Текст книги "Вибрані твори"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 96 страниц)

XXІV

Після першого вдалого нападу Дмитро повеселішав; прокинулось почуття значимості свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасіку. Неприємним був тільки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потім глухий удар голови об залізо, що незмінне уплітався при згадці про темну ніч на шляху.

Тепер Дмитро спокійніше і ретельніше готувався до нового наступу: його думок не роз'їдала сіль нудьги, бездіяльності і невідомості, як тоді, коли лікувався в Марка Григоровича. Дія раптом до ясності вирівняла його шлях і в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой проміжний клин: що ж його жде на новій дорозі? Одне найбільше турбувало – самотність. Коли б іще з кимсь діяти…

В яру довго шукав, поки не знайшов біля Городища на валу своїх буйногривих коней, що аж блищали роздобрілими спинами і боками. Почувши людину, призивно заїржав буланий, а потім, тріскуче підминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стріляючи ситнягом, підбіг до Дмитра і довго грайливо водив головою, неначе хотів ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальців торкнулись дрібні капельки поту, а під тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кінь рівно – пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, і вона, пересохла, дзвеніла, як дзвін.

Смерком, прив'язавши на короткий повід карого до буланого, Дмитро виїхав із яру, щоб добратись вночі до Великого шляху. Коли вдалині затемніли стіною дерева, на полі прив'язав коні біля груші-дички, а сам пішов на перехрестя.

І не встиг Дмитро після короткої черги по регулювальникові ступити кілька кроків уперед, як прямо з рова метеликом замерехтів огонь кулемета, і кілька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого і замаскованого на рові біля крислатої товстої липи. Затріщали автомати, і німці, відсікаючи йому дорогу з правої сторони, півколом кинулись на поле.

«Регулювальник боком упав, – іще бриніла запізніла думка. – Залягти і відстрелюватись», – промайнула друга.

Але зразу ж рішуче відкинув її: «Ну й що з того, що він уб'є одного-двох фашистів і сам загине. Йому ще не одного треба на той світ послати… Скоріше до коней… А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втікачем… Який там дідько, вдарить!»

Заспокоювала впевненість. Одначе тіло між лопатками неприємно стискалось. І, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, він так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує і обсновує його.

Росте в очах, немов сама біжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повід, і вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, він мчить у ніч, залишаючи позад себе постріли.

Він летить у майданську діброву, а потім, давши коням перепочинок, перескакує на карого і мчить, спочатку дорогою, а потім полями, в інший ліс: не-сумнівається, що завтра його шукатимуть у майданській, а він буде в дубині…

Не путаючи, пускає коні в гущавінь, а сам лягає під дубом, поклавши в узголов'я автомат.

На світанку випала роса, і він, їжачись, прокидається від голоду і вільгості.

Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах і траві. В округлому листі невисоких колючих кущів синіють дрібні тернини, оповиті темносизим пилком. Пахне почорнілий висохлий глід і, як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, з краплинками ледве помітного ластовиння, Кислиці. Хруснув під ногою жолудь – рясно лежали вони під дубом, продовгуваті і відточені, на диво схожі на набої до автомата.

«Понадився глек воду носити, – насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. – Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував – і вимудрував… Ні, коли хочеш боротися з ворогом – ширший захоплюй покіс, поле захоплюй…»

Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.

За деревами пробурчала машина, приглушила скрип коліс, і знову курликання коліс вплітається в насторожену тишу лісового супокою. На парокінному возі сидять двоє поліцаїв, а біля них лежить нерухома постать в зеленому.

 
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана,
А за ту-ую сми-итану,
Ці-ілував я Ти-итяну.
 

Ікає, похитуючись на возі, розімлілий від горілки поліцай і б'є себе підборіддям по запалих кістлявих грудях.

– Демиде, в тебе горілки нема?

– Пішов ти к чорту, – огризається Демид, тримаючи гвинтівку в руках. – Ти за лісом краще дивися.

– Чого мені за лісом дивитися? Чого я в лісі не бачив? А в тебе, Федько, нічого нема? – звертається до фурмана, молодого парубка.

– Нема, – понуро обертається той і важко зітхає, його юне обличчя аж посіріло від внутрішнього болю і жалю.

