Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 59 (всего у книги 96 страниц)

XLІІ

Свіжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою і сіли на одному великому пні, притуляючись плечем до плеча.

– Як живеш, старий? Про батька нічого не чувати? – кліпнув довгими віями Степан Синиця, що вони аж злетіли до широких розгонистих брів.

– Ні, не чути, – тихо відповів Андрій.

– А ти не бре? – допитливо подивився у вічі.

– Хто бреше, тому легше, – косуючи, відповів приказкою.

– Андрій, пішли рибу глушити! – по-змовницькому підморгнув Степан.

– А чим?

– Толом.

– Де ж ти набрав? – жваво стрепенувся.

– А тобі що? Кортить бабі шкуринка?

– Кортить! – щиро признався.

– Для чого?

– Та… рибу глушити.

– Ой, підманюєш? – похитав головою і вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бікфордового шнура.

– Все готово?

– Все. Тільки підпалити. Не побоїшся у воду лізти?

– Чого там боятися? Не тільки у воду не побоявся б полізти…

– А й куди? – примружився Степан.

Навіть у вогонь, – відповів ухильно, але багатозначно.

Хороший ти, Андрію, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побігли.

Андрій найшов очима в просіці коня і кинувся наздоганяти Степана. За останній час підпарубок був чогось посмутнів і одночасно подобрішав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрій, що і Степан мучився: Дмитро Тимофійович поки що не брав його до загону.

Неначе лебідь, купалося сонце в лісовому озері, воно від краю заросло чубатим очеретом і широкою рогозою. На щастя Андрій помітив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дістав – тичку замість весла.

– Кидаю! – підпалив Степан бікфордів шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.

Нескінченно довго тягнувся час. Нарешті почувся вибух, і райдужне склепіння підвелося посеред озера, заграло сяйвом.

Хлопці кинулись до човна. На зелених сплесках ряботіли оглушені щуки, плітки, біліло і розтікалося шумовиння малька.

– Хватить на вечерю! – захоплено вигукнув Степан. Він іще хотів кидати тол, але Андрій розрадив:

– Може якийсь німець чи поліцай почує, тоді не оберешся лиха.

Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самі побігли до лісу на старе місце.

– Коли б це так фашиста глушити, як рибу, – прикриваючи травою торбину, промовив Андрій.

– Не побоявся б?

– Не побоявся б, – огрівся поглядом з жадібними очима.

– Андрію, – підсунувся Степан до хлопчика. – Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мінувати. Диверсійною групою станемо. Розумієш – диверсійною групою. Згода?

– Скільки я вже про це думав! Звісно, згода. А ти вмієш мінувати?

– Умію. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залізниця близько не проходить – доведеться на дорозі встановляти.

– Тол у тебе є?

– Все є. Тільки поклянімось, що ніколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянімося, що вірно, як дорослі, будемо захищати свою Батьківщину.

– Клянуся! – підвівся з землі Андрій, блідий і гордовитий.

– Клянуся! – повторив Степан, і потиснув руку своєму меншому другові.

– Завтра вранці скріпимо свою клятву ділом.

– Ні, тільки післязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб ніхто не бачив…

Туманного світанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну міну в неглибоку ямку і обережно засипав її щебенем.

– Зрозумів усе, старий?

– Зрозумів, – прошепотів Андрій, і обоє обережно кинулись у ліс. – Хоч би хто з наших людей не підірвався.

– Не підірветься. Фашисти так рано не пускають, – заспокоїв Степан. – Я все врахував, дєтко.

Через півгодини вдалині загула машина, і хлопці ще далі подалися в гущавінь.

– От вона тільки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль – і полетить машина в безвість і трістя.

Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманній тиші. Згодом іще проїхало кілька машин. На сході невидиме сонце накидало на зеленаву голубінь нерівне півколо блідосвітлих покручених мазків, а вибуху й досі не було.

