Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 80 (всего у книги 96 страниц)

– А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не міністр?

– Ні, тепер я комбідчик, – весело сміється дядько Стратон. Таки, видать, він анітрохи не журиться, що позбувся свого міністерського звання, не так, як дехто тепер.

З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, він запрошує мене приїхати з дідом у їхнє село. Там і досі стоїть хата, де збирались усі мужицькі міністри, а їхній прем'єр-міністр тепер головує – аж у повітовій споживспілці.

Тільки дядько Стратон поїхав додому, до нас надійшов титар. Дідусь говорить, що він тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселію, а титяр, ворушачи капшучистими губами, підозріло зиркає на мене. Далі, смиренно зітхаючи, він одразу починає нарікати на тонке діло – політику. Церковний староста вважає себе неабияким політиком, бо заглядав у газету, яку виписує піп, і навіть вихопив з неї десяток не зрозумілих ні йому, ні людям слів та й ліпить їх, де треба й де не треба. Від міжнародностей він переходить на гас і сіль, яких не докупишся тепер.

– Чи то за більшовиків парадоксально море пересохло, чи ту сіль Антанта по тезисах до буржуазії вивезла? – цюкає і цюкає своє.

Але й дідусь теж делікато вцюкнув його:

– А ви так зробіть по тезисах: воли – у віз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солі додому привезете.

Титареві не подобається, що дідусь перехоплює його вченість, і починає говорити без неї:

– Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: ніде нема ніякісінького порядку. Та як він може бути, коли тепер не те що солі – навіть народу не стало.

– Та схаменіться, чоловіче! Чого ви такі смутки висипаєте серед білого дня? – почав дід совістити старосту. – Де ж це, по-вашому, подівся народ?

– Попитайте про це в більшовиків. То колись усі були люди, а тепер стали – куркулі, середняки і злидні.

– А за помазаника божого ви не бачили злиднів? Чи тоді навіть кози в золоті ходили?

– Кози тоді не ходили в золоті, – відводить насмішку титар, – але що було моїм, то було моїм, а тепер ніхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастіян комбідчикам нарізав Ільцовщину, то чи не буде йому, як зміниться власть, нарізки на одному місці?

– Все може бути, – погоджується дідусь. – Іноді навіть за довгий язик буває сяка-така нарізка на іншому місці.

– Та я не проти, щоб нарізали Ільцовщину – то поміщицька земля, – хитрує титар. – А от як предківську почнуть різати…

– Далеко наперед ви пустили кури… з якимсь ділом чи з політикою прийшли до мене?

Титар насуплюється, крутить головою і зітхає:

– Та треба зробити круг коліс, тільки така у мене бідність…

– То чом ви в комбід не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, – глузує дідусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем.

В цей час на порозі стала мати. Вона окинула поглядом подвір'я і пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою.

І чому тепер не осіння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потім з їхніх золотистих пазух вибирають слизьке насіння? Хто б тоді помітив оті чотири склянки, які треба занести Юхриму? А от як зараз?… Вузлики ж чималенькі. Може, якось усе й обійдеться? Я знаю, що мене варто за такі думки відбатожити, але не можу перебороти спокуси.

Скочивши на долівку, взяв із мисника гранчасту склянку і, холонучи, почав на печі наміряти насіння – дві склянки в одну кишеню, дві – в другу. Воно мені здалося напочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилось навхрест зав'язати вузлики і покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долівку, з божниці на мене строго дивиться і свариться пучкою сивий бог-отець – єдиний свідок мого гріхопадіння.

З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. Воно зараз на всі боки мірками розсипало тепло, розтрушувало проміння, і в ньому так веселіли блакитнаві хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Під тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:

– Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас. Ці слова приглушує гарчання собаки і важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюсь на подвір'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:

– Звідки ж вони?

– Та ніби з Херсонщини, – байдуже відповів перший голос. – Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.

– Коли вже цей розор закінчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози…

Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди – і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені…

Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.

– Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, – прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. – Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…

А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!?.

Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка – і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід.

З подвір'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. І на ній, і на морді, і на ратицях свині гусне картопляна товч.

«А ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку», – знову заскрипів голос дукача, і я з огидою пішов од височенного частоколу і глухих воріт…

А от куди мені далі подітися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться він і за дві склянки насіння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побігти можна.

І я вже біжу з вулички у вуличку, а назустріч мені вітрець кидає зелені вербові галузки і сонячне снування, що ворушиться в гіллі.

