Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 64 (всего у книги 96 страниц)

VІ

В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглідзе.

– Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко від райцентра спустилися парашутисти. Скільки їх було – невідомо. Відомо, що двох спіймала жандармерія. Треба напасти на жандармерію, відбити своїх людей.

– Коли спустилися? – одірвався від топографічної карти Созінов.

– Учора вночі. Понімаєш, їх іще не розстріляли і не вивезли в гебіт. Спішити треба! – твердіють темні очі Гоглідзе, сіяючи синіми білками. Дмитро бачить, як несподівана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує під тонкою шкурою сухі жовна і пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей із комісара, він уже в думці розробляє план нападу, щоб визволити посланців Великої землі.

– Що скаже товариш комісар? – порушив хвилинну тишу.

– Негайно нападати. Правда, в районі тепер є багато жандармерії і поліції, будинок обнесений дзотами, замінований, але треба спробувати щастя.

– Неодмінно захопити гармати, – додав Созінов. Загін розділили на дві половини, і в морозну ніч, тихо знявши варту, вступили у місто, прямуючи з двох боків до великої старовинної школи, де тепер розмістилися жандармерія і поліція. І як тільки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будівлі, із двох бокових дзотів застрочили кулемети.

Партизани під керівництвом Тура викотили гармати і з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потім взяли під обстріл школу. Одначе 47-міліметрові снаряди тільки вибивали гнізда в товстому камені, а пробити стін не змогли. Іти на штурм не виходило – можна було уложити біля школи половину загону і не добитися ніяких наслідків. Пішли на переговори.

– Пани жандарми! – лунко в сухому повітрі прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.

– Чого, товариші партизани? – насмішкувато пролунало з вікна, заставленого мішками з піском.

– Видайте нам парашутистів. Інакше зірвемо вас із усім гамузом.

– Духу невистачить.

– А ми толом. Відпустіть, бо горе вам буде.

– На шворці вже вони висять!

Після цього сердитий голос німця пронизливо подав команду.

Гримнув залп. Але всі партизани вчасно припали до землі, заховались за будівлями, і кулі даремно зашипіли, здиблюючи шкоринку примерзлого снігу.

Розлютований Дмитро дав наказ відступити. Порівнявшись із Гоглідзе, коротко кинув:

– Треба буде спіймати когось із цього будинку, узнати пароль, зняти вартових і підривній групі зірвати цей гадючник, – махнув рукою на приземкувату будівлю.

– Зробимо, товаришу командире! Сміється добре той, хто сміється останнім, – і пішов до своїх розвідників.

«Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде», – твердо вирішив Дмитро знищити вороже кубло.

До нього підбігли захеканий Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець. Веселою відвагою горіли очі Пантелія, лісовим спокоєм віяло від мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освітлювала аж до западин очей обвітрене, розумне обличчя з побілілими на морозі вусами.

– Товаришу командире! Треба жандармські коні прихопити. Для чого добру пропадати? А коні ж які – орли! Із племінного заводу забрали. Я вже собі вибрав Шпачка, а вам такого підібрав – ну, прямо тобі із каменя і бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сідла теж є. Словом, таке діло нам підходить. Правда, товаришу командире? – допитливо подивився на Дмитра. Хотілося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадів, коли почув тихий голос:

– Спасибі, Пантелію, що вдружив. Сам – старий кіннотник.

Із великої стайні повиводили партизани коней, при зорях осідлали і подалися до лісу, збиваючи сніжну куряву. І тільки тоді позаду них вдарила безладна стрілянина…

Як не здержував себе Дмитро, але в полі не витримав: пустив коня на весь кар'єр і, зливаючись з міцним пружним тілом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кінських ніг, угадував кожен його порух.

«Добрий кінь».

І, згадуючи молоді літа, на скаку пересідав з однієї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня і знову вискочив на сідло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навіть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгін, з захопленням стежачи, як закружляли сніги і ліси, Дмитро поволі забував сьогоднішню невдачу, і здавалось, що новий план розгрому жандармерії уже наближається до повного виконання – інакше бути не може.

– Інакше бути не може, – вголос повторив, припадаючи до луки, бо вітер гостро врізався в розпалене обличчя.

– Славний коник, товаришу командире? – догнав його біля лісу Пантелій Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високій шапці, здавалося, неначе вріс у свого стрункого Шпака.

– Хороший, Пантелію. Тільки, гляди, не пропий.

– Не проп'ю, товаришу командире. Візьміть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.

– Добре, прийму, коли зірвеш будинок жандармерії.