– Що воно таке? – хвилювався Степан. – Може капсуль негодящий? А може помітили фрици? Так ні, – маскували добре, – заспокоював себе і здвигав плечима.

Ще прогуркотіла машина. І неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсідали хлопці, а потім полетіли до коней, щоб скоріше переїхати в іншу діброву.

– Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! – сяючи усмішкою та білими підківками дрібних зубів, пригинаючись до коня, повернув Степан голову до Андрія.

– Мені аж не віриться, – стримано відповів Андрій. І в цей час йому так захотілося побачити батька, приторкнутися до його міцної руки, що він мимоволі, схиляючись на гриву коня, примружив очі, щоб ясніше уявити свого рідного тата.

– Приїхали! – гукає Степан і по-змовницькому, однією бровою, підморгує Андрієві.

– Приїхали!.. – Чуючи бурхливий приплив сили, Андрій на всьому скаку зсковзає з шиї коня на траву і легко біжить І уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-під його ніг двома райдужними струмками бризкає і летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз підморгує Андрієві, мовляв: ну, як діла, малеча, – і, збивши картуз на саму маківку, починає завзято співати:

 
Тобі, фрицю, в землі гнити,
Мені молодому мед-горілку пити…
 

Увечері хлопці дізналися, що на шосе підірвалась машина з фашистами. Вбито шофера і чотирьох солдатів.

– На мій рахунок запишемо трьох фриців, а на твій – двох, – твердо вирішує Степан. – Тобі, може, шкода половину фриця? – говорить таким тоном, що виключає всякі заперечення.

– Ні, не шкода.

– Отож бо і є. Старшинство треба понімати!

XLІІІ

Поспішала Соломія і дух затаювала. Не чула, як били по голові, в обличчя вогкі від туману кущі, безлиста рокита, гілки дерев. Чи то лісові шуми, чи кров так гуділа в голові? І думала, і думати боялась про свого рідного батька.

«А що як нема? – аж відкидало назад. – Ні, ні! Є мій тато!» – бачила в уяві його біля вуликів, самотнього, запечаленого.

Піт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлі губи і теплою росою падав на землю. А всередині то спалахував жар, то розтікався холод.

Вона зараз забула за все, тільки інстинктивно відчула, що хтось іде за нею, бо в уяві, блискавично змінюючи одна одну, проносились картини дитинства, юності – все, зв'язане з образом батька. Вона навіть чула, як пахнуть пергою його шершаві, почорнілі пальці, як віє тютюном од сивої, аж позеленілої бороди.

Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лісовий сад, і зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хіба ж не вона приїжджала сюди по яблука, груші? Хіба не тут її перші досліди налилися теплим соком і закрасувались плодами, наче новорічна ялинка? Ось і черешня темніє, з якої колись падала на росисту траву. Ще трохи пробігти по стежці, і роздасться ліс, огинаючи широкими крилами прогалину. І підсвідомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бігцем уперед.

– Ой, – опускає хустку на плечі і, чуючи приплив недоброї млості, обважнілою рукою невміло розстібає блузку. А пальці мимохіть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась поміж деревами. Кілька разів натиснула на клямку, і залізо гулко задзвеніло в сінях – видно, там стояли порожні кадуби.

Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, і в цей час відкриваються хатні двері.

– Хто там?

Чує такий знайомий голос і, захлинаючись од хвилювання, ледве промовляє:

– Це я, тату. Соломія ваша. Ой, таточку!

– Дитино моя! – забилося в сінях. Відчиняються двері, і вона мліє на батькових грудях, відчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.

– Соломіє! Доню! Жива? Здорова? – тягне її до хати і знову цілує, по-старечому м'якими губами.

– Жива! Здорова! – і сльози зриваються з її очей, як перше зривався піт з обличчя.

– А я вже тебе, доню, був поховав, як довідався через Дмитра Тимофійовича, що фашисти перерізали шлях. За журбою місця не міг собі знайти.

