Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 67 (всего у книги 96 страниц)

Хвилею зітхнув натовп, і Варчукові здалося, що з сотні грудей вирвалось: «Знайдемо». А може то почулось? Підвів голову, але ніхто не подивився на нього. В сотнях очей горіло горе, біль і важкий упертий вогонь.

Удар держаком пістолета кинув Івана з помосту. Іще щось хотів сказати роздертим ротом, але кров стишила слово – не почули його люди. Так, піднісши на руках, і повісили Івана Тимофійовича не з помосту, а з землі, на одній з нижніх гілок. І знову гладкий гестапівець, оголюючи в усмішці жовті зуби, крутнув повішеного до себе, і він закрутився, пригинаючи гілку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кілька білих пелюстків і довго тремтіло кожним округлим, як сердечко, листком.

– Ой, людоньки! За що ж нам такі муки! – вирвався зойк з чиїхось жіночих грудей, і знову моторошна тиша, чорна і страшна, як вода на глибині…

Софію з дітьми спіймали вже на городах. В селі Созоненко приєднав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапівцям на хату Шевчика, а сам подався до школи.

Куди ж їх ведуть? Усіх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати… Там баба Орина зосталася, опухла, напівмертва.

Софія взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцілувала у лоб і не помітила, як своїми сльозами окропила дитяче личко… Ось і подвір'я їхнє. Шумлять вишняки попідвіконню. їх сам Григорій садив… Григорій! І не нажилася з ним, а вже відходить життя.

– Ааа!.. – скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вікно, а в її груди…

Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пішов низом попід вікнами. Іще тісніше притулила дитину до себе. І так її крізь розтрощене вікно кидають з Любою в хату залізні слизькі руки. Потім, кривавлячи долівку розбитими ногами, до неї підповзає Катерина, насилу-насилу устає з ліжка баба Орина і щось тихо говорить старий учитель. Навіщо тепер слова? Хіба і так вона не чує, що прийшла смерть?

Їдкий дим і спека забивають хату. Софія кидається до вікна, обдирає руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрічають холодні скляні очі. Лунає постріл, і кров заливає праве плече молодиці. Але її тіло наче каменіє – не чує болі.

– Не плач, дитино. Наш тато їх усіх переб'є. Усіх, моя доню, – обливає сльозами і кров'ю Любу…

Далеко за вогнями Софія бачить Григорія: поспішає він з хлопцями в село. І молодиця, заплющуючи очі, ступає крок уперед, назустріч своєму чоловіку…

Потім вона бачить, як, обнімаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в роті пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович, як темніє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже виїдає очі. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз витечуть очі, і Софія лягає обличчям вниз на земляну долівку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом.

– Доню, ти ще жива? – і не пізнає свого голосу. Гірка жарінь забила шорстким болем.

Мовчить Люба… Що ж це по голові б'є?.. О, вже стеля валиться. Григорію, чи ти знаєш, як твої діти гинуть? Живцем горять. Григорію, радість моя, до чого дожилися ми…

А він іде за вогнями… Чому ж ти раніш не прийшов?.. Прощай, мій Григорію! Навіки прощай…

І вже не чує Софія, як спалахнули її чорні коси, червоними стали, як до неї тулиться Катерина, підбиваючись під руку своєї рідної, мов пташеня під крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не кричати…

Надвечір на попелищі знайшли люди п'ять обгорілих трупів. Софія з дітьми лежала біля груби, міцно притулившись грудьми до землі. Перса її обвуглились, але не згоріли. Тільки по цьому й розпізнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина…

Марійка очуняла в тітки Дарки. Довго не могла прийти до пам'яті, а потім, різко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона біжить тихими широкими вулицями; заплітаються босі ноги; кількома клубками перекочується всередині біль, забиває подих, і знову скривавлюються уста.

Беззоряний теплий вечір напував мертві вулиці пахощами яблуневого цвіту, а їй здається, що то не яблуні стоять, а білі вінки, приготовлені на могилки.

«Повісили», – це вона чула, наче з того світу. Невже не побачить його більше, не почує рідного насмішкуватого голосу?

