Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 96 страниц)

XІІІ

Крадучись, неначе злодій, пізнього вечора Крамовий добирався до хутора Варчука. Ще й досі, після короткої, але тяжкої розмови з Марковим, пашіли його пухнасті щоки, а руки самі по собі стискалися у кулаки. Знітившись, він мусив, як хлопчисько, слухати нотації і не захищатись, а визнавати свої «помилки».

– Робив, старався. Самовіддано працею доведу, покрию огріхи, – пітнів і згинався перед Марковим, а в душі ладен був на шматки порізати цього невисокого чоловіка, од якого нічого не можна було заховати ні гучним словом, ні видимістю активної діяльності, ні поспішним визнанням своїх помилок…

На хуторі загавкав пес і кинувся до воріт. Скрипливо заспівало по обмерзлому дроті кільце, і ноги вірного сторожа, як постріл, вдарили по висушеній морозом хвіртці.

Незабаром вийшов Варчук і повів пізнього гостя в простору світлицю, де сиділи старий Созоненко, Яків Данько і Карпо.

Потім з другої кімнати, мружачись на світло, вийшов Омелян Крупяк. Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але всі, принишклі і напівзігнуті, розуміли, що зараз мають упасти важкі слова, які зведуть життя кожного із них диба, як зводить коня невблаганний машталір.

Крамовий чув на собі допитливі тяжкі погляди, але мовчав, пропускаючи, як крізь воду, розповідь Крупяка. Нарешті Сафрон не витримав. Притуливши затиснутий кулак до підборіддя, важко вицідив перші слова:

– Петре, що трапилось? Не тягни!

– Рятував вас, як міг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти питання про ваше розкуркулення, – поглянув спочатку на Данька, потім зупинив погляд на поблідлому Варчукові. – Говорив вам, – продайте, спаліть зрештою, к чортовій матері, свій хутір, заженіть добро. Не послухались, сиділи, от і досиділись.

– А коли тепер, сьогодні ж спалити? – ще більше вкрився тією страхітливою крейдою, яка часто вкриває мертві щоки смаглявих людей. Смолисті хвилясті вуса ще більше підкреслювали блідість його обличчя.

– Пізно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито підпалили. Іще одну статтю добавлять. Розказав усе.

– Ех… з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна голова! – уже наказав старий Варчук, злісно поринаючи в плани і роздуми, його чорні неблискучі очі зовсім заховалися в півколах зморщок, перекривились прикушені уста і покривлені складки на чолі придавили донизу брови.

Карпо з опаскою подивився на батька: «Тепер попадись йому хто в руки – надвоє роздере».

– Відки мені знати, – на всякий випадок огородив себе обережністю. Хай, мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.

І Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна інтонація і усмішка? Кожне слово поважчало, падало міцно і поволі.

– Невблаганна доля ломиться в наші двері. Отож тепер не зашиєшся, як пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого – залишається або куля, або Сибір. Значить, треба битись, дертися, боротися! Піднімати повстання! Інакше попадеш під таку косу, що з корінням нас викосить. Треба шатнутись по всіх самостійниках, по всіх певних людях, добувати зброю… не слухали мене, боялись…

– Поки повстання підіймеш, то тебе під конвоєм у район поведуть.

– І поведуть. Посидьте іще деньок, погорюйте, сльозами помочіть своє добро, – їдко відрізав Крупяк. – Хоч і пізнувато, але треба випередити події. В лісах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снігах. А Петро після цього, – поки приїде нове начальство, розбереться з ділами, – захистить вас, наново почне крутити справами.

– Діло, – схвально кивнув головою Карпо. І зразу ж замислився, як краще здійснити план. В тяжкому роздумі вираз його обличчя, рожевого і пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука.

– Так і будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, – стиснув великі, оброслі мохом кулаки Яків Данько. І його довгі рухливі брови заворушились, як вуса таргана, на широких вилицях вісімками вирізьбились пругкі м'язи.

– Тільки так. Бити, різати все, що буде стояти на заваді, – швидко викинув з себе Сафрон, спираючись двома ліктями на стіл.

– Небезпечне це діло. Дуже небезпечне, – похитав головою Созоненко. – Як зірвемося, то… зі смертю граємось.

– А ти як думаєш? – звернувся Крупяк до Крамового, витираючи піт з довгастих заличків, що двома клинцями вбились в обстрижений під польку чуб.

– Не знаю, що й сказати. Ти в цих ділах неперевершений авторитет, більше розбираєшся, – похвалив падкого до слави товариша, обережно одводячи від себе організаторську участь в повстанні.

