Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 96 страниц)

XXІІ

Зайшло сонце, зітхнули, ожили хмари і червоною річкою попливли вище далекого лісу, нижче вечірньої зірки.

Плюскотіла в темряві доспіла ярина, і на високій могилі, як побратими, урочисто застигли два полукіпки. Далеко проскрипіли запізнілі підводи, і настояна тиша нечутно йшла полями, густа і пахуча.

Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зітхнула, зашаруділа під колесами. Натомлене тіло просило відпочинку, тим-то в уяві ближчало село, домівка; бачив у подвір'ї матір з дійницею і чулось, що з напіврозчинених дверей от-от вийде ще жіноча постать, сподівана, рідна. Навіть угадував, що зап'ята білою хусткою, заклопотана чимсь, тільки рис обличчя ніяк не міг уловити.

Шумить широкий шлях, і в голубому прорізі віт гойднувся тонкий серп місяця, підпливаючи до мерехтливої зорі. Старі, саджені в два ряди крислаті липи з'єднуються мережаними брамами і повівають медом, наче повні теплі дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомлені, величні, братаються з молодими садами і знову прямують просторами повз оселі трудівників, їхні ниви, пливуть, як саме життя невмируще.

На перехресті забовванів пам'ятник котовцям.

Срібна жмурка загойдалась у повній косарській криничці. Трохи притримав налигач, і воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осінні кущі круторогих голів.

Невелика косарська криниця, а вмістилися в ній і придорожні дерева, і високе, коване небо з серпом місяця, хмаринами, і дрімають в її глибині осипані стріли грімниць, і самому сонцю не розминутися з нею. І вода тут кріпка, на корені настояна, – споконвіку хвалить трудівник.

Міцними руками вперся у вогкий дерн і припав шерхлими устами до срібного леза молодика. Врозтіч кинулись налякані зорі, заховались під берегами, а коли підвівся, знову почали випливати. З глибини виринали темні обриси будівель, а його хата, єдина з усіх, біліла. І ждав у ній хтось косаря, виглядав у вікна, тільки шибки чорні – не побачиш нічого крізь них.

– Добрий вечір, Дмитре… Тимофійовичу.

Аж здригнувся з несподіванки. Одначе відчув вагання у дівочому голосі: видно, не знала, як назвати його…

На дорозі освітлена блідозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечі стояла Югина.

– Здрастуй, дівчино. Забарилася ж ти.

– Забарилася, Дмитре Тимофійовичу. Хотілося дов'язати ячмінь – латка ще зосталася, а вже вечір прихопив, – усміхнулася лагідно і так, наче трохи глузувала з себе. Хвилясті кучері затемняли дівоче обличчя, робили його блідішим і старшим. – В'яжу і страх як боюся – не близький світ додому іти. Склала полукіпки, а вже й ніч. Духу людського ніде! – Тінню пробіг переляк по осміхненому чолі, і хороше стало на душі парубка. Крадькома оглядав від голови до ніг, в думці пестив рукою важку дівочу косу, заглядав у великі довгасті очі, і здавалося, що так само колись ввечері у жнива він стояв з нею в широкому полі.

– Боязко стало?

– Ще й як. Дорогами бігти далеко. Дай, – думаю, – полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той дома не ночує; от і шкандибаю теперечки.

– Бідолаха, дуже пробила? – щиро пожалував.

– Загоїться! – І, спинаючись лівою ногою на пальці, пішла поруч з Дмитром до волів.

– Сідай на воза, – зручніше поправив сніп.

– Не хочу.

– Я тобі «не хочу». Зараз же вилазь!

– Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тоді люди скажуть?

– Ніби що?

– Наче не знаєте. Попаду якомусь насмішникові на зуби, то й будуть люди цвікати: «Дмитро Югину на посаг повіз». Знаю я їх, – подивилась правдивими очима.

– Так я йому за це ребра полічу, – відповів строго.

– Ну, добре, тільки селом їхати не буду.

– Про мене.

Югина поклала граблі на віз і руками вхопилась за полудрабок і люшню. Приємно було майже непомітним помахом рук підсадити дівчину, чуючи крізь сорочку легкий повів тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сіла на гузир снопа.

«Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка», – усміхнувся, йдучи біля воза.

Ступав по вузькій місячній дорозі, а віз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тінями розлогих дерев. Темінь і світло перекочувались по дівочому обличчю, примхливо мінили його. Хотілося сісти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоці дотик м'яких кучерів.

«Де там – сполохається…»

Отак під'їдуть додому, відкриє навстіж ворота і віз покотиться по росистій мураві, і затемніють позаду дві колії, осипавши роси.

«Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возі…»

Оглянувся. Віз, підминаючи колесами верхів'я дерев, покотився з піскуватого горбка на моріг, і дівчина, злегка похитуючись, всміхалась чисто, лагідно, так, як уміє всміхатися тільки незігнута турботами юність.

– А тепер не страшно?

– Чого б це було страшно з таким, як ви? «З яким це таким, як я?» – хотілося запитати. Однак промовчав, тільки руку поклав біля люшні, поруч з дівочою.

І добре було йти по місячній доріжці, бачити в просвітках дерев золоте добірне волоття проса і серп, загублений жницею на голубому полі… Чув, як стихав, влягався неспокій і розвівався тяжкий сердечний щем.

– Що зараз тато роблять?

– В лісництво пішля відробляти.

І ці прості слова вистукували йому срібними дзвіночками.

– Це правда, що соз в куркулів відбере горбок?

– Правда, – допитливо глянула на хлопця.

– Дуже добре, – ворухнула усмішка устами. – Худобу скоро отримаєте?

– Надійсь, скоро… Вам не перепало від Данька?.. За те, що нам жито привезли?

– Оскаженів був… шулікою напав.

– А ви що? – і подих затаїла.

– Так зміряв його очима вздовж і впоперек, що він губи прикусив і відступився назад.

– О, ви можете! – свально вихопилося в дівчини: пригадала, що говорили на селі про парубка.

Але Дмитро не зрозумів інтонації і похмурнів: осуджує.

– І чим же закінчилося, Дмитре Тимофійовичу? – не вгледіла переміни.

– Данькові я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь – вашим підголоскам не привезу.

– Невже так сказали? – приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.

– Думаєш, хвалюсь перед тобою?

– Ой, ні! – замахала руками.

– Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от і потрібні мої руки. Перепрошує, а в самого злість усередині клубками ворушиться…

Ось і село війнуло двома крилами, засиніли хати; у темних вікнах мигтіли скалки срібла. Дівчина підвелась з воза і раптом злякано гойднулась – видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як підхопив її обома руками, бережно поставив на землю.

За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблідле від переляку і несподіванки її обличчя, хутчій відчув, ніж побачив, наскільки дівчина краща, чим йому здавалося раніш. І найбільше подобалися глибокі правдиві очі, не затінені двома виразами, як буває в нещирих людей, чи які за одною думкою приховують кілька інших.

«Такі очі не підманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду», – ожили теплі почуття, як у брата до сестри після довгої розлуки.

– Ледве з воза не злетіла – ноги пересиділа. І ч, як голками коле. – Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. – Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.

– Коли ще маєш пробити ногу – наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, – усміхнувся.

– Авжеж, було б за ким… На добраніч! Хай все добре сниться вам.

– Все добре і ти.

– Таке ви скажете.

Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.

І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.

…Данько непривітно зустрів Дмитра.

– Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.

– Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?

Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:

– Брехня! Ще мені одне слово скажи – і трясцю, а не воли получиш!

– Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. – Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.

Мати ждала його, діждатись не могла.

– Та й припізнився ж ти, Дмитре.

– Припізнився? А я й не помітив, – усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, – відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.

– Ходи, сину, вечеряти.

Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.

XXІІІ

Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугіллі, і тоді на стінах розгойдувались три тіні. Югина проворно бігала по хаті, рихтуючи на стіл миски і вечерю. На покуті сидів Іван, біля нього Марійка, натомлена денною працею і рада, що, нарешті, чоловік привіз у клуню ярину.

– Оце в мене вже й серце стало на місце – ні дощ не намочить полукіпки, ні худоба не розмервить.

– В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на місце і стільки ж зіскакує, – студить юшку в ложці Іван; і витягнуті трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусів.

Та Марійка сьогодні розм'якла, як віск, і навіть гадки не має підштрикнути словом чоловіка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галяві просо (сьогодні надвечір ходили дивитись), хоч і рідке, однак без головні і волотки має великі. До того ж завтра неділя, можна встати пізніше, бо, казав же ж той, є за ким відпочити: викохала дочку проворну, роботящу.

– Сідай вечеряти, – лагідно освітила зором всю постать своєї одиначки.

Югина примощується біля матері.

– Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому – голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, – обережно несе з полумиска ложку Марійка.

– Хе. Навіть баба може діло сказати, – прислухається Іван.

– Може, неправду кажу?

– Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.

– То що з того?

– Як що? І ми в пору засієм.

– Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. – здіймає голос.

– І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле – відробляй, привезеш яку там копу – відробляй. З лісу ломаку притягнеш – відробляй, – увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.