– Ну і чорт з вами. Приїду в крайс – там загуляю…

 
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана…
 

– Руки вгору, чорти! – вискакує на рів, націляючись автоматом на Демида.

Той кидає гвинтівку на землю і, бліднучи, наче крейда, високо підіймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нічого не може второпати. Візник кинув віжки під ноги коням і теж витягає руки, великі, чорні.

– Я кому сказав руки вгору?! – скаженіє Дмитро. – Ставайте рядом! Кого везете?

З воза підводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невідомий з стогоном падає обличчям на солому.

– Ану прав, хлопче, в ліс. Та швидко крутись мені. А ви за возом, – звертається до поліцаїв, косуючи очима по шляху.

Федір метушиться між кіньми, що заступили віжки, потім прямує в дубину; мовчки за возом з піднятими руками ідуть поліцаї, і знову над полудрабком підводиться закривавлена голова.

«Молоді, здорові, бикам в'язи скрутили б, а вони – в поліцію служити! Корінці куркульські! Запроданці!» – ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.

– Кого везете?

– Лейтенанта, – тверезіє п'яний поліцай, і його чорні очі різко виділяються на сірому обличчі з тонким загостреним носом.

– Розв'яжи, хлопче, командира.

Федір кидається до воза, і через хвилину, болісно кривлячись, невисокий чоловік підходить до Дмитра.

– Хто вас бив? Обоє?

– Обоє, – не дивлячись на поліцаїв, відповідає лейтенант. Дмитро підкинув автомат.

– Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… – судорога перекривлює тонкі риси протвереженого обличчя, що з білого стає жовтим і починає парувати.

– За те падлюко, що в поліцію пішов, за те, що руку на радянських людей підняв, – кривлячи рота, рубає Дмитро.

– Не вбивайте їх, – благає візник.

– Чому?

– Тоді мене поліція закатує, життя не буде.

– Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, – загрозливо блиснув очима. – За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?

– Мене ж заставили.

– Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? – націлюється на поліцаїв.

– Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, – заклацали зуби в Демида.

– Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. – і люто розряджує автомат.

Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша… Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.

Злякано застиг біля коней молодий візник.

– Скидай штани, песький син! Швидко мені! – звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.

– Дядьку!.. – благає хлопець.

– Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе – і в очі плюне.

– Хоч труси оставте! – навертаються сльози.

– Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.

– Ні, не буду скидати! – раптом рішуче хлопець застібає гудзики. – Як хочете – вбийте або до себе прийміть. Вірою служитиму. Хіба я не шукав партизанів?

– Мені таких перевозчиків не треба.

– Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.

– Товаришу, а може з хлопця щось вийде? – торкається його руки лейтенант.

Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.

– Дякуй червоному командирові. Він тебе, поганця, пожалів.

Федір зніяковіло кланяється лейтенантові.

– Будемо знайомі. Бригадир Дмитро Горицвіт, – впритул підходить до лейтенанта.

– Лейтенант Сава Тур.

– Куди ж тепер думаєш?

– До вас партизанити. Куди ж інакше.

– Член партії?

– Комуніст.

– Гаразд, – повеселішав Дмитро. – Будеш у нашому загоні комісаром. Тобі командиром годилося б, так я непартійний.

– А де ж ваш загін?

– Загін? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…

– І це всі?

– Усі.

– Он як, – беззвучно сміється Тур, і його підбите око нервово здригається.

– Нічого, одна зернина дає жменю зерна, – впевнено говорить Дмитро і собі посміхається. – Серед людей не залишимось без людей, – хай лише почують про добрі діла.

Другої ночі, залишивши на Городищі Тура і Федора Черевика, він поскакав на пасіку, щоб дістати харчів і всякого інструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.

Пустив буланого на галяву, а сам швидко і тихо пішов на пасіку.

Бліде місячне сяйво освітило довгі ряди вуликів; м'яким синюватим світлом переливалися стіни старої хати. Біля дуплянки під грушею щось заворушилось, і Дмитро сторожко відскочив у тінь, схопившись за автомат.

– Дмитре Тимофійовичу, це ти? – вийшов назустріч Марко Григорович.