Крупяк нічого не промовив, але так насмішкувато і злісно блиснув очима, що Крамовий зрозумів: його похвала не приспала допитливого авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми і з перебільшеною увагою почав слухати план засідки, яку просто й добре придумав Крупяк.

– Ну, мені треба поспішати, бо, чого доброго, прибіжить виконавець, а потім почнуть розшукувати по всьому селу, – роблено позіхнув і швидко попрощався з усіма. В сінях його наздогнав Крупяк. Нервуючись, Крамовий почув на собі гаряче дихання. Обоє мовчки вийшли на скрипливий засніжений ганок. І не промовив, а прошипів Крупяк:

– Щось не пізнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли будеш вести подвійну італьянську бухгалтерію, – моя рука не здригнеться пустити в твій рот свинцеву галушку. Я чоловік не гордий. Хто, хто, а ти це знаєш.

– Пішов ти к чортовій матері! Тепер подвійна бухгалтерія, тільки не така, як ти думаєш, цінніша в нашій роботі, аніж твої одверті терористичні акти. І ти на мій шлях станеш, – злісно, давлячись словами, кинув у обличчя Крупякові. Розлючено, з тяжкими передчуттями увійшов у метелицю.

Задзвеніло обледеніле дерево, і Крамовий злякано метнувся вбік, загрузаючи по пояс в сухі сніги. А плечі його била нестихаюча дрож: знав, що Крупяк може спокійно вистрілити в спину. Правда, це зараз було не дуже ймовірним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось вважаючи себе мучеником, якого не оцінили і не зрозуміли…

XІV

Марта із уст тітки Дарки довідалась про нещастя Дмитра. Зразу ж пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.

– Ти що? Що з тобою?! – злякано скрикнула Дарка.

– Нічого, – хотіла посміхнутися побляклими устами, але усмішка вийшла такою жалісною, начеб мала обірватися плачем.

– Ой ти, горе моє. Подивись на себе – кровинки нема на лиці. В домовину, мовляли люди, красніших кладуть. Десь то ти до цього часу побиваєшся за ним.

– Побиваюсь, тітко Дарко, – з зітханням призналась і одвернулась од удовиці.

– І яка то польза з тої любові. Одна болість та й годі, – розважливо похитала старечою головою. Та вже не чула її слів молодиця. Присіла край вікна, задумалась, вболіваючи над чужою долею більше, ніж над своєю.

Невже може трапитись, що вона більше ніколи не побачить свого Дмитра? Ні… Не свого… Невже так насміється з неї недоля? Не може бути такого.

Набігали сльози на очі, і механічно, неначе завченим рухом, витирала їх вказівним пальцем лівої руки.

Рум'яна, у білій пухнастій хустці, в хату вбігла Ніна, простерши до матері, червоні заграблі руки.

– Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?

– Цить, – пошепки промовила і злякано поглянула на тітку Дарку. Але та поралась біля баняків і не бачила сліз молодиці.

Спускався негустий, блакитний вечір, і навіть через вікна було видно, як пухнасті сніги одсвічувались рожевими і мали новими бризками зорі. Куточки шибок проростали розкішним весняним квітом, а в сусідському саду постукував у обважнілі лапаті віти прозорий молодик і осипав на землю зеленавоголубу порошу.

«Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати», – такий ниючий щем роз'їдав очі і стискував серце, що, якби не тітка Дарка, захлинулася б своїм горем і сльозами. Не можучи більше стримувати біль, швидко одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечі велику клітчасту хустку і вийшла надвір.

Попідвіконню було чути голоси виконавців:

– Агей! На колгоспні збори!

– І сьогодні збори? – чийсь голос із вулиці.

– Не журіться, і завтра будуть, – дві чорні постаті, як у картині, вимальовуються на засніженій вулиці.

– А матерію видаватимуть? Бо так щодня попосидиш і штани протреш!

– А ви їх скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не світив.

І сміх, голосний, розгонистий, перестрибує снігами і стихає в морознім повітрі, як дзвін.

Так само розмірене, без всякого діла до її горя, йшло життя. І ще тяжче стало на серці молодиці. Поволі пішла до сельбуду, що уже привітно зазивав людей своїми вогнями. Від сельбуду попрямувала на Великий шлях, намагаючись менше зустрічатися із людьми.

– А це правда, що трактори в район прийшли? – задзвеніло на другій вулиці.

– Чиста правда. Сам товариш Сталін, кажуть, з Москви надсилає колони по усіх усюдах.

– Кажуть, на Красну площу ідуть і ідуть машини, аж земля гуде, а товариш Сталін їм усі дороги розкриває.