І з острахом пригадує ту літню ніч, коли, вболіваючи за щастя дочки, бачила Івана зі складеними на грудях руками.

Майдан біля школи.

Тиша.

Груша в цвіту.

– Іване! Іваночку мій! – широко розкриваючи руки, кидається вона до чоловіка, і божевільна радість, перемежована з горем, на мить охоплює все її стражденне тіло.

Іван стоїть біля груші. Ось він похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпікають холодні-холодні руки з застиглими вузелками сплетених жил.

З жахом Марійка подається назад і застигає на місці. Важке тіло Івана Тимофійовича так підігнуло гнучку гілку, що він уже ногами вперся в землю. А повіє вітер, то й подається чоловік чи уперед, чи назад. Подивишся оддалік – наче й справді живий. Сивий чуб його обсипаний білим цвітом. Кілька вогких зарошених пелюстків упало на чорну сорочку.

І тільки тепер Марійка, мліючи коло мертвого чоловіка, побачила, що біля незнайомої повішеної жінки стояло двоє дітей, притуляючись личками до босих ніг матері.

XІІІ

Опівдні Горицвіта і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

Доручивши командування загоном Созінову, який, трохи накульгуючи, саме увійшов у штабну землянку, Дмитро осідлав ко'ня, старанно підтягнув попруги і прислонився спиною до дуба, чекаючи комісара, що пішов у штабний взвод.

Шумів ліс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, і торішній лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвічувався дивовижно крихітними сітчатками.

Із голови ніяк не виходила страта людей в його селі, зникнення сім'ї. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нікого не було з його рідних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуваті смуги непротряхлої землі, вкритої білими і ліловими квітами, почорнілу і димчасту до вільгості кору дерев, молоді пагінці, оповиті сизим оксамитом, і знову, затемняючи все, виринала його сім'я.

Невже більше не побачить її? – кидало в холод. Тривожні і заспокійливі думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серці було так, начеб хто його ізнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне і відпустить, стисне і відпустить. І дивно: чим до'вше він думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим більше вкорінювалась надія, що таки вони живі, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.

«А чим ти кращий за інших?» – строго допитувалась невгомонна думка.

«Нічим, – зразу ж погоджувався. – Та в тому й сила людини, що надія живить її і в найтяжчі хвилини, як братня кров згасаюче життя».

– Вирушаємо? – під'їхав Тур. Трохи далі за ним притримували коней охоронці. Дула їхніх карабінів спиралися на підрізані гриви, охороняючи лісову дорогу з двох боків.

– Поїхали, – одірвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.

Граційно вигинаючи шию, заграв під ним Орел і м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня біля вух, і він, округляючи шию і косуючи розумним синім оком, потягнувся, як довірлива дитина, до свого господаря.

Дмитро вийняв з кишені шматок хліба, і Орел підхопив його м'якими губами, замахав головою.

Орел і Вітер ішли поруч по вузькій лісовій доріжці так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турової.

– Як ти думаєш, Дмитре Тимофійовичу, чого нас у штаб викликають?

– Чого? – замислився, одганяючи ті самі думи. – Весна іде.

– Орати пора? – насмішкувато примружив око.

– Ні, жати, косити настав час, – зрозумів натяк Тура. – Життя тепер інакше пішло у нас: спочатку жнива, а потім оранка.

– Це правда, – погодився Тур. – Великі діла наспівають.

– Знаєш, – раптом прояснів Дмитро, і добра жмурка заграла в його чорних очах: – колись я читав розмову товариша Сталіна з одним чи то журналістом, чи то письменником. І там товариш Сталін сказав, що великому кораблю – велике плавання… От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубці. По одному фашисту вбивали, діяли розрізнено, а тепер – яка сила! Так і сказав товариш Сталін: великому кораблю – велике плавання. Ти неодмінно ці слова усім партизанам розтолкуй. – І замовк, сповнений тими згадками, що так тісно єднали його і з Великою землею, і з тим світом, що принесе щастя усій землі. Нікого ж із рідні не було в Дмитра на тому великому привіллі, тільки був у нього там єдиний порадник, друг, батько і полководець – великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити його.