Тільки тепер помітив Дмитро, як за останній час подався старий пасічник. Глибокими тінями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямі плечі, тремтливою стала хода.

– Надокучив я вам, Марку Григоровичу.

– І не смій такого казати. Щоб і словом не обмовився мені, – постукав палицею по землі. – Чи ти думаєш – мені два віки жити треба?.. Находився по зеленій землі, пожив між людьми, дітей виростив – пора і честь знати. А спом'яне хто з людей після смерті добрим словом – для старого й це добре. Ми люди прості, – і зітхнув. – За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дівчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матері росла – сам доглядав, тому й найбільше впам'ятку.

– Славна дівчина.

– Славна, – зрадів Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. – Вісім років їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не підійме до припічка, так приставляє ослінчика, потім вилазить сама на ослінчик і ставить у піч. І уроки, бувало, виучить, і їсти наварить, і мені на пасіці помагає. Проворна дівчина була.

Сіли на колоді, помовчали. Знову десь у кущах заспівав молодий соловей.

«Осінь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищі».

Хитнувся місяць над деревами, мальками скинулись роси.

– Засну, і зразу ж прокинусь, – здається, іде моя Соломія до мене. Вийду їй назустріч, а ніде нікого, тільки дерево шумить і печалиться.

«Чому ж дерево печалиться?.. Осінь, війна. Людям і лісам тепер найбільше дісталося… Хто ж то чорніє на дорозі? Їй-право, Соломія», – підсвідомий поштовх виводить його з напівсну, і Дмитро довго не може зрозуміти, де він і що з ним.

– Ходімо, Дмитре Тимофійовичу, до хати. Заснеш часину, другу.

– Ходімо. Так спати хочеться, – признався, позіхаючи. – За дві ночі може години три відпочив.

– Хоч вдалось що-небудь зробити?

– Не без того.

– От дурна голова! – вдарив себе рукою по лобі Марко Григорович. – Я й забувся, що приходив до мене на пасіку мій одноліток – дід Хмара, Денис Вікторович. Ти ж знаєш його?

– Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кількох парубків, поздіймав з них кашкети, руками підняв біля острішків верх чиєїсь хати і вклав їх в замок.

– Він самий, він самий. Бити парубків не хотів – одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Він трьох фашистів убив, а тепер партизанів шукає. Бабу його, все господарство – вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофійовичу, до себе. Кріпко лютий чоловік став. Битиме ворога, як траву коситиме.

– Чого ж, хай приходить, нам такі потрібні, – погодився Дмитро, зачиняючи сінешні двері і широко вбираючи грудьми медовий настій лісових яблук.

– Оце й добре, – закивав головою Марко Григорович, – я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?

– Спасибі. От харчів у вас трохи візьму. Розживемося – віддам. Сокиру, пилку треба нам.

– Що, будуватись думаєш?

– Еіе.

– Муки вам треба?

– Аякже.

– В Майдані Петриківському вже млин працює, німцям пшеницю меле, а дядькам мельник хіба що крадькома який пуд передере. Чоловік він хороший. Поїдь туди й набери кілька мішків.

Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, діжками, рамами, і зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається від скрипу дверей, голосів Марка Григоровича і невідомого. Руки мимохіть знаходять зброю.

– Дмитре Тимофійовичу, пусти. Гість прийшов. Відчиняє двері; у ванькир входить з автоматом високий огрядний дід з невеликою бородою.

– І поспати не дадуть. Денис Вікторович дуже нетерплячий чоловік, – посміхаючись, іде в хату Марко Григорович.

– Спиш, значить? – оглядає Хмара недобрим і недовірливим оком Дмитра.

– Сплю, діду, – з цікавістю вивчає правильне, строге, неначе з дерева вирізане обличчя.

– Кріпко спиш?

– Кріпко сплю.

– І на перинах любиш поспати? – вже єхидним і злим голосом допитується Хмара.

– І на перинах люблю, – Дмитро ледве стримує усміх, бачачи, як його слова дратують діда. – Особливо, коли перини пухові. А ще як з гусячого пуху – луччих у світі нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.

– Розпросукин же ти син після цього! – наливається буряковим соком дід. – Зашився на пасіці, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такі пики невмивані, подіставали бронь, а коли наші відступили, то вони або додому до бабиної спідниці повернулись, або в лісах агітацію про пухові подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, ніж оті жевжики, і виміняв шило на швайку.