– Ясне життя пішло.

Аж усміхнулась молодиця.

Полохливо йокав і поскрипував сніг під ногами, попід тинами голубіли високі замети і куріли ніжними, прозорими димками. Від швидкої ходи піт почав пощипувати її плечі.

І раптом біля сільради почула голос Дмитра. Чи здалось? І, забуваючи сором, що її можуть побачити люди, майже бігом кинулась вперед.

В темряві неясно окреслилися коні, дві чоловічі постаті. Ось одна пішла до сільради, а друга прямує до саней.

Лише по одному обрисові, по уповільнених рухах вона пізнає його.

– Дмитре! – сміючись і зітхаючи, наближається до нього.

– Марто! – зупиняється, здивований і радісний.

– Ой, Дмитре! Як же ти? Нічого з тобою? – з тривогою дивиться у вічі.

– Ти про що?

– Ну, про що ж? Про твоє… горе.

– Все добре, Марто.

– Яка я щаслива, Дмитре, – затискає теплими руками його велику й холодну. – Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже від того, що ти на світі живеш, радісніше мені. Скільки перемучилась за сьогодні. Правда, дурна я?

– Спасибі, Марто. Яка ж ти хороша… Сідай на сани – завезу тебе додому.

– Що ти? Що ти? – злякано відступає назад молодиця і тільки тепер сторожко оглядається навколо себе.

– Боїшся?

– Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край світу поїхала б і не охнула. А зайвих слів не хочу ні сама чути, ні щоб твоя жінка нарікала на мене… Та хіба ти розумієш що-небудь… Пожив би ти хоч день моїм життям. Прощавай, Дмитре, – ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою до його руки і пішла у мовчазну вулицю. І не тільки на небі, а й на душі визоріло в чоловіка. Ходою пустив коні, а сам подобрілим поглядом оглядав своє рідне село, свою рідну засніжену землю.

– Дорогі мої, любі, – не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи до Марти, чи до зоряного привілля, що мерехтіло, переливалось чистим сяйвом.

Наскільки йому тепер, після пережитого, усе стало дорожчим і милішим. Оте щоденне, буденне життя, затінене, сповнене всякими турботами, більшими і дріб'язковими, тепер повінню заливала нова хвиля прозорої і дужої любові; ті трепетні чуття і думи, що з роками, віддаляючись од порога молодості, все рідше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте надвечірнє світло розквітлий сад.

«Працюватиму ж як. Для себе, для людей», – і солодко щеміли його великі дужі руки, начеб вже стискували чепіги у весняному полі.

Прояснений увійшов у хату, і зразу ж повеселішала його сім'я, радісно затріщав огонь у печі, засміявся Андрій і простягнув до батька крихітні рученята.

Уже в темряві Дмитро почув сльози на очах дружини.

– Ти плачеш, Югино?

– Ні, то від радості, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрізь ножем проткнув, – міцніше притулилась до чоловіка. – Ну, що я тобі можу більше сказати? Хіба про таке розкажеш? – Підбилась головою під його руку… Не раз так і засинала, мов дитина.

– Югино, я сьогодні Марту бачив, – хвилюючись, сказав після довгого роздуму і потім розповів про зустріч, лише утаїв слова молодиці, що вона з ним і на край світу поїхала б. З прихованою тривогою ждав жінчиного слова. Він по одному голосу пізнає, що вона ховає в найпотаємніших схованках і чи зрозуміє його чесну дружбу і приязнь до першої любові, чи не прийме це за власну образу.

– Славна вона жінка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобі приїхати з нею до нас.

– Теж таке вигадаєш, – здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не запросив Марту до себе – все село тоді чортзна про що заговорило б. Та й хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.

– Язиків нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком трубити. Ти ж знаєш, що поганець і найкраще болотом обкидає. А нам нема чого на дурнів зважати. Я вірю тобі, Дмитре.

– Он яка ти… А я думав: прокинуться десь ревнощі, зобижу тебе.

– Коли б ти ховався од мене, тоді б зобижалась.

– Дуже?

– Взнала б, що обманюєш, – ні одного дня не жила б, хоч як люблю тебе. Вигнала б з-перед очей і з серця, як Григорія викинула. Усю свою любов тоді дитині віддала б, – так промовила ці слова, що аж у жар кинула Дмитра і неприємно вразила згадка про Григорія.

– Ну, що ти, Югино. І думати не посмій такого. Я хочу прожити, а не спаскудити свій вік.

