж наша земля.

– Я ж казала Андрієві, що він брехунець. А він ще и сердиться, каже: нічого я не тямлю. Чого, тату, малих усі підманюють?

– Хто ж тебе ще обманює?

– І ви, і мама. Мама принесли хліб і кажуть, що він від зайця. А ви кажете, що зорі ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.

– І в кого ти вдалася, така лепетуха? – любовно поцілував дочку і, пригинаючись, увійшов до хати.

– І зовсім я не лепетуха, – образилась і відкопилила червоні пругкі уста. – А що ж, мені бути такою вовкуватою, як Андрій?

– Хіба так можна говорити про свого брата? – нагримав на Ольгу. І неприємно стало, що справді Андрій може вирости таким похмурим, мовчазним, як і він, Дмитро. – «А це недобре: між людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився».

– Припізнився ж ти, чоловіче, – метнулась Югина ставити вечерю на стіл.

З другої хати увійшов Андрій, мовчки підійшов до батька.

– Сідаймо, Андрію, вечеряти, – посадив сина біля себе.

– Я вже, – коротко відповів, і Дмитро пильно подивився на свою дитину. «Цей зайвого слова не скаже».

– Дмитре, завтра по тебе підвода заїде? – Югина сіла біля Андрія.

– Заїде. Вдосвіта.

– Мені треба на буряки завезти добрива і клітку з курми.

– Добриво візьму. А курей хай тобі хтось інший везе.

– Чому?

– Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?

– Який ти чудний, Дмитре. Всі ж тепер вивозять курей на поле.

– А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Під'їде підвода – їдь зі своїм птаством, а я й пішки на поле піду.

– Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм місцем перед курми, – лукаво глянула на Дмитра.

– Не стільки перед курми, як перед курячою матір'ю. Як твої буряки? Ячмінь підсівали?

– Вже місцями й посходив. Цими днями будемо всліпу шарувати.

– Агрономша, – прижмурився і вийшов з-за столу.

– Насміявся сак із верші… Самого агрономом заочі називають.

– Татку, лягайте із нами і розкажіть якусь казочку, – покликала батька невгомонна Ольга.

Дмитро підійшов до великого ліжка, ліг із дітьми, охопив рукою Андрія, і той радісно притулився всім тілом до батька.

– Татку, розказуйте. Тільки таке страшне-страшне, щоб аж очі заплющувалися.

– Батько за цілий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, – розважливо сказав Андрій.

– Вірно, сину, кажеш. Після роботи я хочу відпочити, хочу, щоб ви мені щось розказували.

– Та хіба ж ми уміємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм юшки? – і засміялась. А ручки двома проворними звірятами забігали в батьковій чуприні.

– Хто б уже вмів, як не ти, лепетухо.

– О, вже знову лепетуха… Хіба ми щось нове знаємо?

– Так це ти батькові своєму нічого і не схочеш розказувати. Ну, тоді мене Андрій порадує. З завтрашнього дня щовечора після роботи щось розказуватиме мені. Правда, сину? – погладив рукою його м'яке волосся.

– Правда, коли ви хочете, – завагався і поволі відповів: – Тільки буду те казати, що мені цікаво.

– І я, і я буду розказувати! Не хочу, щоб тільки Андрій. Я сьогодні, зараз же почну. Андрію, посунься трохи.

– Ану, не лементуй. Спати пора, – обізвалась Югина і підійшла до ліжка.

«Інтересно, що мені завтра Андрій розкаже? Дивно, що зразу ж погодився… Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звісно, в батька вдався, – сам до себе осміхнувся. – Варивон старається наздогнати мене. Озимину час мінеральними добривами підживляти… До івчанців треба навідатися. Нелегко змагатися з ними… Це б на рибалку іще з'їздити…»

І вже хата перегойднулася човном, розкрились зелені береги, зашуміла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистрині, затемніла понад берегами…

XX

Григорій Шевчик, тільки увійшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що пріє і горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засік і швидко вихопив назад – обпекла сперта гарячінь.