– Де тепер Дмитро Тимофійович?.. Ой, таточку, рідний! Чи скучили так за мною, як я за вами?

– Ще й питає! – І вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бороді. – А Дмитро Тимофійович у партизанах. Раніше був бригадиром, а став командиром, – промовив пошепки, прихиляючись до неї.

– От молодчина! – захоплено вигукує. – І вже що-небудь зробив його загін?

– Куди твоє діло! Ворочають світом хлопці, аж земля гуде. Побачишся з ним.

І Соломія тільки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по голові:

– Тату, в нас нікого нема?

– А хто ж має бути?

– Так ждіть зараз гостя! – і прожогом вибігає з хати, біжить до вуликів і попадає просто в обійми командира.

– Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хаті!. Пробачте мені. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом іде.

«Яка вона хороша!» – Міцно вбирає у себе медовий повіз, що ллється із сіней в осінню ніч. Притримуючи Соломію за руки, Созінов тихо ступає на поріг.

Від хвилювання дівчина навіть не помічає, що її пальці стискають пальці командира.

– Просимо до хати, – наближається до нього Марко Григорович. – Притомилися, в лісах блукаючи?

– Не мандрівка, а бездіяльність притомила, – Михайло обережно і шанобливо здоровкається з пасічником.

– То для вас знайдеться у нас робота!

– Пасіку стерегти?

– Ні, трутнів викурювати.

– Щось у вас є на прикметі? – радісно схоплює натяк.

– Аякже. А поки по невеличкій і відпочивати… Ще крізь сон він чує метушню Соломії біля печі, і сміх, і щасливий голос Марка Григоровича.

– Вставай, хлопче, гарячі млинці їсти, – відхиляє половинку дверей старий пасічник.

– Єсть вставати! – широко осміхається і мружиться від сонця, що бризками обмивало шибки. – То коли почнемо трутнів викурювати?

– Не терпиться?

– Не терпиться.

– Почекай трохи… Деньок який сьогодні ловкий. Чи не ви його з собою принесли?

– Соломія вам його приставила.

– А вона може, ~ сміється Марко Григорович. – Вона у мене як веснянка.

Після сніданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломія повідомила:

– Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лісах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловік.

– Невже? – радісно подивився на дівчину.

– Так батько сказав. Підемо в партизани?

– І ти підеш?

– А як же може бути інакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? – здивувалась і образилась.

– Ні, трутнів викурювати, – згадав слова пасічника, засміявся.

* * *

Темні, шелестливі і таємничі осінні ночі в лісі. Тривожно співає над тобою розгойдане верховіття, а земля озивається сонним зітханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тінь, зашелестить оксамитними крилами, і смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, війне над землею. Крізь волокнисті хмари проб'ється молодик і знову, темніючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вітер із лісового озера донесе півсонний качиний крякіт та сумовитий кергикет білогрудих кажар.

Уже кілька ночей з тривогою і надією прислухається Созінов до лісових перегуків. Тільки не вплітається в них чоловічий голос, хода. Пообіцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловіка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетіння лісових звуків, Созінов у думках переносився в ті місця, де почнеться нова сторінка його бойового життя… І чим більше думав про Соломію, тим більше вона віддалялась від нього. Тільки найяскравіше вирізьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповідав Марко Григорович…

– Пора спати, Михаиле, – наче здалека долітає глухуватий голос. – Не бійся, прийдуть за тобою. Певне, хлопці на роботі були. Роботящі вони. Кілька груп карателів у дим розметали. Ну й на залізниці порядки наводять. Лежить там обгорілого залізяччя, як сміття. З остраху фашисти почали навколо залізниці вирубувати ліси. Воно таке діло. Фашист лютує, а партизанський загін росте. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має. Поговорить із людьми – світ у очах міняється. Ти теж комуніст?

– Комуніст.

