Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 96 страниц)

XVІ

Найтяжчі хвилини в житті.

Так, це були найтяжчі хвилини в житті Генадія Новикова. Дев'ять днів німці всіма силами ломили і корчували немудру лінію оборони, яку на ходу спорудили вчорашні донбасівські шахтарі, прямо з маршу втягуючись у бій. Спочатку це була навіть не лінія оборони, а покривлена в'язь наспіх викопаних незамаскованих окопів і щілин. На неї розмашисте і щільно ринула ворожа мотопіхота. Ринула, заметалась у власній плутанині трасуючих куль і відкотилася, залишаючи на полі бруднозелені купини убитих та безпомічні мотоцикли, які, сліпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались і здригаючись, верещали незаглушеними моторами.

За мотопіхотою посунули танки.

На допомогу шахтарям вчасно підоспів артилерійський дивізіон, командир якого вже на практиці успішно показав, що може зробити взаємодія артилерії й піхоти.

Кілька танків, стріляючи з гармат, таки прорвалися до окопів, круто розвернулися, щоб випрасувати їх. З щілин полетіли пляшки з сумішшю КС. Жалібно задзвеніло скло по броні, і найближчі машини викинули над собою мерехтливі полотнища вогню.

Останні танки ще розвернулись на тридцять градусів і, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлі смеркання, почали виростати чорні алеї здибленої землі.

Після цього бою зміцніла сила бійців, зміцніла і лінія оборони. Тепер щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати «фокке-вульф». Покружлявши, він ліниво тягнув свою драбину на захід, звідки незабаром напливали одутлі бомбардувальники.

Сьогодні ж над покаліченим полем не з'явився ні «фокке-вульф», ні бомбардувальники. Вночі на переполовинені сили шахтарів кинулася свіжа танкова частина, прикриваючи навалу відбірних померанських стрільців, що з боями пройшли Польщу, Бельгію і Францію. Танки прорвалися і чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого біленького міста – тактичної глибини оборони.

Партизанський загін імені Сталіна залишився в тилу у ворога.

Після останнього донесення втомлених і нахмурених розвідників Генадій Новиков тихо виходить на узлісся. В імлистому вогкому світанні лежить прим'ята, розвержена і мовчазна земля. Над лінією окопів – туманний відпар і незвичний спокій. Але цей спокій тяжчий, ніж гуркіт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мін, з фурчанням перегрітих осколків і клубами перемеленої коренистої землі.

Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щеміти тільки раз на віку.

«Нема наших», – виривається зітхання, а зір ще марно відшукує в полі найдорожчі сподівання.

– Пішли, Генадію Павловичу! – Невелика міцна рука Недремного лягає на плече Новикова.

– Пішли, – труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, і командир загону бачить, що золотисті обідки очей комісара стали червоними.

– Гостей непроханих треба сподіватися. Наближається наш перший бій. – Недремний говорить неквапно. Провівши свою юність в боротьбі, він добре знає вагу слова «бій»: воно відриває сміливу людину від найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язків.

– Мінувати дорогу ще рано? – Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.

– Ранувато. Ще можуть десь наші прорватися.

– Коли б то.

Над головою, захекавшись, летять сірі обважнілі «хейнкелі», потім, обганяючи бомбардувальників, прозуділи два «мессери», і їхні поламані тіні замерехтіли по стовбурах дерев.

– Пора на політінформацію, – хмурим поглядом проводить Новиков знахабнілі самольоти.

– Яка тема сьогодні?

– Народна відповідь на промову товариша Сталіна.

– Тема всієї нашої боротьби, – задумливо говорить Недремний, і на його свіжовиголеній щоці ледь помітно ворушиться задавнений шрам.

– Всієї.

– Хороше б було після такої політінформації негайно дати наочний урок ворогам. Сьогодні ж.

– Поєднати теорію з практикою, – спалахнули очі комісара. – Треба щось придумати партизанське. – Враз вираз його обличчя стає спокійнішим: попереду стоять партизани.

Опівдні розвідка загону зустрілася з головними дозорами нашої військової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лісовій дорозі з'явилась і сама частина. Попереду йшли піхотинці, сапери і кілька пілотів, далі на підводах їхали поранені, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.

Партизанський штаб нашвидку познайомився з армійськими командирами.

Молодцюватий капітан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, підійшов до партизанів.

– Загін імені Сталіна?

