Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 96 страниц)

«Ох, і дівчина, – в захопленні, аж перехилившись, дивився Дмитро на молоду пару. – Не дівчина – саме щастя».

Заходило сонце. Музики заграли марш, і дівчата першими посипали у вузькі вулички. Слідом за ними йшли парубки, щоб десь на розстанні чи біля перелазу промовити кілька слів, бо увечері саму дочку неохоче пускає мати з дому.

Григорій попрощався з Дмитром і назирці пішов за Югиною.

«Хороша пара буде», – і почув, як защеміло всередині. Попереду поспішала з гуртом дівчат Софія Кушнір. Кілька разів дрібне красиве обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля, хтось тихо війнув піснею, і кілька міцних свіжих голосів зажурилось, випливаючи на скошені стерні.

Ось і дубівка простягає до нього старі руки, під якою стільки передумалось, перемріялось.

Напливали спогади, бачив, як у місячнім промінні бігла від хутора Марта і непомітно розтавала, а натомість випливала невисока Югина з освітленим обличчям, усіяним дрібними зернятками недостиглого маку…

Уже дівчат не видно – пішли долиною, та пісня здалеку долітає до хлопця, вже й пісня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають дерева, тільки неясним відгуком бринить стривожене серце.

Додому не хочеться йти; простеляє піджак біля дубівки, як не раз колись стелив, і лягає горілиць.

Тихо коливається над ним високе небо, обсіваючись золотим зерном, а осторонь, збившись з дороги, стоїть самотній віз із надломленою війєю.

XVІ

На задуманому впертому обличчі Свирида Яковлевича рожевіють краплинки дощу.

Фіалкова хмарка, відпливаючи за Буг, срібно прошуміла навскісними промінцями, і гарячі дороги закурилися відпаром.

Навколо хороше запахли зволожені ниви. Так тільки пахне свіжий молодий хліб, дбайливо змочений теплими руками господині.

– Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, – новообраний секретар комсомольського осередку Самійло Поліщук зупинився на кривому, обгризеному шматку поля.

З потемнілої шапки приплющеного полукіпка уже потекло зерно, проростаючи крихітними безпомічними стрілками. Білі, напівпрозорі ниточки-коріння, сяк-так притулившись до землі, жалісно чіплялися за життя. Зазілене пирійкою поле, самотній причавлений полукіпок, напівмертва в'язь оголених корінців – це закінчена картина злиднів. З глибоким болем зупинився Свирид Яковлевич на чужій ниві, яка водночас була і його нивою, частиною його життя Так, як синові важко дивитися на вбогість батьків, так і Мірошниченкові важко було дивитися на скривджене поле.

Що може бути страшнішим коли земля уже перестає ділитися з хліборобом шматком хліба – в розпачі викидає йому, як сукровицю, жовту суріпку й осот!

Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому році він тут наділив десятину вдові Дарині Опанасенко. Кожного року за відробітки куркульня як-небудь дряпала цей кусень, і він черствів, задавнювався бур'янами, оздоблювався проти господині, як і вона проти нього.

Земля і людина мучились.

Через пару років Дарина, віддаючи заміж старшу дочку, розділила ниву навпіл, а коли підросла менша, – у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.

– Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тітку Дарину? Бо де ж їй худобу дістати? – витягає хлопець з кишені блокнот і олівець.

– Пиши, Самійле, – тихо говорить Свирид Яковлевич. – Напевне, захворіла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.

– Ото порадується, коли їй сільрада привезе снопи. Хоч обсіятися хватить – і то добро.

– Яке тут добро?

– Все ж краще, ніж нічого, – жалісніє співучий голос хлопця.

– Тільки й того. Хіба ж це снопи? Тут паші більше, ніж колосу.

– А треба, щоб сніп був як сонце, – повторює Самійло улюблений образ Мірошниченка, і вже юна шира безпосередність стирає в словах попередню сумну інтонацію.

– Вірно. Як сонце! Щоб він не печалив, а веселив людське серце.

– В созі повинно розвиднитися нам, в колективі…

– Розвидниться, Самійле.

– Я ці дні, Свириде Яковлевичу, і лягаючи, і встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всі… дуже туманним ввижалось усе. Спеціально бігав у комуну ім. Фрунзе. І вона пособила мені. Наче підріс за ці дні. Нові обрії, ніби в казці, розкрилися… А от охопити цілу землю в обнові – прямо зору не хватає.