Коли б уже скоріше приступати до діла! Пірнає у плани партизанських операцій, наче й справді вже перебуває в загоні Горицвіта…

Далеко за північ, коли вже осіння вогкість добирається до кісток, заходить у хату і, втомлений сподіванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють і кружляють, просячи діла, широкого і завзятого…

І знову сниться йому штаб першого дивізіону в напівтемній землянці. Він готує дані артпідготовки, а над картою сидить начальник розвідки старший лейтенант Зуєв.

– Звони Туру, – наказує зв'язківцеві і в той же час чує, що з Туром щось сталось.

«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», – пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язківця.

– Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, – передає трубку боєць.

– Це Буг? – з тривогою вслухається у відповідь, міцно притискуючи трубку до вуха.

– Буг слухає, – чує чіткий спокійний голос Тура.

– Тур? Це ти? – дивуючись, радісно запитує. І чує ще чиюсь мову і здивований плескіт жіночого голосу… Неначе Соломія? Що воно таке?

– Созінов!.. Міша! Дружок! – вигукує Тур.

І командир розплющує очі, здивовано підводиться на ліжку і нічого не може зрозуміти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворні, міцні руки, і знову лунає щасливий схвильований голос Тура:

– Міша! Михайло Созінов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?

Він зіскакує з ліжка, незрозуміле і здивовано водить очима. Потім догадується про все і охоплює руками невисокого, тонкого Тура.

– Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобі всячина! Як же ти мене пізнав?

– Ще й питає! Я тебе й на тому світі впізнав би! – сміється Тур, звільняючись з – міцних обіймів товариша. – Почекай, бо кості розтрощиш, хай йому дідько. Поліцаї не додушили, а тепер товариш додушить.

П'яніючи від радості, він забуває про все. І тільки згодом помічає, що в хаті стоїть іще високий ставний чоловік середніх років з невеликою кучерявою бородою, а біля нього в шинелі, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.

– Знайомся з командиром партизанського загону.

– Дуже приємно. Лейтенант Созінов. Чув про вас багато, – стискає міцну руку.

– І про вас чув, – примружується Дмитро.

– Від кого? – дивується.

– Комісар не раз розповідав.

– А, він може наговорити всього, – всміхається і знову ближче підходить до Тура.

Іще випробовують один одного руками, неначе сумніваються, що дійсність – не сон.

– І як воно може бути в житті? – щиро дивується Созінов.

– Усе в руці господній, – робить удавано покірний вираз Тур, і вся хата вибухає сміхом. – Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасічнику, соізволите? Пасіки у нас нема, а штаб знаходиться під деревом – і дощ капає, і вітер продуває. А у вас організма тендітна – на білих постелях спите.

– Товаришу комісаре, хоч старшим помічником молодшого куховара прийміть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животі три дні бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.

– Коли зброя є, то може командир і прийме. Він у нас без зброї і рідного батька не взяв би.

– Та є така-сяка цяцька, тільки не доберу, як вона стріляє – чи дулом, чи держалом, бо те і друге кругле.

І за тими словами, не удавано ніжними, а солонуватими, перемежованими і згадками, і жартами, і просто, здавалось би, дрібницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.

Добре і щиро сміється Тур, як давним-давно не сміялось. Марко Григорович дістає літр самогонки, хвалить:

– Чорти б його батька вхопили. Таку із слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловік не питущий, а набираюсь, як чіп. Дмитре Тимофійовичу, тобі на покуті сідати…

– Чому ж мені?

– Не за чин, а за роботу.

– Тоді Тура садовіть.

– Обох. Ви ж у нас отецькі діти! Це саме головне.

– Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, – обзивається Пантелій Жолудь.

«Он які вони, народні месники», – з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.

– На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! – підіймає першу чарку Марко Григорович.

«Нема сюди Варивона. Він і випив би, і наговорив би, і діла – гори перевернув би», – згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч і стоїть там на варті Федір Черевик.

– Дмитре Тимофійовичу, приймай його, – любовно киває Тур головою на Созінова, – начальником штабу. От побачиш, і місяця не пройде, а він тебе своїми паперами викурить із теплої землянки на мороз.

