Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 96 страниц)

XXVІІ

Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми – не відмовляли в боях.

Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.

За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.

Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.

– Місток бачиш? – одвів Лукін од очей бінокль.

– Бачу. Для піхоти.

– Чи замінований? Ворог так знахабнів…

– То до пори, – похмуро відповів Леонід. – Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитріше.

– Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, – так сказав, наче про це раніше не знав Сергієнко.

Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте ніяково, коли в сухі важливі слова передбачень втискається дріб'язковий і самий буденний непотріб, одноманітні частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зі оплетання гострих думок, які навіть саму землю піднімають. розводять ліси, вишукуючи ворожі кубла.

За одну хвилину екіпаж займає свої місця, і машина виривається в поле.

Леонід Сергієнко з відкритого люка пильно стежить за лісом, який оживає і високими розгойданими колонадами напливає вперед.

Враз поміж деревами замерехтіли вогні і зразу ж затягнулися гніздами диму: по самохідці вдарили німецькі гармати.

«Батарея на узліссі стоїть. Ми тебе ударимо», – натягується обличчя Леоніда. Він гостро зиркає то на ліс, то на річку.

Зразу ж визріває сміливе і рисковане рішення. Пригнувшись, наказує водію Бойченкові зигзагами мчати до містка. На вищих передачах, петляючи, полетіла машина вперед.

Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкуе.

– Товариш лейтенант, куди ж ми? – стурбовано запитав заряджаючий.

– Куди? Через річку майнемо, – роздвоює зір на два найважливіші об'єкти.

– Перелетимо, чи як?

– Перелетимо. По містку.

– Так він же для піхоти… – міниться закурене обличчя бійця, і очі стають прозорішими.

– Не бійся Так промчимо, що місток тільки трісне… За вибухом снарядів, що під саму самохідку люто жбурнули дві вирви, заряджаючий не почув кінця відповіді, але полегшено перевів подих: коли говорить їхній командир – значить перелетять.

Сергієнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось і місток. Легенький, дощаний він, здається, вискакує з берегів і мчить під важкі траки. Один невірний рух – і самохідка з розгону влетить у річку. Мов скам'яніли пригнуті насторожені бійці, не одриваючи очей від зорової щілини.

Здавалось, машина злилася з механіком-водієм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по містку.

Увігнулось, стрельнуло, захрустіло дерево і. покалічене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуреній воді.

– Ти диви! – з недовірою і захопленням вирвалося в стрільця-радиста Самохідка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя і, круто звиваючись, помчала на батарею.

На повнім ходу відкрили стрільбу. Леонід, морщачись од напруги, сам повів огонь по ворогах.

Барвисте узлісся на очах почало чорніти, розпухати, з корінням і верхами підноситися вгору. Ось неповоротко і тяжко підскочила гармата, піднімаючи вгору колеса, як піднімає полонений обважнілі руки.

– Скапустилась одна! – завзято гукнув механік-водій.

– Фрицнулась, – повчально поправив замковий Ібрагімов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, і обличчя Леоніда просвітліло, наче небезпека вже минула.

Переполовинені, приглушені, засліплені вогнем, димом і темінню розмеленої землі, заметушились обслуги поміж поріділим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, і тяжко заворушились, осідаючи, мертвотні чорні жерла, націлюючись на самохідку.

– Блямббб!

Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохідці снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнів кількома потоками, вгору і вниз, посипались іскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонід і широко рукавом протер засліплені очі.

– Броню не розтрощило! – шаленою радістю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.

– Не розщепило! – по звичці поправив товариша Ібрагімов.

– Зате ми їх зараз розщепимо, – кидає Леонід.

Гримнув вибух. Задвигтіли і врізалися в землю покорчені шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється і розтікається лісом.

Ряба самотня гармата, націлена на самохідку, вивірчує останні розріджені пасма диму.

«Ми тобі переломимо хребет», – тремтить злою усмішкою горде, напружене і потемніле від кіптяви обличчя Леоніда. Проте не забуває пильно стежити за лісом і полем.

Коли до гармати залишилися лічені метри, побачив, як од вузької лісової дороги почали одриватися на луг ворожі танки.