– Які жевжики? – насторожився Дмитро.

– Такі ж, як і ти – одним миром мазані. Шукав я орлів, а на свинячі хвости напав.

– На кого ж ви напали?

– Та на кількох чортів, що крутяться, наче кізяк в ополонці, а людям і воду гидко брати… Що ж ви робите? – питаю їх.

– Книжечки читаємо.

– А ще що?

– Героїчно ждемо Червону Армію.

– А ще що?

– З нас і цього досить.

– Чуєш, які? Вони героїчно відсиджуються і харчі переводять. Це, прямо тобі виходить, як у ледачого молотника: млинці з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота – ціпом крутити – йому не під силу… І твоя програма, значить, спати на перинах і героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товариші захищають? Бо тобі вилежуватись треба?

– Ні, діду, – вперше за весь час війни сміється Дмитро.

– А яка ж твоя програма? Книжечки читати?

– Фашиста бити, діду, моя програма. Бити, доки ні одного не залишиться на нашій землі.

– А ти не брешеш?

– Ні, діду, старий вже брехати.

– Така програма мені по душі. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофійовичу. Хіба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревені, то й думаю: «Лев був Тимофій, а зайця виплодив». Так де ж ти фашиста б'єш? На перехресті не твоя робота?

– Моя.

– Ну, приймай і мене до себе. Одному, як вовкові, блудити ніяк не випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, – великою рукою торкнувся ліжка, застеленого рядном з валу. І на суворому обличчі з'являється щось подібне до j, усмішки, ворушачи кострубаті брови і розгладжуючи глибокі зморшки надбрів'я.

XXV

На згорбленому, подірявленому напівзаплилими вирвами полі зустрілися згорблені діди.

– Ех, хлопці, хлопці… Що воно робиться тепер? – замість вітання, якось безнадійно махнув рукою Семен Побережний, і його в твердих прожилках повіки забилися чорними тінями. Невеличке, сухе, як волоський горіх, обличчя старого після смерті наймолодшого сина ще більше зсохлося, ще більше потріскалося кривизною переплетених зморщок.

– Да-а… Тепер і поля – не поля, і життя – не життя, – ні до кого не звертаючись, зітхнув Кирило Іванишин. – Живеш наче не на землі, а на хмарі: от-от у безодню провалишся. Краще було б і не доживати до такої години… Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютіше топче людську долю, життя в могили вганяє.

– Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зі світу зводить, – двома обледенілими росинками блиснули червоні очі Йосипа Киринюка.

– Ех, хлопці, хлопці… – клаптиком туману гойднулася ріденька, з просвітами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що він більше нічого не може сказати і повертається до ріки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах.

Над самим Бугом із мороку пароплавом окреслюється його нова осиротіла хата. Як вона ще недавно радувала зір старого, бо тільки щасливі дороги сходились і розходились од неї. Знатні хлібороби приходили до Захара і Семена, приїжджали робітники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домівки і Іван Васильович і Генадій Павлович. Тут гомоніли, як краще засіяти поле, і вболівали над долею Абіссінії; тут дитячі ноженята вперше ставали на землю батьків, і сюди приходили листи од воїнів, що біля самого кордону оберігали Батьківщину; тут захоплювались мужнім словом Ібарурі і плювалися при одній згадці про зрадників Мюнхена та бажали їм не менше сотні болячок у печінки.

– Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Іваном Васильовичем оглядали? – згадує Киринюк. – Увійшов він у жито, колос лице йому обвіває, а він навіть очей не заплющує: така була дорога Івану Васильовичу наша мужицька робота.

– Бо партійний він чоловік, серце людське мав.

– Мав і має, – тихо поправляє Побережного Киринюк.

– Вірно, вірно, – швидко схоплюється Побережний. – Тільки де він тепер? Хоч би одне слово почуть від нього, чи довго таке безголов'я буде… Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Івана Тимофійовича?

– Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано.

– А з серцем, надійсь, гірше, – у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкі крапельки мряки.

– Воно так у кожної порядної людини.

– У кожної…

І не змовляючись, діди побрели туманом до Івана Тимофійовича.