– Загін імені Сталіна.

– Самоперевіримося? – вийняв з гімнастьорки посвідчення. Уважно переглянув документи Сніженка. – Вахту приймаєте?

– Приймаємо.

– В добрий час. Дивуєтесь? – показав на колону. – Тепер ми стали «загальновійськовою» частиною – приєдналися до нас із різних родів військ. Хлопці бойові! Одне озброєння про щось говорить, – з неприхованим задоволенням глянув на своїх бійців.

Справді, більшість воїнів були озброєні автоматами, радянськими і німецькими, та ручними кулеметами.

Новиков виразно подивився на партизанів.

– В бою добули?

– В бою.

– Міни у вас є? – з надією поглянув Сніженко на капітана.

– Веземо. Небагато.

– Нам би хоч трохи.

– Протитанкових, протипіхотних?

– І тих і інших.

– Вахту приймаєте по всіх правилах, – засміявся капітан.

Сніженко полегшено перевів подих: значить, щось таки перепаде.

– Старшина Кузнецов! – гукнув капітан.

– Старшина Кузнецов! – пішло по колоні. Незабаром до обочини підбіг білявий вилицюватий боєць. Нижній пружок його пілотки темнів од поту.

– Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! – уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.

– Поділися мінами з партизанами.

– Мало їх у нас, товаришу капітане, – незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.

– Я знаю. Поділись по-братському.

– Це наполовину? – жахається старшина.

– Наполовину.

– Слухаюсь, товаришу капітане! – В голосі проривається явне незадоволення.

Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.

– Ходімо, – буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.

Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.

– Бери! Грабуй! – в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. – Закладемо їх зараз? – по-змовницькому підморгує білою, надломленою посередині бровою.

– Закладемо, – в тон відповідає зворушений Сніженко і кличе до себе підривників. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, уміло опоряджує і маскує міни. За кожним його впевненим рухом, ніби зачаровані, затаївши подих, слідкують партизани.

– Товаришок, а на твоїх мінах підривалися фашисти? – таємничим шепотом запитує старшину молодий підривник Вадим Перепелюк.

– Підривалися. Я легкий на руку, – відповідає, не кидаючи роботи.

– То і на цих підірвуться? – довірливо питає Перепелюк.

– Неодмінно, – серйозно і пошепки запевняє Кузнецов. – Летітимуть, як з пушки.

– Вваак! – імітує вибух міни молодий підривник, і обличчя партизанів прояснюються.

– Противно ж вони крякають.

– Це дивлячись коли, – не погоджується старшина.

Його думка не доходить до партизанів.

– Прийомо-здаточні документи в порядку! – легко піднімається з землі Кузнецов, сердечно тисне руку Сніженкові і кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.

– Разом посадили капусту, – з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. – Передали нам вахту, значить – і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?

– Народові, – коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.

Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.

– Може побудемо трохи тут? – зупиняє його Новиков. – Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.

– Гаразд, почекаємо, – згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.

– Три міни закопали. Хватило б і двох, – говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.

– Жалієш, Вікторе Івановичу? – сміється Недремний.

Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.

– Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься – вони велику бойову роль відіграють для цого загону, – Новиков заспокоює Сніженка.

– Тільки це й спиняє мене.

Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.

«А може наші?» – аж у холод кинуло.

З-за дерев з'являється розвідник…

– Їдуть! – повідомляє Недремний.

– Хто?

– Дві п'ятитонки з фашистами.

– З фашистами, – зашипіло навколо.

Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.

Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги – фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.

І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне «ура» і суміш пострілів.

Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат – в другий. Хтось біжить до зброї.

– Не чіпай!

– Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.

– Все одно не чіпай.

– І не буду…

– Таки вислизнула жменька.

– Краще рисаків поперли…

– Генадію Павловичу, з перемогою! – підбігає Сніженко.

– А ти міни шкодував!

– Моя залишилася, – і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.

– Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! – захоплено пояснює комусь Перепелюк. – То так противно грюкали…

– А це кларнетами обізвалися? – дивується голос другого підривника. – Іще й краще.

– Правду старшина говорив.

Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників… І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.

XVІІ

Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.

– Навоювався? – розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.

– За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.

– Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, – похмурнів старий.

– Чому? – здивовано поглянув на батька.

– Чому, чому! Залізяку на пузяку, – ткнув пальцем на автомат, – надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.

– Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?

– Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий – розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.

– Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.

– Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.

– Ну, ну, так уже й знаєте, – примирливо посміхнувся Карпо: «Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться».

– Що, воювати будеш?

– Ні, думаю в поліцію піти.

– Це другий вопрос, – повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити – увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.

Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.

«Неначе коршаки», – не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком.: За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом він з м'ясом одірве з колгоспних масивів найкращі лани, захопить луги і млини. І, будьте певні, не один активіст згорбиться від роботи на його землі і млинах…

Ох, ті млини двоповерхові, ті питлі на димчастих, із сльозою, гранітних підмурках, ті колеса у зеленаво-синьому зітханні спіненої води! Вони і заколисували і в снах шуміли Карпові. І прокидаючись, ще довго наяву бачив чудесні видіння; м'яким гулом одзиваються важкі крупчасті жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а поміж тими потоками зерна, як живі, проскакують, двоячись в очах, веселі червінці. Він, Карпо, не дурний у великі чини лізти – досить із нього і начальника кущової поліції.

Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Він хотів такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк – інша річ. Той тільки про своє підвищення думав і весь час нарікав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у націоналістичного «провода». Крупяк в товаристві групи націоналістів якось їдко висміяв полковника, а хтось з послужливих доніс про це. І «блискуча» кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замість начальника окружної допоміжної поліції його посадили тільки на район.

Раз навіть вирвалося в нього:

– Дурний, що не з того кінця вчепився за свою долю. Треба іншого було «батька» підшукати… Проторгувався. – Але вчасно спохватився: – Ти, Карпе, забудь ці слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. І так у нас чого-чого, а гризні вистачає. Мало того, що «батьки» не миряться, так ще пішла колотнеча між нами і тими, що на заході відсиджувалися. Ці західники, повір і помовч, справжні єзуїти, вони тільки язиками таляпали, а тепер починають відтирати нас від влади.

Карпо ще одне помітив і в Крупяка, і в усіх націоналістів: були вони всі на один кшталт начинені однаковою начинкою.

«Не люди, а прямо тобі ковбаси одного заводу», – слухаючи різних ватажків «з проводу» та «батьків», насміхався в душі.

В перші дні не міг зрозуміти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вірять, що й справді фашист дасть їм самостійну державу. Не треба було і великого розуму мати, щоб зрозуміти, що їм тієї самостійності, як сліпому світу, не побачити. А от трублять про неї без угаву.

«Держи кишеню ширше. Такий уже німець дурний, щоб від такого багатства відмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх із Гітлером одним мотузочком». Але своїми думками ні з ким не ділився: на різні доноси націоналісти були чималими майстрами.

«Поживемо – розкусимо, що й до чого», – думалось. Навіть самому Крупякові не довірявся.

Другого дня з дозволу німецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кілька наказів, і кожен із них закінчувався одним – смертю. Потім довго і красномовно говорив Крупяк про «нові порядки», які заводять вони, націоналісти, при допомозі німців на Україні.

– Слава тобі, боже, слава тобі, боже. Недаремно двадцять років ждали, – похитував головою Созоненко.

– А землю нам, хазяїнам, скоро будуть наділяти?

– Скоро, скоро, – усміхнувся Крупяк. – Будете жити, як і жили колись.

– Ура! – не витримав Созоненко. Але перестарався – не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа і строго обірвав:

– Не «ура», а «слава Україні, бо…»

– А вже тепер можна свою землю орати? – перебив хтось, і Крупяк знову поморщив носа і скривив губи: яка, мовляв, невдячність…

– Ні, панове, не можна.

– Чому?

– Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга – німецької держави.

– А-а-а… – протягнув хтось злорадно позаду.

– Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державі податки… Попереджаю, це тимчасове необхідне явище, а далі земля перейде до своїх господарів.

Але і цим Крупяк не втішив навіть завзятих прихильників, що двадцять років виглядали німця.

– Назвали б панщиною, а то «громадське господарство», – заремствували позаду голоси.

– Німецькою панщиною. А фашист обдирати уміє. Цей уміє.

– Та вже з першого дня показав свою науку.

– Цитьте, бо почує хто з їхньої братії, тоді і не відхрестишся і не відмолишся.

Наприкінці обирали старосту села.

– Панове! На нашу думку, і це погоджено з комендантом села, – найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.

– Варчука! – гукнуло кілька голосів спереду, і сход боязливо почав розходитися по домівках, залишаючи біля школи споважнілих Крупяка, Варчука і Созоненка.