– І мене приймайте, – підводиться Соломія з-за столу.

– Навіть пару днів не погостивши? – хитає головою Марко Григорович.

– Не до гостювання тепер. Приймете?

– У нас нема пасіки, – хоче віджартуватися Дмитро.

– Я серйозно кажу, Дмитре Тимофійовичу.

– Серйозно? Ми поки що жінок у свій загон не приймаємо.

– Чому? – натягується голос у дівчини.

– Чому? Де ж з вами дінешся? Живемо в одній землянці…

– Дмитро Тимофійович хоче запорозькі звичаї встановити у загоні… Справді, ми жінок поки не приймаємо, а дівчат можемо, – Тур непомітно киває Дмитрові.

– Так, значить, приймете мене? – насідає Соломія.

– А ти ж хіба незамужня? – перебільшено дивується Дмитро. – Ну, що ж, тоді нічого не зробиш – доведеться прийняти. Тільки не думай, що тобі з медом буде. Поміркуй краще, – і знову косує на Тура, чи не сміється той.

Але Тур, незвично почервонілий і радісний, гаряче розмовляє зі своїм другом.

Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра і Соломії. Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.

– Головиха прийшла до нас. І не пустив би, так начальство, – наче розгублено повідомив Марко Григорович і розвів руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.

– Ольго Вікторівно! – Горицвіт рвучко підвівся з-за столу і пішов назустріч молодиці.

– Дмитре Тимофійовичу, рідний… – міцною рукою здоровкається з командиром і зупиняється серед хати, по-дівочому струнка, з гордовито піднесеною головою, а виразні заволожені очі з захопленням слідкують за кожним порухом мужньої постаті. – Чогось і в снах і наяву бачила тебе тільки партизаном. Завжди вірила тобі, як своїй дитині, як серцеві своєму… Що ж, Дмитре Тимофійовичу, була я в твоїй бригаді, а тепер приймай до свого загону.

– Дмитро Тимофійович жінок не приймає, – весело обізвалася з-за столу Соломія.

– Як не приймає? – нахмурилась Ольга Вікторівна. – Жартуєш, дівчино.

– Звісно, жартує, – спідлоба глянув на Соломію. – Чого розходилась? Що ми, Ольги Вікторівни не знаємо?

– Та знаємо, – покірно нахилила голову Соломія і знову приснула. – Але ж у вас тільки одна землянка…

– Одна? – дивується Ольга Вікторівна. – То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворіє?!

– Чуєш, як правильно сказано? – звертається Дмитро до Соломії.

– Та чую. Але чи має Ольга Вікторівна зброю? В хаті зарясніли усмішки.

Дмитро хотів гримнути на Соломію, але Ольга Вікторівна, метнувшись у ванькир, принесла звідти горбатого німецького автомата.

– Хіба ж не видно, кого приймаємо? – задоволене промовив Дмитро і почав оглядати зброю.

XLІV

Похитуючись, Барчук увійшов до хати і зразу ж зупинив погляд на припухлому від сліз обличчі Горпини.

– Ти чого розрюмсалась? – кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилясті вуса.

– Карпо покидає нас.

– Як покидає? Чи ти при своєму умі? Вночі прибув і вже покидає? Може з п'яного розуму коники ліпить? – тверезіючи, гостро подивився на жінку.

Горпина тільки рукою безнадійно махнула на двері світлиці. Сафрон поправив розкуйовджений чуб – і, молодцювате підіймаючи груди, посунув у другу кімнату.

Біля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тінь. Тому лице його здавалося на диво чорним і чужим. Насупроти Карпа сиділа мовчазна, із міцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.

– Слава Україні! – спробував пожартувати, але відразу почув, що його слова упали, мов камінь у воду.

Карпо підвів похмуре обличчя від столу і стомлено, насмішкувато покосився на батька.

– Що? Хильнули? Веселі ви не по часу.