Марійка стріла старих на подвір'ї, охнула, заметушилась, жалісно всміхнулась і, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.

Іван Тимофійович, пожовтілий і змарнілий, високо лежав на широкому ліжку.

І тільки тепер діди побачили, що його голова зовсім побіліла, а від втомлених очей безліччю промінців розходилися м'які старечі зморшки.

«Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає», – вперше подумав Киринюк, обережно сідаючи коло ліжка, йому, як і всім у селі, знаючи вдачу Івана Тимофійовича, ніколи навіть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловік.

– Спасибі, добрі люди, що прийшли, – тихо звучить голос Івана Тимофійовича. А Киринюкові все не віриться, що Бондар лежить у постелі. Ні, то він говорить зі сцени великого залу, і слова його, мов голуби, пурхають до крайніх дверей, де завжди любив мовчазно сидіти серед молоді старий коваль.

– Ех, Іване, Іване, як тебе горе побілило, – хитає головою Іванишин. – А колись я тебе на руках носив. Давно то було… Вмирати б пора мені.

– А не рано? – так само тихо запитує Іван Тимофійович.

– Чого там рано. Тепер життя, повір, не варт щербатої копійки, – прибіднюється Іванишин, як прибіднюються старі люди, знаючи, що їхню мову приймуть з співчуттям.

– І ви так думаєте? – звернувся Іван Тимофійович до Побережного та Киринюка, і на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмішка, що навіть Марійка повеселішала.

На неї недобре покосився Побережний.

– Ти б, жінко добра, метнулася собі по господарству, абощо.

Марійка скипіла і, червоніючи, вилетіла на двір.

– Бомбою метнулася, – повідомив Побережний, заглянув в усі кутки, сів біля хворого і гаряче заговорив:

– Думай не думай, Іване Тимофійовичу, а просвітку ну ніякого і на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, відійшло від нас. Сини, наче літа молоді, відійшли. Де вони тепер? І чи цвітом цвітуть, чи білим сніжком обмерзають? А що ми, старі, без молодої сили? Стерня порожня… От хоч би крихітку правди почути… Щоб наша партія обізвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цінити. А як же інакше? Бо партія – це наш великий шлях і сини наші… Найкращі, як зерно наливне.

Затихло в хаті. Всі з напруженням чекали, що скаже Іван Тимофійович. І він, витерши рукавом липкий хворобливий піт, зосереджено поволі заговорив.

– Ви, люди добрі, прибіднюватися почали, по-одноосібницьки прибіднюватися. І це погано. Цінуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистів, поліцаїв, старост справді щербатої копійки не варт. З грязі воно виплодилося і сконає в грязі.

– Це так, це так, – закивав головою Киринюк.

– А слово партії, – захвилювався Іван Тимофійович, – ви щодня почуєте, тільки вмійте прислухатися до нього. Про вибух на залізниці знаєте?

– Чули… Кажуть люди: два санітарних поїзди вивозили побитих і покалічених «цюрюків».

– Ось вам перше слово партії: так треба робити з фашистами… Про знищення поліцаїв і старости в Івчанці знаєте?

– Чому ні… Туди їм і дорога.

– Це друге слово партії: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями і різними недоносками… Жданівський тартак знаєте?

– Чому не знати. В тридцятому році виріс, щоб скоріше будувалися ми.

– І стояв він до того дня, поки не захотіли вороги хазяйнувати на ньому. Тільки встигли вони розпустити перші колоди, аж вночі тартак ясним вогнем піднявся угору Це третє слово партії: нічого, крім смерті, не давати ворогам.

– Правду говориш, Іване Тимофійовичу.

– Іскру побачили.

– Значить, і тепер, як завжди, партія з нами.

– Як завжди! – міцніє голос Івана Тимофійовича Уже не витираючи поту з обличчя, він звідкись дістає невеличкий аркуш клітчатого паперу і майже напам'ять читає:

«Народе України!

Піднімайтеся всі на допомогу Червоній Армії. Наближайте день визволення!

В кожному селі, в кожному місті організуйте партизанські загони!

Всі до партизанських загонів, всі на розгром ворога!

Смерть німецьким окупантам!»