– Діди наші жили – созу не знали, батьки наші жили – созу не знали, і ми без нього проживемо! – як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.

– Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.

– Земля – одне діло, а соз – інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.

– Хіба то люди? То куркульня.

– Куркульня – не куркульня, а виписуйся.

– Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.

Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.

– Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.

– Іще що скажеш?

– Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі – тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! – обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. – В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.

– Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. – Сердито йде у другу хату.

– Хе! Значить, разом будемо, дочко, матір лякати, – усміхається Іван Тимофійович. – Тільки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годі. А про Івчанку ти вірно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхніх.

Потягнувся до свіжої газети. Загрубілі пальці обережно, з приємністю розгорнули пахучий папір, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Івана Тимофійовича була завжди ясним святом. Вона не тільки єднала його з усім світом, а піднімала над буденними турботами; не говорила, – виспівувала найдорожчі слова, розкривала ті дороги, до яких тягнувся всією душею. В його очах не збіднювалися навіть прочитані газети – до них відносився любовно і обережно ховав кудись подалі від цупких Марійчиних рук.

– Чого Софія до тебе прибігала? – ворухнулась запізяіла догадка, коли побачив молодіжну сторінку.

– В райком з нею підемо.

– В райком?

– Комсомольскі квитки нам вручатимуть, – відповіла з гордістю і хвилюванням.

– В добру путь, Югино. – Підвівся з-за столу, кремезний і урочистий. – Достойною будь, дочко. Щоб не тільки батьки гордилися тобою. – Нахилився над дівчиною, поцілував у голову міцними, перепеченими устами.

– Спасибі, тату, – вдячним і сяючим зором поглянула на нього і міцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна і тепла, як прогріта вечірня нива. Ніжним повівом доспілого хліба віяло од неї. Югина навіть крізь блузку, біля самого серця вчувала тверду різьбу роботящих надійних жил. – Я так і знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така… чиста, лагідна…

– Ні дочко, – промовив задумливо. – Не лагідний твій батько. І не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагідність старим бабусям, що зібралися іти в далеку путь. А нам ще до крові треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні злидарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене весняним сонцем. Наша держава з сімнадцятого року білить її своїм промінням.

Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.

– Чого дивуєшся? Не сподівалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою мені була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хіба то людина, коли все у ній сіре: і душа, і думки, і погляд. Коли перепілка сіра – це красиво, а коли людина така, то… Ну, іди вже спочивати…

– Тату, значить, ви тепер зі Свиридом Яковлевичем зовсім заодно?

– Ми завжди з ним заодно, – перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. І, вже помовчавши, додав: – Вгадала ти. Думаю, дочко, в партію вступати, – вперше виказав найпотаємніші мрії. – Тільки поставимо соз на ноги… так, щоб ясно можна було людям глянути в очі… і поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому…

– Куди ж ми тоді нашу маму подінемо? – весело звузила очі.

Іван Тимофійович засміявся:

– Це не мала загадка. Неодмінно з жінделегатками порадьмося… її треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навіки виживе, сточить своїм язичком…

До шибок припала темносиня ніч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.

Рівно задихав Іван, і Марійка з острахом побачила, що його руки схрещені на грудях. Похапцем роз'єднала їх і довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту.

Місяць нечутно сійнув у хату блідого сяйва, і на долівці заколивались чорні перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рідне, навіть уві сні насмішкувате обличчя чоловіка, який і парубкуючи не раз своїми кпинами, упертістю доводив її до сліз, та й тепер не змінився. Навіть оте незмінне «хе» не відходило з літами, а ще більше вкоренялося, стаючи і радісним, і роздумливим, і сумовитим, і злостивим окликом.

У сінях загримів засув, забряжчали відра – Югина принесла води, зачиняла двері. І знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси, розчеше кучері і, не заплітаючи їх, перев'яже на ніч биндою.

«Неспроста приходив Гриць у неділю, ой, неспроста».

Було радісно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! І тривожно, бо красу на тарілку не положиш, а він же бідний, бідний, аж синій, навіть хати не має. Вийдеш заміж за такого – не намилуєшся, а нагорюєшся по зарібках. Хотілося, щоб зять багатший був, щоб дочка її не наймичкою чи поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з моєї Югини буде…

– Гарна, гарна, – загримів бас на подвір'ї.

– Славна, славна, – обізвалася скрипка…

– Що це?

Майнули чорні обриси будівель, огорнені синім полотном. Прозору хмарину надрізав гострий срібний леміш, пересунулось навскіс перехрести рам, на сідалі загорлав, забив крильми півень.