Юхрима я застаю на другій половині хати. Зараз він уже не в галіфе, а в буденних потертих штанях сидить на лаві і вказівним пальцем правої руки вибиває не то стогін, не то гарчання із балалайки, ще й допомагає їй ногами і співом:

 
Отчего ты карапет,
Оттого, что денег нет.
Отчего же денег нет?
Потому, что карапет.
 

Біля Юхрима на столі стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кінцем ручка, а осторонь од них лежить кілька списаних аркушів паперу. Напевне, Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться.

Побачивши мене, старий парубок відкинув чуприну набік, оголив набухлу жилу на чолі й засміявся:

– От і гарбузове насіння, соббражаю, само по всіх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверінку?

«Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверінком?»

Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:

– Вгадав?

– Трохи вгадали – пробурмотів я.

– Чого ж трохи? – дивується парубок.

– Бо так вийшло.

– Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? – округлились Юхримові очі.

– Тільки дві.

– Тоді ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! – насупився Юхрим, мотнув головою і знову почав мордувати балалайку.

– А може, ви решту до осені почекаєте? – слово в слово повторюю мамині слова, коли вона згинається перед крамарем з містечка.

– І ч, який він кебетний! Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, – безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене.

То що мені залишається робити? Чи слухати біль і вищання струн, чи «бувайте здорові» й через поріг? Я надіваю картузик, обертаюсь і клацаю клямкою.

– Почекай, пуцьверінку! Дай подивлюся, що в тебе за насіння! – раптом так репетує Юхрим, наче я оглух від його музики. Він підходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насінину до рота. Вона тільки хруснула, і вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове підборіддя. – Нічого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки. А «Пригоди Тома Сойєра» візьмеш, коли розбагатієш. По руках?

– То давайте свою! – одразу веселішаю я.

Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по ній і примовляю:

– За «Пригоди Тома Сойєра» – дві склянки тепер і чотири восени.

– Не будь циганською дитиною, – припиняє торг Юхрим. – Кожна книга має в свій час свою ціну.

– А може, ви мені дасте «Пригоди» хоч на один день?

– І не проси, і не моли! – вперся Юхрим, наче кілок в огорожу. – Береш, натурально, казки?

– Беру, натурально, – ще раз ляпаю по руці парубка. А він витрушує з моєї кишені насіння, потім з укованої залізом скриньки дістає книжку ще й великодушно примовляє:

– Бери та знай по всіх параграфах мою добрість. За скільки ти прочитаєш казки?

– Днів за чотири.

– Тоді в неділю і принось. Не забудеш, що в неділю?

– А хіба ви в неділю не підете на гульню?

– Зранку до обідні, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш впору, буде бідним твоє офіціальне місце, – злішає його вид, наче я вже встиг утаїти книгу…

Побоюючись навернутись на материні очі (а що, як вона кинулася до насіння і тепер тільки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у піжмурки з сонцем, хмарами, тінями і вітерцем. На ній інколи скидалася риба і розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кінцем трималась на з'їждженому колесі, а другим – на березі. Зараз ніхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручніше вмостив її на пісочку і взявся за читання. Знизу мене охоплював світ казки, а зверху – казки весни. І так мені добре було в їхніх обіймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.

Тільки тоді я з острахом подумав про домівку і, щоб уникнути лайки і нарікань, прикинув, що варто пошукати в долинці щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо… І знов гарбузове насіння почало лізти в голову. Коли неспокійна совість, то нічим її не обманеш…

Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечніше пішов додому. Ось і наша хата. Що тільки в ній жде мою збитошну голову? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому, видивляючись, що робиться на подвір'ї, городчику і в садку. Між яблунями снує бабуся і її тінь. Обличчя в бабуні зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає і уболіває над ним, кожна в ньому нащепа міцно перев'язана стьожками, видертими із рукавів її сорочок. А в катразі, прихилившись до дерева, щось майструє дід, кашкет спав з його голови, і тому вітрець, як хоче, бавиться старою поріділою чуприною. Та ось дід помічає мене, спочатку дивується, а далі чмихає:

– От і пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.

– І нащо таке несусвітне було думати? – веселію, бо не схоже на те, щоб гриміло і блискало наді мною.

– Де ж ти на цілий день запропастився? Хіба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далі й журитися почав.

– Е?

– От тобі й «е». Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобі щось зробив! – дідусь викривлює свої великі напатлані брови і вже добряче посміхається.