Самохідка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю і силу, Леонід першим напав на залізні потвори, перед якими вже забушували темні, як осінні дуби, стовпи землі.

«Лукін підтримує. Зразу намацав ланцюг, – зрадів, обливаючись чорним масним потом… – Головний, тільки б головний продірявити…»

Полегшено зітхнув, коли осіла і зачадила димом машина, підбита Лукіним.

«А головний пре!»

Ось він розвернувся, націлюючись жерлами та більмами роздвоєних хрестів. Біля самих лінивців самохідки бризнула земля і тяжко загупала по броні.

«Я тобі націлюся, гаде фашистський», – летить уперед, забуваючи своє рішення – поменше зчеплюватися з танками.

Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, і він запалав, неначе купина смолистого дерева.

Самохідка Лукіна зриває гусеницю ще з однієї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий міх траків, і закружляла на місці, вивірчуючи вогку землю.

Не витримавши двобічного вдару, танки, огризаючись, метнулися в ліси.

– Тікають, тікають! – радісно вигукнув Бойченко.

– Дряпають! – поправляє Ібрагімов. Самохідка, не вміщаючи веселого гомону, мчить до ріки. Не роздягаючись, кинувся Леонід у хвилі, шукаючи броду, а екіпаж почав закривати люки, жалюзі, підіймати вгору вихлопні труби. Незабаром, увесь, з голови до ніг, мокрий і заболочений, повертається Сергієнко назад.

– Риби ж у ріці, хлопці! Пройти не дає: так і валить із ніг. Бойченко, це по твоїй спеціальності – налови! Ото вечеря буде!

– Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.

– Фрицатником тхне, – добавляє Ібрагімов. Загудів мотор. Щільно закрита машина влетіла у воду. До самого дна роздалася навпіл розбита річка, і екіпаж з радістю побачив, як до нього наближалися наші самохідки.

* * *

«Дорога моя Надіє, радість моя!

Недавно закінчився бій, і я знову дописую тобі листа. Вірю: він відшукає тебе… Що ж про себе? Твій білоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хліб і дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, і лісова земля тепер пахне, як твої коси. Мій друг, старший лейтенант Лукін, уже насміхається з мене: «Тобі й дим самохідки пахне Надійчиними косами», а сам потай зітхає за своєю дівчиною…

От і експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не відправляю листа. Він і не знає, що мені, як у пісні співається, можна надіслати тільки куди-небудь. Тому й тремтить мій лист у руці, як серце…»

– Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зі всіма деталями, ну і сам якось непомітно примазався до чужої слави. Вірніше, мене примазали, а я по м'якості характеру не заперечував: не люблю підіймати дискусії у воєнний час, – сміючись підійшов зібраний, осміхнений Сергій Лукін до Сергієнка. – О, ти знову посланіє Надійці строчиш? Вже в тебе скоро листи і в самохідці не вмістяться – доведеться на прицепах возити… Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потім синім олівцем, а закінчив червоним.

– Кольором перемоги!

XXVІІІ

Намучилась, нагорювалась, наробилася діла за свій вік Докія; спокійніше думалося на старості пожити, тішачи внучат та коло саду пораючись… Не судилось. Іще тільки сонце загляне у вікно, а вже десятник калатає гарапником у вікно:

– На роботу, бабо! З невісткою йди! Гей!

І спробуй не піти. Хтось, може, відпроситься, хтось за чарку відкупиться, а тобі, стара, всі дороги заказані – за сина лютує Варчук.

Двічі вже синці попоносила Югина, намірявся і її, Докію, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совість заговорила. На зрубі просо в'язала, втомилася, обіперлась спиною в полукіпок, в далину глянула.

Із лісу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, піднімався над полями і масивно плив до самого неба, повз вижаті лани, повз високу самотню могилу.

Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увійде в хату, високий, кремезний, і як він їй усміхнеться, як він до неї, матері, заговорить, як обійме її.

І вже бачила свого сина коло себе, відчувала дотик його великих рук і не чула, як сльози обривалися з посічених щік, падали на рожеву стерню, на босі, порепані ноги.

– Хто ж за тебе діло буде робити? Може мені накажеш? За совєтської власті хіба так на полі робила? – конем із дороги звернув Варчук, під'їхав щільно до неї. Гаряче кінське дихання обвіяло її руки, спітнілі груди.