– То не проста річ, Самійле, – щастя побачити наяву. Щастя однієї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке і навіть часто злодійкувате, – не може рівно і весело подивитися в очі іншим людям… Всенародне щастя першим Ленін побачив, він біля його колиски стояв. От цю тему – ленінське передбачення – і треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах.

– Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору і першим угледіти сонце. Допоможете? – Довірливо дивляться ясні, ще неотверділі очі.

– Постараюсь. Молоді якнайбільше треба зібрати. Заходь до мене завтра увечері – поміркуємо разом.

– В сільраду?

– В сільраду. І про життя фрунзівців згадаєш. Вони ж з Володимиром Іллічем в тисяча дев'ятсот двадцять першому році стрічалися…

Прояснювалося. На небі заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою звелася над землею; в її надійному сяйві помолоділи, покращали і вище піднялися поля.

Зміна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якійсь мірі це було зв'язано з його мріями, сподіваннями завтрашнього дня. Зарошений, неквапний, він пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими очима нелегку книгу людських сподівань і нестатків. Не вперше читає її. Познайомився з нею в дитинстві, коли його ще гонка, невидублена шкіра, як папір, лопалась від батогів ланового… Роки давно розмили тіні минулого свавілля, розметали по всіх смітниках панів і паненят, тільки не змогли викорчувати окоренілих злиднів.

Мірошниченко чим міг допомагав бідноті. Ставши головою сільради, він вижив із комітету сільської взаємодопомоги куркульських поплічників, і зерно для посіву, очищене й 'протруєне, сіялося в незаможницькі ниви. Робив своє корисне діло і прокатний пункт, і сільськогосподарське кредитове товариство. Але всього цього було замало. І тому Свирид Яковлевич гак тепер радів і турбувався про організацію созу. Куркульня підняла проти созівців свою силу й всю темну накип відсталості І навіть Бондареві було важко справитися з наляканою, приголомшеною різними поголосками дружиною.

Через шлях, на полі Івана Тимофійовича, також стояв полукіпок і п'ятнадцятка. Біля них пастушки почали розкладати вогонь.

«Ще, гляди, підпалять снопи, – ворухнулася думка. – Треба подивитися, хто там вовтузиться».

Нерадісна догадка отверділа, коли побачив біля снопів дітей куркулів. Вони неохоче перенесли багаття на інше поле. Свирид Яковлевич дбайливо поправив обсмикані худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.

Вузькою польовою дорогою, що звивалася поміж стернями, їхав порожняком на Данькових волах Дмитро Горицвіт. За колесами, підпливаючи водою, котилися свіжі смужки колії, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши Свирида Яковлевича й Самійла, Дмитро скочив із воза, підійшов до них. Мокрі плечі парубка курилися легким димком.

– Куди, хлопче?

– По снопи.

– Багато в тебе?

– Полукіпок залишився.

– Може, і ці прихопиш? – показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.

– Чи це не Івана Тимофійовича? – здогадався Дмитро.

– А тобі страшнувато?

– Авжеж. Зразу ж шкіра затрусилася. Справді, підмога потрібна?

– Потрібна.

Дмитро діловито підійшов до волів. Віз підкотився до полукіпка.

– Накладай, Самійле.

– О, який ти проворний.

– Біля миски, – покосився Дмитро: він завжди ніяковів, коли його починали хвалити. Якесь підсвідоме почуття жило: усе те, що він зараз робить, ніщо з тим, що має зробити.

Снопи обережно влягалися на віз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Івана Тимофійовича.

– Накладають! – вирвався здивований вигук.

– Яке він має право на чужі воли грузити?

– Ну, то ж Горицвіт!

– Більш йому дядько Яків дулю дасть, а не воли, – висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. – Хлюст який! – притишив голос, щоб не почув Дмитро.

– Тепер, парубче, тобі повік не бачити Данькових волів, – поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.

– А що він мені зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається та без моїх рук навряд чи обійдеться: хто йому столярську роботу поробить?

– Ну, спасибі, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созівців.

– Не так созівців, як їхніх жінок.

– Вірно. Приходь увечері до сільради: буде нарада з середняками.