– І що ж ви зробили? – наперед починаю радіти.

– А що ти просив?

– Вітряка.

– І що я сказав тобі?

– Казали, що попросиш, те і зроблю, бо в мене такими онуками поле не засіяне, – точнісінько повторюю дідові слова, бо вони сподобались мені.

– Бач, як запам'ятав! – сміється дідусь, потім знімає дашок свіжесенького вулика і виймає звідти справжнього вітряка. Але якого! На його покрівлі розправив крила і гордо підняв голову молодий лебідь. Здавалося, він от-от одірветься від покрівлі і злетить у небо.

– Ой, як славної – вирвалось у мене.

– Славно, кажеш? – радісно перепитує дідусь.

– Дуже гарно.

– Для тебе ж старався, – віддає мені іграшку дідусь. – А тепер біжи до хати.

– А як мама? – питаюсь і з опаскою поглядаю на вікна.

– Так, як завжди: спочатку сердилась, а потім занепокоїлась і бігала до сусідів питати про тебе. Іди.

Я тихенько відчиняю хатні двері, що знадвору пахнуть горобом і макухою, а з хати – хлібом і калачиками, які стоять у нас на всіх вікнах. За столом біля вузликів я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насіння і щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зійшло і вродило. А найближче до матері лежать вузлики з гарбузовим насінням. У мене одразу похололо всередині й нашорошились вуха. Я вже хотів було податися назад, та в цей час мати побачила мене.

– Нарешті, – сказала вона з докором. – Ох, діти, діти… – підіймає над голубінню очей чорні вії, од яких тіні падають аж на вилиці.

– А я, мамо, щавлю на долині назбирав! На цілий борщ буде!.. – одразу хочу на щось інше звернути материні думки й вивертаю на лаву все, що е в кишені.

Але яка невдача: разом з щавлем із кишені вилетіли дві гарбузові насінини і впали на долівку, мов срібні гроші. Я злякано поглянув на матір, та не побачив гніву на її обличчі. Вона рівно, трохи сумовито, запитала мене:

– Михайле, ти насійня із цих вузликів давав хлопчику з голодного краю?

– Із цих, – похнюпився я, підпираючи спиною двері. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, і довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гніватись, нахвалятися, тоді я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

– То й добре, синку, що давав, – нарешті чую її голос. Вона, роздумуючи, далі вже говорить не мені, собі: – Бо хто й пособить у світі бідному чоловіку, хто дасть йому скибку хліба чи ложку борщу? Ніхто, тільки такий самий злидар.

У мене од її слів аж дрогнуло все усередині.

– Мамо, а звідки ви про хлопчика знаєте?

– Була в нас та жінка зі своїм дитям. Я нагодувала їх, бідолашних, дала хлібинку в дорогу. А як ця жінка хвалила отого хлопчика, який дав її Івасику насіння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нічого їй не сказала… Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде?…

– Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, – кажу так, як чув од дорослих, підходжу до матері, прихиляюсь до неї, а вона зітхає і гладить рукою мою нерозумну голову…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На човнику й веслі від нас від'їхав травень. Він прихопив із собою сині дощі, зелений шум та солов'їний спів, і в село, через тини, заглянуло літо.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбільше див у світі робиться влітку на світанні, це саме тоді, коли мені так хочеться спати. От і зараз, насурмонений і заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матір, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагідно-лагідно кладе мені на плече руку, а очима показує на розчинене вікно й таємниче питає:

– Михайлику, ти нічого не чуєш?

Дід, глянувши на матір, пускає посмішку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий від роси городець, на розпатлані дерева саду, на віхті туману, що плутається між їхніми кронами і землею, на ледь-ледь окреслені стріхи, прислухаюсь до всього, але чую тільки вранішню журбу роси.

– Не чуєш, як літо пішло нашим городом? – дивується мати.

– Ні, – кажу я з жалем, але враз уявляю собі, як десь неподалік у квітчастій, кинутій на плечі, хустці широко бреде туманом літо, і од мене зразу відлітає сон.

– Ось ходімо подивимось хоч на його сліди, – так само таємниче говорить мати, і ми виходимо з оселі, мати посміхаючись, а я позіхаючи. Біля самого порога з нами вітається аж задимлена росою вишня. – Ось бачиш, сьогодні літечко торкнулось руками до ягід, і вони почали паленіти.