– Друкована! – багатозначно повідомляє Побережний. – Хто підписався?

– Підпільний обком КП(б)У.

– Ну, тоді діло на твердому грунті стоїть, на твердому… Іване Тимофійовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожній хаті, в кожній надійній хаті, як закон, прочитаємо.

– Беріть! – і Іван Тимофійович подав здивованим дідам не одну, а три листівки.

– Спасибі, Іване Тимофійовичу, – дякує Побережний і строго звертається до старих: – А вскоче, хлопці, хто в біду, кажіть – найшов на полі, аероплан скинув… Хай йому всякі недоноски на хвіст солі насиплять…

В цей час заскрипіла хвіртка, на подвір'ї співуче заляскотів чоловічий голос, забиваючи слова Марійки. Діди почали подалі заховувати листівки. Незабаром у хату, чіпляючись за одвірки, ввалився підпилий Полікарп Сергієнко.

– Іване Тимофійовичу, голубе сивий, кликали? Ось я і з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, – вийняв з кишені пляшку. – Первак! Горить, аж гай шумить, та все синіми цвітами. Як синє море, котре неглибоке і в котрому нема дна.

– А клепки в тебе є? – різко обриває його Іван Тимофійович.

– Клепки? – незрозуміле відхиляється Полікарп. – Де? В бочках з закваскою? Усі, як з пушки! І холодильник є. От холодильник – усім холодильникам холодильник.

– Устану, Полікарпе, – на твоїх плечах поб'ю його, – так говорить Іван Тимофійович, що Сергієнко починає щось думати.

– Не штука побити – зробити дорожче коштує. За що такий гнів? Хіба я що?

– Ніщо! Обмий зараз же голову холодною водою.

– Це я вльот зроблю, як часи! – наспівуючи, кидається Сергієнко на кухню, невпопад бряжчить відром, квартою, і незабаром, розкуйовджений та притихлий, рівніше входить у кімнату.

– Ти серйозно задумав стати самогонщиком? – допитується Іван Тимофійович, стискуючи зашерхлі уста.

– Люди женуть – і я жену. Горе залити хочеться, бо на тіні з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш біду.

– Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити… Щоб я від тебе цих слів ніколи не чув!

– Ніколи не почуєте, – з готовністю заспівав Сергієнко.

– Вона йому синіми цвітами горить, – не може заспокоїтися Іван Тимофійович.

– Більше повік не горітиме синіми цвітами.

– Водичкою будеш розбавляти? – з'єхидничав Побережний.

– Водичкою, – твердо погодився Полікарп і зразу ж розсердився: – От і збили чоловіка. Не збивайте мене, я й сам якось зіб'юся.

– Щоб мені завтра своє підприємство у печі спалив або в Бузі потопив.

– І спалю і втоплю чортову машинерію.

– Ех, безсовісний ти чоловік! – напавсь Побережний. – В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?

– Не подумав, – оглянувся Полікарп. Перед ним суддями сиділи діди. І раптом тверезі сльози затріпотіли на віях чоловіка. – Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я більше ляпався з нею.

– Бережи кожну зернину…

– Так я ж з буряків гнав, нех вона горить… Чому я не послухався Степаниди…

– Як вона? – добріє голос Івана Тимофійовича.

– Увесь час зі мною воювала. Самогонка – це розслаблення душі – каже…

Діди прощаються з Іваном Тимофійовичем і обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, перші листівки.

На краю села Побережного вигуком зупиняє поліцай:

– Ти чого, діду, пізно шляєшся?

Старий прикидається глухим і діловито прямує до Бугу.

– Заціпило тобі? Чого увечері ходиш?

– Га?.. Добрий вечір.

– Чи добрий – не знаю, не куштував… Чого пізно лазиш?

– Парубкувати надумавсь, – сердито випалює старий. – Розкричався, мов на батька. Де ти ріс, такий горлопан…

– Значить, парубкувати задумав, діду? Саме пора! – поліцай регоче і пропускає Побережного.

– Тьху на тебе, ріпиця паскудна, хвіст свинячий, – спльовує старий.