Віз тихо заколивався, і стерня зашипіла під обважнілими колесами.

– Таки молодець Дмитро – не побоявся! – Захоплено провів Самійло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волів, поволі розсівав на мокрій землі гнізда слідів.

– Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосібницьким норовом – замкнутості багато. Правда, смерть Тимофія страшно підтяла його. Пам'ятаю, наче камінним став. Мов біля хворого, ходив я коло нього… – Пригадав минулі роки. І очі Тимофія, і очі рідних дітей безсмертним квітом поглянули на нього… І досі вірилося і не вірилося, що їх пригасила земля.

…А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавців:

– Громадянине Данько, вас требують у сільраду.

– Якого там дідька треба?

– Розмовляти з вами будуть.

– Від цих розмов у нас шкура тріщить.

– Довго вона у вас тріщить. Кріпка, видать, як у вола.

– Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.

– Ні, вам крам будуть роздавати. Безплатно.

– А бодай вам…

– Беріть і тітку – хай помагає таскати. Самі підірветесь.

– Щоб вас, чортів, лиха година підривала.

– І вам цього ж, на здоров'ячко…

– Сафроне Андрійовичу, негайно в сільраду.

– Що там, пожар?

– Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки гріли.

– Ану, вимітайтеся з двору.

– Скоро й вас виметуть, не журіться… То у вас ліс не крадений?

– Де?

– Під соломою.

– Який там крадений!

– Чого ж під соломою? Перевіримо.

– Тільки й винюхуєте все носом.

– А ви лапами гребете. Наженіть собак, бо подумаємо: навмисне на начальство поспускали.

– Теж начальство…

Першим прийшов до сільради буйночубий, вилицюватий Яків Данько. Широка, на всі груди манішка ряботіла неймовірними чорними квітами, а тугий комір обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повіками очі, з підкресленою повагою підійшов до секретаря сільради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися підстрелити куркулі.

«Це за те, що я з ними усякі балачки вмію культурно вести, починаючи з продподатку і кінчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати», – беззаперечно пояснював Побережний.

– Кликали мене чогось? – тінь робленої усмішки скривила уста.

– Кликали. Сідайте, Якове Пилиповичу, – швидким ястребиним поглядом зміряв Данька.

– Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?

– Та сідайте. Правди, кажуть, нема в ногах.

– Її тепер, надійсь, ніде нема.

– Що ви цим хочете сказати? – примруживсь Побережний. – На кого незадоволені?

– На життя своє.

– Я теж не завидую вам, – погодився Побережний. – Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас.

– А від вас одеколоном пахне? – спалахнув Данько і зразу ж змінив тон. – Що там від нас требується?

– Завтра що маєте робити?

– Я не знаю, чи доживу до завтра.

– Доживете, – пообіцяв Побережний так, начеб це цілковито залежало від нього. – Чи довго будете жити – не знаю, а завтрашній день – обезпечаю.

– Це теж по циркуляру?

– Ні, без нього. Хліб завтра вивозите?

– Та де там той хліб! Молотиш, молотиш, а намолоту ніякого – сама полова кружляє.

– Ми знаємо, хто кружляє. Так от, завтра вам треба обома підводами виїхати на шлях – будете відбувати трудгужповинність.

– У таку гарячу пору! Протестую!

– Протестуєте? – прицілившись, м'яко запитав Захар і через мить різко відрізав: – Ми за цей протест таким штрафом огріємо декого з хитрих, що прийдеться з запічка виколупувати гроші… Торгуватися прийшли! – звернувся уже до всіх багачів, що купкою натиснулися біля дверей. – Громадяни куркулі, завтра усі мені на шлях. До одного! А то своїми волами усі дороги розбатали. І не скрипіть про всякі обмеження – вимощувати шлях не обмежуємо. Запитань нема і не треба. Бо все зрозуміло. Дебати – завтра на шляху.

Вийшовши з сільради, Варчук, як півень, застрибав по дорозі, нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.

– Мірошниченкова, Мірошниченкова робота, – зашипів швидко і злісно. – Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мірошниченко за своїх голодранців на-сівся на нас. Не завадило б його провчити із Бондарем разом. Дуже розумні поробились.

– Еге ж, дуже розумні.

– Но все одно созівцям пашні не звеземо. Хай кульчиться, пріє, гниє у снопах. Ми їх здорово притиснули.