Несподівано на старість роздобрів Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тільки синці під очима ще більше почорніли, і, немов заокруглені шматки рашпелів, були насічені грудочками губчастого тіла. Казали на селі, що навіть до молодиць почав приставати. Що ж, від'ївся на чужому горі.

– Чого ж мовчиш, бабо?

– Нема мені про що з тобою бали розводити.

– Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?

– Таки жду.

– Кого? Свого забіяку?

– Армію Червону виглядаю. Сталіна жду.

– Не діждешся, стара погань. Були ваші більшовички, та всі вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!

– Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.

– Я ж тебе! – і підняв гарапник, наїжджаючи конем на жінку.

Та відіпхнула від себе гарячу кінську голову.

– Удариш, може? Покажи свою хоробрість. Усі в селі кажуть: хоробрий ти, а мені не вірилось. Ну, вдар! – вперто поглянула на розбухлого Варчука.

– Паскудити рук не хочу, хай інший паскудить. Тільки штраф завтра, як миленька, заплатиш, – вперіщив нагаєм коня і помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.

«Наче й не мати його породила».

Одначе швидко забула про це – знову прийшли думки, все про нього, сина свого.

І по ночах погано спала, частіше сідала біля вікна, виглядала Дмитра.

Тільки замаячить яка постать на шляху, вже місця не може собі знайти. Вірила, що Дмитро не сьогодні-завтра подасть їй звістку. А дні минали, сушачи вдовине тіло і серце. Стала ще більш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмові, неодмінно споминала Дмитра.

Вбігла якось у неділю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату – чи німця нема, і усміхнулась змовницьки і щасливо.

– Чуєш, Югино, що на світі робиться?

– Ніби що? – кинула замітати підлогу.

– Йосифові діти цієї ночі погуляли на шляху – дві машини зірвали. Трупу німецького – що колод наложили, самі ж, як вітер, зникли.

– Чиї це діти, кажеш? – підійшла Докія до Килини.

– Йосифа Віссаріоновича, Сталіна нашого. Партизани, значить.

– Може і наш Дмитро в партизанах.

– Може. А яку нову казку про партизанів говорять!

– Розкажіть, тітонько! – заіскрилися очі в Андрія.

– То ж казка.

– Хай казка, аби про партизанів.

– «Що то в полі червоніє?» – запитав німецький генерал своїх офіцерів. «Мак», – відповіли ті. – «Мак? Вирубати, витоптати його, бо він укрив поле, неначе червоні прапори». Кинулись фашистські вояки і на танках, і на машинах, і так, пішки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до червоного поля – почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то червоніло на полі?» – «То партизани стрічки наколювали», – відповіли ті. «Не гут, не гут, – похитав головою генерал. – Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?»

– «Що то в полі так здіймається, то опускається?» – запитав удруге фашистський генерал своїх офіцерів. «Ячмінь», – відповіли ті. «Ячмінь? Вирубати, витоптати його, щоб і стеблини не залишилося». Кинулися німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки винищувати ячмінь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. І тільки під'їхали до поля – почали вгору злітати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів: «Що ж то коливалося в полі?» – «То партизани вуса закручували», – відповіли ті. «Не гут, не гут, – похитав головою генерал. – Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»

– «Що то зеленіє вдалині?» – запитав втретє фашистський генерал своїх офіцерів. «Вода в ставку зеленіє», – відповіли ті. «Зірвати греблю, спустити воду!» – наказав генерал. Кинулись німецькі вояки і на танках, і на машинах, і просто пішки руйнувати греблю. І тільки під'їхали вони до ставу – почали вгору злізати. Ні одна машина, ні один фашист не повернулись назад. Утікаючи, запитав генерал своїх офіцерів:

«Що ж то зеленіло?» – «То партизани сорочки одягали», – відповіли ті. «Не гут, не гут, – сказав генерал. – Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?»

– Аж тут земля гуде, співають копита, зброя дзвенить і пісня, наче вітер, летить. «Хто це співає?» – запитав генерал своїх офіцерів, та вже і питати не було кого: всіх мов корова язиком злизала.