– Зірву, товаришу командире. Двісті кілограмів толу – і каменя на камені не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, – торкається ногою до ноги командира.

* * *

В ліску, недалеко від міста, розвідники і підривники, одягнені в поліцейську форму, перехопили дві дороги – шосейну і грунтову.

Снігові хмари притьмарили небо, і шкарубкі сніги не палахкотіли вечірнім сяйвом, а тільки м'яко сочилися блідо-синюватим світлом.

– Допікає ж морозець! – затупотів кружка, а потім пішов навприсядки Кирило Дуденко.

– Це б у теплу хату до добрих людей – душу обігріти! – мрійно протягнув Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному ящику з толом. – Лазорко, завтра підемо до тебе в лісництво колядувати.

– До мене чи підемо, чи ні, а на якомусь мосту чи станції неодмінно заколядуємо, – не випускаючи люльки із рота, промовив Іванець.

– Це»– ми можемо. Що можемо, то можемо… Відступає, значить, фашист з Кавказу? – ні до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну новину, сказав Дуденко.

– Відступає. Комісар навіть у їхніх газетах вичитав. А вже коли ворог сам про себе так пописує – непереливки йому.

– Цитьте, оратори! – махнув рукою Пантелій Жолудь, і всі насторожено схопилися за зброю.

Далеко на шляху війнула голосиста п'яна пісня.

– Хлопці, заспівали й собі, – перекинув гвинтівку на плече Пантелій. – Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за поліцаями, а ми їм назустріч підемо. Перевірте гвинтівки, – і, обнімаючи однією рукою Лазорка, а другою – Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед і голосно вивів перші слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в добрім звучанні зійшлися докупи, і пісня широко розляглася над битим шляхом, охопила весь невеличкий лісок і аж десь біля хутора розбудила луну.

Віддаючися співові, Пантелій, здавалось, забув про все. Уже наближаючись до двох поліцаїв, замовкли Слюсар і Іванець, а він так само сердечно пускав пісню поверх лісу, так само міцно пригортав дужими руками своїх друзів і навіть усміхався безтурботною доброю усмішкою. Але тільки партизани порівнялися із поліцаями, як руки Пантелія двома могутніми крильми перехопили шиї служакам.

– Ану, цитьте мені, чорти болотяні! Ну, покрутись мені, коли надокучило жити на світі! – так надавив плече вищого, що той брязнув коліньми на шлях.

Іванець і Слюсар зірвали з поліцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок набої.

– Слухайте, пани запроданці, – промовив Пантелій, коли всі ввійшли в ліс. – Коли хочете жити – проведете нас у саму поліцію.

– Проведемо, – невпопад і налякано промовили поліцаї.

– Пароль знаєте?

– Знаємо.

Сповістили Симона Гоглідзе і разом з розвідниками рушили до міста.

Варта запитала пароль, пропустила партизанів на місток, безпечно затупцювала по гнучких скрипливих дошках.

– Скажіть, щоб зміну скоріше вислали, бо там, вражі діти, самогон дудлять і в карти ріжуться, а ти мерзни, як сучий син, – гукнув позаду поліцай.

– Добре, скажемо, – відповів Пантелій.

У двір поліції увійшли тільки поліцаї, Гоглідзе і Жолудь. Решта партизанів, наготувавши зброю, розсипалась біля воріт і колючої огорожі.

– Стій! Хто йде? – гукнув вартовий і приклав до плеча гвинтівку.

– Свої! – відповів поліцай.

– Пароль?

– Зелений гай.

Вартовий опустив гвинтівку, підійшов ближче.

– Це ти, Семене?

– Я.

Він ще щось хотів запитати, але в цей час його шию перехопили залізні пальці Пантелія. З хрустом подалася туга горлянка, і невнятний хрип вирвався з широко розкритого рота. Зі своєю здобиччю Пантелій кинувся до підривників, і ті швидко почали розставляти навколо школи невеличкі скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, підпалили бікфордів шнур і кинулись подалі від старовинної школи.

Спахнуло кілька кущів полум'я, прогримів сильний вибух, і над камінною будівлею високо вгору піднялася темна хмара пилу.

– Оце вам рахунок за двох радистів! – пригрозив кулаком Пантелій.

Пізніше партизани довідалися, що з-під уламків було витягнуто дванадцять напівживих покалічених жандармів, а загинуло сімдесят чотири.