Я дивлюсь на вишні, і в них справді то тут, то там паленіють розпухлі щічки. А мати вже показує, що на покручі гороху з'явився ще сонний перший цвіт, а на ранній груші шаріють грушки, оті, що віясто придивляються до землі. І все це диво зробило літо за одну-однісіньку ніч та й пішло собі далі, щоб на світанні, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би мені припильнувати його?

– Добрий ранок, тітко Ганно! – біля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високі здивовані брови, і красиві вінчики вій, і ранково сині очі, і вогкі, напіврозкриті уста чаять у собі стільки молодечого завзяття і радості, що й мені, соньку, стає веселіше.

– Добрий ранок, непосидо, – посміхається мати. – Куди так зарання чешеш?

– До вас. Можна?

– То чом не можна?

Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз і одразу ж оглядається, чи не зачепилась спідницею. Ні, все обійшлося. Вона підбігає до матері, чоломкається і подає щось загорнуте в пілочку.

– Це що за напасть з самого ранку на мене? – жартуючи, дивується мати.

– Не напасть, а попівські з панського тіста марципани, – сміється Мар'яна, аж висяюючи зубами.

– Ой гляди, дівчино, перепаде тобі на бублики за ці марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попаді: все шкварчить, наче яєчня на сковороді.

– Не бійтесь, не зубожіє вона. Правда, Михайлику? – наспівне говорить дівчина і змовницьки підкидає високі здивовані брови.

– Авжеж, правда, – охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається мені та й у пілочці щось смачно пахне.

– Які в тебе квіти гарні, – придивляється мати до рукавів Мар'яниної сорочки.

Дівчина зраділа від похвали і довірливо сказала:

– Бо так чогось хочеться гарного в світі і для себе, і для людей, – та відразу ж спохватилась, чогось засоромилась і з жалем кивнула на мене: – Раненько ви його, малого, будите.

– Раненько, – якось змовницьки подивилась мати на дівчину, – бо все хочеться показати йому, як удосвіта по селу ходить літо.

– Хіба що так, – похитала головою Мар'яна і чогось зітхнула. – Ти, Михайлику, й досі не бачив літа?

– Не бачив, Мар'яно.

– То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогодні пасти в ліси чи на перелоги збираєшся?

– Куди дідусь скаже.

– Катай у ліси. Знаєш, де Якимівська загорода?

– Чом не знаю.

– Там біля загороди попасеш конягу, а в загороді нарвеш собі черешень.

– Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

– Достигли.

– Та не може бути: учора скільки лісу збродив – і скрізь одні зеленухи.

– То були, Михайлику, видать, чорні черешні, а до білих, ранніх, уже торкнулося літо. Ти не бачив, які вони в Якимівській загороді? Великі-великі, а щічки з одного боку підрожевлені. Поїдеш?

– Поїхати – не штука, – засумнівався я. – Та чи не перепаде мені за ті черешні?

– Не бійся: я вчора сказала дядькові Якиму, щоб він тобі дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не відмовишся од такого діла.

– От спасибі, Мар'яно!

– Спасибі не відбудеш: принесеш мені кілька найкращих ягідок на сережки, – показала на вухо, засміялася і тихіше заговорила до матері: – Аби ви знали, тіточко, який мені сьогодні сон приснився!

– Розкажи – знатиму.

Над синіми дівочими очима зворушливо затріпотіли вії:

– Сниться мені, наче я в своєму селі і в своїй хаті вимішую вдосвіта діжу, а до мого вікна підійшов місяць вповні й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тітка і питається:

– Кому ти, Мар'яно, місиш діжу?

– А я тихенько їй: «Оцьому місяцю ясному…» Що ви скажете на таке диво?

Мати посміхнулась так, що радість і смуток затріпотіли на її устах і зморшках, що йшли від них:

– Скажу тобі, Мар'яно, що скоро ти міситимеш діжу не попаді, а своєму місяцю.

– О, таке й придумаєте, – засоромилась, спаленіла дівчина, а в ямках її заграла радість.

– Хай тільки ясно світить тобі твій місяць, – зітхнула мати. Дівчина припала до неї, щось зашепотіла на вухо, а потім похопилась:

– Побіжу, бо, може, прокинулася моя попадя і вже кричить із постелі: «Кохвію!»

– І де вона його тепер дістає?

– Зрідка в перекупщиків, а то з сушених жолудів мелемо. Пани і свині полюбляють їх, – засміялась і, наче вітер, вихопилась із двору.