– А це ми, партизани! – та як вдарять партизани по гітлерівцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потім сказали:

«Оце здихайте, фашисти, щоб наших квітів не топтали, нашого хліба не їли, нашої води не пили»…

– В Янівських лісах парашутисти до партизанів спустились. Послали німці облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, – озивається гордовито Андрій.

– Може і наш Дмитро з тами парашутистами, – зітхає Докія.

– А що ще говорять люди! – не вщухає Килина. – Кармелюк зі своїми хлопцями появився. Фашистів б'є, поліцаїв б'є, бандерівців нищить. І суд простий у нього. Спіймають когось з погані, Кармелюк у людей питає: «Що він зробив?» – «Палив», – скажуть. «То його спалити на вогні». І горить проклята душа, а Кармелюк далі, від села до села, іде, свій суд чинить, грізний і справедливий.

– Може і наш Дмитро ходить із хлопцями Кармелюка.

– Чудне ви говорите, тітонько, – усміхнувшись, не витримала Килина. – Хіба ж може один чоловік бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами.

– А де ж йому, по-твоєму, бути? – образилась Докія. – Може скажеш, на службу до германа пішов? Він у мене ніколи в сірка очей не позичав, а дороги йому тільки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш – спом'янеш моє слово.

– Нехай буде так, – здвигнула плечима Килина.

– Не нехай буде, а так воно і є, – настоювала мати на своєму. – Совість у нього чиста. – І виходила з хати, гордовито й ображено, коли помічала в очах сусідки іскорки подиву. У сад під хутором піде, тільки сяде біля розчахнутої протрухлої дубівки – тут колись Дмитро любив посидіти. Усе, що було миле Дмитрові, стократ стало миліше Докії. Прийде з роботи і, коли нікого нема в хаті, всі Дмитрові фото обцілує, до серця притискає, ніби то самий син був. Хотіла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользі.

– Не треба, дочко. Переший із моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачі Докії. Була вона тою самою Докією, господаровитою, статечною, не такою, що зігнеться, куди вітер повіє, та коли заходила мова за Дмитра – забувала все на світі. І жалісно було дивитися, і слухати її, змучену, переболілу найбільшими болями – материнською любов'ю.

XXІX

Діти нічого не прощають старшим. На довгі роки западають у їхні душі кривди, глибоко і болюче.

Привівши з паші трофейного коня, Андрій довго рився на горищі в книжках і незадоволений, обліплений порохном і павутинням, зліз у сіни.

– Чого шукав на горищі, сину?

– Книжки якої-небудь почитати. І не знайшов – усе читано й перечитано.

– А чого ж ти до вчителя кфрема Федоровича не підеш?

– Нехай тому нога відсохне, хто до нього ступне.

– Ніби він що? Запродався?

– Чи запродався – не знаю, а що слизняк – всім відомо.

– Як ти смієш говорити так про свого вчителя? – А як він посмів піти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скоріше німцям молоко виносили? Я раніше – сиджу в класі – і слова не пропущу. Читаю йому вірш, оповідання – усією душею тремчу, чи так зрозумів написане. Сяде він, учитель, коло мене, розбалакається і сам щось прочитає. Добре читав – так у мене серце і защемить, і засміється. А тепер він людям читає: «Вісімсот літрів молока – небагато. Хто не винесе – корову заберемо», – злісно перекривив. – Спробував би він тепер свою руку мені на голову покласти – у вічі плюнув би.

– Хіба ж так можна? – усміхнулась в душі.

– Можна, мамо.

– Може чоловіка горе заставило.

– Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати – не пішов. «Старий», – каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!

– А буде, – задумалась Югина, переносячись у думках не до вчителів, а до свого чоловіка.

Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.

Свистить у вухах вітер, забиває дух, курличуть дзвінкі копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лісі на всім льоту зіскакує з вороного, біжить галявиною, тримаючись за повід так, неначе летить.

Осінь уже торкнулася лісу.

Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті – десь хмарити починало.

Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув – мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові…

Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.

Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.

В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. – І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. «Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».

Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.

Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном – і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. «Діти Сталіна!» – випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.

Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він – так думалось – повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.

Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.

В сосняку забринів підземний дзвін.

«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:

– Перелякався?