– Ти за що трудодні отримуєш? – накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комірником.

– За те, що біля всяких грядочок кілочки забиваю і таблички вивішую, – їдко вщипнув Прокіп, натякаючи на дослідні ділянки Григорія.

– Ти мені свої куркульські теревені на потім запиши.

– А ти мені не куркулькай, бо як куркульну… – огризнувся, і плескате кругловиде обличчя почало темніти від припливу крові.

– Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згоріло?

– Трясця не вхопить його. Посівне не горить, а це худоба перетравить.

– Худобу прілим хочеш труїти? Я тобі отрую! В один льот вилетиш з комори, а то і з колгоспу. – Лихий вискочив з зерносховища і подався до правління колгоспу, бубонячи собі під ніс:

– Скільки доглядаєш, скільки вчиш, а без якоїсь оказії не обійдеться. Бач, яке стерво на комірника пролізло. Він тобі не те що зерно, увесь колгосп згноїв би. Або оту розмазню, – напався на свою родичку Уляну Шевчик, – призначили біля курей ходити. Сама мокра курка – боїться у воду полізти, щоб черепашок наловити для птиці. Як погрозив, що зніму з роботи, зразу й ріднею призналася. Паскудні ж є люди.

Григорій, роблячи велику роботу в хаті-лабораторії, гуртуючи навколо себе усі кращі сили колгоспу, не забував заглянути в усі щілини села. І його гострого ока та немилостивого слова боялися усі, що почували за собою будь-яку провину чи недоробленість.

– Ти скоро й ночувати не будеш дома, – часто дорікала йому Софія.

– Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене моє діло зробить?

– Так ти й у чуже завжди лізеш.

– А це не моє – думаєш? Мені до всього є діло. Я не з тих, що тільки зі своєї шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усі дивились, то зразу розв'язалися б руки дряпіжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало є таких, що залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навіть міжнародні клубки, навіть оті крутії, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське зілля, що виростає в чужих країнах, має відношення до мого життя: я ще краще повинен працювати для своєї держави.

І Софія, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорієм; гіркота настороженості затінювалась іншими сходами; коли вони в Григорія були більш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце Софії, ставали по-жіночому поетичними, з іскринками тієї юмористичної дотепності, що ніколи не покидає цільні натури. І найскладніші питання, з напругою підняті з нелегких учених книг, Софія уміла переконливо, образно передати колгоспникам, а особливо дівчатам та жінкам своєї ланки.

В правлінні колгоспу Григорій нікого не застав, подумав, куди йому краще йти: чи в хату-лабораторію, чи до дослідної ділянки жита. І попрямував на поле.

Із заходу почала висовуватись важка чорна хмара. І тільки доповзла димчастим краєм до сонця, як, спочатку легко і не-сміло, наче струни торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомін ефіру в приймачі, зашкварчала гаряча дорога, загомоніла й потемніла молода листва дерев, закрутились і побуріли вибілені щепи. Потім дощ розійшовся, розгулявся; раптово вигинавсь широкою темносрібною дугою, і в мелодію шелесту – ростем, ростем – виразно врізались прискорені вуркотливі звуки: дуб гуде, дуб гуде.

Григорій під липою перестояв зливу. Теплі потоки змили його злість, і він, мокрий та веселий, попрямував до завітної ділянки – одного гектара жита, – яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорія була думка – добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращі всеукраїнські досягнення. Правда, всім він говорив, що хоче дати найкращий врожай по району, дружині довірився, що думає взяти першість по області, але в своїх потаємних помислах сягає значно вище. І тільки щоб не осоромитись, обережно казав про районні масштаби. Він ретельно вивчив літературу, не раз радився з агрономами, їздив до передовиків зерноводства, з кожним днем все більше вірячи, що мрія його здійсниться. Але ні на нарадах, ні на зборах він навіть словом не заїкнувся про це. «Зробимо – тоді скажемо».