XV

В холодному небі невидиме сонце білило розстелені полотна. На сході, прямо з лісів, поволі підіймалась, розросталась важка темносиза хмара з світлішими, брудножовтими окрайцями.

– Сніг піде. Це добре! – задоволене примружився Крупяк і міцно плечем підштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний сніг і собі напав на Крупяка. Зчепились, мов півні. Ось Карпо з розгону пригинаючись, налетів на міцного тонконосого Крупяка, але той в останній момент удару відскочив назад. Карпо, не зустрічаючи опору, вже падаючи, звірячо-спритним рухом зметнувся, проплив над самою землею і підвівся, радісний і злий, на льоту спіймав куций австрійський втинок, що вислизнув з-під кожушка.

– Проворний хоч куди! – похвалив Крупяк. – Котячі маєш ноги.

– З ніг мене трудно збити. Я вже у шістнадцять років з парубками боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на ногах, мов на пружинках, тримаюсь, – сказав не без гордощів.

Від шляху підійшов Данько, постукуючи цупкими з кожушанки рукавицями. Його великі каштанові брови покучерявила паморозь; мороз вкрив вилицювате обличчя округлими білими плямами, які бувають у замерзлих людей, коли їх заносять у теплу хату.

– Ніякого дідька нема на шляху. Десь передумав – не поїде сьогодні.

– Поїде. Робота жде його, не одне село має – цілий район, – запевнив Крупяк.

За чорними, вкритими білими стрічками снігу стовбурами дерев, у молодому рудолистому дубняку форкнув кінь і м'яко вдарив копитом у землю. Данько пішов до коней, а молодий Варчук із Крупяком – ближче до шляху. Лягли на снігу, закурили. По той бік дороги темними плямами окреслились постаті Прокопа Денисенка і Ліфера Созоненка. Перша сніжинка війнула перед очима і впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.

– Подобаєшся ти мені, Карпе, – затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до молодого Варчука. – Ти справжній мужчина. А мужчина повинен бути міцний, злий, без милосердя і жалощів. Ніхто тебе, будь ти самим святим апостолом, не пожаліє, коли сам собі ліктями, пазурами, зубами не проб'єш дорогу. То наша гнила інтелігенція проповідує всякі доброзичливі байочки про любов до ближнього. А де та любов у біса? є таке не без інтересу дослідження: коли ми зближуємо атоми, то на певній віддалі діють сили притягнення. Якщо ж віддаль зменшується – починає збільшуватися сила відштовхнення. Так і з людьми: вони нам більше подобаються на віддалі, коли менше заважають. Не любов, а сила – основа рослинного, тваринного і людського життя. Виживає в боротьбі міцніший. От і треба бути в житті сильнішим, щоб не любили тебе, а боялись. Ми раз живемо у світі, і треба все брати од життя. А просто тобі не дадуть – виривати треба, і це діло сильніших… Я – птах перелітний, але про себе тобі даватиму знак. Ми в житті зможемо один одному стати в пригоді. Гора з горою не сходиться…

– Спасибі, – стримано відповів Карпо. Навіть зайву балакучість тепер простив Крупяку.

Сніг сипнув сильніше, і вони, обтрушуючись, повставали з землі.

– Замете наші сліди. Природа з нами, – радів Крупяк. Метелиця і надвечір'я майже водночас спустилися на ліс, і сухе шарудіння та зітхання дубового листу переростало в тривожне лопотіння. Так лопотять по фарбованій жерсті, пробиваючись з-під даху, злостиві крильця вогню.

– Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвір, – підійшов Данько. – Коли вже ми мучитись перестанемо?

– На тому світі – у пеклі чи в раю, – посміхнувся Крупяк і раптово насторожився, приклав руку до вуха: – їдуть!

– Їдуть! – ствердив Карпо, подаючись вперед.

– Хоч би не помилитись, – чомусь злякано розширились очі в Данька.

* * *

Мали виїхати зранку, але до секретаря райпарткому почали приходити з усякими справами селяни і затримали його до пізнього обіду.

– Пора нам, Дмитре Тимофійовичу, в дорогу? – вийшов з сільради Марков, оточений людьми.

– Пізно вже, краще переночувати.

– Авжеж краще заночувати. Неспокійний час. Вовки в лісах завелися. Та й двоногі вовки всюди пантрують тепер, – загомоніли люди.

– В Майданах голову сільради вбили.

– А в Погорілій двох колюспників на шматки порізали і в снігах порозкидали… куркульня!

– Ні, нема часу більше залишатися, – скочив у сани Марков. – Прощавайте, люди.