Світанком партизани радісні повертались до табору. Коли увійшли в ліс, Пантелій всю дорогу пустував із Слюсарем, Дуденком і Лазорком, штовхав їх під боки, перекидав у сніг, і, коли на синій чистій скатертині залишався незграбний відбиток, щиро реготався:

– Маняка намалювали. Прямо тобі художники-самоучки. Друзі і собі насіли на Пантелія і насилу втрьох звалили його на високу засніжену купу. Коли ж Пантелій спробував заспівати, на нього насівся Гоглідзе:

– Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати відпочинок твоєму маленькому язичку.

В повітрі кружляли такі дрібні сніжинки, що здавалось – то був пилок. Брови і вії у партизанів покривалися білим пушком, із ротів хмаринами виривалася густа пара, під ногами смачно хрустіла тверда синювата шкоринка. Веселе, натомлене тіло просило відпочинку. Тому в уяві приємно блищали приземкуваті землянки із добрим вогником і теплим духом.

Притихлий Пантелій з допитливою цікавістю оглядав ліси, вбрані в розкішні срібні шати, що зводилися то величними будівлями, то дивовижними коронами, то білосніжними легкокрилими птицями і, здавалося, підвівшись над землею, збиралися от-от злетіти вгору. Іноді він ногою вдаряв у стовбур, і все дерево, співаючи октавою, надовго огорталося димчастосизою фатою. Ця забава нагадувала минулі роки мирного часу, коли він ще із школярами бігав по неділях до свого лісу або із батьком полював на зайців та лисиць. Усе пережите було дорогим і неповторним, якими згодом стануть і ці натруджені дні боротьби.

Раптом біля яру Пантелій завмер на місці, рукою дав знати партизанам про небезпеку: він побачив, як два німці везли на лижах третього. Вони помітили Пантелія. Над ним тонко просвистіла куля і лунко розчепила податливе мерзле деревце.

«Що ж то за німці? По своїх стріляюгь!» – не встиг подумати, як зчинилась перестрілка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок і, петляючи поміж деревами, подалися низом.

Підбігли до пораненого, що горілиць, незручно розкинувшись, лежав на снігу. Під розстебнутою німецькою шинеллю був не мундир, а чорний піджак. Груди і праве плече підпливали кров'ю. Глянув Пантелій на смагляве обличчя, що покривалося страшною блідістю, на хороші, скошені в муці голубі очі, заокруглений ніс, і зразу ж, холодіючи, догадався, що лежав перед ним не німець.

– Ех, хлопці, здається, свій, – схилився до пораненого. – Браток, звідки ти?

– А ви хто будете? – тяжко підвів голову юнак і знову безсило опустив на сніг.

– Так і є – свій, – з глибоким жалем промовив Пантелій і обличчя його почало парувати. – Партизани ми.

– Партизани? – знову подивився хлопець.

– Ти не дивись на одяг. Біда заставила його одягати, – притримав руками обважнілу голову пораненого.

– І я партизан, – тихо промовив він і закривавленим язиком злизав піт з побілілих уст.

Мовчки стиснулись лісові друзі біля пораненого, неуміло перев'язали рани, і Гоглідзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме головне.

– З якого ж ти загону?

– З самого найкращого, – блідо усміхнувся. – Володимира Ілліча Леніна.

– Не чули про ваш загін.

– Ми входимо у партизанське з'єднання Івана. Прізвища – ще не знаю, бо я молодий партизан, – з винуватою, болісною посмішкою глянув на Пантелія і знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком.

– Куди ви збиралися?

Важко дихаючи, тихо відповідав поранений. Здавалося, що він тяжко кував хрипливі слова і викидав їх, немов розпечені кільця.

– Шукати нового просторішого місця для з'єднання. У нас для всіх ліси уже замалими стали. Доводиться розрізняти загони.

– Де ж ви знаходитесь?

– В Славногородецькому чорноліссі. Дайте снігу мені, пить хочеться.

Рожева піна підіймалася, шерхла і підмерзала на припухлих устах. Пантелій обережно витер хустиною кривавий накип.

«Ех, загинув хлопець. Тільки б жити та жити, та німця бити. І на тобі», – з тугою думав Жолудь. І ніхто, подивившись на його запечалене поблідле лице, не сказав би, що це сидить грізний вояка, який одним стиском дужих рук міг на смерть задушити ненависного ворога.

Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно сходило сонце, золотило срібні крила дерев, одягало рожеву сорочку на притихлу землю і прощалося з молодим життям, що по краплі ронило на сніги останню кров.