Вбрід перебрались через яругу, яка заросла ліщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, ішов легко і обережно, неначе плив по зеленавій воді. На тому березі хтось невидимий суворо запитав:

– Пароль?

– Радянське Поділля! – відповів Тур, оглядаючись навколо, але так і не побачив дозорця.

Доки доїхали до штабу, пролунало іще кілька окликів, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синів.

Іван Васильович Кошовий, комісар штабу партизанського з'єднання майор Кузнецов і секретар партбюро Гірник радо зустріли Горицвіта і Тура. В напівтемній вогкій землянці на столі зеленіла пошпилена тоненькими прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рідної ріки.

– Як живеш-можеш, командире? – дужо стиснув руку Кошовий.

– Погано, товаришу начальник.

– А я думав, що ти нас порадуєш.

– Мало радості. Фашисти впень вирізають наші родини і села. Партизани діла просять.

– Дуже просять? – виключив радіо, що саме передавало марші.

– Дуже.

– От за це й спасибі… А ти кажеш: нерадісні вісті привіз.

Іван Васильович усміхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.

Сонячний промінь із крихітного віконця якраз упав хитким промінням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрілами.

Тільки Дмитро з цікавістю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий:

– На велике діло викликано вас, товариші. Наша розвідка доповіла, що в районному центрі зараз скупчилось до восьмисот фашистів. Крім того, в будинку відпочинку зібралося нагулювати жир шістдесят офіцерів. Є відомості, що ця чорна сила із поліцією буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирішив першим напасти на ворогів.

– Це діло, – схвально кивнув головою Дмитро і вже не зводив очей з Івана Васильовича, ловлячи кожне слово і зразу ж розмірковуючи, як перетворити його в життя.

Іван Васильович коротко розказав план операції, а потім поставив завдання перед загоном Горицвіта:

– Тобі, командире, прийдеться взяти під контроль дороги, що ведуть до міста. І не пускати туди нікого. Затримувати всіх підозрілих, знищувати ворогів народу. Коли ж почнеться наступ – твоє місце отут, – показав на карті. – Завтрашньої ночі твій загін повинен осідлати правобережні дороги.

– Єсть, осідлати правобережні дороги, – підвівся з-за столу.

Посиділи біля карти, обмірковуючи план нападу.

– До операції в тебе ніяких зауважень не буде? – запитав Іван Васильович Дмитра.

– Зауважень? – перепитав по звичці, виграючи час для сформування думки. Поволі підбирались перші слова, а очі охоплювали знайому побузьку місцевість.

– Будуть. Коли ми переріжемо шляхи, то села, що лежать далеко від міста, цілком перейдуть у наші руки. Неодмінно треба зразу ж повести агітацію, щоб всі селяни, хто має зброю, пішли бити фашистів. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо дві вигоди: швидше з поганню розправимося і людей навчимо боротися за своє право. Зброєю навчимо.

– Вірно, командире, – підтримав Дмитра секретар партбюро і звернувся до Тура. – Вам керувати цією важливою агітмасовою роботою. Від штабу сьогодні ж пришлю на допомогу партійних працівників. Зводьте на ноги людей. Кріпко зводьте, щоб цей перший великий бій ми виграли малою кров'ю.

– Будемо працювати, – коротко відповів Тур.

– Ну, ні пуху ні пера, – попрощався Іван Васильович. – Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофійовичу.

– Така вже вдача, – стримано відповів, не бажаючи розповідати про своє горе.

– Да, кров у тебе не дуже весела, – погодився. – Бувай здоровий, друже.

І від цього вперше сказаного «друже» стало тепліше на душі у Дмитра, а в уяві водночас поволі окреслювався план нападу на район, і він уже бачив початок бою біля самого Бугу.

– Бувайте здорові, Іване Васильовичу, – і, пригинаючись, швидко вийшов із землянки.

– О, ледве не забувся! Почекай, командире! – гукнув навздогін Іван Васильович і поквапно підійшов до Дмитра. – Скажи, що тепер твій Андрій робить?

– Навіть не знаю, Іване Васильовичу, де він.

– Як не знаєш?