– П'ю, та розуму не пропиваю, – спробував бадьоритися, одначе від того насмішкуватого олив'яного погляду стало не по собі; крижаним струмком почав просочуватися неспокій, і знову заборсались думки, тривожні, їдкі.

Не просвітлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому світі.

– Тільки глядіть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатіти почали. Пуповиною може вилізти це багатство. Обережніше, обережніше треба діяти, – обвів очима стіни, позавішувані найрізноманітнішими килимами. – Он у Балині підсипали старості трійки у мед – здох, як півень од чемериці.

– У мед? – насторожився, пригадуючи, що тільки вчора він привіз від Синиці діжку з медом.

– У мед. А в Погорілій автоматом старосту вздовж плечей пересікли.

– Партизани, значить?

– Авжеж, не німці.

– Чорти його батька знають, що робиться на світі. Не можуть з купкою головорізів ради дати! Одна розпуста тільки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним і досі панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких місцях. Коли б ото мені повна власть, я скоро дав би раду усяким таким…

– Пішла писать губернія! – криво посміхнувся Карпо. – Є у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?

– Щось недобре надумався робити.

– Та наше діло таке: побігав за возом, побіжиш і за саньми. А не побіжиш – голову, як курчаті, скрутять. – Повісив автомат на стіні і сів біля дружини. Погладив куцими пальцями біляве волосся Данилка, і хлопчик перелякано закліпав очима на батька.

«Син, а батька сторониться», – задумавсь Карпо, вдивляючись у сутінки, що наливали шибки холодною, прополісканою вітрами блакиттю.

За Олену навіть не подумав: усюди хватить такого зілля – як не Галя, то буде другая. Безпутні жінки, падкі на чуже добро і любов, стомлювали його, наповняли все тіло чадною утомою й гулом, спустошували нерясні, але допитливі думки, міцну пружність і силу, як серп спустошує зілля.

Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а співбесідник уперто мовчить.

– Що воно в тебе трапилось? – нарешті присунувся ближче до окна Сафрон.

– П'ятки смальцем мажемо, батьку.

– Як? Відступає німець? – округлились очі у Варчука.

– Ні. Нам наказали у підпілля йти.

– В яке підпілля?

– Сам не доберу, в яке. І що воно, і до чого воно?..

– Смієшся?

– Еге ж, на кутні починаю сміятися.

– Що ж у тому підпіллі будете робити?

– Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на ділі чи не інше вийде. Наше діло теляче – крутять мозки, як хочуть.

– Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, – тихо попросила Олена.

– Пізно, жінко, за господарство братися. Гріхів плугом не переореш. Доведеться служити мені, як мідному котелкові з цією цяцькою, – хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.

– Да, погані діла, – протягнув Сафрон. – Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.

– За тим добром, надійсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, ріж, бий. Прожив день – і те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всіх перехрестях кричали, що німець – щастя. А тепер – в підпілля іди.

– А яка ваша політика до партизанів?

– Бити їх.

– Ага! – багатозначно протягнув. – Це добра політика.

І з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Іще трохи – і може догадка стала б оголеною істиною, але всі ці думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тільки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому місця нема.

Похрустуючи кістками, устав із-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвілих і спустошених очей.

І дивився вже на сина Сафрон, як на відрізану скибку. І не батьківська біль, а острах перед невідомим ворушився в його душі.

– Коли ж думаєш іти?

– Сьогодні вночі.

– А Крупяк тікає?

– Ні.

– Він же теж… головоріз, ще який. Чого ж тоді не йде в підпілля? Це, сину, якась нова гра у піжмурки.

– Напевно так.

– Може б до нього пішов?

– Боюся.

– Крупяка боїшся?

– Його ж. А що коли ця гра в піжмурки комусь потрібна на якийсь час? Тоді Крупяк видасть мене і не охне. Все вислужується, і злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника поліції не підскочив… Треба спочатку рознюхати, що й до чого.