* * *

Марта вибирала на городі матірку, коли з-за кущів бузку з гідністю висунувся довгов'язий Ліфер Созоненко. На ньому чорні штани і багатокишенний френч, пошитий на зразок німецького, під носом смужка вусів, на рукаві пов'язка. В одяг і картуз понатикано гудзиків катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тінь, він самозадоволено підходить до молодиці.

– Працюєш, товаришко бригадирша?

– Працюю, пане поліцаю, – процідила крізь уперто стиснені уста.

– Пане старший поліцаю, – поправляє і сміється. – Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вітром пішло, костями на полях жовтіє. А наше, слава богу, панікадилом засіяло.

– Зачадило, а не засіяло, трясця твоїй матері! – несподівано позаду озивається лютий голос тітки Дарки.

– Ти мені, бабо, агітацією не занімайся. За ці штучки тепер і на шворці можна культурно подригати ногами – заняття не з дуже веселих, но пользітельно для декого, – не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчі. Він зараз упивається своєю владою і закругленою, перетиканою колючками лихих натяків мовою. – Ну, что ти розприндилась? За вчорашнім днем жалкуєш? Не совітую. Краще мотнись до хати і видумай що-небудь чоловікові. І то – обертайсь пропелером.

– Дуже просимо, пане поліцаю, до хати, – уїдливо запрошує Дарка.

– Пане старший поліцаю, – методично пояснює, копіюючи свого шефа.

– Просимо, просимо, пане старший поліцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.

– Як сипнячок? – вражено насторожується.

– Отак саме: Ніна хвора лежить. Підете?

– Сказилася стара! – сповзає самозадоволення з вузького обличчя поліцая, на ньому ворушаться тіні остраху і гидливості. Созоненко обережно задкує від жінок. – Так що, баби, не будемо сьогодні ми сватами… А мені, Марто, пізніше, коли Ніна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.

– Наше давно відговорилося.

– Гляди, чи все? – в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.

– Усе!

– Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. – Злоба спустошує очі Созоненка.

– Щезни з пам'яті, – з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.

– З'їв! – злорадісно кидає тітка Дарка. – Слизняк, перевертень паскудний… Я й налякала його – десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.

– Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали… І не вхопило ніщо такого паразита.

– Марто Сафронівно! – на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.

– Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? – підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.

– Дідусь казали, щоб ви до нього прийшли, – переривчастим диханням зогріває її дівчинка. – Чого у вас сльози, Марто Сафронівно?

– То так, – провела рукою по надбрів'ї.

– Щось у вас болить? – з співчуттям дивляться на молодицю жалісливі оченята.

– Усе болить, донечко.

– Так і мати моя кажуть, коли запечаляться… Такий тепер вік настав, – говорить підслуханими словами дорослих.

– Ох ти маленька, – мимоволі скорботно усміхається. – Про батька нічого не чути?

– Нічого, – хмурніє дівчинка і нахиляє голову.

На город згорбленими старцями наповзають тіні; на безвітрені левади налягають сині основи, сіють вони роси і той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напівживим корінням.

Іде Марта вулицями, обважнілими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.

В хаті Івана Тимофійовича вона зустрічається з Югиною. Аж застигла на порозі.

– Тато чекає вас, Марто Сафронівно, – ясно привіталась Югина і повела молодицю до кімнати, сповненої тоскним повівом ліків та перегрітої крові.

– От і добре, що ти прийшла, – стомлено промовив Іван Тимофійович. – Сідай. Розказуй, як живеш.

– Хіба ми тепер живемо? – махнула рукою.

– Розгубилася?

– Розгубилася, Іване Тимофійовичу, – призналася щиросердно і зітхнула.

– Боїшся фашистів?

– Боюсь, – відповіла поволі, з болем. – І не знаю – чи страшніші, чи гидкіші вони мені.

– Гидкіші, – обізвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.

– Напевно, так, – погодилась. – Він, фашист, за клямку візьметься – так ти її, наче зачумлену, кілька разів окропом шпариш.

– Окропом не тільки треба клямку шпарити, – заблищав погляд Івана Тимофійовича. – А почуття ляку повинно, Марто, якнайскоріше згинути у наших людей. Фашисти – злодії, вони страхом свій страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнуті тили, тоді ворог буде приймати за міну навіть фуркіт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Ліси наші уже партизанськими стають.