– Ні, – зскочив з коня.

– Здрастуйте, хлопче.

– Здрастуй.

Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.

– Корчуєш?

– Корчую. Думаю дьогтю викурити, – Степан витер полотняним рукавом піт з чола. – Тепер же ніде його не дістанеш.

– Умієш курити?

– А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, – пожалкував Андрій.

– Ще б тобі вміти, – глузливо засміявся. – Каші треба попоїсти.

– Набагато більше ти за мене попоїв?

– Ну, знаєш… Доживи до моїх літ.

Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:

– Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.

– Хитрий який, – засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. – Куриш?

– Ні.

– Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.

Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями – хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.

– Коня де дістав?

– Війна принесла.

– Добрий?

– Справний.

– Старий?

– Восьми нема.

– Звідки знаєш?

– По зубах – кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.

– Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні – навчимо тебе дьоготь курити.

– Приїду.

– Про батька нічого не чути? – допитливо глянув Степан.

– Нічого, – зітхнув. – Думаю, думаю… Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.

– Не журися, все добре буде, – сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.

– Може знаєш, чув що, Степане?

– Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.

– У мене як в могилі лежатиме, – твердо відповів, бліднучи від хвилювання.

– Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.

– Від кого чув?

– Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.

– Вірне твоє слово, що батько у партизанах?

– Вірне.

Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.

Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.

– Скупаємось, Андрію?

– Скупаємось, – ніби прокинувсь од сну.

– Не боїшся холодної води? Ілля вже минув… З непривички можеш попектися.

– Ні. Я привишний.

Побігли до лісового озера. Вода біля берега була зелена-зелена – зілля тіні поклало, – а посередині – блакитна, з хмарами в глибині.

– Розступись, ворожа сило! – піднімаючи стовп, вскочив Степан першим.

Поплавком зникаючи під водою, Андрій бачить перед собою кипучий розбурханий світ і раптом розуміє свою помилку: партизанів треба шукати не на ковалевій, не в бересті, а в Городищі.

«Далеко тільки, мати не пускатиме. Вдосвіта виїду, а на леваді зверну на Городище».

І відразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.

«Мій тато живий. То він і до нас прибуде». – І хлопець міцно заплющив очі, щоб ясніше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радість.

* * *

Він прокидається світанком, сповнений неясною радістю. Що ж у нього хороше на душі? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподівано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тілі, і хлопець, посміхаючись, підводиться на лікті, бачачи і сизі вікна, і заклопотану матір, що стоїть коло столу, і свою бабуню, що порається біля печі.

«Бідні вони. Вони нічого не знають», – жалкує в душі. Але то жалість на мить, бо її підмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, ліс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, візьме його на руки, як тоді, в негоду. І хлопець, посміхаючись, примружується, міцніше заплющує очі, щоб побачити свого рідного…

Перехитуються ліси, гордовито, поважно, ідуть над ними вітри; веслами по зелених верховіттях гребуть, а внизу шуми закипають. Він у лісі з батьком. Лунко б'є сокира під дзвінкий корінь грабини, і ахкає луна аж у других гонах. Потім стихає, і тільки тиха пісня іде понад землею. Із-за дерев він бачить: сидить його тато на пні, обперся рукою в держално сокири, тихо наспівує.

Він підходить ближче, стає за плечима тата і підспівує. «Це ти, сину!» – батько огортає рукою його плечі і ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пісню так, щоб не торкнулась вона лісового шуму, а тільки зеленої землі… Яке то було щастя!

– Вставай, Андрію, – зажурена мати нахиляється над ним, і він їй усміхається широкою усмішкою.

«Може б хоч натякнути їй? Де там, – задумується. – Нічого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться… Хіба що Степана запитати – може матері можна похвалитись. І щоб нікому більше».

– Мамо, ви не журіться. Наш тато живий. – Бере торбинку з хлібом, огірками.

– Живий? Ти може чув що? – кидається до нього Югина, і обличчя її за одну хвилину міниться: то освітлюється надією, то покривається тінями.

Як йому жалко матері! Сказати б усе.

– Не чув. Снився мені тато. А мертві ж не сняться, – промовляє роздумуючи і опускає очі униз.