– Просто, – і розповів усе про сім'ю.

– Чого ж ти навіть не обмовився?

– Для чого?

– Як для чого? Думаєш, нам нема діла до твоєї родини?

Уже може б розшукали досі. Ти, певне, не знаєш, що твій син помагає партизанам?

– Ні, не знаю, – здивовано подивився на Івана Васильовича. – Що ж він робить?

– Та… – махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потім передумав і додав: – Дорогу їм вказував.

– Ну, це не велика допомога.

– А ти хотів, щоб він дороги мінував, машини підривав? – усміхнувся, збираючи біля очей пучки променистих зморщок.

Надвечірнє сонце розсипало по лісу золоте колосся, тремтіло на стовбурах; по яругах співали струмки, а ліворуч, на грубо обтесаному столі, два бійці розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими ніжками, і притишеними голосами добре виводили пісню:

 
За братами за хоробрими
Із побузьких берегів
Поставали партизани
Та й пішли на ворогів.
 

XІV

Партизани перетинали дороги в найзручніших місцях і для нападу, і для оборони: в лісах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вільховими чагарниками, сріблястою осичиною, верболозом. Кіннотники із штабного взводу підтримували зв'язок поміж окремими партизанськими групами; підривники замінували головні проїзди, а решта партизанів всюди перерізала телефонний зв'язок. Громили поліційні участки та кущі, піднімали населення на збройну боротьбу.

Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунівку. Здалека помлів на майдані вогонь і на відблиск багаття направив коня. Освітлений хистким промінням, на колодах стояв дід Хмара з агітатором, присланим із штабу з'єднання. Міцний голос діда розлягався над натовпом гудінням великого дзвону:

– А в кого нема рушниці, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. І ніж пригодиться. Бо що то може бути за чоловік, що ні одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити – фашиста убий! Хочеш, щоб діти твої жили, – фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, – знову ж таки його, гадюку, тричі убий! І скільки житимеш, стільки дякуватимуть тобі люди.

– Товаришу командире! – молодцювате підскочив Пантелій Жолудь, витягаючись в струнку, по-військовому. – Партизани вашого загону проводять мирну бесіду з громадянами села Супрунівка. Фашисти тут розгромлені ще дві години назад, – і, лунко вдаривши закаблуками, відступив на крок. Хай, мовляв, усі бачать, який порядок у загоні.

– Дмитре Тимофійовичу, скажіть людям слово, – вітаючись, підійшов дід Хмара.

Зіскочив з коня, розминаючи ноги і мружачись на ясне сяйво.

– Кращого, ніж ви сказали, нічого не вигадаєш, – осміхнувся Хмарі.

– Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, – притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. І Дмитро підійшов ближче до людей та багаття.

– Добрий вечір, люди добрі! – стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило і розігрівало все його напружене тіло.

– Добрий вечір, – багатьма голосами відповіла темрява, і пошепки пішло гуляти: «Командир приїхав… Ніби із наших країв… Та це ж Горицвіт Дмитро… Бригадир!»

Повітря пахло розквітлими садами, молодими пріснуватими травами, зігрітою землею; біля них сумовито повівала гіркуватим настоєм підіпріла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомі обличчя, освітлені мінливим сяйвом, він до болю відчув усе горе і лихоліття, що нависло над кожним хліборобом, над його дітьми, над усією землею. І захотілося знайти таке слово, щоб кожному дійшло до душі, упало важким живим зерном.

Так, інакшої думки ні в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи із землі. Тільки ту саму думку інакше можна було донести до кожного серця. І Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди відчував настрій людей і знаходив для них потрібне вірне слово, не підвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Він соромився, що у нього щось може відрізнитися від звичного, тому й розмова його була така, наче він працював, – зосереджена, строга і підсвідоме лірична. Ви, певне, помічали, що у нас, буває, і танцюють – наче діло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмішка таїться на устах парубка чи дівчини, і досить якогось незначного поштовху, щоб вона освітила обличчя новою привабною і стриманою красою. От така і мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворої пережитої необхідності, а тому й краса її приходила пізніше, як задума після прослуханої пісні.