Зразу ж біля нього вмостився Іван Тимофійович, якого вчора обрали на голову колгоспу.

– Всього доброго вам, – сердечно прощалися селяни. – Товариша Говорова пришліть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!

– Цими днями прибуде до вас, – пообіцяв Марков. Дмитро з копита пустив коні розмашистою риссю.

– Які красиві липи! – показав Марков рукою на дерева, що аж гілля посхиляли під вагою снігу, біжачи до самого обрію. – Добре цвітуть вони?

– Рясно. Улітку весь степ чаєм пахне.

– А бджоли привозите сюди?

– Ні, – відповів Дмитро і з повагою подивився на Маркова. – Люди у нас мало бджільництвом займаються.

– Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас під рукою тече. Як на душі, Дмитре Тимофійовичу?

– Так, наче знову на світ народився, – радісно поглянув на Маркова.

Наближався вечір. Над лісом розросталася хмара, вкривала небо, і незабаром пустився лапатий сніг. Далечінь курілась і темніла. Біля лісу Дмитро звірив рушницю, поклав її напохваті біля себе і вже не поганяв коні голосом, тільки віжками збивав із них сніг.

Каламутна рухлива заметіль сліпила очі. Навіть столітні дуби обабіч дороги тільки окреслювались неясними контурами.

Неначе щось майнуло поміж деревами?

Цьвохнув батогом, і в цей час од лісу спалахнув зорею невеликий вогник, прогримів постріл. Коні рвонулись вбік, але Дмитро вчасно стримав їх, осадив і направив на дорогу. Знову пролунав постріл, і зразу ж Марков двічі вистрілив з пістолета в тривожний ліс.

Дмитро в один момент передав віжки Іванові Тимофійовичу, а сам схопив рушницю. Міцно, до болю втиснув приклад у плече і дублетом ударив на вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвів у дубняку.

Страшним криком обізвалася рухлива пелена, і щось таке знайоме було в тому крикові, що мимоволі болісно забилась думка: хто це? Швидко перезарядив рушницю і знову ударив у темінь, що засвітилась двома рухливими вогниками.

– Ой, – раптом застогнав Іван Тимофійович і похилився назад, не випускаючи з рук намотаних віжок. Коні, розстеляючись в шаленому кар'єрі, ще міцніше рвонулись вперед, як ляльку підкинули знесиленого Бондаря і, коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, підім'яли б саньми.

– Тату, що з вами? – охопив тестя обома руками.

Той тільки глянув на нього побілілими очима. В грудях щось невидиме заворушилось, заклекотіло, і кров цівкою бризнула із рота, покотилась по підборіддю і почала швидко входити в ніздряне сукно домотканої свитки Кілька сніжинок упало на уста і зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у крові.

З болем і жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись більше ні до стогону лісу, ні до віддалених пострілів.

Бондар, бліднучи і холонучи, з мукою ширше відкрив зовсім білі очі, намагаючись щось промовити, але кров сильніше заклекотіла і кипучим шумовинням почала переливатися на засніжену солому.

– Дмитре Тимофійовичу, приклади грудочку снігу до уст, – наказав секретар райпарткому, зриваючи з себе гімнастьорку.

Механічно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, і сніжка, рудіючи, жадібно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помітним рожевим димком.

А Марков тимчасом швидко шматував і зв'язував пасма своєї нижньої сорочки.

– Почекай, Дмитре Тимофійовичу, – почав сам поратись біля пораненого. – Ех, бинта нема! – Похитав головою, коли побачив наскрізну рану.

– Що?.. – з острахом подивився Дмитро на розвержені груди Бондаря і відчув, як піт почав котитися з його чола.

– Куля пробила легені, – пошепки промовив. – За цю кулю дорого заплатить куркульське кубло. Сьогодні ж вночі його вирвемо з села.

І в цей час спіткнувся підручний кінь, важко похилився донизу і, марно підводячись, забив копитами, підіймаючи вгору синій сніг. Навпомацки Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую і погнав осиротілого борозного в розколихану тривожну далечінь. Далеко, позад себе, почув тоскне і призивне іржання, а з глибини лісу обізвалося вовче виття.

«Хоч би добив коня. Живцем роздеруть», – пожалкував і, відчуваючи, як боляче ниє середина, нахиличся до Івана Тимофійовича. Хотів по виразу обличчя пізнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до сліз дорожчим і ближчим.

Але обличчя Івана Тимофійовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в самій гімнастьорці незручно сидів у санях, притримуючи обома руками пораненого; позаду нього тремтіли і, мов крила, підіймалися вгору рукави розшматованої сорочки.