VІІ

Напівроздягнені діти позалазили на піч. Олександра сиділа на ослоні і пряла. Неначе велетенський джміль, фурчить веретено і з побабчених напівпротертих пучок опускається додолу. На комині маленьким жовтим язичком кліпає і фахкотить каганчик, по кутках вгніздилася сторожка і вогка темінь. У шибки, покриті лускою, порско б'ють сухі сніжинки, і вся хата, затиснута петлями вітровію, голосить тривожно і низько, як вдовиця, що вже виплакала останні сльози.

Забряжчала клямка, і на порозі, обтрушуючи сніг з старого кожушка, став напівзігнутий Полікарп Сергієнко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали сніжинки, кінчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлі чоботи гуділи по долівці, як два дзвони.

– Приніс листівку від Степаниди, – тихо підійшов до жінки.

– Ох! – стрепенулась і кинула веретено на підлогу. – Читай же скоріше!

Діти позскакували з печі на лежанку, з цікавістю і острахом поглянули на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишені вдвоє складену листівку, приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав читати, не помічаючи, як сльози заволікали очі Олександри і падали на спідницю.

«Дорогі тату й мамо, дорогі мої сестрички Віро і Надіє! Пише вам із далекої чужини ваша Степанида. У своїй листівці багато ви загадали мені питань, а відповісти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявляєте собі. Оце вчора мені наглядач накинув плаття, синє, аж чорне, а на ньому смужки густі та червоні. Таке, мамо, плаття, що не змиється, не злиняє, на весь мій вік стане. І лягаючи і встаючи, ми згадуємо свій рідний край та усе чекаємо, а кого, ви самі знаєте. Напишіть, чи скоро прибудуть у гості брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тільки плачемо. Є і люди добрі і діло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут не забули, зав'язав він світ нам, зав'яжеться і йому… Мамо, я получила вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цілую вас усіх міцно, міцно і кланяюся до самої нашої рідної землі. Ваша дочка Степанида».

– Поховають тебе, доню, в чужому краю, – тихо заплакала Олександра.

– А може й діждемось її, – несміливо спробував утішити жінку Полікарп та й сам зітхнув. Де й поділася тепер у чоловіка безтурботна, весела мова, пересипана жартами, побрехеньками і дотепами.

– Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, – промовив, щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зітхаючи, Олександра вийняла із скрині шматок полотна, сіла на лежанці і почала шити крихітну торбиночку, а дівчата мовчки слідкували за роботою, потім почали наспівувати пісню, яку привезли із Німеччини покалічені полонянки. Діти знали, що мати любить цю пісню, хоча кожного разу плаче од неї.

 
Ой, журавко, журавко,
Чого крякаєш так жалко? —
 

тихим чистим голосом, неначе зітхаючи, запитала у безмовного широкого привілля старшенька Надія.

 
Як не крякати мені? —
 

сплеснув жалем срібний голос Віри, обнявся зі співом сестри і несподівано красиво та легко, як птиця, почав підніматися, взлітати притишеним підголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою і болем:

 
Горе жить на чужині.
 

Охопивши голову руками і впершися ліктями в навій ткацького верстата, сидів Полікарп у другій кімнаті. Ноги його забули перебирати начиння, човник упав на долівку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.

Перед очима чоловіка пропливало теперішнє життя рідної дочки, впліталося в його життя і знову розходилось, як однакові сумовиті голоси невільницької пісні, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтіла біля шибок, просячись на засніжений простір.

 
Одірвалася од роду,
Як той камінь, та й у воду.
Упав камінь та й лежить.
На чужині гірко жить.
Не дай, боже, заболіть,
Бо нікому й пожаліть.
Не дай, боже, помирать,
Бо нікому й поховать.
Поховає чужина,
Проклятуща сторона
Поховає чужий рід,
Що й не знатимуть де слід.
 

Випала голка з одерев'янілих пальців Олександри. Світло різкими болючими плямами наповняло налиті сльозами очі.

«Це тільки подумати – ополониками кормили навесні, – пригадувала слова із давньої листівки. – Тому і висихаєш осіннім стеблом, моя доню».

Світанком Полікарп поклав посилочку у кишеню і тихо потюпав у місто. Нелегко ішлося старому по копній дорозі, та горе хоч і хилило донизу, одначе і вперед гнало.

– Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! – подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дівка.

– Чого ж велика? Рівно двісті п'ятдесят грамів. Точно, як в аптеці. Вага вірна, – попробував бадьоритися, але винна усмішка скривила його уста.

– Хіба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тільки по сто грамів?

– По сто? Так це за сто грамів я двадцять кілометрів пішки йшов?

– А мені яке діло? Не я закони встановлюю.

– Щоб вас уже земля сира встановила! – розлютований Полікарп, немов сліпий, вийшов із пошти і не стямився, коли опинився на передмісті.