– …А тепер ідіть відкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матері виряджають своїх синів, жінки – чоловіків, сестри – братів. І хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! – закінчив своє слово.

Іще трохи погомонів із людьми і, скочивши на коня, поїхав перевіряти роботу взводів.

– Прибуде народу, товаришу командире, як води у повідь, – під'їхав Микола Остапець.

– Ти думаєш?

– І думати нема чого! – обізвався позаду квген Свириденко. – Дай тільки допомогу людям – битимуть фашиста… До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домівку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю владою зіскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, візьму свого діда. Вредний такий, гудзкуватий, ніби корінь. Всі ми в колгоспі, все село, а він один вперся: «Жив по-старосвітськи і помру по-старосвітськи. Мене ваші колгоспи не скоро дочекаються»… Заскакую це якось напровесні додому. Ну, звісно, мати обнімає, плаче, баба теж реве. Аж тут і дід із печі обзивається:

– квгене, це правильно, що наші фашиста під Сталінградом упень знистожили?

– Правильно, діду, – кажу.

– І до нас дійдуть?

– Безпремінно дійдуть.

– Коли б уже скоріше, а то я думаю-передумаю собі: як не буде їх довше – сам піду шукати своїх. Дійду чи не дійду, а шукати піду.

– А в колгосп, як прийдуть наші, підете?

– Перший побіжу, аби тільки своїх побачити… Та ти не смійся, чортів вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: ніхто тобі такого права не дав з людської болісті сміятися. І так він це «людської болісті» сказав, що мене аж дрож пройняв… Багато у людей на душі запеклося. Кров'ю обкипіла теперішня проклята житуха.

* * *

Партизанський патруль зупинив їх при в'їзді в сусіднє село.

– Як справи, Федоре? – запитав Черевика.

– Хороші, товаришу командире, – наблизилась чорна, збільшена темінню постать. – Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землі.

Перед світанком, сповнений утомою і тим радісно піднесеним настроєм, що охопив усіх партизанів, і тривожними думами про сім'ю, і міркуваннями, як найкраще провести удар на місто, він вирішив дати короткий перепочинок людям і коням. Постукали в двері просторої хати, і незабаром з сіней обізвався дитячий голос:

– Хто там?

– Партизани; Переночувати пустіть. Хлопчик відчинив двері і радісним, схвильованим голосом промовив:

– Заходьте, заходьте, тільки у нас постелитись нема чим.

– А де ж батько, мати? – запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голівки.

– Убили їх, – обізвався з хати голос дівчинки. – Івасю, біжи в клуню по сіно!

– Я зараз, – метнувся хлопець на двір.

Поклали сідла під голови і лягли на широкому полу, що йшов од пічки до причілкової стіни. Дмитро умостив біля себе хлопчика і під його співуче жеботіння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулиці голоси, брязкіт зброї, форкання коней і знову засинав, торкаючись рукою худого тільця сиротини.

Уранці, коли сонце променем постукалось у шибки, він почув притишені голоси і шамотіння. Розплющив очі. Побачив, як босонога дівчинка років дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала із печі онишником чималий горщик.

– Ганю, збігай до тітки Марії за молоком. Скажеш – для партизанів.

– Зараз, тільки відціджу картоплю, – метнула чорними косками.

– Це ж у нас і хліба нема. Як ми будемо гостей вітати? – задумався хлопець, і його чорняве обличчя ніби постаріло.

Зворушений Дмитро підвівся з полу і довго дивився на дітей ласкавими і сумовитими очима.

– Як вам спалося? – підбіг до нього Івась. – Не замерзли? – і головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бійців і зразу ж наказав:

– Де хочете, а дістаньте для сиріт харчів. Зараз же. А потім роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.

– Дістанемо! – швидко підперезався квген Свириденко і через хвилину вискочив з Остапцем у двір до коней.

Ганя швидко схопила глиняний кухлик і почала зливати Дмитрові на руки.

– Ой, горе моє! Куди ж ваші поїхали не поснідавши? – сказала таким жалісливим голосом, як говорять літні жінки, і кинулась до вікна.

– Вони скоро повернуться, – заспокоїв Дмитро.