* * *

Поважно і шанобливо вони входять до хати Супруненка, де тепер розмістився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сінях на них налітає заплакана і перелякана Супруниха. Побачивши Варчука і Созоненка, відскочила назад, ні слова не відповідає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибігає на двір.

– Напевне, комендант приставав, – по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, і його червоне обличчя, пересипане потом і добірним ластовинням, розтягнулося в стриманій усмішці.

– Ні, – заперечливо крутнув головою. – Не таке лице у бабів, коли до них пристає мужчина. Ну, пішли з – богом.

Знову натягнули на обличчя статечно шанобливі маски і, згинаючись ще на порозі, увійшли до хати.

З другої кімнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалібний писк курчат і шаркання підошов по підлозі.

Поскидали шапки, нерішуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер піт і виструнчився, піднімаючи голову.

З напіввідчинених дверей виглянула продовгувата, білочуба голова коменданта. В одній руці тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча, у другій – закривавлене шило.

– Прошу до себе, – розтягуючи слова, привітно закивав до них головою.

І те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його і пояснило, чому так перелякано вибігла жінка з хати. Посеред кімнати, опустивши до самої підлоги зозулясті крила, бігала гострогруда курка. Замість очей у неї, мов дві брусниці, червоніли живі криваві ранки; кров із них текла на крапчасте підборіддя, падала на землю. Осторонь, неприродно опустивши голівки до ніг, кружляли курчата, також із виколотими очима.

– Хочу спостерігати, як фони шитимуть без очей. Інтересно, – засміявся балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого досліду – випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою і поклав на вікно.

«Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не здригнеться», – з потайним побоюванням і повагою поглянув Созоненко на ніздрувате обличчя лейтенанта.

Було воно довгасте і однаково заокруглене з двох боків, схоже на добре вибілену сонцем перестиглу диню. Рідкий білий чуб спадав на безбарвні широкі, в сосонку, брови, біля носа прилипли дві тоненькі смужечки брудних вусів, надаючи всьому виразу нахабної безтурботності. Тонкі гострі вуха були втиснуті у вузький череп. І найбільше вражали очі своїм текучим невловимим переходом від одного виразу до другого. Здавалось, що сірі чоловічки були складені з сотні мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом зупинялися – ставало не по собі від їхнього мертвого сяйва, за яким ховалася водяниста порожнеча.

«Йому навіть приємно мучити, бути по сусідству зі смертю», – визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.

– Пане лейтенанте, просимо до себе на обід, – низько поклонився, і рудий обважнілий чуб його відлип від пітного лоба.

– А це список неблагонадійних, – вийняв з кишені Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.

– Гут, гут, – весело закивав головою комендант, і вони не зрозуміли, чим він був задоволений: чи запрошенням на обід, чи списком, чи тим і другим.

XVІІІ

– Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас німці кругом стоять!

– Ну, на вашому кутку їх нема. Цілий день слідкував за селом. Як вас звати, величати?

– Марта Сафронівна.

– От і добре, Марто Сафронівно. Руку мені доведеться підлікувати у вас. Не побоїтесь прийняти?

– Чого там боятися? Та який із мене лікар. По-бабському тільки зможу.

– Давайте по-бабському. Все одно війна. Шептати почнете? Як воно: біг пес через овес, нічого не вадило псові,нічого не вадило й вівсові, – усміхнувся, пригадуючи жарт Тура.

– Горе моє, вони ще й сміються, – розмотує Марта почорнілий бинт, потім краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горілкою. Далі прикладає мазь, зварену з зубчастого столітника.

Прокинулась Ніна, шістнадцятилітня русява дівчина з сміливими обрисами похуділого обличчя, увійшла тітка Дарка, і всі скупчились біля лейтенанта, міркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.

Вирішили, що найліпше перебути йому деякий час на горищі, а потім видно буде. Повечерявши, Созінов обережно поліз на горище і заснув чутким сном.

Третьої ночі, на здивовання всіх, сказав:

– Спасибі за ласку. Живим буду – віддячу. Всього доброго вам, дорогі, – зупинив погляд на сумовитому обличчі Ніни.

– Куди ж ви такі? – похитала головою Марта.

– До свого війська пробиватись.

– Так рана ж…

– У більшовиків рани загоюються на ходу.