– Воно то здорово, але на шлях зараз їхати. Чи не більше нас приперли? – засумнівався Данько.

– Може, каєшся? – спалахнув Сафрон.

– Чого ти зі своїм каяттям прив'яз? – роздратовано відповів Данько. – Худоби злидням повік не дамо, а провчити не завадило б…

Увечері в своєму невеличкому, охайному, з квітами на столі кабінеті Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками. Переважна більшість із них вийшла з бідноти: революція наділила їм землю, декому щось перепало із панської худоби чи реманенту. На цій основі міцні невтомні руки вибивалися із злиднів, як вибивається з грунту уперта прорість.

Голос Мірошниченка тихо і задушевно пробирався до обтяжених щоденними турботами селянських сердець. Уміле тяжке слово одсовувало нелегку вагу клопотів, хвилююче піднімались давні події, впліталися в повінь сьогоднішнього дня.

Свирида Яковлевича любило село і за тверезий розум, і за слово, часом грубувате, але завжди справедливе, і за тверду рішучість характеру. Він ні явно, ні приховано не приноровлювався, як деякі сільські керівники, до тих чи інших смаків, не піддобрювався до тих чи інших, часом стихійно створених, групок. Тому й розбивав їх наголову, виходячи з одного принципу: «Чи це добре державі? А коли добре державі, то добре й нам».

Кожне село, як дорогами і стежками, пересноване родинними зв'язками. І спочатку дехто з родичів затаїв на Свирида Яковлевича глибоку досаду: начальством став, самі обома руками голосували за нього, а ні в чому не уважить. Яка ж то рідня? Раз навіть у двоюрідного брата вирвалося:

– Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як мені петлюрівці за тебе шомполами грамоту виписували. І досі перебиті жили стручками ворушаться. За це, думаю, мені щось перепасти може.

– Брате, помовч. Не на той бік дерево гнеш.

– Може, не на той, але дещо мені змогло б непомітно капнути.

Свирид Яковлевич побілів:

– Я тобі що! Самогонний апарат, щоб капати! І в тебе хватило розуму великі діла із брудними краплинами перемішати? Гляди, щоб не подавився таким тістом – з нього куркульські остюки наскрізь стирчать. А щоб ти більше не переїдався дрібненькими справами, запам'ятай одно: ніколи, ні перед ким, нізащо я не пригну свою совість. Не на те я землю кров'ю огрівав. Помилитися зможу. Тоді й перед народом, червоніючи, скажу – помилився, простіть. А на нечесне діло ніхто мене не підіб'є.

І люди зрозуміли Свирида Яковлевича скоріше, чим рідня.

За вікнами зрідка розцвітала синя гілка блискавиці, нагнуті вітром дерева обтрушували росу й шуми.

Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовляється з селянами, не спускаючи з них допитливого погляду. Ось надійшла хвилина, коли його мова сколихнула й об'єднала всіх слухачів. Це помітно і по очах, і по збільшеній увазі, і по кількості реплік.

– А чого ж, я привезу снопи Дарині Опанасенко, – першим вихопився хитрющий Корній Волошин, літній чолов'яга з мідними, мудро закрученими, як похідні труби, вусами. Він швидко зміркував, що в Дарини тільки один полукіпок: не важко між ділом прихопити його.

– Та це вам, Корнію Даниловичу, не з руки, – розгадує Мірошниченко поспішність Волошина.

– Нічого. Для сільради постараємося. Я не з яких-небудь елементів, – великодушничає той і гордовито озирається навколо.

– Тоді, Корнію Даниловичу, пособите Фросині Коваль.

– Так для неї ж треба двічі обернутися, – з головою видає себе Волошин.

Навколо прояснюються обличчя. І тепер Мірошниченко говорить про созівців.

– І з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У двадцятому році, коли розподіляли землю, я, наприклад, в Олександра Петровича Підіпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на лошата і спасував перед ворогами.

– Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, – закрутився на місці чоловік і зніяковілим поглядом оглянув селян. Ті зараз мовчали, як суворі судді.

– Може й так, – тихо говорить Мірошниченко. – А ви не забули, як за старі борги шипіли капіталісти на нашу державу? Зброєю брязкали на увесь світ.

– І не википіло. – Бо стояли твердо.