Однак чим далі він відходив од пошти, тим більше розум брав верх над злістю і, зайшовши до убогої халупки, попросив підстаркувату жінку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. І знову потюпав старий на пошту, а потім додому.

У синіх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тільки над самою землею блищала вузька світла смуга. По завіяному шляху вітер переганяв сухі димчасті струмки снігу, зрідка в них вплітався напівстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чіпка опука перекотиполя. Втомився старий місити чобітьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка від поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осідаючи на довгих, опущених донизу вусах…

Весною скільки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Німеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови – хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим відкупитися. І пішла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука і чужинців. Бачив, як на станції їх повтискали в товарні вагони, потім вартові зачинили скрипливі двері, обкрутили дротом, і навіки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.

Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипіли полозки по снігу.

– Агей! З дороги! – почув застуджений голос. Відскочив од колії. Баскі коні обдали його сніговою порошею. На санях, міцно притискаючись один до одного, сиділи Митрофан Созоненко і Сафрон Варчук. Лице Варчука майже повністю було закрите башликом і коміром. Раптом зупинились вороні, покриті памороззю коні, і владний голос старости наказав:

– Сідай, Полікарпе, підвезу трохи. Та швидше рухайся. Ідеш, неначе упився.

І раптом уся накипіла злість піднялася в грудях чоловіка.

– Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! Їдь, сатана, щоб ти на той світ поїхав! – підняв над головою сухий кулак.

– Ах ти сволоцюго! – крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але Полікарп встиг одхилитися, і удар протягнув його тільки по плечах. Созоненко віжками вдарив коні, і санки потонули в крупчастому сизосиньому тумані.

Проклинаючи Варчука, ішов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози, текли по сухих, поморщених щоках і важкими шротинками довбали сніг.

Усе село проклинало старосту, та ті прокльони помагали як мертвому припарка. Розповнів, розбух чоловік; на чорному клинцюватому обличчі зморшки налилися жиром і неначе повужчали неблискучі очі, напружено рухаючися в припухлих темних обідках. Роздався староста і в плечах, і в стані, тільки більше зігнувся, неначе від того, що намагався все потягнути в своє подвір'я, загарбати собі. Він розумів, що тільки тепер можна безкарно нажитися, збагатіти. Вірячи в міцність німецької влади, не раз повторював Созоненку: «Кінчиться війна, і фашист прибере усе до своїх рук, так прибере, що не дасть нам із тобою ні фунта украсти. Коли навіть будеш ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на пайок. Він, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тільки раз на віку буває така пора поживитися. Отож бери, поки береться».

І брали, крали, аж гай шумів. Підводами возили собі зерно, мед, продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий ліс, за безцінь скуповували хати і майно тих, кого лиха година погнала на розстріл і шибениці.

Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчукові – золотим дном. Хто був спроможніший – відкуповувався від проклятої вербовки. Навіть негласна плата встановилась: корова або шість золотих п'ятірок чи щось рівноцінне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзі було по двоє і троє дітей з сім'ї. Навіть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякі спекулятивні справи, посилаючи своїх менших синів аж в Румунію, завидував Варчукові:

– Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе війна.

– Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й тобі немало пливе до рук, – примирливо посміхнувся у вуса.

– Мені стільки перепливає, скільки в тебе з носа капне. Нема правди на світі.

– Нема, – погоджувався, вдавано зітхаючи. – Тільки трохи осталося її у бога та в тебе, Митрофане. – І реготав неприємним сухим сміхом.

– Треба буде поїхати в Літинський район, – перебивав його сміх рудоволосий пітний Созоненко.

– Чого? Поживою пахне?

– А ти хіба не чув? – недовірливим допитливим поглядом випитував правду з тьмяних очей: «Чи не збирається потайки поїхати?»

– Не міряй усіх на свою мірку. Розказуй.

– Розумієш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гітлерівців, поліцаїв і старосту.

– Старосту? – холоне всередині.

– Що, страшно? – сміється розкотисте Созоненко. – Звісно, не пожалували, і тебе не пожалують. Так от, перебили всіх і об'явили радянську владу. Двічі німці робили напад на ці села, але відбивалися всі: і старі, і малі, і жінки. Всі, до одного чоловіка, об'явили себе партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди військо, і села мають доноги вирізати.

– Ліфер сказав?

– Ліфер.

– Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?

– Уже.

– Поїду і я, – і, поспішаючи додому, ще більше згинався, а ніздрі широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита кривавим потом і сльозами.