– Хай вам щастить, – в пошані склала руки на грудях.

– Де не будете, а до нас після війни заїдьте, – промовила і зашарілась Ніна.

– Неодмінно прибуду, – поцілувався зі всіма і вийшов надвір, зберігаючи в серці образ жінки і дівчини.

– Я вас за село проведу, – Марта накинула хустку на плечі і обережно пересікла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.

Під великими зорями лежать мовчазні, неначе кладовище, села. Зрідка де, як висохлі кістки мерця, застукає автомат, розітнеться ніч криком чи стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобітьми і стихне, неначе навіки. На обрії підводяться тихі прямі вогні, то одинокі, як зорі, то ціле море розіллється, і вітер донесе тривожне ревіння худоби, а голосу людського не чути. І дзвони німують, тільки гармати здалеку гримлять, шматують груди матері-землі, трупом, неначе снопами, устеляють незібрані прикляклі поля…

А на світанку у вівсах так тужливо когось присипали своїм мелодійним «спать підем, спать підем» куцохвості перепілки, що мимоволі заплющувались очі, тільки натомлені думи та серце довго не засинали, охоплюючи всіма чуттями незмірне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорніло, як Дніпро в негоду, хай на смак стало солоним, гірким, але воно владно кликало жити, і не тою травицею, що гнеться від найменшого подиху вітру, і не скрипучою вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем зустрінутись.

Прекрасне здоров'я мав лейтенант. І рана його швидко загоювалась. В усякій скруті вмів утішити себе, розвіяти важкі думки немеркнучими надіями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей і чув, як серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою не вузький клаптик землі, а світи…

Тепер кожної ночі прямував манівцями на схід зі своїм єдиним товаришем – наганом; вбирав у себе страждання людей і сам чорнів од ваги того лиха, що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камінь, сльозами…

Одного дня зустрівся в лісі з двома червоноармійцями, що, попавши в оточення, уже встигли побувати і вирватися з кошари, як називали вони концентраційний табір.

– Що ж тепер думаєте робити, хлопці?

– Що? – задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрій Навроцький. Дрібні землисті риси його невеликого обличчя були донестями втомлені і донестями уперті. Карі, блискучі, з синюватими білками очі (це коли зводились угору чорні, неначе з примороженими світлішими кінчиками вії) перекочували смугу мерехтливих іскор. – Земля своя, місцевість знайома, люди добрі, а ліс широкий – хватить де сховатись і де фашиста пригостити.

«Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, і характеру наче не м'якого», – з неприхованою цікавістю кілька разів поглянув на блакитну, потемнілу від поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї воїна.

– Зброї тільки нема, – нахмуривсь Григор'ян.

– Почнемо здобувати. Сьогодні ж, – заспокоїв Созінов. – Пішли, хлопці, на полювання.

На узліссі знайшли довгий шматок телефонного дроту і вийшли на шосе, облямоване з двох боків шпалерами молодого розімлілого лісу. Лейтенант невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кінець, перетягнувши через шосе в глибінь лісу, віддав Навроцькому.

Швидко густів літній вечір. Мовчазний ліс поволі підводив угору чорну чашу назустріч темносиній, і тільки на заході їх розділяла вузька смуга червоного золота. По шосе промчало кілька машин, і пил довго не влягався в сухому спокійному повітрі. Знову проїхало авто, і трохи згодом, даючи перебої, задеренчав мотоцикл. Созінов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в руці наган, а Григор'ян побіг до Навроцького. На повному ходу мчить триколісний мотоцикл, холодно світячи чорним отвором автомата. І враз високий німець вилітає з сідла, боком падає на крупчастий камінь. І хриплий вигук «хак!» довго не стихає в чутливих сутінках. Потім лунає одинокий постріл; глухо і настирливо б'ється мотоцикл переднім колесом у рові, чадячи невеликим струмком перегару…

– Розжились на господарство! – Навроцький тріумфуюче підносить вгору автомат і витягає з кабіни довгі касети з набоями та невеликі, в зелених сорочках, з довжелезними ручками гранати.

* * *

Заснули на невеликій, освітленій сонцем галявині, що з усіх боків заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лісу, дослухаючись до безконечних шерехів листу й трави, помахом руки сполохав вивірку, що, неначе глечик, примостилась до срібнокорої берези, позіхнув.

«Який тут дідько нас відшукає. Гущавінь яка. Не до нас тепер німцям», – приліг до землі.