– Тільки поступись – заарканять, як пить дати.

– Свириде Яковлевичу, кому там пособити? – підвівся крепенний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора, рідний брат Олександра. Посмоктуючи люльку, він більше ні слова не промовив, тільки головою кивнув, коли йому назвали прізвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата підняв на ноги й Олександра Петровича.

– Борги боргами, а й ми щось придумаємо. Тільки не вдень, а увечері, – і, оздоблюючись, додав: – Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б їм!

Навколо зацвіли усмішки.

«Від цього усміху кисло стане куркулям…»

Свирид Яковлевич пізно повертався додому. В важкуватому дужому тілі гуділа утома і задоволення зробленим ділом.

Над згорбленими будівлями колишеться і шепоче темрява, так колишеться і шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.

На тлі синюватих стін ополонками чорніли вікна. Свирид Яковлевич підійшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, біліло на призьбі. Це був конверт. В хаті розірвав його, й на вологому папері п'яно розбіглися гудзькуваті літери.

«Свириде, не будь таким розумним, бо поріжемо на шматки, як і дітей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лапті, розвалиться в клапті».

«Іще одна до колекції», – гнівно кинув анонімку на скриню.

В окремому конверті лежало з десяток таких папірців. Дослідникові можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя і задавнену історію куркульської підступності й ненависті.

Перші анонімки писалися вугляком, на обгорточному папері, грубим перегаром крихких олівців, чорнилом з бузинових ягід, чи дубових горішків. У них загрози перемежовувалися з застереженнями і підкупами. Вигоди, і червоний півень, і смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, літерах. Сьогоднішня анонімка відрізнялася від інших тільки лексикою – в ній вперше стояло слово соз.

«Бояться, бояться нас», – підійшов Свирид Яковлевич до вікна.

XVІІ

Збори аж клекотіли.

Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злісним гамом заглушити промовця. Тільки один Варчук стояв біля вікна спокійний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, і галас зростав з новою силою.

– Скільки ж можна накладати!

– Деруть, деруть. До живої кості додерлися!

– Все власті і власті.

– Де ви той хліб бачили!

– Скоро самі землю гризтимемо!

– Хай фабричні коло землі пороблять. Тоді, може, менше об'їдатимуть нас.

– Привикли по часах робити.

Мірошниченко непомітно підморгнув Степанові Кушнірові, і той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, і Карпо ледве не приснув зо сміху.

– Диригує батенько, тільки камертона бракує, – нахилився до Ліфера Созоненка, і той зразу приєднав свій голос до розбурхлого галасу.

– О, знову ахтивіст об'явився!

– Степане, зачепи дукачів за гаряче!

– А що він здав!

– Фунти нещасні.

– Те, що належало, те і здав.

– Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують і обмежують!

– Скоро вам не обмеження, а каюк буде!

– Уже з голоду припухаємо! – несподівано виділився голос Івана Січкаря.

Загалакали куркулі. Але Кушнір, широко ставши міцними ногами, насмішкувато звузив очі.

«Мене не перекричите», – говорила уся його туго збита постать.

Коли гамір трохи стих, Степан Кушнір покосився на гладкого, запухлого від жиру Січкаря і тихо промовив:

– Тільки що тут, товариші, Іван Січкар розбалакався, як він з голоду припухає. А жінка його недавно хвалилася, що лікарі в нього лишній жир вирізали. Словом, я бачу, нема в сім'ї Січкаря ніякого порядку, ніякого. Навіть з жінкою спілка не виходить.

Сельбуд вибухнув реготом.

– То у мене сердешна болезнь! – гукнув Січкар.

– І запалення хитрощів, – серйозно додав Кушнір.

– Ох і влетить сьогодні Січкареві, – з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.

– Що-небудь узнав? – нахилився до червоного, як ріжок, вуха товариша.

– Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Він хитріший, аніж думалося. – Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мірошниченка. Свирид Яковлевич спіймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.

– Ви тільки подумайте, товариші, до чого може куркульська нахабність дійти, – продовжує Кушнір. – Вони сміють нашим шефам, робітникам нашим, кричати: «Хай фабричні коло землі пороблять…»

В кутку знову загаласували, але Кушнір зразу ж звернувся до президії:

– Я думаю, що громадян Заятчука і Денисенка треба оштрафувати за зрив зборів.