– І мені снився, – зітхає мати. – Коли ми вже, сину, почуємо про свого тата? – цілує його в лоб.

– Почуємо, мамо. Скоро почуємо, – і його голос так дзвенить, що знову розбуджує якийсь вогник надії в Югини, і вона знову зітхає, глухо і тоскно.

Дмитро тепер іще ближчим став їй, неначе тінь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на відпочинок – незмінно чула його біля себе. Часом в пітьмі навіть руку простягне, торкнеться ліжка – чи нема дружини її. Ясно бачила його, і то більше парубком, у снах. І не знала Югина, що і цієї ночі був біля неї її Дмитро.

Андрій, жаліючи матір, тихо виходить на двір, і зразу ж його жалість розмивається іншим бурхливим почуттям: він шукатиме тата в партизанів у Городищі.

Любовно потріпав по шиї коня і тихо, щоб не збудити німця у другій хаті, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвір'я, в думці прощається з матір'ю, бабунею, Ольгою – може не скоро побачить їх. І жалість прокидається до своїх рідних.

«Може ще повернутись, подивитись на них! Ні, хто повертається – не має удачі».

Риссю виїжджає на шлях, а далі – левадами. Оглянувся. Важкий туман закрив його подвір'я, село, і тільки неясно бовваніли на Великому шляху розлогі дерева.

На Бабизні повернув коня в об'їзд і подався на Городище. Обминув і пасіку, щоб часом не зустрітися з Марком Григоровичем.

До самого півдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами. Одначе ніде ні звуку людського, тільки дерево шумить, тільки розвихрені хмари летять по обважнілому небі, тільки, обтрушуючи пожовклий лист, вітер перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшіле болото зачавкає під копитом коня.

Після полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як незадоволено забурчав струмок – напевне якась перепона стояла на заваді, бо далі, в глибині, мав другий, більш співучий звук. Направив коня до струмка.

Несподівано з-за дерев виходять озброєні автоматом і рушницею високий похмурий дід з великим скаменілим обличчям та білявий рожевощокий парубок.

«Партизани, – зупинилося серце, і заволоженими очима стрічає він лісовиків. – Хай батько-мати не гніваються на нього. А як не приймуть? Приймуть! Хіба ж вони не зрозуміють його? Вони все зрозуміють». – Від хвилювання тремтять повіки хлопця і дрижать руки, все тіло.

– Ти чого тут блукаєш? – строго питається дід.

– Діду, ви партизани? – ледве переводить дух.

– Бач, який цікавий. Чи не зарання?

– Я вас, партизанів, шукаю.

– Може щось передати маєш? – трохи добрішає голос у діда.

– Ні. Я сам до партизанів хочу. Розвідником буду. Де великий не зможе, там… – довірливо наближається до старого.

І той, наче батогом, сіканув:

– А березової каші не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишені возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця мала!

– Діду!..

– Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема і відкривати не думаємо. Цяцьок теж нема. І повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться мені штанців твоїх спустити та кропиви накласти.

Приголомшений, ображений, обурений Андрій уже не може навіть слова промовити. Він забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.

А бородатий сердитий дід, заклавши пальці в рот, пронизливо свиснув, раз і вдруге. Кінь шарахнувся вбік і злякано помчав під горбок. Андрій, прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом зміряв діда і, виструнчуючись, гордовито полетів. уперед.

Дід Хмара довго дивиться услід хлопчакові, похитує головою і говорить до Федора:

– А, видать, бойове дитя.

– Нащо ви так його?.. Шкода малого.

– А мені не шкода! Та де ж з ним зараз діватися?.. Не крикни на нього – ув'язався б, як тінь. Це з упертих. І, не помітив, наче на Дмитра Тимофійовича схожий?

– Справді! А як на коні сидить, наче вилитий, – любується Федір постаттю Андрія, що зникає поміж деревами.

– От після цього й подумай собі, чоловіче: який дідько може захитати нас, коли і старе, і мале до зброї тягнеться? «Бачиш, який дрібний прогонич, а він уже партизанів шукає… Ну, пішли, Федоре, за фашистом сочити. Хоч яка не є, а все, таки робота.

А Андрійко вже виїжджає з Городища.