І не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тіло загойдали лісові шуми, як тремтливі кросна доброго сонця перенесли до рідного села. І вже більше не було страхітної війни; мирно в берегах заколисував зелений Буг рибальські човни, паслась на лугах худоба, весело загуділи придорожні телеграфні стовпи, а в ключах дротів, як живі ноти, щебетали чорнокрилі ластівки. Потім за кугою перелякано обізвалось: «трах-тах!»

«Хто ж стріляє? Сниться, чи ні? Ні, не сниться!» – схоплюється Созінов на ноги, і сліпуча блакить до сліз ріже в очах. Тріщить невдалік сухе гілля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. І зразу ж око ловить шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова і пропадає за обважнілою хмариною листя.

– Облава! – обома руками будить Григор'яна і Навроцького.

– Що? Де? Як? – іще нічого не розуміють широко розплющені очі, а руки вже стискають зброю.

«Проспали своє життя. Ех, ти, богомільник», – хочеться вколоти Навроцького, але стримує себе – це не придасгь відваги в боротьбі.

– Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобі гранатами тепер треба світ перевернути.

– Это можна! – біжить до дерева. І в цей час лунає перший постріл.

Скаженіючи і бліднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвіток, що почав затінятися сірим мундиром. Созінов, заховавшись за кущами, терпеливо вичікує, поки підбіжать до нього три солдати – вони почули постріли і прямують майже разом від неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з широкої різьби на довгій ручці; лівою рукою вириває холодну кульку, чує характерне «чмок» і шипіння в глибині гранати – горить дистанційна трубка. Легко кидає гранату в зелене вікно і падає на землю. Громохкий вибух струсонув лісом і переплівсь із безсилими, нестихаючими криками.

– Ой! – майже одночасно лунає позаду, і він бачить, як осідає додолу Григор'ян, схопившись однією рукою за голову, другою – за живіт.

Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, ідучи на вірну смерть. Созінов розуміє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує силу розуму, логіки.

«А воїн справжній», – тяжко в думках прощається з Навроцьким. Прорватись до нього уже не може – його відтісняють до яру. Один за одним він розстрілює всі набої, гранатами люто розкидає звужене коло і кидається в ліс.

Шлях перегородило болото. Оббігти його – невистачить часу. Щоб не було слідів, вилазить на дерево, по гілках спускається в суцільну щітку високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулі і смачно чмокають по драглистій твані.

Витягається горілиць, чуючи, як вода просочується крізь одежу, холодить плечі, спину, ноги. Недалеко зривається кілька гранат, і татарське зілля, пруття верболозу, як од вітру, злітає вгору Підкошуючи мочар, ще деренчать автомати, а потім і голоси, і м'які здвиги землі віддаляються від нього.

І тільки тепер Созінов помічає, що вся його одежа, руки укриті набубнявілими п'явками. З огидою зіскакує на ноги і починає одривати чорні шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червоні шершаві плями, що зараз же наливаються дрібними краплинами крові. П'явки позалазили в складки одежі, добрались до тіла. Мусить вибиратись на берег і швидко роздягатись.

Над болотом уже улігся спокій. З китиці очерету пурхнула на траву трясогузка, підстрибом побігла бережком, перехиляючи хвіст то до самої землі, то стрімко підносячи вгору; вибігла із затінку в кружатко сонця і здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами сірого пір'я, а потім, неначе в гнізді, сховалась у ямці, витиснутій копитом коня. Стогоном обізвався з заростей водяний бугай, а в береговій розщелині великими неправильними вічками біліли джмелині соти, скликаючи до себе золотисто-чорних, басовитих господарів.

«Це ж фашисти можуть іще прийти сюди», – думав, розглядаючи соти і одягаючись у викручену, почорнілу від води одежу.

«Таки прийдуть, інакше вони не можуть», – твердо вирішив, зваживши всю дріб'язкову німецьку методичність.

Обережно з лісу вийшов на зруб, засіяний житом і просом, і, пригинаючись до землі, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику муравки, що витягнулась біля почорнілого пня, оповитого, як вінком, пахучими переспілими ягодами дикої полуниці. Теребив наполовину вимолочені колоски жита і почорнілими зернами вгамовував різкий голод. Потім закусив ягодою і ліг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болітце озвалося розривами гранат, пострілами з автоматів. І не стихали вони до самого вечора.