– Приймаємо до відома, – обізвався Мірошниченко, і куток затих.

– Так от, товариші, як розперезалися куркулі. Вони мало того, що ховають хліб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робітничим класом кинути чорну тінь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачі! А хліб ваш ми візьмемо. З землі вирвемо, бо він країні потрібний, для зміцнення держави потрібний, для індустріалізації потрібний. І ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.

– Бач, як загрожує, комзлидня!

– Руки короткі!

– Ні, не короткі, громадянине Данько!

– Та хіба я що казав? То не я.

– А язик твій.

– А язик може. Він такий.

– Не прикидайся дурником. Хліб все одно знайдемо.

– Не знайдеш, бо нема.

– Добре, видно, заховав.

– Щось уночі у лісових ярах ворушилося.

– Який там чорт ворушився! – занепокоївся Данько.

– Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.

– Ха-ха-ха!

– Іди ти під три чорти.

– Одного бачу, а де ще двох шукати?

– Біля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.

– Того він в яру і ворушився!

– Та завезу я своє завдання. Тільки дайте з яриною впоратися.

– Отак би давно.

– Ярами налякали.

– Куркуль псом підбитий, а лисом підшитий!

– Тьху на вас!

– Собі в борщ.

Кушнір спокійно переждав, поки втихомиряться збори, і продовжував.

– Робітники усе для нас будують, виробляють. Вони ні трактори, ні плуги, ні всяку продукцію у землю не заривають. Так що ж, їх радянське село без хліба залишить? Ні, товариші, не залишить. Біднота, середняки не завинили перед своєю державою. А куркулів треба так трусонути, щоб із усіх шпарин зерно посипалось.

– Гляди, щоб твої кості не посипались!

– Скоро драбиняк розлетиться.

Кушнір переглянувся з Мірошниченком і далі говорив:

– Отут ціле жужмо куркулів, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нічого у них нема, нічого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засіках оцих нещасних сиріт.

– Давно пора.

– Вже ходили.

– Доки обдиратимете нас? – знову виділився голос Січкаря.

– От і почнемо, товариші, із самого найбіднішого, який в насмішку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Івана Січкаря почнемо.

– Ну й починайте, – процідив крізь зуби Січкар, і дрібні жовті зіниці злісно виділилися на сірих білках. – Уже весь ліс розкопали.

– Іще раз копнемо.

– Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.

– А від тебе не часником, а дідьком болотяним тхне… Прямо із зборів до лісу потягнувся великий гурт людей, і в ньому ніяк не міг заховатися натоптаний жиром Січкар.

– Дурно – пусто нарізались, – скаржився малоспроможному середнякові Олександрові Підіпригорі. – От життя пішло, щоб воно пропадом у безвість пішло. От нарізались, так нарізались…

– Еге ж, еге ж, – погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбільше про одне: як би не згадав Січкар про задавнений борг.

Просторе над ставком куркульське подвір'я ще здалека загриміло ланцюгами, обізвалося виттям: собаки Січкаря більше скидалися на вовків. Господар довго вовтузився біля хитро видуманих защібок, і люди потекли у двір. Над ставом густо повисли голоси.

Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.

– Бач, догадався чортів дукач!

– Хто б і подумав про подвійні стіни!

– От тобі й нарізались! – вирвалось у Олександра Підіпригори, і він злими очима поглянув на пополотнілого Січкаря. – Навіть за свій борг забувся чоловік.

Свирид Яковлевич оглянувся навколо і голосно промовив до Бондаря:

– Доведеться тобі тепер до Денисенка піти.

– А чого ж, давно пора.

І Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої літа, підбіг до Мірошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотів:

– Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тільки ж худоба в роботі. Осипається ж ярина. Горить!

Мірошниченко подумав:

– Гаразд… Тільки зараз і везіть.

– В одну минуту. Лише синка гукну, – і, труснувши брудним колесом волосся, він обернувся, для чогось провів рукою по червоних клітчастих складках шиї і вибіг із подвір'я Січкаря.

– Налякався, – підморгнув Бондар. – Подумав, що і його схованку викриють.

– Треба прослідкувати за ним. – І голосніше додав. – А тепер, Іване Тимофійовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.

Обернувшись, він побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомільного вигляду чоловік. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привішені промінням, крутились два гедзи.