– Віхола, та й годі. І де вона в бога зростає ця краса, і кого вона виворожить собі? – посміхнулась їй услід мати, а далі зажурилась: – Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вік, наче квітку на дорозі.

Не знаю чому, але мати моя завжди вболівала над долею наймичок, убогих дівчат, особливо тих, що виходять заміж у чужу сторону. Тому й молодість майже щодня маяла косами в нашій хата. Яких тільки пісень не переспівала вона з моєю матір'ю, яких тільки таємниць не розказала їй. Навіть у недоброї пам'яті тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рік, коли над моєю, тоді кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втішала мене своєю і дівочою піснею, а вночі при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини…

– Мамо, то я поїду сьогодні в Якимівську загороду.

– А не заблудиш, сину?

– Я ж казав, що дорогу знаю.

– І звідки це знаття? – дивується мати. – Я сама, надійсь, не трапила б туди.

– Жінки чогось погано запам'ятовують лісові урочища, – кажу трохи спогорда, а сам і не признаюся, що не раз губив дорогу в лісах. Та я їх так люблю, так зріднився з ними, що навіть колишні прикрощі тепер згадуються з усміхом.

А була ж у мене одна пригода, про яку й досі нікому не казав. Перед зеленими святами довелося мені повести Обмінну на ніч у ліси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тоді хтось займе її – і шукай вітра в полі. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повід прив'язав собі до ноги, насунув картуза на вуха й ліг спати. Обмінна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. І треба ж було, щоб вона світанням чогось схарапудилась і гайнула в туман, волочучи мене по землі. Поки я, вдарившись об кілька пеньків, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминів, розліталися іскри й підпалювали дерева. Напевне, тільки туман і роса врятували їх від пожежі. Днів зо два тоді гуділи жорна в моїй голові, але я тримався, як і належало хлопцеві…

Після сніданку я перекинув торбу через плече і вивів із стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синіх очах настороженість, потаємність і той підступний вогник, що уміє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої гроші доп'ясти ось таку напасть!

Ми довго-довго збиралися на бідняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смішно. Коли в дідовій калитці трохи забряжчало грошенят, він, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у ті Багринівці, де люди чомусь не полюбляли літеру «г». Замість Грицько, груша, граблі, грім вони казали Рицько, ру-ша, раблі, рім.

Ярмаркування почалося із зустрічей і чоломкання з ріднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого діда знали по всіх довколишніх селах, йому не так просто було дійти до кінської торговиці – його одразу потягли в ті незаконні «дімки», де люди по-різному залишали свої гроші: одні набиралися за них веселощів, а інші – смутку. Дід саме був із тих, що купляють веселощі на душу, а рум'янці на вид. Незабаром він сидів у теплій кумпанії за столом і прямо на заіржавлені оселедці вибивав із кременю іскри ще й виводив свою улюблену:

 
Як продала дівчина курку,
То купила козакові люльку,
Люльку за курку купила,
Бо козака вірно любила…
 

А далі вже вся кумпанія, забувши за торг і незважаючи на переляканого корчмаря, співала про ту закохану дівчину, що придбала козакові за юбку – губку, за гребінь – кремінь, за сало – кресало, а за душу – тютюну папушу.

– Людоньки добрі та красні, дай боже всім довгого віку та доброго здоров'я, і нащо вам ото співати? – бідкався і хапався за перестиглі кучері зашкурний корчмар, спасаючись гостей із сільради чи комбіду.…

– Я і в рай не захочу, коли там не буде пісень. Бо що для бідного чоловіка найдорожче? – похитуючись, запитав корчмаря розчервонілий дід.

Той хоча й тремтів, але шельмувато посміхнувся:

– Що найдорожче, питаєте? Гроші і чарка отієї, що нежурницею називається.

– І що ти мелеш, нещасний грошолюб! – розгнівався дідусь. – Найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня. От чув пісню про цю дівчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! – і дід звертався до земляцтва: – Чи тямите, якою ця дівчина була? Та в усьому світі шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курці, курці, маєте довічний пам'ятник собі!

Всі з цим погоджувались і починали, нову пісню. А тут іще й ще надходили люди, яким дід робив то воза, то сани, то колеса, то січкарню. Від сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях піт, а в других – сльози. І те, і друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок і сушених в'юнів, які тепер заміняли тараню.

Коли, нарешті, дідусь і дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.

– Та коли ж той день промайнув? – здивувався дід.