В минулому році він чудово прочитав бригадирам і ланковим курс лекцій про підвищення врожайності озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини Очерет. В лютому ланка вивезла і забуртувала на ділянці двадцять п'ять тонн гною, покрила його снігом, щоб не вивітрився азот, а коли розтанув сніг – закидала землею. У квітні Григорій добився, щоб землю зорали на пар не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потім заборонували землю поперек скиб і за все літо її тричі культивували. На пухкому пару не було ні одної бур'янини. Перед останньою культивацією на кожний гектар висіяли по два центнери суперфосфату, центнер селітри і сімдесят п'ять кілограмів калійної солі. Потім заборонували в два сліди і на другий день посіяли добірне таращанське жито. Ще восени воно розкішно закущувалось і вирізнялось серед інших посівів. Взимку ланка чимало часу віддала снігозатримуванню, напровесні, як тільки зійшов сніг, підживили сходи кінським гноєм. Сьогодні мали іще підсіяти мінеральні добрива.

Здалеку пізнав Григорій Василину. Жінка поволі ходила полем. Уся ділянка після дощу була прибрана густими самоцвітами, що аж мерехтіли в очах.

– А де ваші помічниці? – привітався з молодицею.

– Злякались дощу і повтікали додому. А мені дощ не вадить, – заясніло смагляве обличчя, засіяне негустими веснянками. І навіть коли раділа молодиця, усмішка була сумовита, бо уста її різко загинались вниз. Тільки очі, затемнені чорними віями і бровами, зменшували вираз природної печалі.

– Ну, тоді я вам допомагатиму підсівати. Приймете?

– Ні, не прийму.

– Чому?

– Боюсь, щоб чоловік не побачив, він у мене ревнивий, – засміялась тихо, щасливо. Сміх її чомусь нагадав Марту, і ледве не зітхнув Григорій… Отак би схилитись із нею над житом, почути приторк теплої руки…

– Через два дні треба буде заборонувати ділянку, – сів навпочіпки і любовно нахилився до міцного куща, оббиваючи рукою блискучі перлини. Згодом полями пішов до Бугу: любив у вечірню пору пройтись над берегами притихлої ріки, пустити за течією легкий човен, а потім уперто вигрібатися з бистрин і нуртів.

Увечері за Василиною приїхав Варивон.

– Жінко, чи ти не думаєш на полі ночувати? – гукнув здалеку, зупиняючи коней.

– Ні, не думаю, – зібрала порожні мішки і пішла до гін.

– Та ти ж мокра, як хлющ. І як так можна? От біда, що в тебе добрий чоловік, а варто було б побити, – підхопив дружину обома руками і поніс до воза.

– Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.

– Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожаліє, як не чоловік! От дурна баба: ну, цілуй, бо на землю кину.

– Досить, Варивоне, – іще тісніше притулилась до його міцних грудей.

Варивон бережно посадив жінку на воза, накрив її мокрі плечі своїм сукняним піджаком і риссю пустив міцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокірну худобу, якої боялись навіть конюхи. Густим пурпуром горів і мінився захід. Теплий відпар котився полями; над Великим шляхом низько і м'яко майнула крильми сова, і очі її засяяли, як два вогники.

– Тю, чорт! – вилаявся Варивон. – Носить тебе лиха година.

Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь і тихо промовив:

– Коли б не змокла ти, заспівали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос.

На перехресті наздогнали високу, худу і сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невідомого був тісно ув'язаний зелений тугий мішок, біля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме і тривожне було в цій високій чорній постаті. І вже обганяючи її, Варивон скоріше здогадався, ніж пізнав, що це був Сафрон Варчук. – Пізнала? – подивився на дружину.

– Неначе Варчук? – відповіла, нахмуривши лоба, і ближче присунулась до чоловіка.

– І не вхопило ніде такого гада.

– Варивоне, підвези! – хрипло гукнув Варчук і швидко пішов до воза, розтягуючи в усмішці зморшкувате обличчя.

– Я вас підвезу тільки на той світ, – злісно процідив Варивон і погнав коні в село.