До болю не хотілося кидати затишного кутка Навіть уже в думці пожалів, що не зашився спочатку війни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали німі закатовані люди, і він мимоволі потягнувся до німецької зброї, немовби в ній знайшов захист од видіння.

«Тьфу! – яким тендітним став. Напевно, про всякі там нерви не брешуть лікарі».

– Ти мені з оружієм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! – відступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.

Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:

– Страшно умирати?

– Коли б мав три голови, не страшно було б.

– То тільки змії бувають триголовими, – кинув, аби що-будь сказати.

Але ці слова пересмикнули Варчука і породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафронові чути, що люди обзивали його цим прізвиськом.

«Дарма, хай що хочуть кажуть, аби він пожив у свою волю. Більше мені нічого не треба на світі. Після мене хай сама земля догори перекинеться».

Холодної ночі добрався молодий Варчук до неспокійного голого лісу і чомусь полегшено зітхнув, коли увійшов у Куций яр. Навколо горбатились тіні, і Карпо, сам того не помічаючи, також згорбився, шукаючи очима тіні з націоналістичного «провода».

Ось і той шлях, від якого розсохою кинулися врозтіч дві вузькі, притрушені листом дороги. Цей сухий лист тепер шумів, як водопад, жаринами опікав ноги, і Карпо старався стати на ті латочки оголеної землі, які не перехитували на собі жодного живого сліду.

Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув під захист дерева.

На дорозі чіткіше окреслилися дві постаті в німецькій формі. «Засідка, – майнула думка. – Я вам засяду», – люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвіту свої ж братчики знайдуть і, як соняшникові, голову скрутять.

Безшумно, зіщулившись, метнувся назад, і в цей час, мов насмішка, пролунали хрипкі слова:

– Слава Україні, героям слава!

Карпо мимоволі підтягнувся і, пригинаючись, заклешняв на дорогу.

Назустріч йому в супроводі охоронника йшов сам заступник окружного провідника. На ньому була німецька шинеля синього кольору, високі німецькі чоботи і есесівський кашкет.

«Хоч би хвалену мазепинку з вилами 12 надів». – Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. І раптом повеселішав: «Значить, то тільки гра у сварку»…

Все було так, як і думав він.

* * *

На другий день, тільки почало світати, Сафрон Варчук запріг вороних і, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жінка, поніс поперед себе до брички діжку з медом. Одначе не встерігся: тільки вхопився за залізне бильце, як з порогу непривітно обізвалася Горпина:

– Куди ж ти мед повіз? Знову пиячити? Розпаскудився гірше всякого…

– Цить! Не твоє бабське діло! Бо я тобі так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! – страшно завертів очима і стьобнув коні батогом. «І ч, проклята баба, все тобі до крихітки побачить. І видумав бог таке відьомське зілля. Тьфу!» – скосив очима і похапцем, наче кидаючи хліб до рота, перехрестився.

Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.

– Раненько ти, Сафроне, притаскався, – здивувався пасічник.

– Якого ти мені меду всучив? – не привітавшись, зупинився посеред хати з діжею, неначе весільний староста з хлібом.

– Як якого? – обурився старий пасічник. – Самого справжнього. Липового.

– Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном смердить.

– Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медові?

– Та баби вони такі, – примирливо погодився. – То щоб не було гризні вдома – переміни його. Знаєш, баба – бабою. Хіба з ними каші навариш? Упнеться тобі, як норовиста коняка – ні тпру, ні но.

– Ет, морочиш тільки голову…

Коли Марко Григорович уніс нову діжку крупкуватого меду, Варчук допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не тремтіли, і на душі Сафрона трохи відлягло.

– Ану, покуштуй, який він!

– Перший сорт, – з ножа з'їв грудочку пасічник, і Сафрон зовсім прояснився, лаючи себе за дурні сумніви.

Проте дорогою знову завагався: трошки, може, і не пошкодить, а коли більше з'їсти?..