– Не інакше, як хтось узяв і вкоротив його ниньки, – переконано сказав дядько Трохим. – Є ж такі субчики, яким не тільки люди, а навіть день заважає.

– Що є, то є, нікуди їх не подінеш.

Дійшовши до такої істини, дядько Трохим і дідусь, заточуючись, вийшли з дімка і на неслухняних ногах подалися до кінської торговиці. Першим зустрівся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Він попустивши повода, провів біля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло і грало на ньому. В діда спочатку спалахнули, а потім посмутніли очі: кінь був не по його грошах. Але дядькові Трохиму тепер уже все здавалось можливим.

– Гей, чорнобривий та чорноокий, скільки правиш за свого харциза? – похитуючись, гукнув цигану.

Той обернувся, підвів до нас коня, що перебирав копитами землю.

– Скільки правлю, хазяїне? – пожалісніли очі в цигана. – Ой, краще не кажіть, і не питайте, і не ятріть душу, бо це не кінь, а моє серце. Не стане коня – не стане мого серця.

– То нащо ж ти його на ярмарок вивів? – взялось співчуттям дідове обличчя.

– Не я його вивів – само горе вивело. Впирався бідний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах…

– Послухайте цього окривдженого брехунця, він ще й не таке нахурчить, – п'яненько засміявся дядько Трохим. – Скільки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?

– Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, – зажурився продавець і віями, як млинками, погасив хитринки в очах. – А за коня правлю п'ятдесят золотом чи сріблом.

– Ого! – тільки й зміг сказати дід, бо в його калитці лежали одна золота п'ятірка і шість карбованців сріблом.

– А яку ви, господарю найдобріший, покладете ціну за цього красюка? – Циган картинно напівобернув коня, щоб ми всі побачили його лебедину шию, офіцерську кокарду на лобі і ті очі, що оксамитились синім сполоханим надвечір'ям.

– Не будемо класти ми ціни, шукай, чоловіче, маєтніших купців, – з сумом сказав дідусь.

Але цигану, видно, хотілося поторгуватись. Він жевжикувате повів очима й плечем:

– А все-таки: скільки б ви дали?

– Скільки? Десять карбованців! – одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набік. Це здивувало чоловіка, він підозріло поглянув на кулак і тільки сказав: «Ти диви».

А циган, одразу позлішав, крутнувся і вже через плече кинув необачному покупцеві:

– Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнів: один дорого просить, другий дешево дає.

– От злоязичне сім'я, ще патякає! – дядько Трохим посварився кулаком циганові в спину і вже обережно опустив його донизу.

Ми довго товклися поміж кіньми, але чогось путящого за нащі гроші не можна було купити. Нарешті, коли вечір почав падати на село, а хміль зовсім розібрав діда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий і теж п'яненький, у вилисілій шапці селянин. На його довгі вуса напирав червоний, як перчина, ніс, а з щік вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.

– Скільки цей рисак править? – запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапі в зуби. Та люто вищирилась і ледве не відхопила дядькові пальця.

– Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кінь! – повеселішав довговусий, ховаючи від покупців здрібнені і налукавлені хмелем очі.

– Тільки тельбатий цей огонь, наче гітара. То яку йому ціну поклали? – вже обережніше підійшов до шкапи дядько Трохим.

– Усі ваші гроші! – не думаючи, випалив цибань.

– Як це всі? – здивувався дідусь. – Ще ніколи не чув такої дивовижної ціни.

– То чуйте!

– Та він п'яний, і ціна його п'яна, – ледве повернув язика дядько Трохим.

– Я п'яний?! – обурився чоловік. – То ви п'яні, як чопи в сивушних барилах.

– Нікого тут, чоловіче добрий, нема п'яного, – примирливо сказав дідусь. – Ми всі тверезі, й ноги наші, хвалити бога, тримаються землі.

– Авжеж, землі, – погодився цибань і хмільно поторгав землю ногою.

– То скільки ж за вашого коня?

– Усі ваші гроші, усі до копієчки.

– Може, в нас тільки й є, що самі копійки, – засміявся дідусь.

– Не дуріть голови. Я бачу, з ким маю діло, і калитку у вашій кишені теж виджу. – Він навіть тихенько мугикнув: – Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дід хотів було підтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, і сказав:

– Коли так, а не інакше, то залиши, чоловіче добрий, один карбованець на розвод і могорич.

– На розвод? – задумався селянин і поліз рукою до облисілої шапки. – Це можна, бо кожний чоловік повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.