«Невже світанок скоро?»

І знову загримів бас, але вже на вулиці біля приданочок: «Гарна, гарна». А вона удавала, ніби п'яна, і мусив таки зять брати її під руки і вести гамірливими вулицями до своєї хати.

– Горе моє, а хто ж мій зять? – От тобі й маєш! Навіть і роздивитись не встигла, а він хитрун! Тільки подивиться вона – одвертається вбік і сміється, сміється з неї…

І Югина довго не могла заснути цієї ночі. Теплі, мокрі коси розсипались по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рій несподіваних думок.

Тепер неділю вона стрічала радісним передчуттям. В уяві бачила, як, зготувавши снідання і обід, прибирається біля скрині, заглядає у маленьке дзеркало і вікно – чи не йдуть подруги за нею. Навіть чула, як грала музика на майдані коло сельбуду і шелестіли вулицями дівочі спідниці. Закрутить її Гриць в швидкому танці на заздрість старшим дівчатам.

«Хіба ж вона винна, що краще танцює за них?» – Усміхнулась і застилалась, що лукавить сама з собою.

Не тільки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.

Ой так-так, ой так-так!

Шевчик дратву сучить.

Пригадала дитячу пісеньку і беззвучно розсміялась, бачачи, як Гриць у хвартусі з десятки сидить на шевському довбаному стільці і смолистими руками, оперезаними слідами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а щетина гнила – рветься, і він мало кулаків з злості не сучить. А музика грає, і Гриць вже з колодками в руці, дратвою в зубах сам пускається в танець, сердито наспівуючи: «Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить».

«І чого він в неділю приходив? Чого? Захотілося чарку випити, от і зайшли».

І знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати іншим, заховати глибоко-глибоко, щоб радісніше і довше було їй пробиватись наверх. Ось вона підіймається, струшує з себе накидані думки, як трава росу, і подає свій голос:

«А я знаю, чого він приходив».

«Нічого ти не знаєш, – сердиться дівчина, – хіба мало кращих дівчат у селі є», – і починає перебирати їх у пам'яті.

«От подруга – Софія Кушнір чим не красуня? Тільки дрібна трохи і надто вже смаглява. Або Людя Вітренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто гордовита, та й ходить, наче за кожний ступінь золотий бере. Або Катерина Прокопчук…» – І незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в думках, своїх подруг. «Наче вже я найкраща за всіх. Як це недобре», – аж почервоніла.

Все ж було приємно згадувати підслуханий шепіт молодиць: «Гарна дочка в Марійки Бондарихи».

Ніч м'яка і ласкава, як у дитинстві доторк материної руки. Вона пригадує вчорашню ніч на шляху і високу мужню постать Дмитра. Як він подивився тоді на неї. І гаряча хвиля заливає дівчину, коли знову відчуває на тілі дотик його міцних шершавих рук. І зовсім він не такий гордий, як люди говорять.

Згадує розповідь, як Варчуки побили Дмитра. Тітка Докія раз на годенках у Шуляків якось обмовилась: «Думала, що навік приморозив хлопець ноги. Аж ні. Саме напровесні почав вже ходити. А раз прийшов увечері, роззувся, походив по хаті та як метнеться до печі лампу світити. По тому як забігав, почула щось недобре. Скочила з ліжка. Стоїть мій парубок посеред хати блідий-блідий і губи кусає.

– Що з тобою, Дмитре?

– І сам не доберу. Скинув чоботи, онучі, а це чую, що знову наче онучі до ніг поприставали. Чи не мара? – Присвітила я низом, а в нього шкіра до самих щиколоток відстала. По землі волочиться, мов папір. – Останній гостинець з тіла сходить, тільки з серця навряд чи так скоро зійде, – і почав відривати шматки білого побабченого полотна, а з-під нього проглянуло молоде рожеве тіло, як у немовляти…»

І дівчині здається, що над нею нависають тіні од рослої постаті Дмитра… А очі в нього чорні-чорні – в душу заглядають так допитливо і строго, мов хочуть вивірити: хто ти така? Гриць лагідніший, все в нього простіше, а танцюєш з ним – землі під собою не чуєш…

«Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить…» «Забарилася ж ти, дівчино…» І лячно було навіть стрінутися з ним, і як назвати не знала – чи Дмитром, чи Дмитром Тимофійовичем. Хороші вони парубки – і Дмитро, і Грицько, і Варивон. Варивон тільки на язик дуже гострий… Вже крізь сон чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червоніла і нічого відповісти не могла.